РОЗДІЛ 4. трансформації психічного, як зсув мотиву на ціль

ПСИХОЛОГІЯ ВИХОВАННЯ

трансформації психічного, як зсув мотиву на ціль. Дитина може за будь-яких обставин прагнути нагороди або більше за все боятися покарання. Саме такі цілі для неї стануть домінуючими мотивами, а тому й діяти належним чином вона буде лише доти, доки ці стимули будуть активними. При відсутності виховного контролю або певного підкріплення в позапедагогічних ситуаціях таким способом організована модель активності дитини виявиться недієздатною.

Техніка внутрішньої дисципліни виходить із того, що дитина — це жива істота зі своїми власними почуттями, правилами й правами, а не автомат, який можна запрограмувати на виконання будь-якої, навіть дуже корисної й перспективної для неї програми. Вихователь, який добре розуміє почуття дитини й виходить з їхньої пріоритетності в організації педагогічного спілкування, може вдало розв'язувати й дисциплінарні проблеми. З позиції такої установки очевидно, що причини неслухняності дитини є здебільшого емоційними, а не раціональними. Проблема в тому, що в реальній педагогічній взаємодії такі причини, як правило, не усвідомлюють ні дитина, ні її педагоги, а тому їх необхідно просто знати. Основні причини порушень дисципліни дітьми, їхні емоційні еквіваленти для дорослого й дитини та психологічно грамотні шляхи усування таких причин наведено у табл. 9.

Отже, психологічно компетентний підхід до дисципліни потребує відділити людину від дій, а дії — від почуттів.

Налагоджування дисципліни серед своїх вихованців суттєво полегшить дотримання вихователем таких принципів:

□ Відділити почуття від дій. Будь-які дії мають як результат почуття. Щоб змінити вчинки, потрібно навчитися розуміти почуття дитини й відповідно враховувати їх у виховному процесі. Зокрема, дитина повинна усвідомлювати, що у будь-яких обставинах її саму приймає вихователь і готовий їй допомогти, але її певні дії неприйнятні й повинні змінитися.

□ Уважно вивчити стан дитини й при необхідності гармонізувати його. Дії дитини на фоні емоційного розладу необхідно розглядати як симптом глибших емоційних ускладнень, психологічної дезадаптованості, викликаної раніше

3. Психологічні питання виховання характеру

Причини порушень дисципліни дітьми

Таблиця 9

Емоційні причини недисциплінованості дитини	Емоційні переживання дорослого	Шляхи усування причини недисциплінованості дитини
Боротьба за увагу дорослих: відсутність позитивної уваги дорослих до дитини компенсується покараннями як реакцією на її неслухняність	Почуття роздратування	Позитивна увага у вигляді сумісних занять, розмов, ігор та інших видів спільного проведення часу 3 ДИТИНОЮ
Боротьба за самоствердження супроти зайвої опіки дорослих, бажання жити "власним розумом"	Почуття гніву	Зменшення контролю за поведінкою дитини, утримання від непринципових вимог і зайвої допомоги
Емоційний біль, бажання помсти за образу, якої раніше завдали дорослі	Почуття образи	Розуміння причини болю дитини й докладання зусиль до усунення її
Втрата віри в себе, у власні сили й власний успіх	Безнадійність і відчай	Переосмислення здібностей дитини, знаходження для неї доступного рівня завдань, організація спільної з нею діяльності

сприйнятою критикою, звинуваченням або покаранням. Карати дитину за таких умов означає ще більше посилити її невротизацію.

D Відповісти на почуття вихованця, створивши такі умови, щоб дитина змогла "випустити пару", дати вихід власним емоціям. Вихователеві в режимі активного слухання потрібно допомогти дитині виговоритися, перетворити незадоволеність у душі на слова, якими чітко позначити негативні почуття, які переживаються, і таким способом каналізувати емоції дитини, допомогти їй звільнитися від тих негативних почуттів, що створюють стан її внутрішньої напруги, який вона намагається перебороти. Саме звільнення від такої напруги дитина часто шукає в агресивних діях й актах вербальної агресії, зорієнтованих на оточення.

□ Зробити так, щоб дисциплінарні проблеми стали не лише проблемами дорослих, а й спільними для вихователя й вихованців. Для цього необхідно продемонструвати дитині, що вихователь відчуває їх як взаємні проблеми. Це суттєво

РОЗДІЛ 4

ПСИХОЛОГІЯ ВИХОВАННЯ

допомагає дорослому самому емоційно відділитися від проблеми й відділити від неї дитину, яку необхідно приймати навіть у вкрай неприйнятних обставинах, джерелом яких стає її неслухняність. Далі, таким способом емоційно дистанціювавшись від проблемної ситуації, можна починати сумісну роботу над нею. Зрозумівши, що в проблеми є зовнішня відправна точка, дитина не стане перетворювати дисциплінарну ситуацію в міжособистісний конфлікт. Очевидно, що такий сценарій розвитку ситуації є неприйнятним і для дорослого.

□ Дистанціюватися продуктивно й при обговоренні покарання. Якщо дитині допомогти зрозуміти, що правил групової поведінки слід дотримуватися так само старанно, як і правил спортивної гри, а покарання в цьому відношенні подібне до штрафних санкцій, то у випадку порушення правил поведінки вихованець сприйме покарання як окремий випадок загальної закономірності — належний спосіб соціальної регуляції. Вводячи в педагогічну ситуацію покарання, дорослий повинен переконатися, що дитина розуміє, яку саме норму вона порушила, і що санкція в цьому випадку справедлива, а тому звинувачувати їй логічно себе, а не ображатися на тих, хто її карає.

□ Якщо покарання неминуче, хай дитина сама його обере. Практика свідчить, що діти, опинившись у таких умовах, зазвичай обирають суворіше покарання, аніж передбачали застосувати педагог або батьки. Але! їм воно вже не здається таким жорстоким і несправедливим.

□ Необхідно накласти безапеляційні обмеження на небезпечні й руйнівні дії вихованців, допомогти їм спрямувати свої дії по інших дозволених каналах, змоделювавши соціально прийнятний вихід із ситуації, що склалася.

Зокрема, діти і підлітки повинні навчитися стримувати себе, якщо:

• цього потребує безпека й є загроза здоров'ю;

• це загрожує власності когось (самої дитини, її батьків, інших людей);

• цього вимагають закон і моральні норми.

Наведені принципи можна при бажанні розглядати як основні психологічні формули динамічного підходу до

3. Психологічні питання виховання характеру

дисципліни, які, при розумному застосуванні, проростають самодисципліною вихованця й ефективно підготовляють його до формування психологічних механізмів самостійної поведінки.

Психологічний підхід до формування самостійності дитини

Проблему формування самостійності доцільно розглянути на моделі родинного виховання — основного осередку становлення такої якості особистості. Тут не обійтися без дисципліни, але й неприпустиме так зване "закручування гайок". Головна проблема — це знайти певну міру в розв'язанні питань про "можна", "належить" і "не можна". Як ефективний дороговказ вихователеві на цьому шляху у психології пропонується використовувати просту й педагогічно продуктивну методику, побудовану на ідеї зон.

Головним інструментом методики є образ чотирьох зон поведінки дитини: зелена, жовта, оранжева й червона.

□ У зелену зону вихователеві, який контролює поведінку дитини, пропонується помістити все те, що дитині дозволяється робити за її розсудом і бажанням. Наприклад, якими іграшками гратися, кого обрати за товариша, коли сідати за уроки, який гурток відвідувати. Зрозуміло, що навіть тут певні вибори можуть викликати заперечення дорослих, але, з іншого боку, такі дорослі, очевидно, і суттєвіше відчувають на своїх плечах тягар виховної діяльності, при цьому не залишаючи вихованцям шансів на набуття самостійності.

□ В жовту зону згруповані види активності, при яких дитині надається свобода діяти на власний розсуд, але в певних межах. Наприклад, дитині можна починати готувати уроки будь-коли, але закінчити таку роботу вона повинна не пізніше восьмої години вечора. Можна гуляти у дворі, але за його межі не виходити. Виконання саме таких правил і лише в частинах, які їх обмежують, повинен систематично контролювати дорослий, який хоче сформувати самостійність дитини. Ця зона дуже важлива, оскільки саме в ній дитина привчається до самостійності з огляду на певні правила-обмеження. (А це вже модель відповідальної ситуа-

РОЗДІЛ 4 ПСИХОЛОГІЯ ВИХОВАННЯ

ції!) Тут важливо організувати безконфліктне приймання дитиною вимог і обмежень.

Для цього рекомендується таке:

• у кожному конкретному випадку спокійно й коротко пояснити, чим викликана вимога;

• обов'язково підкреслити, що саме залишається дитині для її вільного вибору.

Помічено, що коли діти відчувають повагу до їхніх почуттів, свободи й самостійності, вони легше приймають обмеження дорослих.

□ Оранжева зона охоплює такі дії дитини, які не підпадають під установлені правила й норми виховання, але допускаються з огляду на виняткові обставини. Наприклад, у новорічне свято дитині можна дозволити не лягати спати у встановлений строк, а, долучившись до сімейної традиції, зустріти перші хвилини Нового року в родинному колі. Або, якщо дитина налякана страшним сном, взяти її в ліжко дорослих, поки вона не заспокоїться. Відомо всім, що винятки лише підтверджують правила. Коли дитина усвідомлює цю істину, вона робить ще один суттєвий крок на шляху до самостійності. Якщо такі винятки нечасті й виправдані, діти, як правило, бувають дуже вдячні своїм вихователям за готовність дорослих піти назустріч їхнім особливим проханням. Більше того, у такому випадку, усвідомлюючи винятковість обставин, вони навіть готові до стараннішого дотримування правил, аніж у звичайних ситуаціях. Єдине, що вимагається від вихователів при цьому, — це не дати дитині приводу сподіватися, що виняток може перетворитися на правило.

П- У червоній зоні вихователі об'єднують такі дії дитини, які неприйнятні ні в яких обставинах. Це категоричні "ні" дорослих, із яких вони не повинні робити винятку ні в якому разі. Не можна грати з вогнем, переходити вулицю на червоне світло, нагрубити старшому або вдарити маму, ламати або псувати речі, нехтувати виконанням домашніх завдань, грубо поводитися з учителями тощо. Цей список "дорослішає" з дитиною і, таким чином, підводить її до серйозних моральних норм і соціальних заборон.

3. Психологічні питання виховання характеру

Керуючись правилами цих чотирьох зон, цілком можливо знайти "золоту середину" між готовністю забезпечити дитині свободу проявів її особистості й необхідністю дисципліни, між гнучкістю виховних засобів і прагненням бути твердим і послідовним у вихованні самостійності дитини.

Психолого-педагогічні умови розвитку незалежності як якості особистості вихованця

Психологічний механізм відповідальної поведінки передбачає існування у структурі особистості, поряд із самостійністю, й такої важливої для здійснення соціально продуктивної діяльності психологічної якості, як незалежність. Якщо самостійність є результатом сформованості в дитини індивідуального досвіду, знань, умінь і навичок здійснювати певні види активності, завдяки чому її поведінка стає автономною й не потребує сторонньої допомоги, то незалежність проявляється в особливо критичних або проблемних ситуаціях, які передбачають вибір людиною стратегії поведінки як протиставлення власного вчинку (думки) вчинкові або думці іншої людини.

Під незалежною поведінкою (вчинком) слід розуміти поведінку дитини, яку вона здійснює при опорі на засвоєний раніше досвід, коли він розходиться з поведінкою (думкою) іншої людини. Педагогічна цінність формування у дитини незалежної поведінки полягає в тому, що вона змінює форму засвоювання дитиною суспільного досвіду: від глобально-наслідувального, некритичного засвоювання всіх впливів, особливо характерного для ранніх етапів соціалізації, дитина переходить до вибіркового засвоювання того, що відповідає суспільним нормам, які вона прийняла раніше, відкидаючи невідповідні цим вимогам ситуативні впливи з боку однолітків і дорослих. Незалежність як суб'єктний прояв слід відрізняти від капризу (примхи) дитини. В акті капризу домінує примха індивідуального бажання, тоді як в акті незалежності дитина протиставляє діям іншої людини суспільно доцільну програму дій і оцінок, яку

РОЗДІЛ 4 ПСИХОЛОГІЯ ВИХОВАННЯ

вона засвоїла раніше. Отже, каприз — це індивідний прояв, а незалежність — прояв особистості людини.

Відповідно до традиційних уявлень про розвиток особистості дитини, вперше її незалежність виникає лише в підлітковому віці, коли на хвилі усвідомленості почуття дорослості (як основного новоутворення цього вікового періоду) виникає виразна тенденція до емансипації дитини від виховної опіки.

Психологічним підґрунтям цього є усвідомлення підлітком наступного:

• цінності незалежності як індикатора дійсної свободи проявів соціально зрілої особистості;

• своєї відповідності антропоморфічним і фізіологічним показникам зрілості;

• власної компетентності як функції попередньо набутого соціального досвіду;

• спричинена цими обставинами гостра потреба у рівноправних паритетних стосунках з вихователями й іншими дорослими, які б не обмежували індивідуальної свободи особистості.

Елементи незалежності в поведінці формуються вже в молодших дошкільнят. Вони тісно пов'язані з самоусвідомленням дитини себе як суб'єкта активності (основне новоутворення кризи трьох років). По суті, незалежність і є психологічним механізмом прояву й розвитку внутрішньої індивідуальної активності особистості. Спочатку елементи незалежності виникають у сфері вербальної поведінки, словесного оцінювання дій інших людей, далі — у площині реальних учинків. Незалежність проявляється в стосунках з однолітками і в ставленні до дорослих.

Перехід дитини від сліпонаслідувальної до незалежної поведінки передбачає не лише розвиток інтелекту дитини як інструменту її самостійного визначання змісту власної дальшої активності. Такий перехід потребує насамперед розвитку особистості дитини, звільнення ЇЇ від глобальнонасліду-вального внутрішнього ставлення до навколишніх людей, яке має генетично-емоційну природу, та переорієнтації на пріоритетне використання власного, раніше засвоєного

3. Психологічні питання виховання характеру

індивідуального способу поведінки на противагу зразкам, що сприймаються ззовні. Таке звільнення ефективно відбувається тоді, коли дитина з позиції учня, що наслідує поведінку дорослого, періодично опиняється в позиції контролера й провідника зразків поведінки. Тому старші діти в сім'ї або діти з задатками домінування, для яких така ситуація є вірогіднішою в порівнянні з молодшими або конформними дітьми, раніше набувають досвіду незалежної поведінки й стають у перспективі самостійнішими й відповідальнішими. З позиції традиційної педагогіки, найціннішою якістю дошкільняти вважається віра в абсолютну досконалість дорослого й в безапеляційність його вимог. Безперечно, це спрощує вихователеві педагогічне завдання управління групою дітей з обмеженими віком уявленнями про норми групової дисципліни. Процес суспільного виховання малечі в дитячому садку, підживлюючись необхідністю дотримувати дисципліни в педагогічному процесі, найпростіше здійснюється через авторитарне спілкування. За такого спілкування вихователь намагається закарбуватися у свідомості дітей лише з одного боку: як непогрішимий ідеальний носій суспільного досвіду, зразок для глобального наслідування, а інший бік, притаманний будь-якій людині, — коливання, сумніви, помилки — старанно приховується від дитини. Така психологічна ситуація, особливо за умов групової роботи, по суті не залишає дітям можливостей вибору стратегії поведінки (оскільки позитивно підкріплюється зазвичай лише та, яка наслідує поведінку вихователя), гальмує набуття вихованцями досвіду самостійного свідомого використання попередньо привласненого індивідуального досвіду активності й його модифікацій, узагальнювання й дальшого розвитку останнього відповідно до ситуативних змін. Як результат — заняття, які проводяться в групах дитячого садка за звичайною методикою, сприяють зниженню в дітей схильності до незалежної поведінки. Така сама ситуація зберігається значною мірою і в шкільній практиці соціалізації дітей. Разом з тим у дослідженнях Є. В. Суботського було показано, що без досвіду незалежної поведінки стає неможливим і прояв творчої ініціативи дитини, перший онтогенетичний пік якої якраз припадає на дошкільне дитинство.

Дата добавления: 2015-05-22