Вступ. Філософія, коло її проблем і роль в суспільстві

Список використаної літератури

1. Боно Э. Шесть шляп мышления. – С.Пб.: Питер, 1997. – 256 с.

2. Давыдов В.В. Виды обобщения в обучении. – М.: Педагогика, 1972.– 424 с.

3. Жинкин Н.И. Речь как проводник информации. – М.: Наука, 1982. – 159 с.

4. Лурия А.Р. Речь и мышление. – М.: Изд-во МГУ, 1975. – 120 с.

5. М’ясоїд П.А. Загальна психологія. – К.: Вища школа, 2000. – 480 с.

6. Обухова Л.Ф. Концепция Ж.Пиаже: за и против.– М.: Изд-во МГУ, 1981.–191 с.

7. Петухов В.В. Психология мышления. – М.: Изд-во МГУ, 1987. – 90 с.

8. Психологія/ За ред. Ю.Л. Трофімова. – К.: Либідь, 1999. – 560 с.

9. Психология/Под ред. А.А.Крылова. – М.: Проспект, 1999. – 584 с.

10. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии: В 2 т. – М.: Педагогика, 1989. – Т.1. – 328 с.

11. Соколов А.Н. Внутренняя речь и мышление. – М., 1968. – С.11–58.

12. Солсо Р.Л. Когнитивная психология. – М.: Тривола, 1996. – 600 с.

13. Тихомиров О.К. Психология мышления. – М.:Изд-во МГУ, 1984. – 272 с.

14. Ушакова Т.Н.Проблема внутренней речи//Вопр.психологии. – 1985. – №2.–С.39-51.

15. Холодная М.А. Психология интеллекта. Парадоксы исследования. – С.Пб.: Питер, 2002. – 272 с.

16. Хрестоматия по общей психологии: Психология мышления / Под ред. Ю.Б.Гиппенрейтер, В.В.Петухова. – М.: Изд-во МГУ, 1981. – 400 с.

[v1]

Розділ 1. Гуманістичний зміст історії виникнення і розвитку філософських проблем

Філософія як теоретична освітня дисципліна упродовж свого тисячолітнього існування зазнала різноманітних змін: періоди її популярності поступалися місцем занепаду філософських шкіл, переслідуванням філософів-вільнодумців тощо. Переломні етапи в історії людства, а саме такий переживає сучасна цивілізація, актуалізують традиційну філософську проблематику – сутність світогляду, закономірності еволюції природного світу, поступ суспільства, розвиток мислення, сенс людського життя. Вона осмислюється в контексті нових реалій сьогодення з урахуванням як позитивного досвіду людської культури, так і стратегічних прорахунків і помилок, які спричинили кризові колізії у всіх сферах суспільного буття.

Філософія з її здатністю з’ясовувати пізнання реальності, орієнтацією не тільки на розумне (раціональне), а й на мудре (софійне) ставлення до світу, покликана на основі перевіреного практикою знання і врахування тих «викликів» і «запитів», які навколишня дійсність посилає мислячому розуму homo sapiens sapiens, внести необхідні корективи в усі розділи філософського вчення, концептуально його оновити.

Філософія – витвір людського розуму, породження достатньо розвинутої свідомості. Згідно з еволюційною теорією людство виникло внаслідок розвитку природи.

Соціальність і розумно-емоційне, образне сприйняття світу є головними ознаками людської істоти. Нова істота – людина соціальна – продемонструвала свої творчі, естетичні здібності, виробила певні правила співжиття – мораль, норми шлюбних відносин, система заборон (табу).

За словами сучасного українського антрополога В. Табачковського, потреба у «світоглядній гравітації» є однією з визначальних потреб людини.

Світогляд – система поглядів на світ і місце людини в ньому. Про появу перших світоглядних знань (право світогляду) та їх зміст судити на основі вивчення культури первісних народів.

Водночас з’являються групи людей (чаклуни, шамани та ін.), які перебирають на себе функцію посередника між племенем і тими природними силами, які панують над людиною, погрожують і лякають її або сприяють задоволенню її потреб.

Магія – найдавніший спосіб людського спілкування з навколишнім світом, перша спроба зрозуміти зв’язки природних сил та їх наслідки (добрі чи погані) для людини. Магічні обряди та ритуали в подальшому у трансформованому символічному вигляді закріпилися у релігії. Набуваючи форм узагальнень і пояснень, описів і розповідей, фетишистські, тотемістські, анімістичні та демоністичні елементи магічного світосприйняття з часом опановуються міфологічним світоглядом. Провідниками і виразниками магічного світогляду були шамани, чаклуни, відуни, які відрізнялися від інших осіб первісної общини певними психологічними якостями.

Типовими представниками зародкового світогляду були, наприклад, маги давньої Персії (Ірану), жреці зороастризму, друїди (жерці давніх кельтів, Британії та Ірландії), українські відуни. Вони були творцями ритуалів, які виражали ставлення людей до навколишнього світу, стежили за дотриманням уставлених племінних звичаїв, здійснювали жертвопринесення, лікували, зцілювали хворих, виконували застережувальну (система табу), пророцьку місію.

Магія була первинною формою міфології. Міфологія (грец. mythos – слово і logos – вчення) - спосіб духовно-практичного освоєння світу, форма світосприйняття архаїчної людини, представлена в системі міфів.

Міф є розгорнутим оповіданням, у якому нерідко розвитку подій притаманний циклічний характер (вмирання і воскресіння). Формуючись із обрядових процедур, взаємодіючи з ними, міфологія поступово охопила питання щодо походження і будови світу, людини, культури, соціального устрою тощо. Міфологічний спосіб розуміння навколишньої дійсності здійснювався засобами її олюднення, як і магічний, реалізовувався за допомогою чуттєво-наочних образів.

Людина давнього часу перебувала у полоні міфологічного мислення. За своїм значенням міф був для неї конкретністю і реальністю. Міфічне (штучно створене думкою) і реальне (природне) тісно спліталися у свідомості людини в єдине ціле. За цих умов міф був необхідною особливістю думки і людською діяльністю.

Формування світогляду стародавніх народів відбувалося упродовж тисячоліть. Так, наприклад: Шумерська, Вавілонська, Єгипетська, Грецька і т.д. і т.п. У різних культурах є як спільні сюжети (культу жінки, матері-прародительки), так і мотиви, які відображають особливості природного розташування, способу господарювання (приморські, лісостепові або гірські народи), особливості традицій, звичаїв тощо. Шумерська міфологія, відома з середини VI тис. до н.е., Вавілонські сказання (ІІ тис. до н.е.), Єгипетська міфологія почала формуватися у VІ-ІV тис. до н.е.

Чимало племен індоєвропейського походження у різні історичні часи проживали на землях сучасної України – в Закарпатті, Криму, Подніпров’ї. всі вони (кіммерійці, скіфи, сармати) залишили докази своєї господарської, побутової, суспільної, художньої та обрядово-ритуальної діяльності. Якщо, наприклад, індоєвропейське походження скіфів не піддається сумніву, то формування слов’янських народів, у т.ч. українського, відбувалося значно пізніше й на іншому ґрунті.

Так Трипільська культура була яскравим і своєрідним явищем, осмислення якого викликало неабиякий емоційний сплеск у дослідників, які вважають саме її джерелом української культури й українського етносу.

Міфологічний світогляд містив у собі всі світоглядну проблематику, пов’язану з походженням і сутністю світу, значенням і місцем у ньому людини, сенсом зв’язку людини і природи тощо. Німецький філософ Еммануїл Кант (1724-1804) виклав як класичну світоглядну чотирьох складну формулу: «Що таке людина?», «Що я можу знати?», «На що я можу сподіватися?», «Що я маю робити?».

Процес міфотворення продовжується і в ХХІ ст. З різних причин і обставин виникають «міфи другого покоління», продукуються різноманітні міфологеми, які стосуються природного, суспільного, політичного, культурного, духовного життя.

Виникнення релігії є логічним наслідком еволюції і формування світоглядної свідомості людина, яка вже не задовольняється спостереженням того, що її безпосередньо оточує – земним світом. Вона прагне пізнати глибинну сутність речей, відшукати «начало всіх начал», субстанцію (лат. substantia - сутність), здатну все утворити. Із міфологічних часів таке прагнення зумовлює подвоєння світу на земний, природний (посейбічний) і неземний, надприродний (потойбічний). Саме у надприродному, «нагірному» світові, згідно з релігійними уявленнями, утаємничені найістотніші загадки світу – його творення, джерела розвитку в найрізноманітніших формах, сенс людського існування тощо. Основні постулати релігійного світогляду – ідея божественного першотворення, всесилля вищого начала.

Важливим джерелом формування релігії був пошук людиною відповіді на питання життя і смерті. Релігія проголосила людині можливість спасіння, вказала шлях до нього. Хоча у різних історичних типах релігії (християнство, буддизм, іслам) цей шлях тлумачиться по-різному, сутність його незмінна – послух щодо постанов вищого порядку, слухняність, підпорядкованість волі Божій.

Релігія (лат. religio - побожність) - духовний феномен, який виражає віру людини в існування природного начала і є для неї засобом спілкування з ним, входження в нього.

Релігія як особливий тип світогляду виникає з посиланням у людському житті уваги до духовних проблем: щастя, добра і зла, справедливості, совісті тощо.

У філософській доктрині, етиці, системі обрядів релігія пояснює значення головної цінності – сенсу життя; формулює належні норми поведінки. Центральна проблема релігійного світосприйняття – доля людини, можливість її «спасіння», існування в системі «земний (чуттєвий) світ – світ небесний, нагірний (понадприродний)».

Релігійний світогляд спирається не на знання і логічні наукові аргументи, а на віру, надприродне (трансцендентне).

Між міфологією і релігією існує тісний зв’язок, але їх джерела різні.

Отже, впродовж тисячоліть виникали, взаємодіяли, змінювали один одного різні види до філософського світогляду – магічний, міфологічний, релігійний. Вони розвивалися разом з еволюцією людства. Розвиток світоглядної свідомості знайшов своє природне завершення і оформлення у філософському світогляді.

Філософія є особливим різновидом духовної культури, призначення якого полягає у тому, щоб раціональними засобами випрацьовувати світогляд – узагальнену систему уявлень і знань про навколишній світ, найсуттєвіші характеристики людського ставлення до природи, суспільства і духовного життя в усіх його основних виявах.

З розвитком людства, насамперед суспільного матеріального і духовного виробництва, міфологічні та релігійні форми світоглядної свідомості перестали задовольняти людину. Відбувався поступовий перехід від до філософського до філософського світогляду. Звернені до світу питання людини набували філософського характеру.

Філософський світогляд – вищий теоретичний тип світорозуміння, який прагне осягнути світ у єдності його виявів, представити найзагальніше, універсальне, раціональне (розумове) його усвідомлення.

Головна проблема філософського світогляду – з’ясування місця людини в системі «людина - світ», її призначення. Виникнення філософського пізнання світу зумовлене необхідністю пошуку нових світоглядних орієнтирів, які регулюють і спрямовують людську діяльність.

На відміну від магічно-міфологічної та релігійної думки філософія утверджує принципово новий тип розуміння світу. Логічний аналіз, узагальнення, аргументовані докази в ньому поступово витісняють образний дух міфології, залишивши її у сфері художньої творчості. Любов до істини і мудрості поступово стає самостійною духовною галуззю і вищою цінністю, елементом духовної культури.

Філософська теорія як продукт свідомості (розуму) протистоїть практиці як предметній діяльності і водночас перебуває з нею в органічній єдності.

Філософська теорія – система сукупність ідей, концепцій, гіпотез, сформульованих засобами філософських понять-категорій.

Філософське розуміння світогляду характеризує його як духовно-практичне утворення, у якому співвідносяться, зіставляються наявне, суще й уявне, бажане. Він тлумачиться як система принципів, знань, ідеалів, цінностей, надій, вірувань, уявлень про сенс і мету життя, що визначають діяльність індивіда, соціальної групи, суспільства.

Виникнення філософського світогляду знаменувало появу філософії як специфічної форми духовної культури, і як особливої науки, що, як і будь-яке наукове знання, має свій об’єкт і предмет, структуру, поняття, функції.

Філософія (грец. fileo – люблю і sophia - мудрість) – особливий різновид світогляду; система теоретичних знань про фундаментальні ознаки буття – природи, соціального світу, духовної культури, людини.

Специфіка предмета філософії обумовлена відношенням «людина-світ» (суб’єкт-об’єктна). Тому філософія відображає світ опосередковано, суб’єктивно і набуває характеру умоглядної рефлексії.

Упродовж століть філософи, які належали до різних культур, пропонували свої розуміння філософії, беручи за відправну точку певну світоглядну характеристику або одну із світоглядних проблем, формування відповіді на питання: що є предметом філософії з погляду філософа-творця філософського вчення. Багатогранність філософського знання відображає різноманітність реального, об’єктивного світу, що існує, і способів його суб’єктивного відображення, розуміння, логічного освоєння. Можливість розуму пізнати навколишню дійсність, способи, методи, форми цього пізнання є «формули філософії». Так, у Древній Греції «фізика, етика діалектика – суть трьох часин філософії».

Відома сентенція давньогрецьких мудреців «пізнай самого себе» правомірно стосується не лише людини, яка прагне пізнати світ, а й філософії, перед якою постає ця проблема. Ця особливість свого часу зауважив Ф.-В. Шеллінг: «Ідея філософії саме є результатом філософії, яка як нескінченна наука водночас є наукою про саму себе». «Філософія – особлива форма пізнання світу, яка виробляє систему знань про фундаментальні принципи і основи людського буття в усіх його проявах. Філософія є не лише однією з форм духовної культури, а й уособлює дух цієї культури, є її квінтесенцією. Філософія володіє особливим категоріальним апаратом, який допомагає їй обґрунтувати власні позиції і з’ясувати актуальні для неї проблеми. Філософське знання відкриває картину Всесвіту, і тому людина, прагнучи зрозуміти його таємниці, отримує змогу підноситися над ним.

В усі часи філософія осмислювала й переосмислювала феномен науки, філософський погляд на науку істотно впливав на наукову свідомість.

Як і мистецтво, філософія ніколи не виголосить свого останнього слова.

Філософія є водночас історією філософії, тобто історією постановки, осмислення і розв’язання основних філософських проблем, а також теоретичною реконструкцією, інтерпретацією (тлумаченням) і критичним осмисленням знання, яке накопичили різні філософські школи протягом свого існування.

Філософія є проблемною дисципліною, яка у теоретичний спосіб відображає прагнення розуму пізнати «плинний світ», його сутнісні значення.

Філософська проблема (грец. problema - задача) – рефлексія людського буття, сповненого суперечностей, ускладнень, таємниць. Філософська проблематика є своєрідним фіксатором, реєстром і класифікатором різноманітних складних філософських питань. Це означає, що філософія є формою духовної діяльності, мета якої полягає у формулюванні, осмисленні і вирішенні корінних світоглядних питань.

Філософська проблематика – форма організації і впорядкування історично змінного філософського знання і знання взагалі. Cучасні філософи наголошують на проблемному характері філософії загалом. Зрештою, філософія і сформулювалася як теорія проблеми буття, свідомості, суспільства, культури і людини. «Філософська проблема безмежна не лише за обсягом – адже вона охоплює все без винятку, а й за своєю проблемною інтенсивністю. Це … абсолютна проблема».

З розвитком філософії від неї поступово відгалужуються її колишні розділи, виникають різні «самостійні філософії» - філософія природи, соціальна філософія, філософія моралі, філософія техніки, філософія права, філософія культури, філософія медицини, філософія освіти, філософія туризму тощо.

Філософські проблеми належать до категорії вічних. Філософські проблеми стосуються не просто природних чи штучно виготовлених (артефакти) об’єктів, а передусім ставлення до них людини. Не світ сам по собі, а світ як оселя людського життя є відповідальною точкою філософської свідомості. «Що я можу знать?»; «На що можу сподіватися?»; «Що я маю робити?» - у цих запитаннях відображені вічні і вищі інтереси, потреби і надії людини, її розуму і культури. А філософські поняття і проблеми утворюються в точці перетину реального й ідеального, сущого і належного, наявного і бажаного.

Філософські проблеми – це питання, які людина адресує навколишньому світові. Вони є первісною формою звертання розуму до світу, вихідною формою усвідомлення цього запиту. Правильно і своєчасно поставлене коректно сформульоване питання інколи важливіше, ніж поспішна і невиражена відповідь. Зумовлені філософські проблеми і викликами, які світ (природа, суспільство) пред’являє людству. «Виклики часу», «вимоги природи» - ці афористичні вислови відображають взаємозв’язок людства й умов його існування. «Хто розумно дивиться на світ, га того і світ дивиться розумно», - зауважує Гегель.

Відносини людини і світу у філософському, теоретичному сенсі набули ознак взаємин суб’єкта і об’єкта.

Однією із іпостатей філософії, «природною прихильністю душі» (І.Кант), тією чи іншою мірою притаманною кожній людині, є філософування. Філософування – стиль мислення, спрямований на з’ясування сутності речей, смислів людського життя.

Стимул до філософування зумовлений не лише потребою осмислення нових явищ, хоч вони істотно впливають на спрямування філософської думки, а й усвідомлення суб’єктом невідповідності власних знань, «дійти до самісінької суті» (Б. Пастернак) будь-якого явища, речі чи події.

Філософія є вченням про смисли. Філософія з’ясовує і формулює смисли людських вчинків і на цій підставі пояснює людині цілі, засоби гідної поведінки, визначає стратегічну парадигму власного способу життя.

Зміна смислів є творчим процесом. Розміркування над смислами життя – головна ознака філософії як любомудрія, софіїного знання.

Завдяки філософії людина здатна осягнути власну сутність, сенс свого буття у світі (здійснити самоусвідомлення і самовизначення).

Так, для Канта головною метою філософії є пізнання здатності людини з’ясовувати, що вона може знати (пізнання), на що розраховувати (передбачення), що має робити (діяльність), і на цій основі відповісти на головне питання – що таке людина.

Насамперед філософія виконує світоглядну функцію - системі знання забезпечує людині відносно цілісне розуміння світу, допомагає з’ясувати своє місце в ньому. «Філософія до цього часу прагнула пояснювати або змінювати світ, тоді як її власна справа – примножувати можливі світи». М. Епштейн).

Філософія, яка реалізує себе в процесі формування прогностичних моделей світу, є різновидом духовної діяльності із концептуальним конструюванням можливих світів. Філософський метод як ліхтар, що освітлює науковцю шлях у темряві. Філософія методологічно на наукові дослідження на всіх її стадіях, але найвищою мірою – при побудові загальних теорій, особливо фундаментальних.

Методологічна місія філософії здійснювати завдяки притаманній їй гносеологічній (пізнавальній) функції – осмислення сутності, пізнавального процесу як такого, його можливостей, засобів і меж, результатів і наслідків. Центральною гносеологічною проблемою є проблема істини. Разом із категоріями «добро», «краса» і «свобода» вона виражає глибинний смисл шукання людського духу, сутнісний зміст і безпосередню мету пізнавального процесу.

Істина – знання, що точно (адекватно) відображає у свідомості людини об’єктивну і суб’єктивну реальність. Пізнання сутності речей дає змогу осягнути абсолютну істину - вичерпане знання, здобуваючи все нові знання як відносні, не сповнені істини, однак істинні.

Центром філософського пізнання є мисляча людина, її духовні, ціннісні якості – свобода, гідність, честь, благо тощо. Щодо цього влучно висловився французький філософ Жан-Поль Сартр: людина – це насамперед свобода. Прагнення до свободи є рушійною силою розвитку особистості і суспільства, вважає російський мислитель Микола Бердяєв. Тому суттєвою функцією філософії є з’ясування можливостей людини щодо власного звільнення від панівної необхідності. Свобода в її філософському розумінні є однією із базових людських цінностей.

Функція філософії – визначення смислу людського життя. Серед них:

3 світоглядна функція, пов’язана передусім із системним абстрактно-теоретичним, понятійним поясненням світу;

4 загально методологічна функція, що полягає у формуванні загальних принципів і норм одержання знань, її координації та інтеграцій;

5 пізнавальна (гносеологічна) функція, що полягає в поясненні найбільш загальних принципів буття та вихідних основ нашого мислення;

6 прогностична функція, яка розкриває загальні тенденції (передбачення) розвитку людини і світу;

7 критична функція з її принципом «піддавай усе сумніву», виконуючи антидогматичну роль у розвитку знань;

8 аксіологічна функція з її дослідження об’єкта з точки зору найрізноманітніших цінностей;

9 соціальна функція, завдяки якій соціальне буття не лише одержує необхідну інтерпретацію, а й може зазнати змін;

10 гуманістична функція, яка шляхом утвердження позитивного сенсу і мети життя, формування гуманістичних цінностей та ідеалів виконує роль інтелектуальної терапії;

11 освітня функція, пов’язана з впливом філософії на свідомість людей.

Існуючи в певному суспільному середовищі, філософія прямо чи опосередковано впливає на умонастрої цього суспільства.

Філософія за своєю суттю спрямована на утвердження демократичного суспільства, побудованого на засадах свободи особи і пошанування загальних принципів співжиття вільних людей.

Одним із завдань філософії є усвідомлення думки про самоцінність гідного життя – життя, сенс якого полягає у гармонії людини з її інтересами і потребами, насамперед з плідною діяльністю, і яке здатне набувати для людини значення щастя.

Прагнучи щастя, вбачаючи в його досягненні сенс життя, людина мусить долати різні перешкоди, терпіти негаразди, боротися і перемагати. Філософія вчить її і цьому мистецтву – мистецтву гідного життя. Однією з його складових є критичне та іронічне ставлення до існуючого порядку речей. «Все піддавай сумніву», - проголошує філософська мудрість, але сумніву плідному, конструктивному. Ця максима характеризує критичну функцію філософії, яка заперечує догматизм, абсолюти, відкриває ідеалізацію навіть зручних для людей обставин життя. «Хто хоче знати, що таке людина, той має насамперед знати, що таке культура» (М. Ландеман).

Всі інші – допоміжні, похідні від неї, заперечують реалізацію тактичних завдань філософської культури.

Первісні мудреці (відуни, друїди, вавилонські халдеї та античні жреці) славилися своїм «вмінням зазирнути» за горизонти буття, «побачити» те, що приховане від звичайної людини, «відати долю». Правда, це вміння часто було нічим іншим, як довільним пророцтвом, міфологічним транслюванням «волі богів». Поступово прагнення осягнути майбутнє зумовило створення прогнозів – передбачень, які ґрунтуються на певних науково доведених фактах.

За словами К. Ясперса, «наші думки про майбутнє впливають на те, як ми бачимо минуле і теперішнє». Положення про те, що майбутнє завжди впливає на сучасне, висловив і Арістотель.

Література:

1. Библер В.С. Что есть философия? // Вопросы философии. - 1995. - №1

2. Мамардашвили М.С. Как я понимаю философию. – М.., 1990.

3. Ортега-и-Гассет Х. Что такое философия? – М., 1991.

4. Франкл В. Человек в поисках смысла. – М., 1990.

5. Чернышов А.Н. Начало философии. – М., 1982.

6. Таранов П. Соч: в 4 т.

Дата добавления: 2015-05-22