Сутність та моделі економічного розвитку країн

Економічний розвиток розглядають, як одну із фаз економічної еволюції, що збігається із стадією прогрес. Економічний розвиток виступає рушійною силою прогресу, його важливою матеріальною основою. Такий розвиток слід розуміти як багатовимірний процес, що включає глибоку модернізацію та переорієнтацію всієї економічної і соціальної системи. Він передбачає поряд із зростанням доходів і виробництва здійснення радикальних змін в інституціональній, соціальній та адміністративній структурах. Це здатність економіки, що тривалий час перебувала у стані відносної статичної рівноваги, створювати імпульси і підтримувати сталі річні темпи приросту ВНП на рівні від 5 –7% і більше. Економічний розвиток означає також, що в новому періоді виробляються нові товари і послуги, а також використовуються нові технології й нові соціальні інститути порівняно з минулими періодами. В сучасних умовах розвиток набуває глобальних рис, виходячи за межі окремих країн і регіонів, що потребує певної модифікації міжнародної соціально-економічної системи.

Не слід плутати поняття економічного розвитку з економічним зростанням. Адже економічне зростання – це просте збільшення реального ВВП країни, що виражає значно вужче коло зв’язків і відносин, ніж економічний розвиток, економічне зростання є органічною складовою частиною економічного розвитку. Можна сказати, що економічне зростання – це кількісний економічний розвиток, а економічний розвиток – якісне економічне зростання. Але повноцінний економічний розвиток практично не можливий без економічного зростання. Економічне зростання є оборотним процесом, тобто після нього рано чи пізно наступає спад. Про оборотність економічного розвитку не можна так однозначно стверджувати, бо технічний прогрес, поява нових економічних форм свідчать про настання якісних змін у господарському розвитку при кількісних витратах у виробництві товарів та послуг Це особливо характерно для сучасних перехідних економік.

Таким чином, розвиток слід розуміти як багатоплановий процес, що веде до радикальних змін у соціальних структурах, поведінці людей, суспільних інститутах, а також до прискорення економічного зростання, скорочення нерівності і ліквідації безробіття.

Головними цілями (цінностями) розвитку є:

1. Збільшення пропозиції і доступності таких необхідних для підтримання життя товарів і послуг, як продовольство, житло, охорона здоров’я і безпека.

2. Підвищення рівня життя, яке включає поряд із зростанням доходів збільшення кількості робочих місць, якісна освіта, більша увага культурним і гуманітарним цінностям. Такий комбінований підхід сприяє зростанню матеріального благополуччя, особистої і національної самосвідомості.

3. Надання індивіду і суспільству в цілому більших можливостей вибору в економіці і соціальній сфері, з тим щоб послабити її підкорення і залежність від інших людей і країн, захистити від страждань.

Дискусійним залишається питання про показники рівня розвитку. Проте показником рівня розвитку може бути лише якісний показник, який відображає, наскільки економіка виконує свої функції, головною з яких є задоволення матеріальних, соціальних і духовних потреб населення, створення умов для розширеного відтворення і розвитку людини. Кількісні показники дають уяву про рівень розвитку економіки лише наближено.

Крім показників рівня розвитку, можна відмітити також індикатори розвитку, тобто показники, які вказують, чи відбувається розвиток: ВНП, ВВП, дохід на душу населення, рівень безробіття, тощо. Їх плавна зміна свідчить про те, що економіка знаходиться в еволюційній фазі, стрибкоподібна – в точці біфуркацій.

В сучасній науці виділяють кілька головних моделей економічного розвитку, які тісно пов’язані з господарським зростанням:

· модель лінійних стадій розвитку;

· теорія структурних трансформацій;

· теорія зовнішньої залежності;

· неокласична модель вільного ринку;

· теорія ендогенного зростання;

· модель сталого розвитку.

В 1950 – на початку 1960-х рр. багато теоретиків розглядали процес розвитку як серію послідовних стадій економічного зростання, через які повинна пройти будь-яка країна. Відповідно до цієї теорії країнам, що розвиваються для того, щоб повторити історичну еволюцію більш розвинутих країн, необхідно було досягнути лише оптимальних рівнів і комбінації інвестицій, заощаджень та іноземної допомоги. В даному випадку розвиток розглядався як синонім високих загальних темпів економічного зростання.

У 70-х рр.. лінійні стадії зростання поступилися двом конкуруючим напрямкам економічної (і ідеологічної) думки. Ядром першого напрямку був аналіз структурних змін: сучасні економічна теорія і статистика використовувалися для побудови картини структурної еволюції, через яку повинна пройти «типова» країна, що розвивається. Перш ніж в ній почнеться само підтримуюче зростання. Другий напрямок – теорія зовнішньої залежності – був більш радикальним. Ця теорія розглядала феномен слаборозвиненості з точки зору співвідношення сили всередині країни та на міжнародній арені, структурних та інституційних диспропорцій в економіці, переважання дуальних господарств та дуальних суспільств як у окремих країнах, так і у світі. Теоретики залежності намагалися підкреслити зовнішні і внутрішні інституційні перепони для економічного розвитку. Підкреслювалась також необхідність нового політичного курсу по боротьбі з бідністю, створенню робочих місць, скороченню нерівності в доходах. Передбачалося, що цих та інших цілей, які забезпечують рівноправність у у суспільстві, можна досягнути в процесі зростання економіки, проте власне економічному зростанню тут не надавався такий абсолютний пріоритет, як у моделях лінійних стадій або структурних зрушень.

У 80-х рр. переважав четвертий підхід – неокласична контрреволюція в економічній думці, в якій основний акцент робився на позитивній ролі вільних ринків, відкритість економіки і приватизацію неефективних збиткових державних підприємств. На відміну від теорії залежності проблеми розвитку не пов’язувалися з експлуататорською сутністю певних внутрішніх або зовнішніх сил. Причиною невдач вважалося надто велике державне втручання в економіку.

Недоліки неокласичного аналізу у поясненні причини довготермінового економічного зростання призвела до розчарування у традиційних теоріях, що на початку 1990-х рр.. викликало появу п’ятого основного підходу у теоріях розвитку – концепції ендогенного зростання (нової теорії зростання). Головна особливість моделі ендогенного зростання полягає в орієнтації насамперед на внутрішні чинники і механізми господарського розвитку, які у своїй сукупності здатні забезпечити саморозвиток і самовідтворення цілісних національно-державних економічних систем. Вона не має нічого спільного з концепцією «опори на власні сили», але передбачає залучення в господарський оборот внутрішній ресурсів і потенцій, що здатні створити необхідні стартові умови економічного зростання і підтримання його оптимальних темпів у довгостроковому плані. Важлива роль при цьому відводиться активній економічній політиці, яка покликана сприяти максимальному залученню всіх наявних у країні ресурсів і механізмів задля формування власної національної економічної системи та її кількісного і якісного вдосконалення. Зовні модель ендогенного зростання схожа на неокласичні, але відрізняється від останніх вихідними положеннями та узагальненнями і висновками. Зокрема, в них не визначається неокласичний постулат про спадну граничну продуктивність, акцентується увага на можливостях отримання ефекту масштабу в межах будь-якої економічної системи, модифікується значення технічного прогресу, враховується вплив зовнішніх чинників на рентабельність капіталовкладень в умовах посилення транснаціоналізації та глобалізації економічного розвитку.

Дата добавления: 2015-05-22