Миколчині історії 1 страница

МАРИНА ПАВЛЕНКО

НАЙДА

Найда — це Миколчин пес.

Найда Миколку охороняє.

Якщо хлопчик надумає іти до Школи, Найда проводить його аж до воріт. І чекає за парканом, переховуючись від Прибиральниць та Завгоспа, аж поки Миколці не обриднуть уроки, й вони знову не будуть разом.

Школа — чужак. Вона тхне Миколчиними почервонілими вухами й зауваженнями в щоденнику. Школа вважає Миколку поганим учнем і навіть ледарем. Найда потайки завжди гарчить на Школу й не проти б її покусати.

Якщо ж Миколка до школи не йде, вони вдвох пересиджують уроки в Халабуді. Точніше, пересиджує Миколка — Найда сторожує біля входу.

Стіни Халабуди зроблено з дощок і фанери, вхід завішано старою мішковиною. А дах — зі шматків замшілого шиферу.

Про Халабуду не знає ніхто в цілім світі, бо вона ген-ген на пустирищі, в дерезі. У ній Миколка ночує, коли Вітчим погрожує вбити його.

Вітчим — чужак. Від нього несе часником, цигарками і перегаром. Вітчим обзиває Миколку байстрям, нахлібником, а Найду — шолудивим псом. Найда завжди гавкає на Вітчима й нападає, коли той без дрючка.

Перебувши уроки, Миколка зі своїм другом вибираються на Вулицю. Там вони воюють із місцевою паруботою: Миколка шпурляє в хлопчаків камінням, а Найда бігає за найдокучливішими.

Хлопці — чужаки. Від них пахне домашніми пиріжками й новим шкіряним взуттям. Вони дражнять Миколку бомжем і безпритульним. Проте хай Миколка тільки скомандує — Найда вмить їм штани полатає.

Усі ВОНИ: Школа, Вітчим, хлопчаки — не люблять Найдиного хазяїна. І пес один-єдиний, хто знає, що Миколка – герой, і що він хороший. Коли Найду, ще як був цуценям, ВОНИ кинули в багнюку, то не хто інший, а Миколка його врятував.

Відтоді Найда став Миколчиним.

Натинявшись на Вулиці, вони йдуть на Смітник. На Смітнику можна знайти чимало потрібних речей, а то чим-небудь і поживитись. Миколка нишпорить, а Найда стереже добуті скарби від нічийних собак.

Буває, замість іти на Смітник, вони блукають Дворами. Там теж можна дещо підібрати.

Он лежить на лавці яскравий, просто-таки пречудовий Конструктор. Його власниця, маленька Дівчинка, самотньо порпається в пісочку.

Найда не певен, що Миколка чинить правильно. Але розуміє, що такого яскравого, пречудового Конструктора в нього ніколи не було. До того ж нащо Конструктор — Дівчинці?

І ось вони вже, ледве стримуючись, щоб не побігти, поспішають у бік Халабуди. А яскравий, просто-таки пречудовий Конструктор побрязкує в Миколчиних руках.

Аж тут іззаду хапає Миколку за комір Її Тато.

Вони змушені повернутись до Двору.

Дівчинка плаче. Її Тато лає Миколку.

Дівчинка і Її Тато — чужаки. Від Дівчинки смердить милом і цукерками, від Тата — потом, тяжкою роботою і любов’ю до своєї Дівчинки. Найда навіть гидує кусати їх, тільки погрозливо шкірить зуби.

Миколка віддає Конструктора, похмуро колупаючи землю носаком порваної кросівки.

Яка ганьба! Краще б Найда з’їв дохлу мишу! Краще б його подряпали приблудні коти!

— Найдо, за мною! — бадьориться Миколка.

Найда робить хвоста «бубликом»: ду-уже нам потрібні ваші нікчемні Конструктори!

З гідністю гавкнувши на прощання, Найда вибігає з Двору. Вслід за своїм незмінним героєм і повелителем.

ВЕЧЕРЯ

З якогось дива так виголодніли!.. Миколка з’їв би уже й слона. А Найда проковтнув би й равлика, який повзе оно, мабуть, у свою осінню сплячку. Ні, ну, звісно, проковтнув би, якби не гидувався! Так-так, Миколка має рацію — того не варто їсти!

Вони обмацали голодними очима Вулицю і навіть пробіглися Дворами, але, крім кількох поморщених падалиць-симиренок, не намацали нічого. Та зів’ялі яблука ще більше розворушили голод.

Вирішили зганяти до Миколчиної хати.

Миколка поставив Найду «на шухері», а сам, скрадаючись, поліз між бур’янами. Позазирав у вікна й похнюплено метнувся назад.

— Змотуєм вудки, Найдо! Мами ще нема. Вітчим хазяйнує в хаті п’яний, як чіп! — прошипів за хвірткою.

Але, перш ніж рушити геть, Найда підвів допитливий погляд на господаря. Миколка теж глипнув на пса і прочитав у його погляді щось важливе.

Ах, он воно що! «Змотуємо вудки»!.. Не змотувати їх треба, а навпаки, добутися до сарая і познаходити! Вони лежали там хтозна з якої давнини, може, ще від котрогось із попередніх вітчимів. А могли б помогти Миколці з Найдою здобувати хліб, тобто рибу насущну!!!

На жаль, вудок у сараї не виявилось. А ще ж недавно, коли Найда з Миколкою витягали з-під завалів старого керогаза, щоб узяти його собі на нове Халабудне хазяйство, вудки були! Вони зникли, як до того безслідно позникали старий і, здавалось, вічний сарайний самовар, трилітрові слоїки й багато інших цінних цікавих речей!..

Найді не треба й принюхуватись: ясно, що це діло рук Вітчимових дружків, чи то пак численних гостей, котрі на всеньке літо окупували столика під грушею в Миколчиному подвір’ї. Вони крали, що бачили, і що не так лежало, — от якби одного прекрасного дня — о, той день був би таки прекрасний! — хтось і Вітчима отак поцупив!..

Вони вже мали вибиратися — чорним ходом, тобто через колись глуху, а нині всуціль діряву задню стіну, — аж тут Миколка ненароком наступив на граблі, які дивом уціліли після «гостьових» атак. Вони дзвінко торохнули його по лобі.

Миколка сердито вилаявся «йолками-палками» й Вітчимом. Але, почухуючи лоба, таки потягнув реманент за собою. Покинеш — однак пропаде.

Найда ж тим часом, як навмисне, заплутався в старому ганчір’ї.

Гайда, бо зараз тут нам і кришка! — нетерпляче виплутував собаку Миколка.

Тюль! Старий пожовклий тюль теж із хтозна-яких часів!

— Ти гля, ще й не зовсім дірявий! — звільнивши песика, Миколка став хутко намотувати знахідку на граблі.

Найда й сам не любив, щоб добро пропадало. Хоч у Халабуді вікон і нема, є тільки отвір, який засувається шматком фанери.

— Це ж не на вікна, дурненький! — Миколка взяв сувій під пахву, одхилив дошку й ступив у бік Яру. – Хватку зробимо! Всі карасі будуть наші!

О, який розумний у Найди Миколка!

Миколка виявився не просто розумним, а розумнющим. Із вербових гілок і держака від граблів зробив прекрасну хватку. Встановив її трохи бокаса там, де течія Болотянки найсильніша.

Сам став вище за течією, Найду ж послав на протилежний бік:

— Найдо, голос!

І поки Найда підганяв рибу гучним гавкотом, хлопчик час від часу вихоплював хватку і все, що в неї потрапляло, викидав на берег.

Є!!! Врешті-решт з-поміж прогнилого листя, мулу й купи драного целофану дечого понавибирали: у відерці веселим блиском висяювала дрібна мулька і скидалися п’ять малесеньких окунців.

— Найдо, лапу! Другу! хлопчик радісно плеснув собаку по слухняно простягнутих лапах. — Прикинь! Я знав, що в Болотянці риба таки водиться!!!

Ну і розумний же Найдин Миколка!!!

У керогазі не тільки давно не було гасу — від нього взагалі лишилась сама арматура, тож він служив Миколці та Найді зручною підставкою для старої сковорідки над вогнищем.

Найда, звісно, вже давно проковтнув би рибку й сирою. Але, нетерпляче витанцьовуючи, дожидався, поки Миколка її посмажить. Щоб — «за компанію».

Потім — терпляче ждав, поки хлопчик поділить страву навпіл.

Навіть нечищена мулька виявилась добрезною.

Окунці трохи колючі й деркі, але теж – кігтики оближеш!

Не знати, як Миколка (крім половини риби, він оддав Найді ще й клапті луски, хвости і плавці), а Найда їх іще з десяток умолотив би!

Того вечора всі, хто проходив не дуже далеко від Пустирища, могли побачити ледь прозорий димок, який сочився над схованою від усіх у дерезі Халабудою.

І здивуватись, занюхавши апетитний запах смаженої риби.

УРАГАН

Взагалі-то, Найда хотів побігти аж у хату. Але ще здалеку внюхав: там зараз тільки Вітчим, отже, заходити не варто. Як мовив Миколка, діло принципу: поклявся з Вітчимом наодинці не стикатись, навіть коли здихатиме. Та й небезпечно це.

Але й у подвір’ї не можна лишатись!!!

Найда метався туди-сюди. В кущі? На грушу? Під столика, що біля груші?..

Кудись треба сховатись, кудись треба сховатись, кудись треба сховатись!!!

Найда й сам не годен пояснити, чому це раптом його щось наче погнало геть із Халабуди.

Просто все навколо мовби казало Найді: «Тікай!» — і він кинувся з усіх лап, заманюючи за собою Миколку.

Хлопчик неабияк розсердився. Він якраз мав дуже нагальну роботу — зводив підпорну стінку для Халабуди: цими днями на Пустирище вивезли цілу купу битої цегли. Глини тут і так повно: не лінуйся тільки гребти. Хоч цемент, звісно, краще!

І піску вдосталь. Колотив глину з піском у старому погнутому відрі й мурував. Щоб — на віки.

Миколка сердився, але за собакою — пішов. Бо знав, що Найда ніколи не кличе просто так.

У сарай!!! Найда вивіркою заскочив у щілину й уже звідти гарчанням скомандував господареві зайти слідом.

Миколка слухняно зайшов у рипучі двері й звично замкнув їх за собою: хто зна, яка планета може найти, крім Найди, ще й на Вітчима.

— Якщо ти вже мене сюди приволік, пошукаю щось для нашої Халабуди! — Миколка, зітхнувши, приступив до ревізії сарайного мотлоху — Поможеш?

Та Найді було геть не до мотлоху й не до облаштування Халабуди!

«Рятуйся!» — кричала йому раптова тиша, яка запала надворі (не чути було навіть горобців).

«Рятуйся!» — беззвучно пульсувало густе сарайне павутиння, чомусь напружене, мовби високовольтні дроти над Вулицею.

«Рятуйся!» — в паніці вирувала сарайна мишва, яка з усіх сил заривалася в землю, аж та ворушилась і ніби дихала.

«Щось має статись, щось має статись, щось має статись!» ^— гупало навколо, гупало в Найдиній голові, гупало єдиним, спільним для всього живого серцем.

І сталось.

Спочатку різко потемніло, наче вони сиділи не в сараї, а десь у підземеллі.

Принишклий сарай раптом стрепенувся і зазвучав: страшно зарипіли його стіни від сильнющого вітру, загуркотів дах під суцільною зливою небесної води.

— Заманив сюди, тепер нам тут і гаплик! — видихнув Миколка поблідлими вустами. А може, він і гукав, просто крізь шум грози почути його було неможливо.

Щілини в сараї завивали тужливіше, ніж ціла зграя диких псів.

Коли ж із даху почало зривати толь, а стіни захитались, хлопчик рвонувся до дверей.

Щойно він зняв защібку, двері з гуркотом відчинились.

Надворі робилося щось жахливе: з чорно-зеленого неба валив дощовий потік. Ревів шалений вітрисько і мало не до землі гнув дерева. Літали шматки шиферу, чувся гуркіт каміння, дзвін побитого скла...

Ураган якийсь, чи що? – намагався перекричати бурю Миколка. ^— Найдо, або ми валимо звідси, або нас тут завалить!!!

Проте навіть зараз хлопчик не захотів бігти до хати. Бо принцип є принцип, та й Вітчим — це ще один добрячий кінець світу.

— В туалет!!! — схопився Миколка за рятівну думку.

Справді, якщо сараєм термесувало, наче контейнером над кузовом сміттєзбиральної машини, то прямокутничок дощаного туалету коливався тільки трохи: як ото хватка серед мирної річкової течії.

— У-у-у-у-у! – завив Найда й учепився Миколці за штанину. Чогось йому зовсім не хотілось, щоб хлоп’як ховався в туалеті.

— Тьху, з тобою разом! — сплюнув Миколка, але погодився: Найда просто так не затримує.

Щойно Миколка натужно прихилив і знову защіпнув сарайні двері, як у них із того боку гухнуло чимось важким.

Навколо зашуміло, загуркотіло й загуло ще дужче.

Миколка з Найдою забилися в напівпорожню загорожу для вугілля і мало не зарились у чорний попіл. Дрижали і зойкали від кожного удару.

Коли все стихло, виповзли на подвір’я.

І вжахнулися.

Кругом по кісточки стояла каламутна піниста вода.

Одна половина груші була відчахнута, гілля розкидане.

Столика, що під грушею, розтрощено на друзки.

Вікна у хаті повибивані: як одного разу після п’яної бійки Вітчима з гостювальниками.

Усе подвір’я — в смітті, битому склі, трісках, у шматках толю, бляхи і шиферу.

А на місці туалету... Лиш дерев’яна підлога — з діркою посередині!!! Ні стін, ані даху нема й близько!!!

Найда вже чекав похвали від хазяїна: як-не-як, а той вцілів саме завдяки собаці!!!

Натомість Миколка зненацька звереснув про інше:

— Моя мама!!! Найдо, шукати маму!!!

Миколчину маму й справді варто шукати. Вона часом давала Миколці їсти. Вона колись купила йому кросівки — оці, що хлопчик ходить у них і зараз. А ще вечорами, як гості розходились, або після сварки з Вітчимом, або після того, як сильно Миколку за віщось лаяла, — після таких оказій мама іноді обіймала сина й казала:

— Ти ж єдина моя кровиночка!

При цьому вона пускала сльози.

Найда в таких випадках завжди скрипів зубами і вважав, що ці сльози — крокодилячі. Хоч ніколи не бачив крокодилів і не має зеленого поняття, які вони.

А Миколка в таких випадках завжди тішився, мов дитина. Бо ні від кого не чув таких лагідних і жалісливих слів. Миколка ж не знає, що Найда міг би сказати про нього в сто разів краще — якби тільки вмів говорити!..

Утім, хлопчикова мама вже бігла в подвір’я — жива і здорова. Миколка щасливо кинувся їй назустріч.

Вона ж спершу оглянула руйнування й побідкалась над розбитими шибками та понищеним туалетом. Потім побігла перевіряти, чи живий Вітчим. Той виявився живим і здоровим. Ба, проспавши, геть і не чув Урагану й тепер не міг уторопати, що відбувається.

Аж тоді вона вернулась до Миколки, пустила сльозу й сказала:

— Моя кровиночко!

Найди Миколчина мама, звісно, не завважила. Втім, вона й до цього ніколи його не помічала.

Ураган пройшов якось наче смугою: тут — потрощено, а поруч — мов косою відрізало: усе на місці. Лише брудні потоки під ногами.

Пустирище майже ціле, а від Халабуди ^— дошки на дошці не лишилось. Ось тобі й опорна стінка навіки!

— Гав! — підбадьорює Миколку Найда, струшуючи з лап грязюку. Відбудуємо, тобто ще краще зробим! Он, мовляв, стільки свіженького будматеріалу валяється! Хтозна, може, Ураганом і цементу звідкись притаскало?..

Проте Миколка й не журиться. Навпаки, радіє:

— А ти, Найдо, в мене — козак! Це ж якби ти не той... То ми були б, той... Той, ми зовсім... не були б!.. Коротше, дай п’ять!..

І хлопчик радісно плескає Найду по простягнутих лапах.

ТОВСТУХА

Це Найда перший помітив Товстуху.

Точніше, спочатку він побачив Товстушину кицьку, яка сиділа на штахетній огорожі, наче так і треба.

Тобто насамперед він занюхав кицьчин запах. Ковбаса плюс пральний порошок: ох, і «букет»!

Кицька й сама була, як ковбаса з порошком. Рожевий писочок та біленькі зубки — мов шматочок ніжної вареної ковбаски з краплинками сала. Наче пральний порошок — сніжно-розсипчаста шубка.

До білого Найда взагалі ставився з осторогою. Біле — це зневага до всього сущого, до всього, іцо бігає Вулицями, нюшить по Смітниках і ночує під Халабудами на Пустирищах.

А тут ще й — кицька!

І сидить непорушно, мовби не собака оце біжить попід штахетами, а ко­титься вітром якийсь нещасний порожній пакет!

Найда обурився й уже хотів було гавкнути, аби хоч трохи сполохати цю самозакохану пишноту. Як раптом із Дворика проспівало:

— Анхві-і-ісо! Обі-і-ідати! Свіжесеньке риб’яче хвіле!

Тоді Найда й побачив жінку, що викотилась із мініатюрного будиночка.

Такої круглої жінки не стрічав, відколи живе: ні до падіння в багно, коли жив іще з Мамою та братиками, ні опісля, коли Миколка вирятував Найду, і Найда став Миколчиним.

Тітка була така товста, що на запах Найда сприйняв її аж геть пізніше. Та й що там сприймати: всякі домашні харчі разом із тим самим пральним порошком.

Товстуха поставила біля стежки сяйливу мисочку, іцо пахтіла свіжозвареною рибою.

Кицька, яку, очевидно, й звали Анхвісою, неохоче зістрибнула з паркану й ліниво пішла до мисочки.

Найда проковтнув слину і вже був би побіг собі далі.

Та ніс іще не донюхав до кінця Анхвісиного обіду, а лапи заблагали трохи перепочинку.

Товстуха спокійнісінько засунулась назад у будиночок. А кицька, трохи полизькавши рибу, покинула обідати й повернулась на свої штахети.

Найда не встиг іще нічого й подумати, як його лапи зненацька відпочили і через дірку в тих же штахетах занесли його в Товстушин дворик.

Риба — діло загайне, її поспіхом глитати не можна. Тут уже спрацювали зуби: вони мерщій вхопили мисочку й витягли її тією ж діркою в огорожі на Вулицю.

Анхвіса ж — хоч би тобі оком повела!

Найда вже вилизував миску, як Товстуха знов опинилася на порозі.

— Анхві-і-ісо, ти знов на штахветах, замість обідати? — проспівала вона.

І раптом помітила, що мисочки немає:

— Моя кицу-у-уню! Я ж тобі рибки так і не винесла!!!

Товстуха знов попхалась у нутрощі тісного будиночка, а над Найдою де не взявся Миколка. Голодними ніздрями втягнув апетитний дух, але вчасно оговтався.

— Найдо, ти здурів? — прошипів хлопець. — Мало нам з тобою влетіло за Конструктора, тепер ще й миски цупимо! Ану віднеси, де взяв!

Віднеси то й віднеси: таку чистеньку мисочку не сором і віддати! Найда прощально шурнув язиком по денцю й миттю відтяг посуд на місце.

Щойно виліз назад, як на порозі знов постала Товстуха. В її руках красу­валась інша сяйлива мисочка з іще свіжішою рибкою.

— Склероз, та й годі! — уздрівши порожню миску, вдарила вільною рукою об скрипучий від прального порошку фартух. — То ти, Анхвісочко, вже поїла? Моя ж ти конхветочка, моя ж мацяпочка! Оце, мабуть, виголоднилась на тих штахветах?! На ще трошки хворельки!

Товстуха пішла назад. Кицька так само знехотя зістрибнула з паркану, так само знічев’я обнюхала рибу й повернулася на штахети.

Найдині ж лапи так само чкурнули в дворик, зуби так само перетягли мисочку за паркан.

Миколка вже не сварився, усміхнено чекав, що буде далі. Найда не спішив торкатися їжі: виляв хвостом і дивився на нього.

Миколка вмить уловив Найдине мовчазне запрошення:

— Це ти мені? А й правда, я й мульку їв, і окунів, а от хворельки... Судячи з того, як умить спорожніла мисочка, хворелька була добренькою. Видно, Товстусі нічого було робити, крім того, що дбати про кицьку, бо вона вкотре опинилась на порозі.

— На ще водички, моя мурусьочко! Після рибки питусі хочеться!...Ой!.. Товстуха вирячилась на порожнє місце. Потім — на байдужу Анхвісу.

— Піду і я чогось поп’ю, мабуть, нашої з тобою хвірмової валер’янки, бо наче нерви здають! — і знову щезла в будиночку.

—...Та що за хво-о-окуси? — зойкнула, знов угледівши порожню мисочку. Миколка з Найдою під тином облизували пальці та лапи й аж качалися зо сміху.

Анхвіса ж — ні мур-мур.

— «Ні, це повний хвініш!» — перекривляв Миколка, коли вони вже добрались до відновленої Халабуди. — «Анхвісонько моя мила, чи ти їла, чи ти пила?»

— Гвав! Гвав! ^— і собі намагався вставити слово Найда.

Так І Іайда з Миколкою ненароком натрапили на Товстуху. А ще па нону розвагу. А ще – дістали змогу часом трохи підживитись.

БІЗНЕС

Коли Найда з Миколкою бродять Вулицями, кожен шукає свого. Миколка бачить усе, що вгорі, Найда — все, що під ногами. Ось бананова шкірка, он — відірваний ґудзик, там — розтовчене печиво, на щастя, навіть не дуже дрібно...

Якось вони зовсім випадково гуляли Базаром. Базар Найда з Миколкою відвідують рідко. Бо куштувати «бомжам» продавці нічого не дають. Це покупцям — і пелюсточку сала вріжуть. Або сиру. Або ковбаси... А в Найди й Миколки ж купувати – нема за що.

А це зайшли.

Базар уже збирався розходитись. Пакувались ящики, вантажились «бусики». З криками: «Обережно!», «До-о-орогу!» роз’їжджалися до підвальних комірок останні візки. Вітер починав розгонити по торговій площі всякі папірці, пакети й інше нецікаве сміття.

— Ти гля, як щедро базарювальники свою виручку обмивали! — Миколка вказав на спорожнілі столики в ятках, де стояли і лежали різні пусті пляшки.

— Гав! — погодився Найда і замолотив хвостом, показуючи, що й під столиком одна валяється.

– Буде нам заробіток! — стішився Миколка. І, впіймавши найбільший із гнаних вітром пакетів, заходився збирати пляшки до кулька.

Миколка й раніше, надибуючи на підходящу пляшчину (з-під пива чи горілки, бо, наприклад, з-під вина ще й не дуже приймають), відносив її в магазин і обмінював на продукти. Але якось не докумекував шукати їх ще й на Базарі. А тут пляшок тих — ого-го!

Миколка спритно метався Базаром та підзбирував тару.

Найда бігав слідом, і його вже навіть почала мучити совість, що помочі з нього — як і з кота.

Раптом Найда помітив у спресованій тисячею ніг і коліс пилюзі блискучий кружечок: гроші!!! Радісно гукнув Миколку.

— Молодець, Найдо! — Миколка вмент виколупав копійку.

— Найдо, шукати! — ще раз дав нюхнути собаці монету й обвів рукою Базар.

Відтоді майже після кожного Базару Миколка з Найдою вирушали на заробітки. Миколка видивлявся пляшки на своєму рівні, Найда — монети на своєму.

Монет було ще більше, ніж пляшок. Бо пляшки часто перехоплювали місцеві алкоголіки з запахом Миколчиного Вітчима. Хоч Найдина пильність і тут ставала в пригоді: чув їх за кілометр і обгавкати міг на цілих два.

Що ж до грошей... Найда й раніше помічав, що люди нині зажирілі. Переконався, що, навіть ненароком упустивши копійку, багато хто просто лінується чи соромиться нагинатись за нею.

А Найда з Миколкою не лінувалися й не соромились.

І ще помітили: базарники не раз просто-таки викидають одно- і двокопієчні монетки! Мовляв, ця дрібнота приносить нещастя, на неї часто «роблять», тобто перекидають на них свої проблеми, а тоді віддають іншим.

Проте Найда з Миколкою не забобонні.

Лиш раз оганьбились: коли заходились підбирати монету, яку дотепний господар біля свого лотка... приклеїв до каналізаційного люка! Суперклеєм якимось: не віддирається! І не пошкодував же: цілих п’ятдесят коп.! Прикмета яка, чи просто познущатися?

Після кожних заробітків Найда з Миколкою несли пляшки здавати.

Частину грошей вони тратили на «Фанту» й «Мівіну» для Миколки та кісточки для Найди (бо від «Фанти» й «Мівіни» собака почувався гірше, ніж колись від несвіжих котлет зі Смітника).

Решту заощаджували. Тобто заносили в Халабуду.

В Халабуді Миколка складав гроші в слоїк і закривав капроновою кришкою. Після цього слоїк щоразу закопувався у найглибшому кутку Халабуди. Найда знає, в якому, але нікому не скаже.

— У кожного свій Бізнес! — не раз тепер гордо заявляв Миколка.

— Гав! — упевнено додавав Найда. Хіба він не повноправний партнер?

— Головне, що чесно! — ще горделивіше промовляв хлопчик. — Це тобі не Конструктори з-під дівчачих носів тягати!..

На це Найда завжди трішечки ображався: його той Конструктор стосувався якнайменше! Але мовчав: бізнес-шефові треба дещо і вибачати!..

ЧІКСА

Миколка декілька днів не був у Школі. Мабуть, за цей час там сталося щось непередбачуване. Бо сьогодні хлопчик не показується з класу аж надто довго. Найда бродить під тином, йому тривожно. Вибравши момент, коли не видно Завгоспа і Прибиральниць, тужливо скімлить.

Нарешті хлопчик вигулькує з-поза важких гаркітливих Дверей, і Найда остаточно внюхує щось не те. Миколка сам не свій. Він зовсім не поспішає покинути непривітне шкільне дворище.

Крутиться біля воріт, колупаючи носаком порваної кросівки руду траву на витоптаному газоні.

Найди він зовсім не помічає і все дивиться на Двері.

Ті Двері ніколи не вивергали нічого доброго.

Ось і зараз вони шарпнулись і випустили Її. Миколка стрепенувся, завмер од хвилювання і ще чогось, зовсім невідомого. Найда навіть не міг дати назви і зрозуміти, чим воно, те невідоме, пахне.

— Найдо, за мною! ^— Миколка нарешті помічає пса. І шугає у квадратно пострижені кущі, які пахнуть ялинкою.

Найда вірно стрибає за господарем. Уже з-за гілля впивається поглядом у незнайомку.

Розмовляючи по мобілці, Вона гордо цокотить каблучками широкою алеєю. Голос — наче в пещеної болонки. Пахне якимись незнайомими краями: Пустирище, Вулиця і Двори відпочивають! Іще — чимось солодким, хоч не цукерками, але звідки Найді знати про гігієнічну помаду?

Якоїсь миті Найді навіть хочеться завиляти хвостом їй назустріч. Та комусь же треба не втрачати глузду. І Найда різко трясе головою, струшуючи, мов бліх, солодкий заморський дурман.

Полуда з очей спадає. Чомусь раптово згадалось багно, де колись мало не втопився. Найда відчуває щось таке... Якусь небезпеку...

Ця дівчинка — не просто чужак. Вона — Миколчин, а отже, і його, Найдин, ворог.

— Новенька! Із паралельного «А»! Перевелась до нас, бо в її школі вчителі погані. Прикинь, усього тиждень пропустив, а в Школі — така подія! Класна чікса, правда? — тремтячим голосом хрипить Миколка, стискаючи худими пальцями Найдин загривок.

Чіксами шкільні та вуличні хлопці обзивали симпатичних дівчат. Тих, що Миколка перед ними вигукував Найді «фас!», хоч насправді жартував. Тоді Найда удавано сердито гарчав, а сам лукаво позирав на господаря: диви, злякалась!

Але тепер Миколка вимовляє слово «чікса», як ніколи не вимовляв досі. І дивиться якось... по-собачому. Просто біда.

— Гр-р-р! — відповідає Найда. Проте хлоп’як не слухає застережень.

Навпроти центрального входу зупиняється дуже блискуча машина. Дверцята розчиняються і поглинають Чіксу.

Найда виляє хвостом і стрибає навколо господаря. Може, вони підуть на Смітник? Туди ще зранку звантажили цілий кузов нового добра! Може, пробіжаться Дворами? Товстуха вивісила сушити білизну, є нагода розважитись! Якщо Миколка не схоче гратися в зав’язування вузлів на простирадлах, то, може, Товстуха наварила хворельки?

Та Миколка, мов заворожений, плуганиться в той бік, де подаленіла блис­куча машина.

Тепер Миколка перестав бути Найдиним.

Він щодня вичісує свою пелехату чуприну і начисто вимиває засмаглий веснянкуватий писок.

Видраює щіткою свої вічно шершаві, такі добрі до Найди руки. Ба, навіть зрізує вічно гострі пазурі з красивими чорними півмісяцями. Що ними досі так лагідно чухав Найду за вухами.

Скрадаючись, він бризкається Вітчимовим одеколоном, який так смер­дить, що Вітчим його досі не спромігся допити!

Але найгірше, що тепер Миколка щодня, мов на пожежу, поспішає до ненависної Школи. І його не спинити. Навіть якщо догризти останні кросівки.

Найді тепер щоночі сниться багно, із якого Миколка порятував колись песика, а він тепер нібито має рятувати Миколку...

— В-в-в-вав! — умовляє Найда. Та хлоп’як не зважає на його застереження.

Лихе Найдине передчуття врешті справдилось.

Не варто розказувати, як і де Миколка роздобув ті злощасні Хризантеми.

Хоч наука з Конструктором не забулась, але тут хлопчик затявся, тож виходу не було. І Найда мусив стояти «на шухері».

Ті Хризантеми смердять деревієм — бур’яном із Пустирища. Проте дуже білі. І схожі на незнане, невідоме Найді й Миколці Свято.

Миколка вистежує Чіксу на розвилці стриженої алеї.

Підходить до Неї з Хризантемами.

«Я тебе люблю, і давай дружити!» — так він збирається казати. Бо перед цим дуже довго, плутано і затинаючись, повторював ці слова.

— Гр-р-р-р! — попереджає Найда.

Та хлоп’як не чує тих застережень.

Пес відходить за стовпчик. Щоб не бентежити хлопця й не сполохати Чікси. І щоб не бачити цієї вистави. Бо йому відразу не сподобалось, як скривились ЇЇ змащені солодким блиском уста.

— Ану пш-ш-шов геть! Задрипанець! Приблуда бездомна! — вищить болонка.

Невже побачила його і за стовпчиком? Найда механічно втискається в землю і пригинає вуха.

Проте, виявляється, гукають не до Найди! Із алеї, блідий і знищений, вилітає Миколка!

На його вмитому обличчі паленіють сліди букета. Наче від батога.

За коміром і по курточці понасипувано дуже білих пелюсток. І листя зі смородом деревію.

— Хто я, а хто ти! Щоб навіть дивитись у мій бік не смів, гидото! ^— несамовито гукає Чікса йому вслід.

Тепер голос у Чікси гірший за голоси Товстухи, Завгоспа і всіх Прибиральниць, разом узятих.

Миколка не зважає на Найду. Женеться кудись у безвість.

Найда стривожено поспішає за господарем. І його собаче серце розривається від болю.

Увечері Миколка нарешті прибивається до Халабуди.

Падає ниць на мощене з ганчірок ложе.

Лежить довго і мовчки. Цілий вечір і цілу ніч.

Найда так само безмовно сидить поруч. Навіть не сміє лизнути Миколчиної щоки або рук із обрізаними нігтями. Навіть не дозволяє собі завити.

А ще Найда — думає.

Так само лежить Миколка цілий наступний день.

Найда думає.

Увечері хлопчик нарешті засинає, і Найда вмудряється збігати до Миколчиного дому. Поцупити півхлібини й принести господареві.

Лиш десь через тиждень Миколка знов усміхається. І чухає Найду за вухами своїми новими чорними півмісяцями.

Коли ж хлопчина, позітхавши, береться пакувати підручники й навіть ґрамудзяє в зошиті якусь домашню, пес утішено молотить хвостом.

Дата добавления: 2015-05-22