План лекції. 1. Походження слов’ян українців

1. Походження слов’ян українців

2. Походження назв “Русь”, “Україна”, “Малоросія”

3. Історико-етнографічне районування України

4. Етапи етнополітичної історії України

* *

*

На першій лекції ми з вами вже говорили про те, що існують різні галузі історичної науки. Все залежить від того, який аспект людського життя ми бажаємо вивчати. Є економічна історія, є історія культури, є історія науки і техніки і т.д. Процес утворення нового народу (етносу) на базі різних етнічних компонентів вивчає етнічна історія. Паралельно розвитку етногенезу - розвитку народу, йдуть процеси становлення влади, законів, держави, армії, міждержавних стосунків - цей аспект людського буття вивчає політична історія. Таким чином спроба розглянути ці процеси разом і виявити основні аспекти і особливості цих процесів називається етнополітичною історією.

Етнополітичний підхід дозволяє оглянути історію України загальним, широким поглядом тобто схематизувати її. В основу цієї схеми можуть бути покладені важливі події і процеси які кардинальним чином змінювали історію України, її розвиток і вплинули, як на формування державної традиції так і на формування українського народу.

* *

*

1. Багато питань давньої історії слов’янства невідомі, нерозкриті і викликають дискусії до цього часу. Що нам відомо достеменно? Слов’янські племена сформувались із різних етнічних спільнот індоєвропейської сім’ї народів. Праслов’яни і праслов’янська мова існували в І тис. до н.е. до VІ-VІІ ст. н.е. Існує декілька гіпотез щодо прабатьківщини слов’ян. Сама поширена свідчить про їх життя на території між Балтійським морем на півночі, середньою течією р. Дніпро, великим степом на півдні і сході, та р. Одер на заході. Друга теорія обмежує цю територію північними схилами Карпат. Європейські вчені дотримуються думки про розташування давніх слов’ян між р. Вісла і р. Одер. Існує і ряд інших теорій.

Вперше слов’яни виступають у письмових джерелах І-ІІ ст..н.е. у творах римських авторів Тацита, Плінія, Птолемея. Вони- слов’яни, виступають під іменем венедів. Згодом, в VІ ст. з’являються анти і склавіни.

В першій половині І-го тисячоліття (І-V ст. н.е.) серед протослов’ян відбувається демографічний вибух - різко збільшується народжуваність, збільшується кількість населення. Саме в цей час відбувається останнє велике переселення народів в якому приймають участь європейські народи і кочові племена з Центральної Азії і Китаю. В цей рух втягуються і слов’яни.

До VІІІ ст. відбувається розселення протослов’янських племен і формування трьох основних груп слов’ян. Саме в цей час слов’яни займають території на яких живуть до сьогодні. За століття сформувались: Західні слов’яни - поляки, чехи, словаки; Південно-східні слов’яни-серби, болгари, хорвати, словенці, македонці, боснійці; Східні слов’яни-білоруси, руські, українці.

Більшість вчених схиляються до думки що саме східнослов’янські племена залишились на своїй прабатьківщині і почали колонізацію на північ до Балтійського моря і на північний схід до верхів’я рр. Окиі Волги, Білого моря, Уральських гір. В результаті колонізації на північ слов’яни асимілювали частину балтійських племен (лати, лити, ести, ятвяги, жмудь) і створили слов’яно-балтійський субстрат, який став основою майбутнього білоруського народу. В результаті північно-східної колонізації слов’яни зустріли і асимілювали частину балто-угро-фінських (чудь, весь, меря, мурома) племен створивши основу руського народу (московитів). Третя частина східних слов’ян залишилась на місці і почала рух до теплого Чорного моря наражаючись на азіатські кочові народи (сармати, гунни, авари, печеніги, половці, монголи). На цій основі слов’яно-азіатсько-тюрського субстрату утворився майбутній український народ.

Вже в III ст. н.е. у антів, що жили на півдні України утворюється протодержава яка розпадається під ударами німецьких племен -готів, а пізніше попадає під владу азіатських племен - гуннів. Але процес політичної трансформації продовжувався: від військової демократії до концентрації влади в руках князя – спочатку виборного, а потім спадкового; формується особлива привілейована верства воїнів, а також особливі органи примусу.

За свідченням арабських авторів, уже в VІІІ-ІХ ст. існували три осередки східнослов’янської державності: Куявія (земля полян з Києвом),Славія (Новгородська земля), Арсанія-Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо Причорноморська і Приазовська Русь).

Літописець Нестор подає нам відомості про чотирнадцять союзів племен східних слов’ян. Сім з них мешкали на території України - сіверяни, поляни, волиняни, деревляни, бужани (уличі і тиверці), дуліби, білі хорвати. Ці союзи племен можна вважати предками сучасних українців.

2.Походження назви “Русь” завжди викликало багато суперечок. І донині це питання остаточно не з’ясовано. Існує як мінімум вісім версій походження цього поняття. Популярними і поширеними є три.

За однією з них “Русь” - це трансформована слов’янизована назва одного з шведських племен – „ruotsi”. На думку деяких дослідників, так ладозькі і новгородські слов’яни називали варязькі (норманські, скандинавські) племена які були найближчими сусідами або несли військову службу у слов’янських князів, а іноді і самі ставали князями слов’ян. Нормани-руси не затримуючись у Новгороді проникали на південь - в Середнє Подніпров’я, підкорюючи слов’янські племена. Але слов’яни асимілювали прибульців, а після них залишилась лише назва. Адже саме полянське плем’я називали „Руссю”.

Поширеною є іраномовна, тюркська версія походження слова “Русь” і пов’язана вона з назвою сарматських племен - роксоланів, росоманів. В давньоіранській мові існує слово “rohks”, а в давньоіндійській мові, яка можливо була поширена серед індоарійських племен, населявших нашу землю, існує назва “ruksa”. Інші вчені вважають етнонім “Русь” споконвічно місцевим і його коріння шукають на Середній Наддніпрянщині.

Таким чином, достеменно відомо лише те що назва “Русь” перейшла на південний союз племен - полян. На час утворення Давньоруської держави (IX-ХІ ст.) назва “Русь” поширилась на Київщину і частини Чернігівщини і Переяславщини.

Згодом „Руссю” стали називати всі східнослов’янські землі, а також землі угро-фінів і балтів що входили до складу Давньоруської держави. Тому в давньоруських літописах ХІІ-ХІІІст. поняття “Русь”, “Руська земля” вживається в двох значеннях: у вузькому - так називались південно-руські землі між рр. Десна на півночі, Россю й Тесьмином на півдні, Сеймом і Сулою на сході та Горинню на заході (всі землі полян, древлян, сіверян) і в широкому - землі всіх народів які увійшли до держави Київська Русь.

В епоху пізнього середньовіччя існувала назва “Мала Русь”, яка означала корінну, етнічну територію держави. В грецькій транскрипції назва “Русь” має вигляд “Russia”. З ХV-XVІ ст. цей термін слов’янизується і приймає форму “Росія”. Назва “Росія” використовується спочатку зрідка, а згодом частіше для означення території Московської держави, кордони якої з ХVІ по ХVІІ ст. збільшується швидкими темпами. Але лише в XVІІІ ст., з 1721р., коли Петро І прийняв титул імператора, стара назва держави -“Московія”, “Московське царство” змінюється на назву - “Росія”, “Російська імперія”.

Термін “Україна” також має давню і до цього часу не з’ясовану історію виникнення. Вперше цей термін використано в Іпатському літописі під 1187р.,у розповіді про смерть переяславського князя. Частина дослідників пов’язує походження терміну зі словами “край”, “у края”. Під цим розуміється прикордонна, порубіжна територія. На користь цієї версії говорить і етнонім “анти”, яким з давньоіндійської мови перекладається “кінець, край”.

На думку інших назва “Україна” походить від іменника “край”, “країна”, тобто “рідний край, своя земля”. І нарешті назва “Україна” походить від дієслова “украяти” - відрізати. Тобто, первісне значення цієї назви- “шматок землі, украяний, відрізаний від цілого, який згодом став цілим”. Поряд зі словом “Україна” в діалектах мов східнослов’янських племен існувало і слово “окраїна” - порубіжна територія племені.

Довгий час частину українських земель називали “Малоросією”. Походження слова пов’язано з історією православної української церкви. На початку ХІVст., на прохання галицько-волинського князя і за згодою константинопольського патріарху було відновлено митрополію. Нова митрополія називалась греками Мала Русь (Russia Minor) на означення старої Русі на півдні, в протилежність Великій, тобто новій Московській Русі на півночі. Згодом, за складних історичних обставин, із зникненням митрополії, зникає і сам термін.

Цей термін знову з’являється в ХVІІ ст. і використовується перш за все московитами для означення земель, які об єднались з Московським царством на умовах Березневих статей (1654р.). Часто термін „Малоросія” використовується поряд з терміном “Гетьманщина”, який означав землі Лівобережної України, які знаходились під владою українських гетьманів з кінця ХVІІ до кінця ХVІІІ ст.

Недовгий час, на початку ХІХ ст. Малоросією називалась і частина Правобережної України що була приєднана до Росії в результаті поділу Польщі. Але вже з 40-50-х рр. ХІХ ст. за Правобережжям і Лівобережжям закріплюється напівофіційна назва “Юго-Западный край России”, а влада починає боротьбу з терміном “Малоросія”.

Поряд з цим терміном для позначень різних територій України використовувались такі назви як: Новоросія, Слобожанщина, Таврія, Галичина і т.д.

Назви „Україна” і „українці”, як геополітичні і етнополітичні терміни остаточно утвердились в суспільстві в період революції 1905-1907рр., та національно-демократичної і соціальної революції 1917-1920рр.

3. Україна за своїми географічними параметрами одна з найбільших держав Європи. За розмірами території вона перевищує такі великі країни як Франція, Іспанія та інші. З географічним розташуванням, різноманітністю кліматичних зон, розмірами окремих територій пов’язана значна різноманітність природних і економіко-географічних особливостей. Завдяки ним формуються етнічні, культурні, психологічні відмінності які виявляються і зберігаються в побуті. Через це територія України ділиться на ряд історико-етнографічних зон: Середнє Подніпров’я (Наддніпрянщина), Сіверщина, Полісся, Волинь, Прикарпаття, Закарпаття, Буковина, Поділля, Південна Україна, Східна Україна, Слобожанщина.

Середнє Придніпров’я (Наддніпрянщина, Центральна Україна) охоплює частину Київської області, всю Черкаську і Полтавську області, частину Кіровоградської області. Це центр формування української літературної мови, політичний центр української історії.

Сіверщина охоплює територію Чернігівщини. Сіверщина – частина українського Полісся. Полісся простягається через всю північну частину України від Західного до Північно-Східного кордону. Полісся у вузькому значенні, охоплює північ Київщини і всю Житомирську область. Полісся плавно переходить у Волинь. Волинь включає в себе Волинську і Рівненську області.

На заході України лежать Прикарпаття (Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська області), Закарпаття, Буковина (Чернівецька обл.). Особливістю цих районів є багатонаціональність. Поряд з українцями тут живуть поляки, чехи, словаки, угорці, румуни.

Особливий етнографічний район Поділля, який об’єднує Вінницьку і Хмельницьку області.

До Південної України належать Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька області і Крим. Окремі райони Півдня України називаються: Бессарабія, Таврія, Північний Крим. Незважаючи на те, що цей район був центром кочової скотарської цивілізації, центром грецької колонізації його активне господарське освоєння почалось лише з кінця ХVIII ст. З цього часу формується багатоетнічний склад населення півдня України з руських, українців, євреїв, греків, вірменів, болгар, татар, сербів, німців. Південна Україна один із молодих етнічних і господарських районів України.

Схід України охоплює два райони: Слобожанщину (Харківська, Сумська, частина Луганської області) та власне Східну Україну з Донецькою, Дніпропетровською і частиною Луганської областей. Залюднення Слобожанщини почалось з кінця ХVI ст., йшло протягом ХVI1 ст. Інша частина Східної України почала заселятись з кінця ХVIII ст., а інтенсивне господарювання тут почалось лише з другої половини ХІХ ст. після розвідок і знахідки вугілля і залізної руди.

Побутова культура цих районів має свої оригінальні риси, мова- діалектичні особливості, а все це впливає на особливості психології і світосприйняття населення цих регіонів.

Слід зауважити, що серед єдиного українського народу можна виділити окремі етнографічні групи, які і до сьогодні зберігають відмінності. Це українські горяни-бойки, лемки, гуцули; поліщуки, пінчуки, литвини, які живуть в Поліссі; та ряд інших – севрюки, тутейші, русини.

4. Для того, щоб охопити надзвичайно складні процеси етногенезу використовують метод узагальнення і схематизації. Використання схеми дозволяє узагальнити знання; виділити основні етапи розвитку народу і держави, поклавши в основу важливі події, які змінювали напрямок розвитку української історії; з’ясувати особливості і основні характеристики цих етапів.

Перший етап, досить умовно, можна визначити з IV-III тис. до н.е. по І-ІІ ст. н.е. цей етап можна назвати неслов’янським. Основну роль, в цей час, відігравали інші народи і цивілізації. В цей час зароджуються, розвиваються, співіснують на землях України землеробські і кочові цивілізації.

Найвідомішою культурою цієї доби є трипільська культура. Її назва походить від с. Трипілля на Київщині. Поряд з ним, відомий археолог В.Хвойко, у 1893 р. виявив пам’ятку цієї культури. Пам’ятки трипільської культури поширені від України до Молдавії і Румунії. Але найбільша кількість пам’яток зосереджені в Україні на Середній Наддністрянщині, Надпрутті і Надбужжі.

Вчені до цього часу не дійшли згоди щодо походження трипільців, але більшість з них вважає, що цей народ належить до середземноморської раси. Трипільці стали першою землеробською цивілізацією.

Трипільська культура зникла внаслідок вторгнення інших племен і перш за все - кочових. Україна завжди була територією, де перехрещувались шляхи багатьох племен і народів. Серед них такі, як племена шнурової кераміки, індоарійські, праіранські, племена сабатинівської культури Ноа і т.д. В лісовій зоні проживали осідлі праслов’янські племена.

Самими відомими стали кочові племена кіммерійців, скіфів, сарматів. І якщо про кіммерійців відомо небагато, то завдяки грекам, скіфи і їх життя змальовані досить докладно. Скіфи – один з найвідоміших народів стародавнього світу. Ці давньоіранські племена з’явились на території України в VII ст. до н.е. В VI-V ст. до н.е. була утворена перша держава на території України – Велика Скіфія. Згодом на нижньому Дніпрі і в Криму була утворена Мала Скіфія. Ці царства проіснували до ІІ ст. н.е. і припинили своє існування, поглинуті іншими племенами – сарматами, готами, аланами. Скіфо-сарматські впливи на культуру осідлих слов’янських племен беззаперечні, тим більше, що слов’яни були підкорені цими кочовиками.

Ще одним великим народом стародавньої України були греки. Грецькі міста і селища в Північному Причорномор’ї утворились в VIII-VI ст. до н.е. під час,,Великої грецької колонізації”. У другій половині VII ст. до н.е. на острові Березань, поблизу сучасного м.Очаків, заснували місто Борисфеніду – перше еллінське поселення. Пізніше з’явились міста: Ольвія, Тіра, Пантикапей, Херсонес, Феодосія та інші.

Еліни-колоністи принесли з собою традиційну форму соціально-економічного і політичного устрою-поліс. Грецькі міста-поліси були, в основному, рабовласницькими республіками. Поряд з містами-полісами було утворено Боспорське царство. Воно охоплювало територію Керченського і Таманського півостровів, а також південне узбережжя Азовського моря до гирла Дону. Центром і столицею царства було місто Пантікапей (сучасна Керч). Цю державу створили не лише греки, а і місцеві племена. Колоністи займались землеробством, скотарством, добуванням солі. Основним предметом грецького експорту з України була пшениця. З І ст.. до н.е. по IV ст. н.е. грецькі міста, потрапляють під владу Римської імперії. А смертельним ударом по полісам стали навали готів (ІІІ ст. н.е.) і гуннів (IV ст. н.е.).

Грецька колонізація Північного Причорномор’я тривала тисячу років. З цей час на півдні України утворилась унікальна етнокультурна і економічна зона, в якій етнічний світ уживався із варварським світом. Спочатку це була периферія античної цивілізації, але досить швидко греко-скіфське Причорномор’я стало оригінальним явищем в історії Стародавнього Світу..

Таким чином зазначений період відзначався особливим динамізмом подій. Економічний і соціальний розвиток відбувався паралельно із формуванням культури і етносів давніх греків, фракійців, скіфів, іллірійців, кельтів, германців, балтів. Зоною контактів цих і інших народів була і Україна. Праслов’яни знаходились в центрі цих процесів, ніби готуючись до виходу на арену історії.

Другий етап охоплює період з І-ІІ ст. н.е. до ІХ ст. н.е. Його можна назвати давньослов’янським. В І-ІІ ст. н.е. згадки про ранньослов’янські племена зустрічаються в творах римських і грецьких авторів. Прадавні назви слов’ян: венеди, анти, склавіни. Саме в цей час слов’яни включаються в рух народів, шукаючи своє місце в Європі. В цей період відбувається розділ слов’ян на Західних, Східних і Південно-Східних.

Паралельно етнічному розвитку у східних слов’ян в III-VI ст. н.е. утворюється і існує протодержава антів у Північному Причорномор’ї, а пізніше, протодержава волинян на заході України. Згодом, арабські географи і мандрівники подають звістки про три східнослов’янські держави: Куявію – можливо Київщина, Славію – землі давнього Новгорода, Артанія (Арсанія) – можливо Таманська Русь, або інші землі.

Процес утворення протодержав супроводжувався війнами слов’ян з готами, гунами, візантійцями. Але ці протодержави не встояли перед навалами інших орд кочовиків - аварів і хозар.

Таким чином, перед утворенням першої східнослов’янської держави і першої української держави у східних слов’ян існувало 14 великих слов’янських об’єднань. Вони мали свою систему влади, визначені соціальні і економічні відносини, освоєну територію від Новгорода до Чернігова, Києва і Карпат. Цей час пов’язаний з іменами легендарних князів Божа, Мезомира, Кия, Аскольда і Діра.

Третій етап охоплює ІХ- ХІІ ст.. це час утворення, розквіту і занепаду першої української держави - Київська Русь. В історії Київської Русі вирізняються кілька періодів:

1)Кінець ІХ – кінець X ст. – виникнення і становлення Давньоруської держави, пов’язаний з діяльністю перших князів: Олега, Ігоря, Ольги, Святослава;

2)Кінець Х ст. – середина ХІ ст. - піднесення і розквіт Київської Русі, пов’язані з діяльністю Володимира Великого і Ярослава Мудрого;

3)Кінець ХІ – початок ХІІ ст.. – політична роздрібненість і занепад єдиної держави.

Розпад єдиної держави був об’єктивним процесом, викликаний політичними, економічними і навіть культурними причинами. Нащадки Ярослава Мудрого вирішили,,тримати свої отчизни”, але це не спинило численні міжусобні війни. Певна стабілізація постала в 1113-1125рр., коли Київський престол посів Володимир Мономах. Але ніщо вже не могло зупинити процеси утворення нових етнічних і політичних спільнот на Північному Сході, Півночі і Південному Заході.

На територій Полоцької землі, Псковщини і Смоленщини формується білоруська етнічна спільність. Ростово-Суздальке, Володимирське, а згодом Московське князівство стає територіальною основою формування руського (московського) народу.

На території України в цей час, утворюються і розвиваються Чернігівське, Київське, Переяславське, Галицьке, Волинське князівства. До середини ХІІІ ст. Україна була вперше поділена між Галицько-Волинським і Чернігівським князівствами. Але вистояло в боротьбі з татарами лише Галицько-Волинська земля. Незважаючи на окупацію українських земель монголами, Галицько-Волинська земля об’єднала навколо себе більшість українських земель.

Четвертий етап історії України охоплює час з ХІІ ст. по ХІV ст. Це, час утворення і існування другої української держави – Галицько-Волинської Русі. Галицько-Волинська Русь підхопила і продовжила політичні, економічні і культурні традиції Київської Русі. Незважаючи на васальну залежність від Золотої орди, складні стосунки з Польщею і Угорщиною, Галицько-Волинська Русь залишалась основою розвитку українських земель. В цьому заслуга таких князів, як Ярослав Осмомисл, Данило Галицький та його нащадки – Юрій І Львович, Лев ІІ, Андрій.

Разом з тим постійне протистояння князя і галицького боярства підривало основи політичної стабільності держави. Це призвело до занепаду сильної централізованої влади, а згодом і поділу Галицько-Волинської землі між Польщею, Угорщиною, Литвою.

П’ятий етап охоплює XIV-XVII (1340-1648рр.). Це недержавний період в історії України. Більш ніж на триста років Україна попала під владу Литви, Польщі, Угорщини, Молдавії. Землі України були поділені між цими країнами.

Більшість земель – Берестейщина, Пінщина, Волинь, Чернігово-Сіверщина, а з 1362р. Київ, а потім Поділля перейшли під владу Литовської держави. Протягом XIV ст.. склалася унікальна держава: офіційна мова – білоруська, більшість населення – білоруси і українці, більшість земель – українські, кордони держави проходили по території сучасної Миколаївської області. Лише князь був литвином за походженням.

Приєднання українських земель до Литви відбувалось без особливих потрясінь і конфліктів. Литва змогла витіснити ослаблених татар з Центральної України і Поділля. Українці підтримали литовську владу, яка була м’якшою і толерантною, а українські князі ще певний час зберігали автономію. За литовської доби відбувалось відродження ремесла і торгівлі, закріпачення селян.

Смерть останнього галицько-волинського князя в 1340 році призвела до боротьби між Польщею, Угорщиною і Литвою за ці землі. В 1349р. Польща захопила Галичину, 1377р – частину Західної Волині, 1430р.- Західне Поділля.

Польща, на відміну від Литви, намагалась перетворити ці землі на свою провінцію, нав’язати політичну і правову систему, обмежити вплив православної церкви через поширення католицизму. До 1569р. ці впливи відчувала досить обмежена територія України. Полонізація і окатоличення не зачіпали більшу частину України.

Ситуація докорінно змінилась після Люблінської Унії (1569р.), яка об’єднала Польщу і Литву в одну державу – Річ Посполиту. Тепер Польща могла і поширювала свої впливи на всю територію України. Українська верхівка швидко перейняла культуру польських колонізаторів, ополячившись і прийнявши католицизм.

Запровадження фільваркової системи в господарстві, культурний і релігійний тиск - утворення греко католицької церкви, вже через кілька десятків років викликає активний спротив з боку українського козацтва, селянства і частини міщанства. На початку 90-х років ХVІ ст. починається масові козацько-селянські повстання, які продовжувались до 30-х років ХVІІ ст.

Цей етап можна поділити на такі періоди: 1)1340-1569рр.- Україна, відносно автономна територія під владою Литви і їй вдається зберегти свої традиції, церкву, культуру;2)1569-1648-українське суспільство починає відчувати активні впливи Польщі в усіх сферах життя, українців поставили перед вибором або асиміляція, або активний захист своєї унікальності.

Треба вказати на зародження і існування ще двох явищ нашої історії, які мали визначний вплив на розвиток України.

Протягом ХV-XVІ ст. формується нова соціальна верства - козацтва. Це була маргінальна верства, що утворилась на межі землеробської і кочової цивілізації, між слов’янськими та тюркськими народами, між християнством та магометанством. Козацтво протягом своєї історії істотно впливало на українське суспільство.

Важливим фактором українського життя протягом більш ніж трьохсот років стало Кримське ханство - держава татар, нащадків Золотої Орди. Ханство було засноване в 1449 році, а в 1475р. стало васалом Турецької імперії. Характерною рисою економічного життя ханства стало регулярне пограбування, взяття в полон і продаж невільників з українських земель. Вже в 1482р. кримський хан спустошив і пограбував Київ. Загалом від 1450р. до 1556р. татари зробили 86 великих грабіжницьких походів на Україну. Існування Кримського ханства загрожувало поступовому розвитку українських земель.

Шостий етап охоплює 1648-1657рр. Це була спроба відновлення української держави після більш ніх трьохсот років. Ідея відновлення української держави почала реалізовуватись в ході війни, яку очолив Б.Хмельницький. Б.Хмельницький і його соратники почали будувати центральну і місцеву систему влади, налагоджувати організацію війська і дипломатичної служби. Але боротьба за незалежність йшла в несприятливих зовнішніх умовах і багато в чому трималась на авторитеті і неабияких здібностях і енергії Б.Хмельницького.

Незважаючи на Переяславський мир 1654р., за життя Б.Хмельницького, Україна зберігала самостійність в своїй внутрішній і зовнішній політиці.

Сьомий етап охоплює 1657-1917рр. Це черговий недержавний етап в історії України. Після смерті Б.Хмельницького українська пануюча верства не змогла обрати такого-ж активного, хитрого і розумного лідера. В умовах посилення соціального протистояння, захисту власних егоїстичних інтересів відбувається розкол владної верхівки. Формується три табори: один – пропольський, на чолі з І.Виговським, другий – промосковський, на чолі з І.Брюховецьким, третій – протурецький, на чолі з П.Дорошенком.

За кожним з цих угрупувань стояли тисячі озброєних українців. Зіткнення цих угруповань призвели до Руїни – першої громадянської війни, яка точилась то затухаючи, то розгортаючись до 1687р. Підсумком цієї Руїни став поділ України на три частини між Московщиною, Польщею, Туреччиною. Лівобережна Україна відійшла до Москви, Правобережна – Польщі, Південна Україна – Туреччині.

Разом з тим на території Лівобережної України, сучасні Полтавська, Чернігівська і Сумська області, з 1687 по 1785рр. існувала українська автономія під назвою Гетьманщина.

Коли ми говоримо про Гетьманщину то маємо на увазі те, що незважаючи на постійні обмеження політичної і економічної самостійності з боку Московської держави і Російської імперії на цій території існувала своя особлива система органів влади, свій адміністративний лад, своя система права.

За цей час свідомість української панівної верхівки трансформувалась від боротьби за збереження автономії до мовчазної підтримки ліквідації цієї автономії в обмін на права російського дворянства.

З 1687 по 1917рр. відбувався ряд важливих подій. Після поділу Польщі, до Росії, а значить до України приєднано Правобережжя. Українська земля розширилась до р. Збруч. Після російсько-турецьких війн приєднано чорноморські степи і Крим, а згодом Бессарабія. Таким чином продовжилось формування території України.

В другій половині ХІХ ст. на сході і півдні України починає формуватись потужний промисловий центр, який відіграв вирішальну роль в економічному розвитку Росії і СРСР. В центрі і на півдні України розвиваються капіталістичні відносини в аграрному секторі.

В соціальній сфері відбувається повільне формування української інтелігенції, яка самоідентифікується через українську літературну мову, національну культуру (література і мистецтво), а згодом – утворення політичних організацій. Останні з’являються на Великій Україні на початку ХХ ст. і заявляють про себе в ході революції 1905-1907рр. і національно-демократичної революції 1917-1920рр.

На Західній Україні процеси політичного розвитку українського суспільства проходили швидше ніж на Східній Україні. В економічному відношенні всі українські землі залишались малорозвинені і бідні. Саме з Буковини, Закарпаття і Галичини, що знаходились під владою Австро-Угорщини, почалась масова еміграція українців за океан, до Бразилії, Аргентини, США і Канади.

Восьмий етап охоплює 1917-1920рр. Двісті шістдесят років українці не мали своєї держави. Події революції і громадянської війни засвідчили великий потенціал українського суспільства в політичній сфері. За чотири роки українці створили чотири держави: 1) УНР – періоду Центральної Ради (листопад 1917р. – квітень 1918р.); 2) Українська держава під керівництвом гетьмана П.Скоропадського (квітень 1918 – грудень 1918рр.); 3) УНР періоду Директорії (грудень 1918 – листопад 1920рр.); ЗУНР (листопад 1918 – липень 1919рр.). Але українське суспільство було розколоте на багатих і бідних. Тому цілком зрозумілим є підтримка частиною українців радянської влади з її радикальними соціальними гаслами. Протягом 1917-1920рр. радянська влада в Україні проголошувалась тричі і остаточно утвердилась в 1920р.

За роки громадянської війни на території України перебували німецькі, австрійські, французькі, румунські війська, війська,,білого” генерала А.Денікіна.

Виявом соціальної активності українців став масовий селянський рух під керівництвом Н.Махно, Н.Григор’єва та інших т.зв. „отаманів”.

Показовим в ці роки було ставлення т.зв. світової демократії – США, Франції, Британії до української незалежності. Ці держави не визнали незалежної України і системою міжнародних дооговорів закріпили черговий поділ України. Найбільша частина України – УСРР - УРСР стала складовою частиною Радянського Союзу (СРСР); Галичина ввійшла до складу Польщі; Закарпаття – Чехословаччини; Бессарабія і Буковина – Румунії.

Дев’ятий етап охоплює 1920 – 1991рр. Україна в черговий раз втратила свою державу, але отримала особливий автономний статус у складі СРСР. Однозначно оцінювати цей період не можливо, адже він містив в собі іноді взаємовиключні процеси і явища. За роки радянської влади остаточно сформувались територія і кордони України. В 1939р. – Закарпаття, в1954р. - Крим увійшли до складу України. До позитивних явищ слід віднести формування промислового, інтелектуального, робітничого потенціалу. Українські політичні діячі, науковці, митці могли завжди розраховувати на продовження своєї кар’єри в Москві.

Разом з тим за сімдесят один рік на Україні тричі був голод: 1921-1922рр., 1932-1933рр., 1946-1947рр. Можемо сміливо говорити, що голод використовувався владою як інструмент насилля, залякування і примусу населення. Голод і Велика вітчизняна війна мали катастрофічні демографічні наслідки.

Слід згадати про важкі екологічні і соціальні проблеми нагромаджені за роки радянської влади, які зараз вимушені вирішувати українці. Серед них наслідки Чорнобильської катастрофи, техногенне забруднення, бідність шахтарських регіонів, викривлена структура промислового виробництва.

Але головна складність та, що за роки царського, а згодом московського (радянського) правління українська верхівка фактично втратила навички самостійного мислення і почуття соціальної відповідальності перед тим, ким управляє.

Десятий етап починається в 1991р. З проголошення незалежності України. Аналіз цього періоду завдання майбутніх істориків і студентів.

* *

*

Основні етапи етнополітичної історії України

Хронологія подій

	1 етап	ІV-III тис. до н.е.- I–ІІ ст. н.е	Неслов’янський етап історії України. Зародження праслов’янських племен
	ІІ етап	І-ІІ ст. н.е.- ІХ ст. н.е	Давньослов’янський етап української історії. Перші протодержавні утворення слов’ян
	ІІІ етап	ІХ ст.-ХІІ ст.	Перша українська держава-Київська Русь. Використання термінів „Русь” і „Україна”
	ІV етап	ХІІ ст.-ХІVст.	Друга українська держава - Галицько-Волинська Русь. Використання термінів „Мала Русь”, „Русь”
	V етап	ХІV-XVIIст. 1340-1648: 308років а)1340-1569; б)1569-1648	Недержавний період в історії України: а)Україна під владою Литви; б)Україна під владою Польщі Використання термінів”Русь”,”Україна”
	VІ етап	1648-1657 9років	Спроба відновлення Української держави під проводом Б.Хмельницького. Використання термінів ”Русь”, „Україна”, „Землі Війська запорізького”
	VII етап	1657-1917 260років	Недержавний період в історії України. Україна під владою інших країн: Австро-Угорщини,Московщини-Росії, Польщі. Використання термінів „Малоросія”, „Юго-Западний край”, „Новоросія”, „Україна”. Існування української автономії під назвою „Гетьманщина”
	VIII етап	1917-1920 4роки	Друга спроба відновлення Української держави в ході національно демократичної революції і громадянської війни. Використання терміну „Україна”
	ІХ етап	1920-1991 71рік	Недержавний період в історії України. Україна у складі Польщі і СРСР Фіксація назви „Україна”, „українці”. Початок формування української політичної нації.
	Х етап	1991-?	Україна незалежна. Продовження формування української політичної нації

* *

*

Дата добавления: 2015-05-22