І IV С. 3. 4 страница

Апокрифи досить різноманітні за формами втілення. Є навіть ритмізовані в стилі народних дум; ось опис нищення малят Іродом:

Иньїх конми топтали,

по оулицАх иньїх за волосьі брали,

со кам^нА розбивали,

¹ Сумцов Н. Очерки истории. — С. 59.

² Апокріфи і легенди з українських рукописів. Зібрав, упорядкував і поясним
д-р. їв. Франко. — Т. 1. Апокріфи старозавітні. — Львів, 1896.

³ Там же. - С. XXXVIII.

иньїх за ножки брали и на двоє роздирали,

иньїх сострими сулицами скрузь пробивали,

иньїх на соген метали,

иньїх димом заперши душили А. і Л., II, 144.

В апокрифах часто використовуються риторичні запитання: со Ьже, Сотворителю, кому А ожаАннаА на том св^т^ ест подобнаА, (ИіднаА, міізернаА, нещаснаА и неплоднаА и оо(т) людїй згорженнаА и проклАтаА? (67); со(т)вори руку милосердій твоєго! (60) і под. Цен­тром образів — переважно метафоричних — стають такі слова, як ти ще, денница, зарница, а також сердце, слеза, плач, печаль, скорбь. Пінница — це в апокрифах Діва Марія, сонце — Ісус Христос, напр.: И иародиласА на сей темньїй св^ть денница барзо гаснаА и засвіти­ли і$ темной ночи, котораА нам всЬм додала своей поночи (70); це та­кож Іоан Хреститель:^Стьій Ішань Предтеча, денница пресв^тлаА, а ІІї тьім са оуродьів Хс Снь божій, слнце пріавєдноє, котороє то ок'ігЬтило оувес св'Ьт (104); пресв^тлаА денница — пре'стаА Бца, а шГГце праведноє — Хс родилсА з нєа (70); щирість почуттів зосеред­жена на слові сердце: Ісоакимь коли слиша сьіи речи, ш(т) жалости серце му заплаче (75); На мєму ерцу превелика жалость (78); іАсна СггЬтлость зракь твоего лица побидити не могь моєго ерца (93); азь гемь ерцемь и дшою готова послужити Гд'у моєму (97) і под. Небесні унітила стають центром поширення в апокрифах метафор: И народи-Ла са на сей темньїй свНіть денница барзо ідснаА (70); А тота денни-ЦП одродила слїїце, котороє то слнце николи не угасаєть на в^ки Иічньїє (70). Як і в поезії, тут у пошані квіти: Горе мн^, мой раю, юж Мои ноги не будут ходити по твоихь красньїх цв^тах! Горе мн^, мой ріпо, юж мои руки не будут держати твоихь красньїх кв^точоїсь за-Пшиньїх, солодкихь! (177); со пане, що са стало оу нашом саду пре-Славноє чудо, иж то са тота сухаїА їаблонь розвила барзо и зацвела ■іилно (68). Поряд з квітами оповідачі шанують золото й коштовне кмміння: бисерь, злото, драго каменїє престаА Два возд^аше, сво-ИМ'ь д^гкпомь всакого оудивлАше (87). І все ж головними словами, що перебувають у центрі метафор, є ті, що передають почуття — радісні І скорботні: скорбь, радость, слозьі, печаль, жал, жалость, плач і под., ншір.: из сочию горки слози ліє (76); На моєму ердцу превелика жа-лоеть (78); А коли пришол, там его стратила Анна з радостїю вели­кою на воротех (68); перестан' со(т) плачу и жалости (67); доколі такь юмиши дшу свою в печали великой? (51); и нам оушитким жал

зав'даєш (66); І егда спах, в'зьійде велика скорбь в' срдце моє (39); Горе мн*Ь, мой раю (177).

В апокрифи перейшли численні сталі вирази із Святого Письма напр.: іакь члТжь запороху в оку не может держати, так грешник не может в царстві; нбеномь бити (14); Се кость оо(т) кости моєа н плоть ш(т) плоти моєа (27); єго ж[е] цретву... н^сть конца (II, 12), н'&мьімь оуста со(т)верзеть и аггЬпьімь прозр^ние подасть (19).

І. Франко, природно, опублікував ті апокрифи, які були записані в Прикарпатті й Закарпатті. На жаль, наддніпрянські перекази про Бога й святих лишилися не записані... А шкода! В апокрифах, які по трапляють навіть в учительні євангелія, засвідчується чимало місцевим слів. Так, в угроруському учительному євангелії XVII ст. натрапляємо на слово вариш «місто»: А ХсГвьішол оо(т) вариша Вифлиема (II, 112) Не має негативної конотації слово черевата, ужите стосовно Діиіі Марії: А то йду написати са меже люде, а МрЇА черевата, и там ми будет зневага ї оустьід, иж то діівку ис собою вожу череватую, и нд знаю, гак с*Ь написати маю: ци жоною, чи донкою? (124).

Як видно, усна творчість, оскільки вона торкалася високих пре;і метів, утілювалася в літературну мову, хоч і максимально зближеною з народною. Звичайно, писемна творчість була багатша й на образи, й на зв'язок з історичним минулим.

Автори віршів удаються до порівнянь своїх сучасників з героя ми античного світу і з відомими постатями часів Київської Русі, підкреслюючи цим зв'язок свого часу з всесвітньою історією і ви знаючи себе нащадками Київської Русі, напр.:

Яко єдин Ахілес, так то іг&к свой травил (219);

Бо если вьіхваляет Кгреція Нестора,

Ахіллеса, Аякса, а Троя Ректора,

Атенчики славят кроля Периклеса,

И славного о ного зь Темистоклеса,

Рим зась зь см^лости своего хвалить Курциуша

И зь іцасливьіх потьічок славить Помпеюша,

Тедьі теж и Россія Петра Са[га]йдачного

Подасть людем, в помятку в-іка потомного (334);

Милость вь сердцу палает, як мовить Сенека (325); Вол^л сам, ень Кодрус — кроль вь Атенах вь Греции Смерть поднять, бьі ойчи і на толко бьіла вь ц'клгЬ (325); Кто бьі хтЬл достатечне справи опи сати Петра Конашевича, и на св^т подати МусЬл бьі у кгрецкого по

ІТИ Гомера зьічить розуму, альбо тьіж у Димостена (330); Влодемира, фетмода, цного Ярослава Мужества, в^рьі и цнот вс^х при том Щр(гк слава В тоб^ тепер сіяет (343); За Олекга, росского монархи, Шіі.шали Вь чолнах по мору и на Царьград штурмовали (323).

Касіян Сакович славить запорізьке військо як надійного захисни­ця України: Украйна тьімь войском вьцале зоставаєт, А где запороз-||сш і і'Ьт, татарин впадает (323). Чимало в цій поезії фразеологізмів ти- Щ Каждьій з нась што сіял тут, там будет жати (334); филіозоф, рочумом остр^йший, Мусить гордои думьі роги схилити (233); Пом-Мсмм на оно пословьє: Смерть у зубьі не гледить» (177); вь порохь ся Обернути (214). Деякі крилаті вислови є, мабуть, авторськими афориз-Мими, напр.: Не торгуй душею, второє не купиш (123); Не наши пас-Шри церкви супостатьі, иже ускакують тьіном, а не вратьі (132).

Як і в полемічній прозовій літературі, автори панегірично-по-Лсмічних віршів полюбляють уживати поряд декілька синонімів, ІЛе, очевидно, жанр не дозволяє робити це так широко, як у прозі. Тому маємо: Кресу назначоного, термину, годиньї (169); Не тот ІИвет, хто живет на свНггЬ мизерне. Леч хто свято, побожне живот ІНой проводить (174); Зброя ваша і оружіє, з духа святого устроен-Ное (265); Чловек, якь гЬнь, сон, трава, якь цвНіт увядает (326).

В поезії на побутові теми і в прозі старовинні форми аориста не використовуються. Що ж до поетів-панегіристів, то вони досить Чисто вдаються до цих форм як засобу піднесення урочистості мо-ми Єгда вознесеся господь на небеса (131); Той за враги своими мо- ///.•/ И на милость т'Ьх склонися (241); Вьі вь малії наказани бьісте И великій дарьі вьспріясте (266); В которій бог невидимьій... На зе-Мли ньінНі вь плоти видиме явися (272); Денесь бо віш спасеніе Міру явися, крестом твоим вражда разорися (245).

У згоді з народною мовою автори користуються здрібнілими фор-Мїїми іменників: з діточками, сироточками/сиротоньки, синогорличка

Звернімося до лексики. Побутові слова — суто українські: блис­кавиця, болото, біла голова «жінка», вертеп, будинок, гостинец •дорога», добродій, зброя, кабанина, каплун, місяць, обличе, очи, об­рок, палац, пелюшки, походня «факел», пташок, родич, саломаха, Стежка, тенета, хмара, шпиталь і под. Абстрактна лексика також Переважно українська: вдячность, дитинство, жаль, забава, завада,

згода, зрада, знищене, кривда, личба, надія, наріканья, новина, оздо ба, панованє, пожиток, покора, покута, помста, потреба, прсщн. пріязнь, пригода, радость, ратунок, смуток, справа, статечносши, таємниця, туга, упадок, утиск, утрата, утіха і под.

Особливо багато представлена українська лексика дієсловами: брш дитися, будовати, витати, ся встидати, вартовати, виблукати, гаму вати, дбати, дрижати, ся дочекати, занедбати, збудовати, згинути, сі змагаючи, квитнути, кохатися, ліноватися, навернути, одержати, о.і добити, обачити, образити, оточити, оборонити, ошукувати, пам 'Я ти, панувати, пильновати, поважати, прагнути, псувати, притуляти, ратовати, рушати, смакувати, сприкритися, співаки, стурбовати, сподіватися, тужити, турбовати, ся тішити, чути, ша новати, шукати та ін. Поширені й народнорозмовні прислівники: вдячне/вдячно, гойне, добре, завжди, заледве, запевне, зараз, колись, на початку, ніколи, невимовне, поважне, побожне, прудко, статечне т& ін.

Церковнослов'янізмів теж чимало. Уже йшлося про те, що авто ри віршів полюбляли вживати аорист. Удавалися вони й до інших фонетичних, граматичних і лексичних церковнослов'янізмів: непон-ноголосся, /щ/ на місці /ч/, двоїни, дієприкметників, сполучнйкін, абстрактної лексики, напр.: глас вь небо подносить (253); пещ, ог нем горящую, в хлад претворив (260); и всі; полки б^совскіи зв^тя жити И вскор'Ь т^х под нозі мои подложити (253); понеже, зрілії, господствующих, сожитель, избранньш, творящи, хранитель, спасенії, сьзданїе, милосердїє, мщенїє, сладость, премудрость та ін.

Польські слова, особливо абстрактні, автори панегірично-по лемічних віршів також уважають за свої: безецний, ведлуг, венц, до легливость, дябол, ся жегнати, звитязство, зганбенье, менЖ^> менжство, моцне, наддер, невстидливость, несмертелность, оКРУ-тенство, позрене, понудливость, повшехній, потенжне, рачим¹¹ > сконд, умієстность, хентнє та ін. Через польську мову йде потуж ний потік західноєвропейських, переважно адаптованих німецькою мовою, запозичень. З походження майже всі вони латинізми: тит, астролокгіа, декрет, експед'щіа, елемент, іньструмент, медія, коньдиція, пелькгримство, порт, реєстрь, серпеньтин, триумф, тракгедія, флекгма, фундамент, цимерман та ін.

Про живі процеси розвитку у цій, здавалось би, штучній мові мовляє наявність у ній неологізмів: от Христа бігуни (123); не кросо

мовцьі (124); жабоястньш народ (128); ноч чорнооблач(н)ая (138); зе-нчювласія древа (141); в^трьі благопрохладние (141); високомовний і 'Об); челов'кколовцьі (264); пламенноносньіи серафимьі (281).

Передмови до збірок віршів, як і до словників, пишуться теж ста­роукраїнською мовою: так формуються основи української прози. Ось уривок з передмови до відомої книжки К. Транквіліона-Ставро-цецького «Перло многоценное» (1646 р.):

«Ласкавьій чителнику! Подобает вам напруд то видати, для чо-іо автор важил ся подвиймовати так великую й тяжкую працу око-'іо той презацнои книги, реченои «Перло многоц'Ьнноє». Абовім правдиве годна такового титулу славного, кгдьі ж перли родяться ігь глубин'Ь морской от блискавици и с трудностью на св'Ьт вино-сится. Такь и вь той книз'й слова на честь, и славу, и хвалу имени божому суть яко перла многоц^нньїи, родженьїи от молнии не-Псснои, от св^тлости духа святого, вь глубьш'й небеснои премуд-рости» (231).

Кирило Транквіліон-Ставровецький був також автором книжок ■ 'крцало богословія», «Учительноє євангеліє» та ін. У «Зерцалі бо-гословія» автор викладає тодішні погляди на світ: невидимий (ан­гельський), видимий (небо і земля), людський і злосливий (світ їла). Описуючи видимий світ, К. Ставровецький перераховує стихії, з яких він складається, називає відомих йому живих істот, ч'ясовує суть блискавки, сутність людини. Як на небі живе Бог, так у горішній частині людини, в голові, в білім і безкровнім мозку міститься «ум невидимий, самовластний, безсмертний, вічний», найперша сила душі, а при нім інші сили розумної душі: воля, пам'ять, доброта, гадка, розум, хитрість, уява, застанова, радість і июбов¹. Отже, тут уживаються слова на позначення абстрактних

Дата добавления: 2015-05-22