Всі люди є рівними перед Богом. 7 страница

Кіркегор наголошував на тому, що першим і єдиним предметом, гідним уваги філософії, може бути тільки людина. Але пізнати людину засобами науки неможливо, оскільки кожна людина унікальна й неповторна, а наука пізнає через узагальнення або підведення явища під загальні закони. Людина може осягнути себе лише через внутрішнє переживання і самозаглиблення. На цьому шляху вона може пройти три стадії самопізнання і самоутвердження. На першій стадії, яку Кіркегор називає естетичною, людина сповнена зовнішніми враженнями; вона хоче все побачити, відчути, випробувати; яскравим уособленням цієї стадії постає відомий літературний персонаж Дон Жуан, який закохувався в усіх жінок. На цій стадії, на думку С.Кіркегора, людина не може себе реалізувати саме тому, що вона занурена у зовнішнє; життя на цій стадії нагадує нескінченну мандрівку по різних враженнях, жодне із яких, як і всі вони разом, не може принести людині життєвої повноти та задоволення: завжди чогось буде бракувати. Відчувши безплідність такого життя, людина у пошуках надійнішої засади може перейти до етичної стадії самореалізації, уособленням якої є Сократ. На цій стадії вона намагається спертися на непохитні етичні норми та принципи, внутрішньо стабілізувати своє життя і здобути задоволення від того, що вона буде приносити користь людям. Проте і тут внутрішнє чуття підказує людині неможливість її повної самореалізації, оскільки етичні норми є однаковими для всіх людей, а через це найважливіше для людини – її власна унікальність та неповторність так і залишаються нереалізованими. У пізніх працях Кіркегор приходить до висновку про те, що обидві перші стадії людського самоусвідомлення та внутрішнього переживання свого життя характеризуються відчуттям людської індивідуальної неузасадненості, закинутості у цей світ, відчуттям самотності. Щиро переживаючи ці відчуття і не знаходячи способу їх подолати, людина може впасти у стан тотального відчаю – безпорадності, безвиході. Проте, за Кіркегором, саме цей тотальний відчай і може підказати людині її глибинну істину: так, вона справді є абсолютно самотньою, але це значить, що її самотність має під собою абсолютні підстави. Звичайно, що єдиною абсолютною підставою для будь-чого є Бог. Звідси і випливає досить цікава і вагома теза Кіркегора: “Людська індивідуальність знаходиться в абсолютному відношенні до абсолютного”. Це значить, що лише наявність Бога як абсолюта може виправдати абсолютність людської унікальності. Звідси Кіркегор робить радикальний висновок: оскільки людина у своїй унікальності виходить на прямий зв’язок із Богом, то вона ніби отримує цим санкцію на абсолютну свободу самоздійснень. Твір “Страх і тріпотіння”, у якому Кіркегор описав третю стадію людської самореалізації, має підзаголовок “Про можливість телеологічного відхилення етичного”; телеологія означає цілеспрямування, отже цей підзаголовок можна прочитати так: можуть існувати цілі, заради яких можна знехтувати етичними принципами та нормами. За Кіркегором, уособленням цієї стадії стає старозаповітний пророк Авраам, цей “лицар віри”, який, маючи прямий зв’язок із Богом, був готовий принести у жертву свого єдиного сина Ісаака. Кіркегор ставить питання радикально: або Авраам був надиханий чимсь вищим, і тоді він лицар віри, або він є елементарним злочинцем.

Кіркегор уперше використав термін "екзистенція" для позначення таких особливостей людського буття, як неузасадненість та вихід за всі і всілякі межі. Слово "екзистенція" перекладається з латини як "існування", але у вихідному значенні воно вказує на вихід за межі усталеного, встановленого. Кіркегор використав це слово в застосуванні винятково до людини, для позначення найперших особливостей людського способу буття, і тому став ідейним попередником екзистенціалізму — впливової філософської течії XX ст.

Неважко переконатися, що і в Кіркегора на перший план виходять позараціональні мотиви й чинники людської поведінки. У зв'язку з таким трактуванням ролі розуму в людському житті позиції А.Шопенгауера та С. Кіркегора позначають як ірраціоналізм, а їх самих визначають як засновників сучасного ірраціоналізму. Загалом у філософських міркуваннях Шопенгауера та Кіркегора досить виразно проглядаються особливості некласичного типу філософствування. Слід визнати, що в їхніх творах людина та реалії її життя постають більш різнобічними й суперечливими, ніж у класичній філософії. Крім того, мова їхніх творів наближена до розмовної, а тому й зрозуміліша для усіх.

8.3. Ідеї розроблення "наукової філософії" у європейській філософії XIX ст.

Іншим напрямом некласичної філософії, дещо відмінним від людиноцентричного ірраціоналізму, було розроблення "наукової філософії". Представники цього напряму виходили з переконання у тому, що наука в першій половині XIX ст. набула такого розвитку і вийшла на такий рівень володіння знанням, що стала спроможною накреслити повну і струнку картину світобудови в її основних складниках і підрозділах разом з людиною, соціальною історією і людською свідомістю. Звідси робився висновок, що за тих умов потреба у філософії як дисципліні, що окреслює загальну концепцію світобудови, відпадає. Єдиним духовним і світоглядним наставником людини стає наука. Філософія, тією мірою, якою вона ще могла бути корисною (наприклад, як гносеологія), повинна була також стати наукою серед інших наук.

Першим із подібними твердженнями виступив позитивізм, що його розробив Оґюст Конт (1798—1857) колишній секретар французького мислителя-утопіста А.Сен-Сімона. У першій половині XIX ст. О. Конт видав шість томів своєї основної праці "Курс позитивної філософії", де як вихідне фігурує поняття “позитивного”. За О.Контом, воно має такий зміст (див.: Конт О. Определение позитивного//Антология мировой философии.— Т.З.—М., 1971.— С.550—551): позитивне – це спостережуване, на відміну від неспострежуваного; реальне, на відміну від химерного, ілюзорного; корисне, на відміну від шкідливого; достовірне, на відміну від сумнівного; точне, ясне, на відміну від непевного; конструктивне, на відміну від руйнівного. Виходячи з такого розуміння позитивного, О.Конт обґрунтовує "закон трьох стадій" у розвитку теоретичних досліджень людства, що історично йдуть за таким порядком: релігійна, метафізична та позитивна. Релігійна: пошуки абсолютних знань про явища, які постають продуктом дії надприродних сил; метафізична: пошуки абсолютних знань шляхом виведення реальних подій із абстрактних всезагальних сутностей; позитивна (або наукова): відмова від абсолютних знань; зосеред­ження зусиль на виведенні законів (відношень та послідовності) спостережуваних явищ.

Позитивна наука, за О.Контом, уже не намагається давати відповіді на запитання про докорінні причини буття, а лише прагне фіксувати факти. На місце запитання "Чому?" вона ставить запитання "Як?". У зв'язку з усім спрямуванням своїх думок О.Конт висуває гасло: "Наука сама собі філософія",— і вважає, що за філософією зберігаються функції систематизації знань, логічного пояснення мови науки, узагальнення механізмів пізнання. При цьому з філософії слід вилучити все те, що виходить за межі можливостей наукового спостереження.

Як бачимо, О.Конт не вбачає у світоглядному знанні нічого якісно специфічного і ніяк не відгукується на ту нескінченну глибину, яка притаманна людській духовності. Водночас слід відзначити, що ідеї О.Конта сприяли підвищенню авторитету науки, очищенню її від справді химеричних побудов. Важливе значення мала ідея О.Конта запровадити нову науку "соціологію", яка ґрунтувалася б на наукових засадах. Вагомий внесок у розвиток ідей позитивізму в XIX ст. внесли англійці Д.С.Міль (1806-1873) та Г.Спенсер (1820-1903). Другим варіантом розроблення "наукової філософії" став марксизм (заснував К.Маркс (1813-1883) та розвинув Ф.Енґельс (1820-1896)). К.Маркс також вважав, що в XIX ст. наука сама спроможна давати відповіді на всі найважливіші питання людського буття. Після відкриття закону збереження і перетворення енергії, клітинної будови органічної матерії, створення еволюційної теорії Ч.Дарвіна світ постав єдиним процесом, де все пов'язано з усім і де людину, соціальну історію і духовні процеси розглядали як результат еволюції матерії, що існує вічно, ніким не створена і нікуди не зникає. Джерелом розвитку матерії постають її внутрішні суперечності. Таку концепцію світу К.Маркса назвали "діалектичним матеріалізмом". Слід сказати, що основні положення діалектичного матеріалізму К.Маркс окреслив лише в д;, ' загальному плані. Філософія була в центрі уваги К.Маркса тільки на початку 40-х років XIX ст., а надалі він спрямував зусилля на розроблення економічних і соціально-політичних проблем. К.Маркс вважав своєю заслугою створення матеріалістичного розуміння історії, згідно з яким хід історії зумовлюють економічні відносини, і він не залежить від свідомості людей. На таких засадах була розроблена теорія класової боротьби, з якої випливало, що робітничий Карл Маркс клас, унаслідок свого становища в суспільстві, покликаний ліквідувати приватну власність на засоби виробництва й експлуатацію людини людиною, побудувати суспільство вищої соціальної справедливості — комунізм. Свою теорію К.Маркс розглядав як ідеологію і методологію робітничого руху. Деякі тези К.Маркса (про ганебність експлуатації людини людиною, про необхідність соціальної справедливості та соціального забезпечення, про право людини на всебічну самореалізацію) і по-сьогодні звучать привабливо. Але деякі (про доцільність соціального насильства, про диктатуру пролетаріату, про всесвітню соціалістичну революцію, про автоматичну гарантованість робітничому класові моральних чеснот) і самі по собі, і, особливо, в їхньому реальному соціальному втіленні виявились небезпечними і спрямованими проти людини. Врешті-решт теорія К.Маркса з її претензією на науковість продемонструвала свій граничний соціальний радикалізм, нетерпимість до інших світоглядних позицій, зухвалу впевненість у непохитній істинності своїх тверджень та історичний месіанізм, тобто переконаність у тому, що вона несе світові найповнішу і найпотрібнішу істину. Можна однозначно стверджувати про те, що для марксизма були і є характерними спрощені тлумачення деяких аспектів людського буття, процесів соціальної історії, людської духовності, що йому притаманні елементи утопізму та соціальної міфотворчості.

Нарешті, "природничий матеріалізм" стверджував, що систематизована і з'єднана в одне ціле наука стає справжньою філософією, окреслюючи науково всі основні процеси світу, починаючи від руху атомів і закінчуючи духовними рухами. Основні представники "природничого матеріалізму" — Л.Бюхнер (1824—1899), Я.Молешот (1822-1893), К.Фогт (1817-1895).

Отже, напрями розроблення "наукової філософії" у XIX ст., з одного боку, безперечно підносили авторитет науки і намагалися наблизити філософію до науки, зробити її положення науково достовірними. А з іншого—цим самим вони виявляли певну нечутливість до питань людської суб'єктивності й духовності, а інколи зображали історію людства як різновид природних процесів.

Ознайомлення з ідеями напрямів створення "наукової філософії" може породити запитання: на яких підставах їх також відносять до початків некласичної філософії? Здавалося б, вони дуже наближені до класичного реалізму і навіть до просвітництва. При вирішенні цього питання важливо звернути увагу на те, що "наукова філософія" ставила розум (свідомість) у залежність від несвідомих або позасвідомих чинників, вводячи у свій зміст елементи некласичного філософствування поруч із деякими елементами, які наближають її до класики. Наприклад, позитивізм закликав брати до уваги насамперед спостережуване, культивуючи недовіру до розумового конструювання. Марксизм проголошував тезу про те, що свідомість є ніщо інше, як усвідомлення буття і що будь-які утворення у мозку людини є лише своєрідним "випаровуванням" матеріальної дійсності. Для "природничого матеріалізму" повеління об'єкта поставали основними настановами для розуму. Отже, недовіра до розуму, бажання виявити його залежність від позарозумного є спільною рисою у представників "наукової філософії", яка дає змогу побачити їх певне протистояння ідеям класичної філософії.

8.4. Фрідріх Ніцше та ідеї "філософії життя"

Постать Фрідріха Ніцше (1844—1900) та його ідеї належать до найбільш впливових і дискусійних у XX ст. Його праці досить суперечливі і не підлягають однозначному прочитуванню. В усякому разі слід відрізняти ідеї самого Ніцше від ідей та поглядів "ніцшеанців" — його палких прихильників, котрі, як звичайно, робили наголос на певних змістових акцентах думок Ф. Ніцше. Ф.Ніцше високо цінував думку А.Шопенгауера про волю як вихідну основу сущого, але ще більше загострював її. Якщо А.Шопенгауер говорив тільки про волю до буття, то Ф.Ніцше наголошував на тому, що власне воля являє собою "волю до волі", тобто поривання до простого самовиявлення у будь-який спосіб. Воля виявляє себе насамперед через життя. Життя для Ф.Ніцше постає першою і єдиною реальністю. Все інше, про що ми ведемо розмову — Всесвіт, природа, почуття та ін., — усе це є лише елементами життя. Оскільки життям рухає волевиявлення, у ньому панує боротьба за виживання. Звичайно, у ній перемагає сильніший. Завдяки такій перемозі життя може зміцнюватись. Слабким людям не слід ні співчувати, ні допомагати, бо підтримка слабких веде до виснаження і виродження життя: "До цього часу... вчили доброчинності, самозречення, співчуття, учили навіть відкидання життя. Усе це є цінності виснажених... "(Ніцше Ф. Воля до влади.— Кн.І; 1,54).

Ф.Ніцше протиставляє силі життя культурні норми й цінності, вважаючи, що саме людська слабкість і незахищеність спричинила виникнення культури як системи штучних засобів виживання. Мораль — це засіб боротьби слабких проти сильних. Життя не підлягає моральним оцінкам, бо воно є лише таким, яким воно може бути: "Людина, якою вона повинна бути, — це звучить для нас настільки ж безглуздо, як і "дерево, яким воно повинно бути"(там само.— Кн.2; 11,332).

Свою позицію Ф.Ніцше позначає не як "аморалізм" (неморальність), а як "імморалізм" (позаморальність). Мораль, на думку Ф.Ніцше, тримається на авторитеті та залякуванні, але "Бог помер" тому, що він не втручається у життя для його зміцнення. Ті ж, що посилаються на Бога, підтримують слабкість і виродження, а не силу життя. Якщо ж людина відчуває у собі "голос крові", вона повинна не звертати увагу на мораль, стати "по той бік добра і зла" й піднести себе саму на надлюдський рівень. Здатна на таке людина стає "надлюдиною", і тільки вона може бути справжнім виявленням сили життя.

Очевидно, що Ф. Ніцше також постає проти розуму як засобу організації людського життя, вважаючи останнє сліпою силою і самовладною сутністю. Але, заперечуючи Ф.Ніцше, слід сказати, що людське буття не зводиться до життя людського організму; у духовному світі діють інші закони, ніж у матеріально-фізичному. Якщо в матеріальному світі панують закони маси й сили, то в духовному — прагнення самовдосконалення і прийняття будь-чого з участю розуму, тобто через розуміння. Неважко також усвідомити й те, чому деякі ідеї Ф.Ніцше були схвально оцінені фашизмом. Водночас у цінуванні людської індивідуальності можна побачити і гуманістичні акценти філософії Ф. Ніцше. Тому серед послідовників Ф. Ніцше (ніцшеанців) виділяються два напрями. Радикальні ніцшеанці виводять на перший план у спадщині Ніцше ідеї першого права сили життя, права насильства, надлюдини, виходу за межі моралі. Радикальні ніцшеанці були схильні зближати свого ідейного наставника з фашизмом і навіть расизмом. Представники гуманістичного ніцшеанства вважають, що Ф. Ніцше виступав насамперед проти будь-яких обмежень людини, звільняв людину від нежиттєвих догм та забобонів, закликав її покладатися на власну волю, бути непохитною у виконанні життєвої мети. Цікаво відзначити, що серед представників гуманістичного ніцшеанства були відомі видатні письменники Т. Манн, К. Гамсун, у певний час - М.Горький.

Слід також відзначити, що у другій половині XIX ст. основи некласичної філософії досить успішно розвивалися у межах неокантіанства та неогегельянства. У неокантіастві найбільш авторитетними були марбурзька і баденська школи. Баденська школа (Г. Ріккерт, В. Віндельбанд) наголошували на принциповій відмінності наук про природу (вони діють методами узагальнення, відкриття загальних законів явищ) та науки про культуру. Оскільки в основі культури лежить дух, то ці науки мають описовий характер, бо акти духу унікальні й неповторні. На першому плані тут не закон, а цінності, які не можуть бути раціонально витлумачені. Представники марбурзької школи (Г. Коген, Е. Кассірер) доводили, що наука має характер інтелектуального конструювання і що її зміни зумовлені внутрішніми суперечностями в її конструкціях та інструментах.

Неогеґельянці (Б. Бозанкет, Дж. Джентіле, Ф. Бредлі) на перший план в ідеях Геґеля виводили елементи, пов'язані з інтуїцією, з неперервністю, підкреслюючи водночас принципово позадосвідний характер найперших істин Геґеля, у тому числі — зводили право індивідуальності до перших метафізичних реалій.

Висновки

У XIX ст. відбулася фундаментальна переорієнтація європейської філософії, пов'язана із запровадженням парадигми (взірця, способу) некласичного філософування.

Некласична філософія виводила на перший план реальності людської поведінки та позараціональні її чинники, звертала увагу на ті сторони людської життєдіяльності, які перебували поза увагою класики, але при тому вона інколи їх надмірно акцентувала.

Некласична філософія постала як ідейна передумова філософії XX ст.

Резюме.

Німецька класична філософія вичерпала евристичний потенціал класичних філософських принципів, тому подальшій розвиток філософії був пов”язаний із некласичною філософією; остання заперечила вихідні ідеї класики та запровадила у філософію позицію мінімалізму – не прагнути абсолютів, а задовольнятися тим, що доступне людині та постає в якості її справжніх реалій.

Найперші фундатори некласичної філософії – А.Шопенгауер та С.Кіркегор – рішуче обмежили філософські претензії сферами людського сприйняття та переживання власної екзистенції; в людські поведінці на перший план вийшли нераціональні або позараціональні її чинники.

В той же час, на хвилі досягнень науки, проявилася тенденція перетворити філософію на різновид самої науки, чітко обмеживши її завдання розробленням логіки та мови науки; і ці напрями “наукової філософії” вважали претензії філософського розуму занадто перебільшеними і намагалися звести філософію до того, що може бути доступним науковому дослідженню.

Напрям “філософії життя” суттєво радикалізував ідеї свої попередників в галузі некласичної філософії, подавши усю дійсність лише різновидами життя; така своєрідна “біологізація” бачення реальності виявилася досить суперечливою, тому послідовники Ф.Ніцше поділилися на два табори, які наголошували на різних сторонах його вчення.

Питання для обговорення на семінарському занятті.

Порівняльна характеристика вихідних ідей класичної та некласичної філософії

Філософські ідеї А.Шопенгауера. Етика А.Шопенгауера.

С.Кіркегор про стадії розвитку людської індивідуальності.

Напрями розробки “наукової філософії” та їх сучасна оцінка.

Ф.Ніцше як засновник “філософії життя”. Ф.Ніцше та ніцшеанці.

Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт.

Класична і некласична європейська філософія: їх взаємні переваги та недоліки.

Вихідна засади некласичної філософії.

А.Шопенгауер про засади наших уявлень про світ.

Песимістична етика А.Шопенгауера та її сучасна оцінка.

Ідеї філософії С.Кіркегора; С.Кіркегор як попередник екзистенціалізма.

Сучасна оцінка вихідних ідей філософії позитивізму.

Філософія марксизму про предмет та завдання “наукової філософії”.

Філософські ідеї Ф.Ніцше та їх суперечливий вплив на громадську думку. Ф.Ніцше та ніцшеанці.

Завдання для самостійного опрацювання і закріплення матеріалу з теми.

Завдання 1. Розкрийте зміст основних змін у парадигмі філософського мислення при переході від класичної філософії до некласичної.

Завдання 2. Порівняйте філософські позиції А.Шопенгауера та С.К'єркегора, визначіть спільне та відмінне в цих позиціях.

Завдання 3. Охарактеризуйте основні напрями розроблення “наукової філософії” у XIX ст.

Завдання 4. Проілюструйте конкретними прикладами прояви внутрішньої суперечливості філософських ідей Ф.Ніцше.

Додаткова література з теми.

1. Антология мировой философии.— Т.3. — М., 1971.

2. Бергсон А. Два источника религии й морали. — М., 1994.

3. Зотов А.Ф., Мельвиль Ю.К. Буржуазная философия серединьї XIX - начала XX века. - М., 1988.

4. История философии в кратком изложении.— М., 1991.

5. Кьеркегор С. Наслаждение и долг.— К., 1994.

6. Ницше Ф. Сочинения: В 2 т.- М., 1990.

7. Скратон Р. Коротка історія новітньої філософії. – К., 1998.

8. Татаркевич Вл. Історія філософії. – Т.3. – Львів, 1999.

8. Шопенгаузр А. Мир как воля и представление//Собрание сочинений. —Т.1. — М., 1992.

РОЗДІЛ 9. ЗАРУБІЖНА ФІЛОСОФІЯ XX СТ.

Зарубіжна філософія ХХ ст. у багатьох відношеннях являє собою своєрідне і цікаве явище: на відміну від попередніх епох розвитку європейської філософії, вона активізує і широко використовує не лише останні, найновіші концепції та здобутки, а, фактично, усю попередню історію філософії. Внаслідок цього вона постає надзвичайно різноманітною, строкатою, із майже неозорою широтою проблематики. Сповідуючи переважно парадигму некласичної філософії, вона так чи інакше накладає відбиток такої парадигми на всі філософські течії та концепції, внаслідок чого останні часто набувають характеру оновлених (нео-позитивізм, нео-томізм, нео-кантіанство та ін.). В цілому філософія ХХ ст. яскраво і виразно виразила болючі проблеми цього суперечливого століття, передавши естафету майбутньому та продемонструвавши вміння поєднувати класичні ідеали із плюралістичним підходом до дійсності.

Після вивчення матеріалу розділу 9 Ви повинні:

знати:

• особливості духовного життя Європи XX ст.;

• як класифікуються провідні напрями філософії ХХ ст.;

• чому неопозитивізм був впливовим у ХХ ст. і якої еволюції зазнали його вихідні ідеї;

* чим була зумовлена провідна проблематики антропологічних напрямів;

• якими були найперші прояви релігійної свідомості середини XX ст.

вміти:

2. проводити порівняння основних особливостей філософії ХХ ст. та філософії другої половини ХІХ ст.;

3. виділяти провідні теми у філософських напрямах та течіях ХХ ст.;

4. використовувати ідеї філософії ХХ ст. для пояснення провідних тенденцій розвитку сучасної історії.

розуміти:

5. які саме чинники спричинили прояви особливостей філософії у ХХ ст.;

6. чому саме певні напрями набули найпершого поширення у філософії ХХ ст.;

7. які філософські ідеї перш за все та яскраво окреслювали особливості духовних процесів та суспільного життя людства у ХХ ст.;

8. які тенденції та чому діють у сучасній філософії при входженні людства у ХХІ ст.

План (логіка) викладу матеріалу:

9.1. Загальні особливості духовних процесів та розвитку філософії у ХХ ст.

1. Сцієнтистські напрями в зарубіжній філософії XX ст.

9.3. Напрями антропологічного спрямування.

9.4. Культурологічні та історіософські напрями філософії ХХ ст.

9.5. Релігійна філософія ХХ ст.

Провідні тенденції розвитку світової філософії на межі тисячоліть.

Ключові терміни і поняття.

АБСУРД – у філософських міркуваннях А.Камю – ситуація людського існування, зумовлена впевненістю людини у тому, що “Бог помер”, що не існує абсолютної системи визначення добра і зла, а тому всі вчинки людини стають відносними і втрачають будь-який сенс.

ВЕРИФІКАЦІЯ – запропонована представниками логічного позитивізму процедура перевірки наукових знань на істинність: за допомогою апарату математичної логіки треба було звести положення науки до “атомарних фактів”, а останні – порівняти із “атомарними фактами”.

НЕСВІДОМЕ – приховані глибинні шари людської психіки, результат проявів у ній дії найглибших інстинктів життя (а за твердженнями деяких дослідників – і набутих людськими поколіннями навичок культурної поведінки); несвідоме відчутно впливає на процеси свідомості, особливо – на творчість, уявлення про цінності, життєвий вибір, мотивацію дій.

“ОТВІР У БУТТІ” – характеристика людини у фундаментальній онтології М.Хайдеггера: лише через людину буття як буття себе проявляє, оскільки окрім людини ніхто не усвідомлює себе у своєму відношенні до дійсності; із названої характеристики людини випливають також: “при-бутті-перебування”, “вартовий буття”, “тут- буття”.

ПАРАДИГМА – з д-грецької: взірець – у філософії та наукознавстві ХХ ст. – усталений взірець (еталон) мислення або науково виправданих міркувань, що повинні приводити до достовірних результатів у науковому пошуку.

ПРОЕКТ - у філософії екзистенціалізму (Ж.-П.Сартр) спосіб реалізації людиною своєї свободи: постійне і неминуче здійснення вибору, що, врешті, постає не лише вибором дій, а вибором життєвої долі.

СУБЛІМАЦІЯ – непряме, опосередковане (іноді – символічне) виявлення несвідомого у діяльності людини.

СЦІЄНТИЗМ – світоглядна установка, згідно із якою лише наукове знання постає найбільш виправданим, цінним для показовим для будь-якого знання.

ФЕНОМЕН – основне поняття філософії Е.Гуссерля: те єдине, що надане нам у досвіді свідомості, те, що нам реально з’являється, єдина форма виявлення реальності у свідомості та для свідомості.

9.1. Загальні особливості духовних процесів та розвитку філософії у ХХ ст.

За загальним визнанням філософів, істориків, культурологів, політичних діячів та інших інтелектуалів, ХХ ст. являє собою особливий етап у розвитку сучасного суспільства. Воно вирізняється надзвичайною динамікою усіх сфер суспільного життя, інтенсифікацією соціальних процесів, прискоренням темпів соціальних змін. Досвід цього століття може вмістити у себе досвід цілих епох попередньої історії – настільки він є насиченим різноманітним змістом. Досить лише згадати те, що у ХХ ст. людство пережило дві світові війни, жахливі чисельністю своїх жертв, кільканадцять революцій (також часто із руйнівними наслідками), вперше вийшло за межі земного простору, проникла у світ мікропроцесів, винайшло небувалі засоби оперуванням інформації, навчилося трансплантувати органи людського тіла, дешифрувало генетичний код людини і т. ін. За одне це століття в культурі та мистецтві відбулася зміна кількох стилів та напрямів, виникло явище масової культури, надзвичайного розповсюдження набули засоби масової інформації. У ХХ ст. кожна людина постає так чи інакше прилученою до всесвітньої історії, живе не лише своїм особистим життям, а певною мірою і життям усього людства. На тлі колосального збільшення масштабів людських проявів та людської життєдіяльності окремо взята людина починає губитися, розчинятися у масі, проте це лише один бік, що характеризує зміни у її становищі. Інший же, навпаки, засвідчує колосальне зростання можливостей окремої людини; це стосується і політичних діячів, і до певної міри будь-якої людини, адже сьогодні одна людина може спілкуватися (через “Інтернет”) із ким завгодно, може розповсюджувати свій вплив і свої думки майже безмежно. Люди, прилучені до засобів масового знищення, несуть колосальну відповідальність за наслідки своїх дій; те ж саме можна сказати і про тих, хто пов’язаний із особливо небезпечним в екологічному плані виробництвом. Надзвичайно строкатим постає сучасне життя в етнічному плані: різні народи та етноси сьогодні до певної міри перемішалися, досить яскраво проявилась культурна багатоманітність людства. Словом, якщо резюмувати сказане, то можна стверджувати, що суспільне життя у ХХ ст. постає надзвичайно строкатим, інтенсивним та масштабним, різноманітним та суперечливим. Все це не могло не позначитись на становищі філософії. По-перше, філософія у ХХ ст. вийшла далеко за межі академічних аудиторій, постала досить сильно інтегрованою у систему загальної (а не лише спеціальної) освіти, отримала широке розповсюдження через різного роду видання, публічні лекції, симпозіуми та семінари, через створення та діяльність різного роду філософських товариств. Це значить, що у своїх основних проявах філософія ХХ ст. є некласичною. Більше того, можна впевнено стверджувати, що зміст і значення явища некласичності саме у філософії ХХ ст. розкрилися із найбільшою повнотою та яскравістю. По-друге, відчутно змінилася мова такої філософії: звернена до широкого загалу, вона почала говорити зрозумілою кожній людині, інколи навіть буденною мовою. По-третє, змінилися також (і неминуче) і її змістові та предметні орієнтації: можна сміливо стверджувати, що для філософії ХХ ст. не існує заборонених тем або зон; вона всюди проникає і все намагається втягнути в орбіту свої інтелектуальних осмислень. Звідси випливає така особливість філософії ХХ ст., як її колосальна різноманітність, строкатість, насиченість різновидами та варіантами. У цьому сенсі своїм розвитком філософія ХХ ст. може нагадувати розвиток ланцюжкової реакції, коли із кожного пункту її протікання миттєво відгалужується ціла низка процесів, і т. п. По-четверте, цікавою особливістю філософії ХХ ст. постає і те, що вона не замикається лише на тому змісті, який виник у даному столітті, а, навпаки, ніби актуалізує усю попередню історію філософії. У ХХ ст., поруч із новітніми філософськими винаходами абсолютно повноцінно та рівноправно існували і існують ніби-то історично віджилі напрями і течії, отримавши інколи додаткову частку “нео-“: неопозитивізм, неосхоластика, неотомізм; тут також культивувалися деякі напрями давньої східної філософії, античної філософії (наприклад, неоплатонізм), патристики (неопаламізм) та ін. Цим, фактично, засвідчується той факт, що філософія здатна продукувати деякі вічні теми для людського інтелектуального осмислення. І все це, по-п’яте, привело до того, що у філософії ХХ ст. відбулася певна, інколи – досить радикальна, переоцінка попередніх ідей, уявлень та цінностей. У ХХ ст. продовжували нарощуватися тенденції мінімалізму у філософії, тобто відмови від абсолютів, зосередження уваги на доступному для сприйняття та пізнання; філософія виводила на перший план суб’єктивну реальність, фактично усунувши проблему співвідношення об’єкта та суб’єкта; філософські положення та висновки більше спрямовувались не на пошуки готових чи остаточних висновків, а на інтелектуальне освоєння та проблемне окреслення найперших ділянок того, що можна назвати людською реальністю. Врешті наприкінці ХХ ст. стає можливим і таке, наприклад, її розуміння: “Філософія може бути технікою встановлення співмірності між душею та світом, способом засвоєння світу, створення його прийнятним для людського у ньому розташування у формах, досяжних розумінню, переживанню, інтуїції та містичному осяянню” (История современной зарубежной философии: компаративистский подход. – СПб., 1997.- С.49). Погодимося, що між “любов’ю до мудрості” та “технікою встановлення співмірності” пролягає колосальна дистанція. Нарешті, по-шосте, у ХХ ст. почали поступово розмиватися грані між філософськими працями та працями і жанрами близьких до неї сфер інтелектуальної діяльності. На грунті тісної інтеграції між філософією та мистецтвом, з одного боку, виник жанр філософської (або інтелектуальної) літератури, а, з іншого боку, - жанр філософської есеїстики, яку інколи досить складно відрізнити від літератури. Так само виникли, наприклад, концептуальні живопис і графіка, філософське кіно і пр. На межі філософії і науки функціонує сучасна аналітична філософія, яка намагається будувати філософські твердження засобами математичної логіки або логізованої лінгвістики. Отримали свій розвиток у ХХ ст. і жанри інтеграції філософії та релігії, філософії та різного роду езотерики.

Дата добавления: 2015-05-22