Основні філософські концепції суспільства

Суспільство — об'єкт вивчення багатьох гуманітарних і соціальних галузей знання: історії, економічної теорії, демографії, соціології тощо. Ближче за всіх до філософії у вивченні суспільних процесів — соціологія. Протягом тривалого періоду соціологічні знання про суспільство накопичувалися у надрах філософії. Але навіть після того, як соціологія проголосила незалежність від філософії як справжня наука про суспільство, філософія продовжувала й продовжує відігравати помітну роль у дослідженні суспільного життя. Предметна сфера філософських міркувань - дослідження суспільного життя з позицій проблем світогляду. Центральне місце займають питання аналізу сенсу, змісту та мети існування суспільства, його походження, доль та перспектив, спрямованості рушійних сил і можливих закономірностей його розвитку. Суттєве значення у філософському знанні про суспільство має осмислення якісної своєрідності суспільства, його відмінності від природи.

Специфіка філософського осмислення суспільства проявляється і в межах філософії історії. Августін Аврелій, Георг Гегель, Карл Маркс, Раймон Арон, Енджей Калло, Арнольд Тойнбі зв'язували філософське уявлення про суспільство з пошуками законів суспільного життя, спрямованістю історичного розвитку, можливістю передбачення майбутнього. У XVII — XVIII ст. широке розповсюдження дістала натуралістична концепція тлумачення суспільного життя. Натуралістичний філософський принцип вимагає роз'яснення соціальних явищ винятково дією природної закономірності: фізичної, географічної, біологічної та ін. Французький соціаліст — утопіст Шарль Фур'є, наприклад, намагався створити соціальну науку, виходячи із законів всесвітнього тяжіння Ісаака Ньютона. Завдання свого життя він бачив у формуванні соціальної теорії як частини теорії всесвітньої єдності, що ґрунтується на принципі тяжіння за пристрастю, всезагальною закономірністю, що обумовлює природну схильність людини до якого-небудь виду колективної праці. Найвищі форми буття натуралізм зводить до нижчих. Так, людину зводив до рівня суто природної істоти. Такий підхід притаманний всім формам метафізичного матеріалізму. Основна помилка полягала у приниженні людської активності і заперечення людської свободи. Справді, якщо суб'єкт розглядається тільки як природне явище, розчиняється у природі, позбавляється якісної визначеності, це неминуче приводить до жорсткого включення людської поведінки у ланцюг природних причин та наслідків. Тут вільній волі не залишається місця, а концепція соціальних подій неминуче набуває фаталістичного забарвлення. Заперечуючи свободу і принижуючи духовну суть людини, матеріалізм стає антигуманним, ворожим людині. Так, у системі Томаса Гоббса свободі відводиться надто скромне місце. Свобода розглядається лише модифікацією необхідної причини. У праці «О свободе и необходимости» Томас Гоббс саме так й висловлює думку: «Кож на добровільна дія є вимушеною», а «всі дії необхідні».

Ще одна вада натуралістичного підходу до суспільства — те, що людина уподібнюється соціальному атому, а суспільство — механічному агрегату індивідів — атомів, що зосереджуються винятково на власних інтересах. Механіцизм органічно випливає з натуралізму і стає теоретичним обґрунтуванням індивідуалізму, анархізму та егоїзму. Іншими словами, натуралізм тлумачить людину вульгарно-матеріалістично, помічає в ній лише природну субстанцію, що дійсно має місце. В результаті і людські зв'язки набувають природності. Суспільство визнається, але як цементуючий початок, береться або користь теорії просвітників XVII — XVIII ст., або статева любов (Людвіг Фейербах). І хоча натуралісти постійно говорять про індивіда, між тим немає розуміння ні індивіда, ні суспільства, тому що суспільство у натуралістичній філософії характеризується лише як всезагальність, що зв'язує множину індивідів тільки природними узами. Але якщо людину з людиною зв'язують лише природні узи, то кожен має захищати свою природу проти існуючих моральних принципів, тому що принципи моралі не виходять з природи людини. Теоретичне обґрунтування егоїстичної життєвої позиції зробив німецький філософ, молодогегельянець Макс Штирнер (Каспар Шмідт) у книзі «Единственный и его собственность», а внутрішню порожню життєву позицію, мабуть, краще за всіх розкрив Тарас Шевченко у поемі «Сон».

Важливий напрямок у підході до вивчення суспільних процесів — ідеалістична концепція суспільства. Ідеалізм на відміну від натуралістичних концепцій занадто одухотворяє людину, відриває її від природи, перетворюючи духовну сферу суспільного життя на самостійну субстанцію. Таке розуміння історії виникає як результат абсолютизації духовного фактора у людському бутті. Практично це означає дотримуватись просвітницького принципу: думка владарює світом. Зрозуміло, ідеалізм у принципі не заперечує об'єктивний фактор в історії. Але якщо з точки зору натуралізму розвиток суспільства повністю визначається дією законів природи, то в ідеалізмі функцію творчого початку, соціального першоруху виконує або світовий Розум (об'єктивний ідеалізм), або не визначена нічим людська, насамперед, духовно-вольова активність (суб'єктивний ідеалізм). Світовим Розумом у філософію привноситься фаталізм (що має місце і в натуралістичному матеріалізмі); духовно-вольова активність обґрунтовується суто суб'єктивістським розумінням історичного ходу.

У деяких ідеалістичних системах, наприклад, у кантіанстві і російській релігійно- моральний філософії, є позитивний початок у підході до людини і історії, обґрунтовується свободою суб'єкта, його творчої активності. Як би не розумілась духовність, ніхто не мислить її без моральності, а моральність же передбачає наявність свободи. Духовно-моральною може бути тільки вільна людина. Тому потрібно перемогти вузькі рамки натуралізму, економічного матеріалізму і технократизму та повернутися до гуманістичних цінностей. А це передбачає засвоєння всього багатства духовних традицій. Так, Іммануїл Кант на відміну від просвітників принципово по-новому підійшов до обґрунтування соціального буття Людини. Наївному оптимізму натуралістичної етики з її центральним принципом користі протиставляється концепція самоцінності людської особи, а з постулатів практичного Розуму виходить на перше місце Свобода. На думку Іммануїла Канта, Людина як моральна істота не потребує жодних примусів, тому що дійсно моральний мотив породжується вільним волевиявленням особи. Такий мотив полягає в тому, щоб людина виконала моральний обов'язок, не очікуючи компенсації ні в цьому, ні в іншому світі.

Негативні наслідки ідеалістичного розуміння суспільства полягають у відриві слова від діла, теорії від практики, ідеалу від інтересу, формування відчужених фетишистських форм свідомості, що починають панувати над людьми. Інакше, ідеалістичне розуміння історії небезпечне тим, що породжує соціальну міфологію і приречує соціальні суб'єкти, що потрапили під вплив міфу, на погоню за міражами. Коли символ панує над буттям, будь це образ світлого майбутнього, ідеального наукового знання або всемогутньої техніки, мета неодмінно підмінюється засобом, а мудрість — Розумом. Сучасна наука пішла на зближення з технікою і відокремилася від людини. Проте живою культуру робить моральність, а не культ науки та техніки, що спустошує її, впливає на неї. Що ж до диктатури соціального ідеалу, відірваного від життя і навіть такого, що їй протистоїть, то результати панування у суспільній свідомості таких ідеалів-міражів добре відомі людству XX століття. Це й концепція створення загального благоденства у США, і побудова розвинутого соціалізму в СРСР, і різноманітні теорії конвергенції двох систем та ін. Ідея лише тоді добра, коли осяяна сенсом людського буття. Поза такою заданістю ідея стає інтелектуальним безумством.

У XX ст. на осмислення історичного процесу суттєво вилинуло матеріалістичне розуміння історії. Найпослідовніше матеріалістичне розуміння історії викладено в марксизмі. Найбільше, чого досягла марксистська соціологія — введення в науку поняття соціальний організм. Цінність такого відкриття безсумнівна. Проте суспільство не зводиться до організму. У ширшому розумінні, тобто не тільки соціологічному, але й у філософському, людське суспільство виступає як специфічний вид об'єктивної реальності і як особлива ступінь в космічному процесі. Суспільне життя з позицій марксизму розуміється як вища форма руху матерії, що виникла на певному рівні її розвитку і має власну логіку буття. Суспільна логіка розвитку означає, що хоча суспільство і є живою системою, тобто особливим типом на Землі, все ж якісно відрізняється від інших живих систем, виступає і як об'єкт, і як суб'єкт матеріальної дійсності. Але об'єктивне не рівняється матеріальному, а суб'єктивне — ідеальному.

Дата добавления: 2015-05-22