Іммануїл Кант. (Фрагмент про прекрасне)

КРИТИКА ЕСТЕТИЧНОЇ ЗДАТНОСТІ СУДЖЕННЯ

(Фрагмент про прекрасне)

Приємне, прекрасне, добре означають, таким чи­ном, три різні співвідношення уявлень з почуттям за­доволення і незадоволення, стосовно якого ми відріз­няємо одне від одного предмети чи способи уявлення. Не однаковими є також належні кожному з них вислови, якими позначається в них те, що подобається. Приємним ми називаємо те, що забавляє; прекрасним – те, що лише подобається; добрим – те, що цінується, тобто у що вкладаємо об'єктивну вартість. Приємне значиме і для тварин; краса – тільки для людей, тобто тварин, але все-таки обдарованих розу­мом; натомість добре – для кожної розумної істоти взагалі. Ця теза може одержати своє повне виправдання і пояснення лише у подальшому. Можна сказати, що з усіх цих трьох видів задоволеності виключно тільки задоволеність від прекрасного є незаінтересованою і вільною, бо жоден інтерес – ні інтерес чуттів, ні інтерес розуму – не вимагає від нас схвалення. Тому про задоволеність можна було б сказати: вона стосується у трьох названих випадках або прихильності, або ласки, або поваги. Адже ласка – єдина вільна задоволеність. Предмет прихильності й предмет, жадання володіти яким диктується нам законом розуму, не залишають нам свободи самим собі зробити що-небудь предметом задоволення. Усякий інтерес передбачає потребу або породжує її і як визначальна підстава схвалення не дозволяє судженню про предмет бути вільним.

Що стосується інтересу прихильності при приємному, то кожний каже: голод – найкращий кухар, і людям зі здоровим апетитом смакує все, що тільки є їстівним; отож така задоволеність засвідчує відсутність вибору за смаком. Лише коли потреба задоволена, можна розпізнати, хто з-поміж багатьох має смак, а хто ні. Так само буває звичаєвість поводження без доброчесності, ввічливість без доброзичливості, пристойність без чесності і
т. д. Справді-бо, там, де говорить моральний закон, там уже немає більше вільного вибору відносно того, що належить робити, і засвідчити смак у своїй поведінці (чи в судженні про поведінку інших) – це зовсім щось інше, ніж ви­являти свій моральний напрямок думок; адже цей останній містить у собі веління і породжує потребу, тоді як моральний смак тільки грається з предметами задоволеності, не прив'язуючись до жодного з них.

Дефініція прекрасного, виведена з першого моменту

Смак є спроможністю міркування про предмет чи про спосіб уявлення на підставі задоволеності чи незадоволеності, без будь-якого інтересу. Предмет такої задоволеності називається прекрасним.

§ 6. Прекрасним є те, що без понять
уявляється як об'єкт загальної задоволеності

Ця дефініція прекрасного може бути виведена з попередньої дефініції його як предмета задоволеності без усякого інтересу. Адже про те, стосовно чого ми усвідомлюємо, що задоволеність від нього у нас самих вільна від усякого інтересу, ми можемо судити лише так, що воно повинно містити у собі підставу задоволеності для кожного. Адже, позаяк во­на не ґрунтується на якійсь прихильності суб'єкта (ні на якомусь іншому свідомому інтересі) і оскільки той, хто висловлює судження з приводу задоволеності, якій він завдячує предмету, почуває себе цілком вільним, то він не може знайти жодних приватних умов, що являли б собою причини задоволеності і за які виключно чіплявся б його суб'єкт; тому він мусить розглядати задоволеність як таку, що обґрунтована в тому, що він може припускати й у кожного іншого; він, таким чином, повинен вірити, що в нього є підстава вважати кожного здатним на подібну задоволеність. Тому він говоритиме про прекрасне так немовби краса була властивістю предмета і судження логічним (осягаючи пізнання об'єкта через поняття про нього); хоча воно є лише естетичним і містить у собі тільки відношення уявлення про предмет до суб'єкта, проте воно схоже усе ж із логічним судженням в тому, що його значимість можна припускати для кожного. Однак із понять ця загальність також не може виникати. Адже від понять немає переходу до почуття задоволення чи незадоволення (за винятком чистих лише практичних законів, які, однак, припускають інтерес, не зв’язаний з чистим судженням смаку). Таким чином, судженню смаку, при усвідомленні цілковитого усунення з нього усякого інтересу, має бути властиве домагання значимості, тобто з ним повинно бути зв’язане домагання суб'єктивної загальності.

§ 7. Порівняння прекрасного з приємним
і добрим за вищеподаною ознакою

Стосовно приємного кожний задовольняється тим, що його судження, яке він ґрунтує на своєму особистому почутті й через яке він говорить про предмет, що той йому подобається, обмежується тільки його особою. Тому він охоче мириться з тим, що, коли він каже: канарське шампанське приємне, хтось інший виправляє цей вислів і нагадує йому, що він повинен сказати: воно мені приємне; і так буває не тільки стосовно того, що є смачним для язика, піднебіння і глотки, але й стосовно того, що може кожному бути приємним для очей і вух. Для одного фіолетовий колір ніжний і милий, для другого – мертвий і безжиттєвий. Один любить звучання духових інструментів, другий – струнних. Тому було б безглуздо сперечати­ся, маючи намір затаврувати як неслушне судження інших, котре відрізняється від нашого судження, як коли б воно було логічно йому протилежне; отож сто­совно приємного дійсним є правило: кожний має свій смак (чуттів).

Зовсім інакше стоїть справа з прекрасним. Було б (якраз навпаки) смішно, коли б хтось, хто надто високо думає про свій смак, замірився б виправдати себе тим, що даний предмет (будинок, котрий ми бачимо, одяг, що його хтось носить, концерт, котрий ми слухаємо, вірш, котрий належить оцінити) є прекрасним для мене. Адже він не сміє називати його прекрасним, якщо він не сміє називати його прекрасним, якщо він подобається тільки йому. Багато чого може бути привабливим і приємним для нього – це нікого не хвилює; але коли він щось видає за прекрасне, то він й від інших чекає такої ж задоволеності: він судить тоді не тільки за себе, але за кожного й говорить тоді про красу так, наче вона є властивістю речей.
А тому він каже: річ прекрасна – і розраховує на згоду інших з його судженням щодо задоволеності, – не тому що він не раз констатував, що інші згоджуються з його судженням, він вимагає від них такої згоди. Він ганить їх, коли вони судять інак­ше, він оспорює їх смак, однак прагне усе ж, щоб во­ни його мали; і в цьому розумінні не можна сказати, що кожен посідає свій особливий смак. Це означало б лише, що взагалі немає жодного смаку, тобто жодного естетичного судження, яке по праву могло б пре­тендувати на згоду усіх.

А проте й стосовно приємного констатуємо, що в міркуванні про нього можна зустріти одностайність між людьми; і з огляду наце в декого заперечують смак, а за іншими його признають, і при цьому не у смислі органічного чуття, а як здатності міркування відносно приємного взагалі. Так, про когось, хто вміє розважати своїх гостей приємними речами (які дають насолоду всім чуттям) настільки, що це подобається їм усім, кажуть: у нього є смак. Але тут загальність береться лише як щось відносне; тут йдеться лише про загальнозначимі (якими є усі емпіричні правила), а не всеосяжні правила, якими вирішують слідувати або на які претендують судження смаку. Це – судження відносно спілкування між людьми, оскільки воно ґрунтується на емпіричних правилах. Правда, судження стосовно доброго по праву претендують на значимість для кожного, але добре уявляється як об'єкт загальної задоволеності лише через поняття, чого не буває ні щодо приємного, ні щодо прекрасного.

[Кант, Іммануїл. Естетика [Текст] / І. Кант; пер. з нім. Б. Гавришкова. – Львів: Аверс, 2007.]

Проблемне завдання 5

1. Як співвідносяться гегелівське поняття «дух» та християнське «Святий Дух»?

2. Яке б ви хотіли поставити запитання до тексту, на яке у вас немає відповіді?

Дата добавления: 2015-05-22