Поняття історії. Історичний процес як реальність

Що ж таке історія? Перш за все, історія - це певна спрямованість свідомості, бажання збері­гати та утримувати той зміст, який пов'язаний із людським самоздійсненням. З іншого боку, історії немає там, де нічого не змінюється, де панує лише одноманітність. Таким чином, реальна історія перед­бачає наявність трьох векторів свого здійснення: 1) змін, мінли­вості; 2) неперервного тривання певного процесу; 3) історич­ної пам'яті.

Історія окреслює нам ту територію, на якій людина вже себе здійснила та проявила, а тому ми набуваємо можливості рухатись по цій території не безпорадно, а більш-менш свідомо та виправ­дано. Відповідно, і самий наш рух даною територією буде визначений, а ми маємо можливість зрозуміти (якщо нас це буде справді хвилювати), якою мірою наші дії вагомі, виправдані, ори­гінальні і т. ін. В цьому сенсі наша інтегрованість в історію передбачає й те, що ми продовжуємо історію, розширюємо її горизонти та можли­вості, а, значить, розширюємо горизонти та можливості людсь­кого самоздійснення. Звідси випливає цікаве визначення історії: історія є лише там, де відкривається можливість продовжувати історію.

Дане визначення покладає на кожне покоління велику відповідальність за історію та перед історією. В такому окресленні історії явно домінують акценти духовні, або й навіть - ідеологічні. Але історія - це сукупність дій, що продукуються живими людьми у конкретних обставинах. Звідси, прояснюється погляд на історію, як на дійову осо­бу, підпорядковану певному закону або фатуму: у виборі дії люди, як правило, досить вільні, проте як тільки сама ця дія починає ре­алізовуватись, включаються і спрацьовують такі механізми перетікання процесу, які суттєво міняють як задуми, так і мож­ливі наслідки дій.

Після того, як відбулася дія і окреслився її результат, відбу­вається новий відрив від наявного, тепер і наявне інше, і задуми змінились, і відрив має інші параметри. Таким чином, історична свідомість виконує в історії роль “несучої конструкції”, яка весь час стикається із все новими та новими ситуаціями дійсності і сама змінюється в ході виконання своєї функції. В цьому полягає чарівність, неповторність і привабливість історії: кожний її акт грають лише одного разу. В принципі, інколи мож­на зіграти ще, але це вже буде інша гра, хоча, можливо, дуже схожа на попередню.

Отже, історична свідомість забезпечує неперервність того проце­су, що називається реальною історією, а історичні дії виводять цю єди­ну лінію тривання на все нові і нові прояви та параметри перетікання.

В аспекті часового руху в історії можна виділити такі важ­ливі її аспекти: минуле як те, що вже відбулось і що змінити не можна, постає реальністю; сучасне як жива дія, проте обмеже­на і зумовлена наявним станом речей, постає нормою; нарешті, майбутнє як те, чого люди намагаються досягати, постає як іде­ал. Отже, реальність, норма та ідеал є людськими вимірами руху історії.

Історія стає реальністю лише за наявності в ній: єдності перервного та неперервного; історичної пам'яті як свідомого зберігання лінії неперервного тривання процесів людської життєдіяльності; свідомої діяльності, яка передбачає можливість подальшої історії; моменту зустрічі наявного психологічного компоненту людської діяль­ності із новими ситуаціями та обставинами життя; людського виміру, що окреслюється через єдність реальності, норми та ідеалу.

Історія суспільства відрізняється від історії природи тим, що першу творять люди, друга відбувається сама. Отже, виникає запитання, на яке немає однозначної відповіді: чи існує логіка історії? Чи можна у чергуванні подій знайти порядок і спрямованість? Чи є в історії закономірності, без яких неможливе життя людей?

Закони суспільного розвитку здійснюються без посередництва людей. Вони є такими ж об'єктивними, як і закони природи, тобто це об'єктивні, загальні, суттєві, необхідні, внутрішні, повторювальні зв'язки явищ суспільного життя, які відображають характер основної спрямованості розвитку суспільства.

Але ці закони мають і свою специфіку: вони виникли разом із виникненням суспільства і тому є відносно недовговічними (а закони природи вічні); закони природи відбуваються, а суспільні закони “робляться”: вони мають більш складний характер, пов'язаний з високим рівнем організації суспільства як форми руху матерії; люди мають справу з тим, що вже реалізувалося, стало дійсністю, і тому не можуть знати, скільки було втрачено реальних можливостей.

Отже, в історичному процесі діє необхідність у формі закономірностей його розвитку. Але у ньому більшою мірою, ніж у природі, діє також “його величність випадок”, адже діяльність людей визначається не лише їхніми ідеями і волею, а й пристрастями, бажаннями тощо. При цьому випадковості відрізняються одна від одної: з одного боку, вони є відповідною формою прояву необхідності, сприяють виявленню певної закономірності (випадковість - це форма вияву і доповнення необхідності, а необхідність проявляється через випадковість), а з другого, - випадковості є чимось стороннім для суспільного процесу, вони проникають у нього немовби “збоку” і вносять у цей процес серйозні та часом фатальні корективи, можуть мати значущі наслідки. Однак таке розуміння співвідношення необхідності і випадковості нічого спільного не має ні з фаталізмом, ні з волюнтаризмом.

Фаталізм (від фатум – “наперед визначений долею”) завжди акцентує увагу на повній передвизначеності історичних подій. Фаталісти стверджують, що оскільки у саморозвитку суспільства діють об'єктивні закони (тобто необхідність), то ні про яку людську активність, не може йтися, суспільство має пассивно очікувати, коли закони автоматично втіляться у дійсність.

Протилежність фаталізму - волюнтаризм (від латин.voluntaris - залежний від волі), заперечення будь-яких закономірностей в історії, залежності людської діяльності та її результатів від об'єктивних умов (Ф. Ніцше, М. Вебер, А. Тойнбі та ін.), абсолютизація волі суб'єкта історичної дії.

Своєрідною спробою сучасного подолання крайнощів як фаталізму, так і волюнтаризму є концепції соціальної філософії марксизму, неофрейдизму, франкфуртської школи. Історичний розвиток розглядається як імовірнісний процес, у якому немає абсолютів, суспільство є результатом взаємодії багатьох протидіючих та різномасштабних сил, тенденцій, суб'єктів тощо.

Історія свідчить, що результат сукупної діяльності людей може бути таким, на який ніхто навіть і не сподівався. Справа робиться свідомо, але її результати, особливо віддалені, не збігаютьсяі з передбачуваними. У такому випадку мова йде про стихійність суспільного процесу. Як зазначав Гегель, у всесвітній історії завдяки діяльності людей отримуються дещо інші результати порівняно з тими, до яких вони прагнули, в чому і суть “хитрощів розуму історії”. Тобто люди досягають задоволення своїх потреб та інтересів, але водночас здійснюється й те, що приховане у їхніх інтересах і діях, навіть не усвідомлене ними. В історії часто стихійне проявляється у боротьбі не “за” і “проти”, а у вигляді протесту, відчаю, ненависті, втрати віри в існуючий лад і бунту проти нього, виражаючи немовби обурення ірраціональних глибин духу.

Отже, розвиток суспільства постає як єдність двох тенденцій - свідомого і стихійного: відносно свідоме використання закономірностей розвитку суспільства та їхня стихійна реалізація.

3. Формаційний та цивілізаційний підходи до аналізу суспільства.

У сучасній соціальній філософії існують два підходи до розуміння історичного розвитку – формаційний та цивілізаційний. Основною проблемою, на вирішення якої вони націлені, є спрямованість історичного процесу, тобто чи є суспільний розвиток прогресом, чи він є історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов’язаних у єдиний загальнолюдський історичний процес.

Формаційний підхід вирішує цю проблему так: історія є прогресом, сходженням від менш розвиненої до більш досконалої формації. Формаційна теорія базується на розумінні суспільства як соціально-економічної системи, в ній вирішальна роль належить економічному фактору. За К. Марксом, який вперше висунув ідею матеріалістичного розуміння історії, суспільно-економічна формація - це конкретно-історичний тип суспільства, послідовна “сходинка” історичного розвитку, обумовлена певним способом виробництва і своєрідною формою виробничих відносин, перш за все – формою відносин власності. Згідно з формаційним підходом, спосіб виробництва визначає все багатоманіття суспільних зв'язків і відносин. Основними елементами суспільно-економічної формації є базис і надбудова.

Базис - це сукупність виробничих відносин, яка становить економічний лад суспільства, від нього залежать усі інші суспільні відносини. Базис визначає характер і зміст надбудови, тобто ідеологічних, політичних, правових та інших відносин та ідей, організацій та установ, через які здійснюються ці відносини.

Отже, суспільно-історична формація виступає загальною характеристикою основних типів суспільства. Первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне та майбутнє комуністичне суспільство – “сходинки”розвитку людства.

В основі цивілізаційного підходу, який заперечує й водночас доповнює формаційний підхід, - перетворення історії людства у глобальну, загальнолюдську історію. Якщо раніше вона була історією окремих племен, народів, країн, регіонів, культур, то сьогодні ми є свідками створення планетарної цивілізації. Під цивілізацією розуміється певне історичне утворення, відгалуження історичного розвитку, сукупність суспільств та культур, об'єднаних спільними ознаками. Отже, на відміну від формаційного підходу, який базується на економічних структурах, певних виробничих відносинах, цивілізаційний підхід фіксує увагу не лише на економічній стороні, а на сукупності всіх форм життєдіяльності суспільства - матеріально-економічній, культурній, політичній, моральній.

Кожному типу цивілізації притаманні свої визначальні чинники розвитку. Звідси й поділ цивілізацій на традиційні, які охоплюють стародавній та середньовічний періоди, з їх аграрною спрямованістю економіки, високим рівнем залежності від природних умов (перш за все від географічного положення), консерватизмом у соціальних відносинах і способі життя, негативним ставленням до будь-яких нововведень, обмеженістю індивідуальної свободи тощо; та техногенні, основу яких становлять наука, техніка, технологія. Ідея перетворення світу стає провідною у культурі техногенної цивілізації; принципово змінюється становище людини в суспільстві: утверджується цінність свободи, рівності людей, тобто цінності демократії.

Техногенна цивілізація динамічна, рухлива й досить агресивна. Вона суперечлива: її вища мета - збільшення матеріального багатства на основі постійного оновлення техніко-економічних систем - перетворює людину на просту функцію, засіб виробничої сфери, предмет маніпуляції з боку масової культури, засобів масової інформації, з одного боку, і водночас вона орієнтується на свободу людини, мобілізує людську активність, стимулює розвиток здібностей людини, внаслідок чого відбувається гуманізація суспільства.

Дата добавления: 2015-05-22