Чи існує об'єктивна істина.

Кассирер Е. Дослідження людини. Вступ до філософії культури.

Cassirer Ernst. An eassay on man. Nav Haven, 1947. – P. 79 – 108.

Ленін, Володимир Ілліч (Ульянов)

(1870 - 1924)

Російський марксист, один із теоретиків і практиків ідеології більшовизму. У своїх засадничих філософських підходах Ленін стояв на позиції діалектичного матеріалізму. В своїй суспільно – політичній філософії Ленін був прихильником історичного матеріалізму (економічного редукціонізму); дотримувався погляду, що економічний базис (субструктура) визначає політичну сферу та ідеологію (надструктура). Ленін обґрунтував політичну ідеологію більшовизму (рос. комунізму), який став зразком та основою поширення комунізму і поза межами Росії.

Богданов заявляє: “для мене марксизм містить у собі заперечення безумовної об’єктивності якої б то не було істини, заперечення всяких вічних істин”... Що це значить: безумовна об’єктивність? “Істина на вічні часи” є “об’єктивна істина в абсолютному значенні слова”, – говорить там же Богданов, погоджуючись визнати лише “об’єктивну істину тільки в межах певної епохи”.

Тут сплутані явно два питання: 1) чи існує об’єктивна істина, тобто чи може в людських уявленнях бути такий зміст, який не залежить від суб’єкта, не залежить ні від людини, ні від людства? 2) Коли так, то чи можуть людські уявлення, що виражають об'єктивну істину, виражати її відразу, цілком, безумовно, абсолютно чи тільки приблизно, відносно? Це друге питання є питання про співвідношення істини абсолютної і відносної.

На друге питання Богданов відповідає ясно, прямо і виразно, заперечуючи щонайменше допущення абсолютної істини і обвинувачуючи Енгельса в еклектицизмі за таке допущення. Про це відкриття еклектицизму Енгельса О.Богдановим ми говоритимемо далі окремо.

Тепер же спинимось на першому питанні, яке Богданов, не кажучи цього прямо, вирішує теж негативно, – бо можна заперечувати елемент абсолютного... в тих чи інших людських уявленнях, не заперечуючи об'єктивної істини, але не можна заперечувати абсолютну істину, не заперечуючи існування об’єктивної істини.

“...Критерію об’єктивної істини, – пише Богданов... в бельтовському смислі не існує, істина є ідеологічна форма – організуюча форма людського досвіду...”.

Тут ні до чого ні “бельтовський смисл”, бо мова йде про одно з основних філософських питань, а зовсім не про Бельтова, ні критерій істини, про який треба говорити окремо, не сплутуючи цього питання з питанням про те, чи існує об’єктивна істина? Негативна відповідь Богданова на це останнє питання ясна: якщо істина є тільки ідеологічна форма, то, значить, не може бути істини, незалежної від суб’єкта, від людства, бо іншої ідеології, крім людської, ми з Богдановим не знаємо. І ще ясніша негативна відповідь Богданова з другої половини його фрази: якщо істина є форма людського досвіду, то, значить, не може бути істини, незалежної від людства, не може бути об'єктивної істини.

Заперечення об’єктивної істини Богдановим є агностицизм і суб'єктивізм. Безглуздість цього заперечення очевидна хоч би з вищенаведеного прикладу однієї природничоісторичної істини. Природознавство не дозволяє сумніватися в тому, що його твердження про існування землі до людства є істина. З матеріалістичною теорією пізнання це цілком сумісне: існування незалежного від відображаючих відображуваного (незалежність зовнішнього світу від свідомості) є основна посилка матеріалізму. Твердження природознавства, що земля існувала до людства, є об'єктивна істина. З філософією махістів і з їх ученням про істину непримириме це положення її природознавства: якщо істина є організуюча форма людського досвіду, то не може бути істинним твердження про існування землі поза всяким людським досвідом.

Але цього мало. Якщо істина є тільки організуюча форма людського досвіду, то, значить, істиною є і вчення, скажемо, католицизму. Бо не підлягає ні найменшому сумніву, що католицизм є “організуюча форма людського досвіду”. Богданов сам відчув цю кричущу фальш своєї теорії, і дуже цікаво подивитись, як він пробував викарабкатись з болота, в яке він потрапив. “Основа об'єктивності... – повинна лежати у сфері колективного досвіду. Об’єктивними ми називаємо ті дані досвіду, які мають однакове життьове значення для нас і для інших людей, ті дані, на яких не тільки ми без суперечності будуємо свою діяльність, але на яких повинні, за нашим переконанням, ґрунтуватися й інші люди, щоб не прийти до суперечності. Об’єктивний характер фізичного світу полягає в тому, що він існує не для мене особисто, а для всіх” (неправильно! він існує незалежно від “усіх”) “і для всіх має певне значення, за моїм переконанням, таке саме, як для мене. “Об’єктивність фізичного ряду – це його загально значимість”... “Об’єктивність фізичних тіл, з якими ми зустрічаємось у своєму досвіді, встановлюється кінець кінцем на основі взаємної перевірки і погодження висловлювань різних людей. Взагалі, фізичний світ, це – соціально-погоджений, соціально-гармонізований, словом, соціально-організований досвід”...

Не будемо повторювати, що це в корені неправильне, ідеалістичне визначення, що фізичний світ існує незалежно від людства і від людського досвіду, що фізичний світ існував тоді, коли ніякої “соціальності” і ніякої “організації” людського досвіду бути не могло і т.д. Ми спиняємось тепер на викритті махістської філософії з другого боку: об’єктивність визначається так, що під це визначення підходить учення релігії, яке безперечно має “загально значимість” і т.д. Послухаймо далі Богданова: “Ще раз нагадаємо читачеві, що “об’єктивний” досвід зовсім не те, що “соціальний” досвід... Соціальний досвід далеко не весь соціально організований і містить у собі завжди різні суперечності, так що одні його частини не погоджуються з іншими; лісовики и домовики можуть існувати у сфері соціального досвіду даного народу або даної групи народу, наприклад, селянства; але в досвід соціально-організований або об’єктивний включати їх через це ще не доводиться, бо вони не гармонують з рештою колективного досвіду і не вкладаються в його організуючі форми, наприклад, в ланцюг причинності”.

Звичайно, нам дуже приємно, що сам Богданов “не включає” соціальний досвід відносно лісовиків, домовиків і т.ін. в досвід об’єктивний. Але ця благонамірена, в дусі заперечення фідеїзму, поправочна нітрохи не виправляє корінної помилки всієї богдановської позиції. Богдановське визначення об’єктивності і фізичного світу безумовно падає, бо “загально значиме” о вчення релігії в більшій мірі, ніж учення науки: більша частина людства додержується ще понині першого вчення. Католицизм “соціально організований, гармонізований, погоджений” віковим його розвитком; в “ланцюг причинності” він “укладається” найнезаперечнішим способом, бо релігії виникли не безпричинно, держаться вони в масі народу при сучасних умовах зовсім не випадково, підладжуються до них професори філософії цілком “закономірно”. Якщо цей безперечно загальнозначимий і безперечно високоорганізований соціально-релігійний досвід “не гармонує” з “досвідом” науки, то, значить, між тим і другим є принципіальна, корінна різниця, яку Богданов стер, коли відкинув об’єктивну істину. І хоч би як “поправлявся” Богданов, кажучи, що фідеїзм або попівщина не гармонує з наукою, лишається все ж безсумнівним фактом, що заперечення об'єктивної істини Богдановим “гармонує” цілковито з фідеїзмом. Сучасний фідеїзм зовсім не відкидає науки; він відкидає тільки “надмірні претензії” науки, саме, претензію на об'єктивну істину. Якщо існує об’єктивна істина (як думають матеріалісти), якщо природознавство відображаючи зовнішній світ у “досвіді” людини, одно тільки здатне давати нам об’єктивну істину, то всякий фідеїзм відкидається безумовно. Якщо ж об’єктивної істини нема, істина (в тому числі й наукова) є лише організуюча форма людського досвіду, то цим самим визнається основна посилка попівщини, відчиняються двері для неї, очищається місце для “організуючих форм” релігійного досвіду.

Постає питання, чи належить це заперечення об’єктивної істини особисто Богданову, який не хоче визнати себе махістом, чи воно випливає з основ учення Маха і Авенаріуса? На це питання можна відповісти тільки в останньому смислі. Якщо існує на світі тільки відчуття (Авенаріус, 1876 р.), якщо тіла є комплекси відчуттів (Мах в “Аналізі відчуттів”), то ясно, що перед нами філософський суб’єктивізм, який неминуче приводить до заперечення об’єктивної істини. І якщо відчуття називаються “елементами”, які в одному зв’язку дають фізичне, в другому – психічне, то цим, як ми бачили, тільки заплутується, а не відкидається основний вихідний пункт емпіріокритицизму. Авенаріус і Мах визнають джерелом наших знань відчуття. Вони стають, отже, на точку зору емпіризму (все знання з досвіду) або сенсуалізму (все знання з відчуттів). Але ця точка зору приводить до відмінності корінних філософських напрямів, ідеалізму і матеріалізму, а не усуває їх відмінності, в яке б “нове” словесне убрання (“елементи”) ви її не одягали. І соліпсист, тобто суб’єктивний ідеаліст, і матеріаліст можуть визнати джерелом наших знань відчуття. І Берклі і Дідро вийшли з Локка. Перша посилка теорії пізнання, без сумніву, полягає в тому, що єдине джерело наших знань – відчуття. Визнавши цю першу посилку, Мах заплутує другу важливу посилку: про об’єктивну реальність, яка дана людині в її відчуттях, або яка є джерелом людських відчуттів. Виходячи з відчуттів, можна йти по лінії суб’єктивізму, яка приводить до соліпсизму (“тіла є комплекси або комбінації відчуттів”), і можна йти по лінії об'єктивізму, яка приводить до матеріалізму (відчуття є образи тіл, зовнішнього світу). Для першої точки зору – агностицизму або трохи далі: суб’єктивного ідеалізму – об'єктивної істини бути не може. Для другої точки зору, тобто матеріалізму, істотним є визнання об’єктивної істини. Це старе філософське питання про дві тенденції або вірніше: про два можливих висновки з посилок емпіризму і сенсуалізму, не вирішене Махом, не усунуте, не перевершене ним, а заплутане з допомогою словоблудства із словом “елемент” і т. ін. Заперечення об’єктивної істини Богдановим є неминучий результат усього махізму, а не ухилення від нього.

Енгельс у своєму “Л. Фейєрбаху” називає Юма і Канта філософами, “які заперечують можливість пізнання світу або, принаймні, вичерпного його пізнання”. Енгельс висуває, отже, на перший план те, що спільне Юмові і Кантові, а не те, що розділяє їх. Енгельс вказує при цьому, що “вирішальне для спростування цього” (юмівського і кантівського) “погляду сказав уже Регель”... З цього приводу мені здається досить цікавим відзначити, що Гегель, оголошуючи матеріалізм “послідовною системою емпіризму”, писав: “Для емпіризму взагалі зовнішнє (das Äuβerliche) є істинне, і якщо потім емпіризм допускає що-небудь надчуттєве, то він заперечує пізнаванність його (soll doch eine Erkenntnis desselben (d. h. des Ǘbersinnlichen) nicht statt finden können) і вважає за необхідне додержуватись виключно того, що належить до сприймання (das der Wahrnehmung Angehörige). Ця основна посилка дала, однак, у своєму послідовному розвитку (Durchführung) те, що згодом було названо матеріалізмом. Для цього матеріалізму матерія, як така, є істинно об’єктивне” (das wahrhaft Objektive)...

Усі знання з досвіду, з відчуттів, із сприйнять. Це так. Але постає питання, “чи належить до сприймання”, тобто чи є джерелом сприймання об’єктивна реальність? Якщо так, то ви – матеріаліст. Якщо ні, то ви непослідовні і неминуче прийдете до суб’єктивізму, до агностицизму, – все одно, чи будете ви заперечувати пізнаванність речі в собі, об'єктивність часу, простору, причинності (за Кантом) чи не допускати й думки про річ у собі (за Юмом). Непослідовність вашого емпіризму, вашої філософії досвіду полягатиме в такому разі в тому, що ви заперечуєте об'єктивний зміст у досвіді, об'єктивну істину в досвідному пізнанні.

Прихильники лінії Канта і Юма (в числі останніх Мах і Авенаріус, оскільки вони не є чисті беркліанці) називають нас, матеріалістів, “метафізиками” за те, що ми визнаємо об'єктивну реальність, дану нам у досвіді, визнаємо об’єктивне, незалежне від людини, джерело наших відчуттів. Ми, матеріалісти, слідом за Енгельсом, називаємо кантіанців і юмістів агностиками за те, що вони заперечують об’єктивну реальність як джерело наших відчуттів. Агностик – слово грецьке: а значить по-грецькому не; gnosis – знання. Агностик говорить: не знаю, чи є об’єктивна реальність, відбивана, відображувана нашими відчуттями, оголошую неможливим знати це (див. вище слова Енгельса, який викладав позицію агностика). Звідси – заперечення об’єктивної істини агностиком і терпимість, міщанська, філістерська, полохлива терпимість до вчення про лісовиків, домовиків, католицьких святих і подібні речі. Мах і Авенаріус, претензійно висуваючи “нову” термінологію, “нову” нібито точку зору, на ділі повторюють, плутаючись і збиваючись, відповідь агностика: з одного боку, тіла є комплекси відчуттів (чистий суб’єктивізм, чисте беркліанство); з другого боку, якщо перехрестити відчуття в елементи, то можна мислити їх існування незалежно від наших органів чуттів!

Махісти люблять декламувати на ту тему, що вони – філософи, які цілком довіряють показанням наших органів чуттів, що вони вважають світ дійсно таким, яким він нам здається, повним звуків, барв і т.д., в той час як для матеріалістів, мовляв, світ мертвий, в ньому немає звуків і барв, він відрізняється сам по собі від того, яким здається, і т. ін. В такій декламації вправляється, наприклад, Й.Петцольдт і в своєму “Вступі до філософії чистого досвіду”, і в “Проблемі світу з позитивістської точки зору” (1906). За Петцольдтом перебазікує це п. Віктор Чернов, приходячи в захват від “нової” ідеї. Насправді ж махісти – суб’єктивісти й агностики, бо вони не досить довіряють показанням наших органів чуттів, непослідовно проводять сенсуалізм. Вони не визнають об’єктивної, незалежної від людини реальності, як джерела наших відчуттів. Вони не бачать у відчуттях правильного знімка з цієї об’єктивної реальності, заходячи в пряму суперечність з природознавством і відчиняючи двері для фідеїзму. Навпаки, для матеріаліста світ багатший, живіший, різноманітніший, ніж він здається, бо кожний крок розвитку науки відкриває в ньому нові сторони. Для матеріаліста наші відчуття є образи єдиної і останньої об’єктивної реальності, – останньої не в тому розумінні, що вона вже пізнана до кінця, а в тому, що крім неї нема і не може бути іншою. Ця точка зору безповоротно зачиняє двері не тільки для всякого фідеїзму, але й для тієї професорської схоластики, яка, не бачачи об’єктивної реальності, як джерела наших відчуттів, “виводить” шляхом вимучених словесних конструкцій поняття об’єктивного, як загальнозначимого, соціально-організованого і т.ін. і т.д., не

будучи спроможна, а часто і не бажаючи відділити об’єктивну істину від учення про лісовиків та домовиків.

Махісти презирливо знизують плечима з приводу “застарілих” поглядів “догматиків” – матеріалістів, які держаться за спростоване нібито “новітньою наукою” і “новітнім позитивізмом” поняття матерії. Про нові теорії фізики, які стосуються будови матерії, мова буде у нас окремо. Але зовсім недозволенна річ сплутувати, як це роблять махісти, учення про ту чи іншу будову матерії з гносеологічною категорією, – сплутувати питання про нові властивості нових видів матерії (наприклад, електронів) із старим питанням теорії пізнання, питанням про джерела нашого знання, про існування об'єктивної істини і т. ін. Мах “відкрив елементи світу”: червоне, зелене, тверде, м’яке, гучне, довге і т. ін., кажуть нам. Ми запитуємо: чи дана людині, коли вона бачить червоне, відчуває тверде і т. ін., об’єктивна реальність чи ні? Це старе, престаре філософське питання заплутане Махом. Коли не дана, то ви неминуче скочуєтесь разом з Махом в суб’єктивізм і агностицизм, в заслужені вами обійми іманентів, тобто філософських Меншикових. Коли дана, то потрібне філософське поняття для цієї об’єктивної реальності, і це поняття давно дуже давно вироблене, це поняття і є матерія. Матерія є філософська категорія для означення об’єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях її, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них.

Тому говорити про те, що таке поняття може “застаріти”, є дитячий лепет, є безглузде повторення доводів модної реакційної філософії. Чи могла застаріти за дві тисячі років розвитку філософії боротьба ідеалізму і матеріалізму? Тенденцій або ліній Платона і Демокріта в філософії? Боротьба релігії і науки? Заперечення об'єктивної істини і визнання її? Боротьба прихильників надчуттєвого знання з противниками його?

Питання про те, прийняти чи відкинути поняття матерії, є питання про довір’я людини до показань її органів чуттів, питання про джерело нашого пізнання, питання, яке ставилось і обмірковувалось з самого початку філософії, питання, яке може бути переряджене на тисячі ладів клоунами-професорами, але яке не може застаріти, як не може застаріти питання про те, чи є джерелом людського пізнання зір і дотик, слух і нюх. Вважати наші відчуття образами зовнішнього світу – визнавати об'єктивну істину – стояти на точці зору матеріалістичної теорії пізнання, – це одно й те саме. Щоб ілюструвати це, наведу тільки цитату з Фейєрбаха і з двох підручників з філософії, – щоб читач міг бачити, наскільки елементарне це питання.

“Як це пошло, – писав Л. Фейєрбах,— відмовляти відчуттю в тому, що воно є євангеліє, оповіщення (Verkündung) від об’єктивного спасителя”... Як бачите, дивна, потворна термінологія, але цілком ясна філософська лінія: відчуття відкриває людині об’єктивну істину. “Моє відчуття суб’єктивне, але його основа або причина (Grund) об’єктивна” (S. 195) – порівняйте вищенаведену цитату, де Фейєрбах говорить, що матеріалізм виходить з чуттєвого світу, як останньої (аusgenmachte), об’єктивної істини.

Сенсуалізм, – читаємо ми у “Філософському словнику” Франка – є вчення, яке виводить усі наші ідеї “з досвіду чуттів, зводячи пізнання до відчуття”. Сенсуалізм буває суб’єктивний (скептицизм і беркліанство), моральний (епікуреїзм) і об'єктивний. “Об’єктивний сенсуалізм є матеріалізм, бо матерія або тіла є, на думку матеріалістів, єдині об’єкти, які можуть діяти на наші чуття” (аtteindre nos sens).

“Коли сенсуалізм, – говорить Швеглер у своїй “Історії філософії”, – твердив, що істина або суще може бути пізнане виключно з допомогою чуттів, то лишалося тільки (мова йде про філософію кінця XVIII століття у Франції) об’єктивно сформулювати це положення і – перед нами теза матеріалізму: тільки чуттєве існує; немає іншого буття, крім матеріального буття”.

Ось ці азбучні істини, що встигли увійти в підручники, і забули наші махісти.

Ленін В.І. Чи існує об’єктивна істина? // Матеріалізм і емпіріокритицизм. Повне зібрання творів. – К., Видавництво політичної літератури України. - 1971. С. 112 – 126.

Дата добавления: 2015-05-22