Г. Пізнання

Я підходжу тепер до визначення "пізнання". Як і у випадку з "вірою" й "істиною", тут є деяка неминуча невизначеність і неточність в самому понятті. Нерозуміння цього привело, як мені здається, до істотних помилок в теорії пізнання. Проте слід бути наскільки можливо точним відносно неминучого недоліку точності у визначенні, якого ми шукаємо.

... Яку ознаку, окрім істинності, повинна мати віра для того, щоб вважатися знанням? Проста людина сказала б, що повинне бути надійне свідчення, здатне підтвердити віру. Із звичної точки зору це правильно для більшості випадків, в яких на практиці виникає сумнів, але як вичерпна відповідь на питання це пояснення не годиться. "Свідчення" полягає, з одного боку, з фактичних даних, які приймаються за безперечні, і, з другого боку, з певних принципів, за допомогою яких з фактичних даних робляться висновки. Ясно, що цей процес незадовільний, якщо ми знаємо фактичні дані й принципи висновку тільки на основі свідоцтва, оскільки в цьому випадку ми потрапляємо в порочне коло або в нескінченний регрес. Ми повинні тому звернути нашу увагу на фактичні дані й принципи висновку. Ми можемо сказати, що знання полягає, по-перше, з певних фактичних даних і певних принципів висновку, причому ні те, ні інше не потребує стороннього свідоцтва, і, по-друге, зі всього того, що може затверджуватися за допомогою вживання принципів висновку до фактичних даних. За традицією вважається, що фактичні дані постачаються сприйняттям і пам'яттю, а принципи висновку є принципами дедуктивної і індуктивної логіки.

У цій традиційній доктрині багато незадовільного, хоча, врешті-решт, зовсім не упевнений, що ми можемо тут дати щось краще. По-перше, ця доктрина не дає змістовного визначення "пізнання" або, в усякому разі, дає не чисто змістовне визначення; не ясно, що є загального між фактами сприйняття і принципами висновку. По-друге, як ми побачимо в третій частині цієї книги, дуже важко сказати, що є фактами сприйняття. По-третє, їх дедукція виявилася набагато менш могутньою, чим це вважалося раніше; вона не дає нового знання, окрім нових форм слів для встановлення істин, в деякому розумінні вже найманих. По-четверте, методи висновку, які можна назвати в широкому значенні слова "індуктивними", ніколи не були задовільно сформульовані; а якщо навіть і були правильно сформульовані, то повідомляють своїм висновкам тільки вірогідність; більш того, в будь-якій найбільш можливо точній формі вони не мають достатньої самоочевидності й повинні, якщо взагалі повинні, прийматися тільки на віру, і то тільки тому, що здаються неминучими для отримання висновків, які ми всі приймаємо.

Є, взагалі кажучи, три способи, які були запропоновані для того, щоб справитися з труднощами у визначенні "пізнання". Перший, і найстаріший, полягає в підкресленні поняття "самоочевидність". Другий полягає в усуненні відмінності між посилками й висновками і в твердженні, що пізнання полягає в когерентності всякого предмету віри. Третій, і найрадикальніший, полягає у вигнанні поняття "пізнання" зовсім і в заміні його "вірою, яка обіцяє успіх", де "успіх" може, ймовірно, тлумачитися біологічно. Ми можемо розглядати Декарта, Гегеля і Дьюї як представників цих трьох точок зору.

Декарт вважає, що все те, що я розумію ясно і виразно, є істинним. Він вважає, що з цього принципу він може вивести не логіку і метафізику, але також і фактичні дані, принаймні теоретично. Емпіризм зробив цей погляд неможливим; ми не думаємо, щоб навіть щонайвищий ступінь ясності в наших думках допоміг нам продемонструвати існування мису Горн. Але це не усуває поняття "самоочевидність": ми можемо сказати, що те, що говорить Декарт, відноситься до очевидності понять, але що, окрім цієї очевидності, існує також і очевидність сприйняттів, за допомогою якої ми приходимо до знання фактичних даних. Я не думаю, що ми можемо повністю обійтися без самоочевидності. Якщо ви посковзнетеся на апельсиновій корці і стукнетеся потилицею об брухтівку, то ви відчуєте мало симпатії до філософа, який переконуватиме вас, що немає повної упевненості в тому, одержали ви удар чи ні. Самоочевідность примушує вас також прийняти доказ, що якщо всі люди смертні й Сократ – людина, то Сократ смертний. Я не знаю, чи містить самоочевидність в собі щось більше, окрім деякої твердості переконання; єство її полягає в тому, що, коли вона є, ми не можемо не вірити. Якщо, проте, самоочевидність повинна прийматися як гарантія істини, тоді це поняття необхідно ретельно відрізняти від інших, які мають суб'єктивну схожість з ним. Я гадаю, що ми повинні зберегти це поняття, як таке, що відноситься до визначення "пізнання", але не як саме по собі достатнє для цього.

Інша трудність з самоочевидністю полягає в тому, що вона є питання ступеня. Удар грому безперечний, а дуже слабкий шум вже не володіє безсумнівністю; те, що ви бачите сонце в ясний день, самоочевидно, а неясний контур чогось в тумані може бути ілюзорним; силогізм по модусу Ваrbara очевидний, а складний крок в математичному доказі буває дуже важко "бачити". Тільки для вищого ступеня самоочевидності ми можемо претендувати на вищу міру достовірності.

Теорія когерентності й теорія інструменталізму звичайно виставляються захисниками цих теорій як теорії істини. Як такі вони не захищені від заперечень, які я розібрав в іншій своїй роботі. Зараз я розглядаю їх не як теорії істини, а як теорії пізнання. Якщо їх розуміти так, то на їх користь можна сказати більше.

Дамо спокій Гегелю і намагатимемося самі викласти теорію когерентності пізнання. Ми маємо сказати, що іноді дві віри не можуть бути обидві істинними або принаймні що іноді ми вважаємо так. Якщо я вірю одночасно, що А істинно, що В істинно і що А і В не можуть бути разом істинними, то я маю три віри, які не складають зв'язної групи. В цьому випадку принаймні одна з трьох повинна бути помилковою. Теорія когерентності в її крайній формі вважає, що є тільки одна можлива група взаємно зв'язаної віри, яка складає ціле пізнання й ціле істини. Я не вважаю, що це так, я схиляюся більше до лейбніцевої множинності можливих світів. Але в зміненій формі теорія когерентності може бути прийнята. В цій зміненій формі вона говоритиме, що все або майже все, що доступне пізнанню, є більшою чи меншою мірою едостовірним; якщо принципи висновку відносяться до первиого матеріалу пізнання, тоді одна частина первинного знання млже бути виведена з ішої, отже має більше правдоподібності, іж вона мала б з власний рахунок. Таким чином, може статися, що вся група речень, коже з яких само по собі має лише невеликий ступінь правдоподібності, у сукупності може дати дуже високий ступінь правдоподібності. Але це залежить від можливості зміни ступенів притамаої їм правдоподібності, і вся теорія стає тому теорією не чистої когерентності.

Що стосується теорії, згідно якої ми повинні замінити поняття "пізнання" поняттям "віра, яка обіцяє успіх”, то достатньо сказати, що вся її можлива правдоподібність виникає з її нерішучості і непродуманості. Вона виходить з того, що ми можемо знати (в старому значенні слова), яка віра обіцяє успіх, оскільки якщо ми цього не можемо знати, то теорія стає даремною для практики, тоді як її метою є піднесення практики за рахунок теорії. Але ясно, що в практиці часто буває дуже важко взнати, яка віра обіцяє успіх, навіть в тому випадку, якщо ми маємо адекватне визначення "успіху".

Ми, мабуть, дійшли висновку, що питання пізнання є питанням ступеня очевидності. Вищий ступінь очевидності укладений у фактах сприйняття і в неспростовності дуже простих доказів. Найближчу до них ступінь очевидності мають живі спомини. Коли які-небудь випадки віри є кожний окремо якоюсь мірою правдоподібними, вони стають правдоподібнішими, якщо зв'язуються в логічне ціле. Загальні принципи висновку, як дедуктивного, так і індуктивного, звичайно менш очевидні, ніж їх приклаи, і психологічно ці принципи випливають із передбачення їх прикладів.

С. 158-176.

Бертран Рассел. Человеческое познание. Его сфера и границы. «Ника-Центр», Киев, 1997. С. 14-20, 158-176.

Дата добавления: 2015-05-22