Філософія епохи Відродження

Філософія Нового часу.

Філософія епохи Відродження.

План

Тема 3. Філософія епохи Відродження та Нового часу

Теми для написання рефератів

1. Атомістичний матеріалізм в античній філософії.

2. Життя і філософія Сократа.

3. Філософські погляди Платона.

4. Аристотель як видатний представник античної філософії і науки.

5. Філософія елліністичного періоду (скептицизм, епікуреїзм, стоїцизм).

6. Римська філософія.

7. Сучасне значення провідних ідей християнської патристики.

8. Антропологічні мотиви філософії Августина Блаженного.

9. Схоластика й містика як провідні напрями середньовічної філософії.

Література

1. Торонов П. С. Золотая философия. – М., 1999.

2. Чалішев А. Н. Курс лекцій по древній философии. – М., 1963.

3. Древнеиндийская философия. – М., 1963.

4. Антология мировой философии. – Т. І. Кн. 1. – М.,1969.

5. Кондзьолка В. В. Нариси історії античної філософії. – Львів, 1993.

6. Коплетон В. Історія середньовічної філософії. – К., 1997.

7. Татаркевич В. Історія філософії. – Т. 1. – Львів, 1907.

Епоха Відродження – це період переходу від середньовіччя до Нового часу. Вона охоплює приблизно три століття – з ХІV до ХVІІ ст.. Пошук нових життєвих орієнтирів, які відповідають новим соціальним умовам, що почався в Італії, переноситься потім у Францію, Німеччину, інші країни півночі Європи. Духовне шумування, яке охопило європейські країни, стимулювало процеси руйнування феодальних порядків, становлення національних держав, церковних реформ. Ця доба стала добою виникнення нового мистецтва, перших кроків сучасного природознавства, нових політичних і соціальних концепцій, соціалістичних утопій. І хоч епоха Відродження не залишила великих філософських систем, а філософська творчість розгорталась в основному в формі осучасненого пригадування, вона обґрунтувала ідею довіри до природного людського розуму, заклала основи філософії, які були вільними від релігійно-світоглядних передумов.

Філософи Відродження виходили з того, що світ і природа являють собою єдине, до того ж розумне творіння Бога, і тому було б безглуздо відвертатися від них. Навпаки, пізнання світу дає змогу людині прилучитися до вищої мудрості, закладеної у творіння. Найвище творіння Бога – людина. Людиною завершується процес творіння, тому вона здатна осягти його і творити, наслідуючи Творця, навіть змагатися з Богом у творчому генії. Звідси випливає титанізм Відродження – піднесення людини до рівня Бога в деяких її можливостях і діях.

Підносячи людину, оспівуючи її, мислителі Відродження були приголомшені реаліями історії, адже насправді титанічна діяльність людини несла з собою не лише позитивні наслідки, а інколи просто жахливі. Італію роздирали нескінчені війни, процвітало політичне інтриганство. Діячі Відродження на практиці могли переконатися у тому, що зростання масштабу самовиявлення людини, піднесення її до рівня Бога тягнуло за собою збільшення не лише масштабів позитивного, а й негативного в ній самій. Тому саме в цю добу розгорнулась діяльність інквізиції, і була створена широковідома легенда про доктора Фауста, що заради досягнення особливих знань і здібностей також проявив титанізм, але сатанинський – продав душу дияволові. На певний час фаустівський дух – бажання знати будь-що і будь-якою ціною, знати безмежне – стає символом європейського духу.

У розвитку філософських ідей європейського Відродження виділяють три періоди:

1. гуманістичний (антропоцентричний): середина ХIV – середина ХV ст.;

2. платонічний (онтологічний та пантеїстичний): середина ХV – перша третина ХVI ст.;

3. натурфілософський: друга половина ХVI – початок ХVII ст.

Протягом усього середньовіччя панує уявлення про те, що земне життя не має самостійної цінності, що воно є тільки підготовка до життя загробного, яка здійснюється під керівництвом церкви. Таке судження ґрунтується на протиставленні природного та божественного та відповідає масовому відчуттю життя пізньої античності та середніх віків. Саме воно й було підірвано творчістю двох великих поетів-мислителів Італії – Данте і Петрарки, які стали провісниками та ініціаторами гуманістичної думки – одного з найбільш характерних явищ даної доби (гуманістичний період).

У «Божественній комедії» Данте, яка становить собою підсумок розвитку середньовічної культури, великий синтез поезії, філософії, теології, закладені основи нового життєрозуміння. Не відкидаючи вчення про утвір, використовуючи неоплатонічні схеми міркування, Данте вчить про те, що людина має подвійну – смертну та безсмертну – природу, тобто вона є середнєю ланкою між тлінним і нетлінним й тому має подвійне призначення, визначається двома кінцевими цілями. Одна з них досягається в тутешньому земному житті та полягає в прояві власної чесноти, інша досягається лише посмертно й при сприянні божественної волі. Двом цілям відповідають два шляхи: шлях філософських наставлянь і шлях наставлянь духовних, які перевершують людський розум. Данте вчить про свободу людської волі, свободі, що лежить в основі особистісної відповідальності за учинене й визначає гідність людини.

Гуманістична програма, намічена Данте й Петраркою, отримала подальший розвиток. Вона передбачала виховання нової людини, що володіє humanitas – властивістю, яке тлумачилося як здатність здійснювати доброчесні вчинки. Нumanitas не дано людині від народження, воно виробляється освітою та життєвим досвідом, воно є результатом завзятої праці, роботи душі, в тому числі і в процесі вивчення гуманітарних дисциплін. До їх числа відносяться: граматика, яка повинна стати наукою про синтез форми й змісту, про способи виразу думки; риторика – провідниця мудрості та філософія – сама мудрість, центром якої є етика, яка спрямовує людину на шлях вдосконалення.

Основна ідея гуманізму про самоцінність земного життя, про можливість виховання здатності до доброчесних вчинків, про роль філософії в цьому процесі розвивалася та поглиблювалась в творчості суспільних і церковних діячів, ерудитів і мислителів: Лоренцо Валла, Фічіно, Пікоделла Мірандола й ін. Отже, гуманізм Відродження мав яскраво антропоцентричний характер. Гуманістична антропологія була спрямована на обґрунтування особливого, центрального місця людини в ієрархії світових сутностей; піднесення гідності людини й порівнянні її у чомусь до Бога.

На більш глибокому рівні пошук метафізичних основ гуманістичних поглядів вів М. Кузанський, який був представником платоністичного періоду. Микола Кузанський – кардинал католицької церкви. Особисте знайомство з деякими гуманістами, захоплення античною літературою, яке спонукало його вивчати грецьку мову вплинули на напрямок, метод і стиль його філософствування. Він не використовує ні дискурсивно-розсудковий спосіб мислення схоластів, ані риторичне мистецтво гуманістів, хоч часто використовує, як і гуманісти, форму відродженого ними діалогу. М. Кузанський використовує метод, аналогічний математичному, який відповідає стану вченого незнання. Вчене незнання, на його погляд, є усвідомленням структурної диспропорції між кінцевим людським розумом і нескінченністю, в яку він включений і до якої прагне. Кінцевий розум наближається до нескінченного, до бога, осягаючи його як єдність протилежностей. Кінцеві речі ми повинні розглядати, як пов’язані з цілим, із нескінченністю. Бог є єдиним початком сущого, але його сутність невимовна, виявлення цієї сутності можуть бути лише символічними. Як сутність, Бог постає можливістю всього, але у згорнутому вигляді. Світ, відповідно, є розгорнута сутність Бога. Оскільки сутність Бога невичерпна, то й творіння світу відбувається вічно. Кожна річ, в тому числі й людина, виступає як утримуюча в згорнутому вигляді увесь світ, як мікрокосм. Проте людина є мікрокосмос і на іншому рівні. Володіючи розумом і свідомістю, вона включає в себе образи всіх речей, як дійсних, так і можливих. Людина призначена для творчості.

Прагнення знайти граничні основи для визнання самоцінності земного життя людини приводило, як це видно на прикладі творчості М. Кузанського, до питань про стан людини в космосі, про його фізичні та смислові зв’язки з світовим цілим. Доки світ залишався геоцентричним, людина мислилася як безсумнівний центр усіх зв’язків світового цілого. Становище змінюється після виступу М. Коперника, який замінив геоцентризм геліоцентризмом.

Найяскравішим представником натурфілософії пізнього Відродження є Джордано Бруно. Джордано Бруно, приймаючи геліоцентричну концепцію Коперника, іде дальше, позбавляючи і Сонце стану центра Всесвіту. Нескінченний Всесвіт, в його розумінні, має безліч планет, схожих на нашу Землю. По відношенню до нескінченності безглуздо питати про центр. Він – ніде, і він – скрізь. Нескінченний Всесвіт є породженням нескінченної божественної міці. Життя в тій чи іншій формі притаманне усім природним речам. Розумне життя повинне існувати не тільки на Землі.

Людина – кінцева земна істота – має кінцеву смертну душу. Тільки розумна безособистіста частина душі може бути безсмертною. Однак в очікуванні смерті, на думку Дж. Бруно, неможна бути дозвільним, оскільки ми призначені для творчості на основі пізнання. Вищій ступінь пізнання і вищій ступінь людської досконалості – самовідданість і подвижництво заради високої мети – є станом героїчного ентузіазму, до якого і потрібно прагнути.

Північне Відродження представлено мислителями, творчість яких безпосередньо пов’язана з ідеями Нового часу. Еразм Роттердамський, ідучи в річищі загального настрою гуманістичної думки, виступив як непримиренний суперник філософії арістотелево-схоластичного типу, зосередженої на проблемах логіки, метафізики, фізики. Для нього філософія – це знання того типу, до якого прагнув Сократ. Це мудре розуміння життя, тобто практична розсудливість християнського життя. Християнська мудрість, вважає він, не має нестатку бути ускладненою силогізмами, її можна почерпнути з Євангелій і Послань св. Павла. Тому необхідно повернутися до християнських джерел. Еразм здійснює переклад і критичне видання Нового завіту, публікує праці батьків церкви, критикує церковні порядки, духовенство. Він жадає великої релігійної реформи, для якої потрібно стряхнути з себе все, що нав’язано силою церковного авторитету. Шлях земного життя, зазначений Христом, простий: щира віра, милосердя без лицемірства та безвадна надія.

Критика Еразмом церкви й схоластичної філософії та його заклик відродити первісне християнство, витлумачене як філософія земного життя, яке має самоцінність і не зводиться до підготовки до загробного життя, випереджали, хоч і в пом’якшеній формі, деякі погляди Мартіна Лютера. Однак заперечення Лютером свободи волі, яку, як і всі мислителі-гуманісти, визнавав Еразм, привело до розриву та полеміці між ними. У підсумку Еразм залишився католиком, а Лютер став вождем протестантизму.

Під впливом християнського гуманізму Еразма, ідей і практики церковної реформації знаходилися найкрупніші соціальні мислителі цієї доби: Томас Мор – засновник утопічного соціалізму; теоретики природного права Жак Боден, Гуга Гроций і ін. Завершують добу Відродження, безпосередньо підготовляючи перехід до нової філософії, француз Мішель Монтень, італієць Галілео Галілей та ін.

Такі деякі концепції, які висунули філософами відродженської доби. Однак вирішальний вплив на наступну думку мали не стільки самі ці концепції, скільки ідея автономної філософії, що поступово пробивала собі шлях, яка спирається на досвід і природній розум та обґрунтовує знання про природу, природне право та мораль, природну релігію. Епоха Відродження не тільки заповідала наступним століттям переконання у силі природного розуму, здатного обґрунтовувати самоцінність земного життя, але й посіяла сумніви у його силі, виявив необхідність для розуму самодослідження, тобто дослідження власних можливостей і меж.

Дата добавления: 2015-05-22