Релігійність як пошук сенсу життя

Релігія – це один з феноменів, з яким стикається логотерапія у людини, свого пацієнта. В принципі для логотерапії релігійність та іррелігійність – співіснуючі феномени, і логотерапія зобов'язана займати стосовно них нейт­ральну позицію. Адже логотерапія – це один з напрямів психотерапії й нею мають право займатися виключно лікарі. Логотерапевт, який дав, як і всі лікарі, клятву Гіппократа, вже з самої тільки цієї причини повинен бути стурбований тим, щоб його логотерапевтична методика та техніка застосовувалися до кож­ного хворого, віруючого чи невіруючого, й могли застосовуватися будь-яким лікарем, незалежно від його світогляду. Іншими словами, для логотерапії релі­гія може бути лише предметом, але не грунтом, на якому вона стоїть. Вважаю­чи цим грунтом медицину, ми тепер звернемося до розмежування її з теологією, яке, на нашу думку, можна окреслити таким чином.

Мета психотерапії – зцілення душі, мета ж релігії – спасіння душі. Якщо, проте, релігію, згідно з її вихідною спрямованістю, мало хвилюють і турбують такі речі, як одужання або запобігання хворобам, а проте за своїми результата­ми – не навмисно – вона справляє психогігієнічний, навіть психотерапевтич­ний вплив. Це відбувається завдяки тому, що вона дає людині безпрецендентну можливість, яку вона не в змозі знайти де-небудь ще; можливість зміцнитися, утвердитися в трансцендентному, в абсолютному. В психотерапії ми також мо­жемо зафіксувати аналогічний ненавмисний побічний ефект, оскільки ми спо­стерігаємо в окремих випадках, що пацієнт у ході психотерапії повертається назад до давно втрачених джерел вихідної, підсвідомої, витісненої релігійності. Проте, хоча таке й трапляється, лікар не має права ставити собі таку мету. Адже у цьому випадку лікар об'єднується з пацієнтом на грунті спільної віри й діє, виходячи з цього, але тим самим він уже від самого початку поводиться з ним не як з пацієнтом.

Якщо ми хочемо визначити відношення людського до божественного, тоб­то, до надлюдського, виміру, то напрошується порівняння із золотим перетином. Як відомо, у ньому менша частина відноситься до більшої так само, як більша частина відноситься до цілого. Чи не подібне до цього відношення тварини до людини і людини до Бога? Як відомо, у тварини є лише середовище, натомість людина "володіє світом" (Макс Шелер); проте світ людини відноситься до "надсвіту" так само, як середовище замешкання тварини відноситься до світу людини. І це означає, що подібно до того, як тварина, перебуваючи в своєму середовищі, не в змозі зрозуміти людину та її світ, так і людина не може мати уявлення про надсвіт. Візьмемо для прикладу мавпу, якій роблять болючого заштрика з метою отримання сироватки. Чи може мавпа зрозуміти, чому їй випадає страждати? Виходячи із свого середовища, вона не в змозі зрозуміти міркування людини, яка піддає її своїм експериментам. Їй недоступний світ людей світ сенсу, він неосяжний для неї, вона не може вийти у цей вимір. Чи не слід нам припустити, що у ще вищому вимірі є ще один неосяжний для людини світ, в якому тільки й набувають сенсу – надсенсу – її страждання.

Психотерапія не повинна також ставати на грунт віри в божественні одкровення. Адже визнання взагалі існування таких одкровень уже має на увазі вибій на користь віри. Марно сперечатися з невіруючим, говорячи, що одкровення існують: якби він переконався в цьому, він би давно вже був віруючим.

Але хоча релігія і є для логотерапії "всього лише" предметом, вона для неї принаймні дуже небайдужа з однієї простої причини: логос у логотерапії передбачає сенс. Людське буття завжди прагне за межі самого себе, завжди прагне до сенсу. А тому головним для людського буття є не насолода або влада й не самоздійснення, а радше здійснення сенсу. Тому логотерапія веде мову про "прагнення до сенсу".

Якщо психотерапія розглядатиме феномен віри не як віру в Бога, а як ширшу віру в сенс, то в принципі вона має право включити феномен віри в сферу своєї уваги й займатися ним. Тут вона заодно з Альбертом Ейнштейном, для якого порушувати питання про сенс життя – значить бути релігійним.

У будь-якому випадку можна сказати, що логотерапія, яка належить усе ж таки передусім до психотерапії, й тим самим до психіатрії, медицини, має пра­во займатися не тільки прагненням до сенсу, але й прагненням до кінцевого сенсу, надсенсу, як я його звичайно називаю. Релігійна віра є в кінцевому підсум­ку вірою в надсенс, сподіванням на надсенс.

Звичайно, це наше розуміння релігії має дуже мало спільного з конфесійною обмеженістю та її наслідком – релігійною недалекоглядністю, за якої Бог бачить­ся як істота, для якої важливо, по суті, одне: щоб в неї вірила якомога більша кількість людей. Причому саме таким чином, як це приписує певна конфесія. Я просто не можу уявити собі Бога таким дріб'язковим. Але я не можу також уяви­ти собі, щоб для церкви мало сенс вимагати від мене, щоб я вірив. Адже я не можу хотіти вірити, хотіти любити, як і не можу змусити себе сподіватися, не покрививши душею. Є речі, яких не можна хотіти і які не можна тому організу­вати на вимогу, за наказом. Наведу простий приклад: я не можу реготати за ко­мандою. Якщо хтось хоче викликати у мене регіт, йому доведеться попрацюва­ти й розповісти мені анекдот.

Аналогічним чином стоять справи з любов'ю та вірою: ними не можна ма­ніпулювати. Це інтенційні феномени, які виникають тоді, коли висвітлюється адекватний щодо них предметний зміст.

Одного разу у мене брала інтерв'ю журналістка з американського часопису "Таймс". Вона задала запитання, чи бачу я тенденцію до відходу від релігії. Я відповів, що існує тенденція до відходу не від релігії, а від тих вірувань, які, схо­же, не займаються нічим іншим, крім переманювання одне у одного віруючих. Чи значить це, спитала журналістка, що рано чи пізно ми прийдемо до універ­сальної релігії. Навпаки, відповів я, ми рухаємося не до універсальної, а до особистої, щонайдоглибнішим чином персоналізованої релігійності, з допомогою якої кожний зможе спілкуватися з Богом своєю власною, особистою, інтим­ною мовою.

Зрозуміло, це не означає, що вже не буде ніяких спільних ритуалів та сим­волів. Адже є безліч мов, але хіба багато які з них не об'єднує спільна абетка? Так чи так, різноманітність релігій подібна до різноманітності мов. Ніхто не може сказати, що його мова вища, ніж інші мови: будь-якою мовою людина може прийти до істини, до єдиної істини, і будь-якою мовою вона може помилятися й навіть брехати. Так само з допомогою будь-якої релігії вона може здобути Бога – єдиного Бога.

Освіта не повинна обмежуватися й задовольнятися передаванням традицій та знань, вона повинна вдосконалювати здатність людини знаходити ті унікальні смисли, які не заторкнуті розпадом універсальних цінностей. Ця здатність лю­дини знаходити сенс, що міститься в унікальних ситуаціях, - совість. Отже, освіта повинна давати людині засоби для виявлення смислів. Ймовірно, замість цього, проте, освіта часто-густо робить свій внесок в екзистенційний вакуум. Почуття порожнечі та безглуздості у студентів часто-густо посилюється через те, як їм викладають досягнення науки, а саме через редукціонізм. У свідомість студентів упроваджують механічну теорію людини та релятивістську філософію життя. Редукціоністський підхід до людини уречевлює її, тобто, намагається поводитися з людиною, немовби вона є просто річ. Проте люди не об'єкти, які існують, мов столи та стільці, вони живуть, і якщо вони виявляють, що їхнє життя подібне до простого існування, подібне до існування столів та стільців, вони вчиняють самогубства.

...Цінностей не можна навчити, їх треба проживати. Не можна також пере­дати сенс. Вчитель може дати своїм учням не сенс, а особистий приклад влас­ної відданості справі дослідження, істини та науки.

...Хіба це не завдання великих релігійних та етичних вождів – бути посе­редниками між цінностями та смислами, з одного боку, та людиною – з іншо­го? Людина, таким чином, має можливість отримати з рук генія людяності, не­хай то буде Магомет, Мойсей або Будда, отримати від них те, що вона не в кож­ному випадку може здобути сама. Бачте-но, у галузі науки нашого розуму може бути достатньо. Що ж стосується вірувань та переконань, то часто-густо ми повинні покладатися на інших людей, вірити тим, хто значніший, ніж ми, й приймати їхні прозріння. У пошуках граничного сенсу людина переважно спи­рається на емоційні, а не тільки на інтелектуальні ресурси, як ми знаємо; інши­ми словами, вона повинна вірити в граничний сенс буття. Понад те, ця віра повинна бути опосередкована вірою в когось.

Тисячі років тому людство створило монотеїзм. Сьогодні потрібен наступ­ний крок. Я б назвав його монантропізмом. Не віра в єдиного Бога, а усвідом­лення людства, єдності людства.

...Уявлення про метасенс не обов'язково теїстичне. Навіть поняття про Бога не обов'язково повинно бути теїстичним. Коли мені було близько п'ятнадцяти років, у мене склалося визначення Бога, до якого я звертаюся дедалі більше в мої старечі роки. Воно звучить так: Бог – партнер у ваших найінтимніших розмовах із самим собою. Коли ви говорите із собою найщиріше та на повній самотині, той, до кого ви звертаєтеся, по справедливості може бути названий Богом. Таке визначення уникає дихотомії атеїстичного та теїстичного світогаляду. Відмінність між ними з'явиться пізніше, коли нерелігійна людина починає наполягати, що її розмови із собою – це просто розмови із собою, а релігійна людина інтерпретує їх як реальний діалог з кимось ще. Я вважаю, що більше, ніж що-небудь інше, має значення цілковита щирість та чесність. Якщо Бог справді існує, він, звичайно ж, не має наміру сперечатися з нерелігійними людьми, якщо вони приймають за нього власні єства й дають йому хибні імена.

...Можливість знайти в житті сенс не залежить від статі, від інтелекту, від рівня освіти, від того, чи релігійні ми, чи ні, а якщо так, то від того, яку віру ми сповідуємо. Цс, власне, не повинно нас дивувати, оскільки ми дотримуємось думки, що навіть той, хто на свідомому рівні не є релігійним, цілком може бути релігійним несвідомо, нехай навіть у тому найширшому розумінні релігійності, яке мав на увазі, наприклад, Ейнштейн. Виховання має бути спрямоване на те, щоб не тільки передавати знання, але й відточувати совість так, щоб людині вистачило чуйності та чутливості почути вимогу, яка міститься в кожній окремій ситуації.

...У вік, коли десять заповідей, мабуть, уже втратили для багатьох свою силу, людина має бути приготовлена до того, щоб сприйняти десять тисяч заповідей, і вміщених у десять тисяч ситуацій, з якими її зіштовхує життя. Тоді не тільки саме це життя здаватиметься їй осмисленим (а осмисленим – значить заповненим справами), але й сама вона здобуде імунітет проти конформізму та тоталітаризму – цих двох наслідків екзистенційного вакууму [296-300].

(Історія світової релігієзнавчої думки: Хрестоматія. Авт. та упор. В.І.Лубський, В.М.Козленко, Т.Г.Горбаченко. – К., 1999. – С. 296-300.)

Завдання 3. Опрацьовуючи окремі статті Конституції України і Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» з’ясуйте:

1. Що гарантує, забезпечує Конституція України?

2. Яке обгрунтування можна дати поняттю “свобода совісті”?

3. Як реалізується принцип відокремлення церкви від держави?

4. Місце релігійної освіти у вихованні української молоді.

5. Релігійні організації і їх права щодо громадян України.

6. Яка роль Державного органу України у справах релігії?

7. Які форми покарання передбачає закон “Про свободу совісті та релігійні організації”?

8. Як співвідносяться основні статті Конституції України стосовно проблем свободи совісті з міжнародними правовими актами?

9. Чи відповідає Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” основним міжнародним правовим нормам? Ваше обгрунтування.

Конституція України

Стаття 11. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичній свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Стаття 35. Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію, або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособове чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Дата добавления: 2015-05-22