Ірраціоналізм

Неотомізм

Екзистенціалізм

Екзистенціалізм виник на початку XX ст. в Німеччині, Франції, Італії, набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції. Біля джерел цієї філософії був С. К’єркегор (1813—1855 pp.), а серед російських філософів — М. О. Бердяєв (1884—1948 pp.). Основною категорією екзистенціалізму є категорія існування, або екзистенція, що ототожнюється з суб’єктив­ними переживаннями людини, оголошується первинною щодо буття, а буття суспільства вторинним. Дійсність — це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу.

Жити як усі — значить втрачати свою індивідуальність, свободу. Звідси пафос нонконформізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр, Камю). Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до асоціальності. Екзистенціалісти не визнають ніяких загальних принципів моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним.

Головними представниками цього напряму є Марітен, Жільсон, Бохенський. Неотомізм відроджує і модернізує теїстичне вчення Ф. Аквінського, поєднуючи його з філософськими системами Канта, Шеллінга, Гегеля, Гуссерля, Хайдеггера, Ясперса.

Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості існування природи і суспільства, водночас проголошуючи останні продуктом творчої діяльності Бога та об’єктом його управління.

Неотомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надприродне буття і буття, створене Богом. Абсолютне буття — Бог. Він створив усе із нічого. Розум людини, на думку неотомістів, неспроможний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існування. Віра і розум перебувають у гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного. Вони не антиподи, це два джерела одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї цілі (Бога). Розум людини обмежений, йому не все підвладне, є істини, яких не осягнеш розумом. Знання, здобуті і за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при цьому єдиним критерієм істинності. Раціональне знання — це форма віри, і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії.

Ірраціоналізм — філософське вчення, яке відстоює обмеженість раціонального пізнання, протиставляючи йому інтуїцію, віру, інстинкт, волю як основні види пізнання. Це вчення спрямоване проти раціоналізму. Борючись з раціоналізмом, Якобі протиставляє йому віру, Шеллінг — одкровення, Шопенгауер — волю, К’єркегор — екзистенцію тощо.

Особливої шкоди ірраціоналізім завдає суспільствознавству, твердячи, що суспільство через свою складність, неорганізованість непізнаване. Замість принципу детермінізму в пізнанні суспільства вони вводять принцип індетермінізму, тобто безпричинності.

Дата добавления: 2015-05-22