Методи регулювання СТВ

Ідеалізм – протилежний матеріалізму філософський напрям, який признає первинність духу, свідомості і розглядає матерію, природу як щось вторинне. Це неправильне, перекручене уявлення про світ має свої гносеологічні і класові коріння. Гносеологічні коріння ідеалізму проявляються в абсолютизації, перебільшенні окремих моментів пізнання.Можливість такого перебільшення обумовлена складністю, суперечливістю пізнавального процесу. Для того щоб проникнути у глибину речей, людина створює абстракції, поняття, з допомогою яких властивості предметів мисляться в загальному виді, у відриві від самих предметів. Тому неважко перетворити ці загальні поняття в щось абсолютно самостійне, зробити їх основою природних явищ. Іншим гносеологічним корінням ідеалізму є помилкове тлумачення того факту, що предмети і явища об'єктивного світу відображаються в свідомості в суб'єктивній, ідеальній формі. Відображаючись в голові людини, вони становляться часткою його внутрішнього світу. Перебільшуючи момент суб'єктивності нашого знання і ігнорує те, що воно є відображенням дійсності. Ідеалізм ототожнює зовнішній світ з внутрішнім світом людини, а матеріальні предмети і явища – з його відчуттями та переживаннями.

Психофізичний дуалізм – теорія про співвідношення розуму і тіла, яка вважає, що розум це один вид субстанції, а тіло – другий.

Основне питання філософії. Поняття матеріалізму і ідеалізму.

«Велике основне питання всієї, в особливості новітньої, філософії, – підкреслював
Ф. Енгельс, – є питання про відношення мислення до буття». Важливіший його зміст складає альтернатива «...що є первинним – дух чи природа...»

В залежності від того, як філософи розуміли дане співвідношення, що приймали за первинне, визначальне, вони склали два протилежні напрями. Позиція, згідно якій світ пояснюється, виходячи з духу, свідомості отримала назву ідеалізму: в ряді моментів він перекликається з релігією. Філософи, які брали за основу світорозуміння природу, матерію, об'єктивну реальність, існуючу незалежно від людської свідомості, належали до різноманітних шкіл матеріалізму, схожа по своїм установам до науки.

Для усвідомлення світоглядної значущості, полярності «матеріальне-духовне» знадобилися століття філософського розвитку.

Питання про відношення свідомості і буття не знаходяться в одному ряду з багаточисельними конкретними філософськими питаннями, а носить інший характер. Може бути, що це зовсім не питання, а більше смислова направленість, орієнтированість філософської думки.

2 сторони основного питання філософії:

1) субстанціональна, яка відповідає на питання, що первинне?

- матерія, природа; – свідомість, дух.

2) гносеологічна, яка відповідає на питання, чи спроможна свідомість людини правильно відображати світ та пізнавати його.

Значення основного питання філософії:

1) це початковий принцип всякого світогляду;

2) це чіткий критерій для об'єктивної оцінки змісту філософських систем.

З теорії тіла і духу:

1. Ідеалізм – теорія про співвідношення розуму і тіла, яка вважає, що все в світі є або розумом, або ідеями про розум.

2. Матеріалізм – теорія про співвідношення розуму і тіла, яка вважає, що все в світі є матерія.

Соціальними коріннями ідеалізму є відокремлення духовної праці від матеріальної та класове розшарування суспільства. Розумова праця перетворилась в привілею панівних класів, в зв'язку з чим виникло уявлення про його визначну ролі в суспільстві.

Матеріалізм (лат. Materialis – речовий) – протилежний ідеалізму філософський напрям, який признає первинність матерії, природи, об'єктивної реальності і розглядає свідомість як властивість матерії. В якості вчення, узагальнюючого досягнення природничих і суспільних наук, матеріалізм протистоїть релігії і містиці. Матеріалізм, як правило, був світоглядом передових, революційних класів, зацікавлених в суспільному і науковому прогресі. Для матеріалізму характерна орієнтація на методи науки, віра в прогрес пізнання, розуміння природи і суспільства так, як вони існують самі по собі. В історії розвитку матеріалізму можна виділити два етапи – домарксистський матеріалізм і марксистський матеріалізм. Домарксистський матеріалізм розглядав природу в основному як сукупність тіл, марксизм бачить в ній складну систему процесів, які якісно розрізняються, але взаємозв'язані між собою.

Фахівці розрізняють такі методи регулювання соціально-трудових відносин (рис. 3.7):

Нормативно-правові — є результатом нормотворчої діяльності держави (органів законодавчої, виконавчої влади та місцевого самоврядування). Застосування методів передбачає використання норм, що містяться в законах, постановах уряду, указах Президента, інших нормативних актах, які затверджуються органами державної влади та місцевого самоврядування.

Програмно-цільові — передбачають розроблення й застосування програм у соціально-трудовій сфері.

Адміністративно-розпорядні та організаційно-впорядкувальні — регламентують взаємовідносини в системах роботодавець — адміністрація, адміністрація — наймані працівники, керівник — працівники, працівник — працівник. Застосування цих методів передбачає розроблення організаційних регламентів, положень про структурні підрозділи, посадових інструкцій, графіків робочого часу й відпочинку тощо.

Договірні — передбачають проведення консультацій, переговорів, укладення угод і договорів. Застосування цих методів — основа функціонування соціального партнерства.

Погоджувально-арбітражні, посередницькі, примирні — мають па мсті запобігати трудовим конфліктам та залагоджувати їх без соціальних потрясінь і руйнівних процесів.

Рис. 3.7. Методи регулювання соціально-трудових відносин.

Партисипативні методи — запровадження сучасних форм і методів участі найманих працівників в управлінні виробництвом, прийнятті та реалізації організаційно-управлін-ських нововведень.

Після розгляду структури системи соціально-трудових відносин зупинимося на більш детальній характеристиці факторів та простежимо їхній вплив на соціально-трудові відносини. Варто зазначити, що фактори, які впливають на соціально-трудові відносини, діють не ізольовано. Вони прямо чи опосередковано пов'язані між собою, а їх зв'язок з соціально-трудовими відносинами є одночасно і складним, і суперечливим.

5.Нормативно-правові акти в механізмі регулювання СТВ

Для регулювання соціально-трудових відносин держава створює систему законодавчої і нормотворчої діяльності. Вона охоплює такі напрямки, як зайнятість, соціальна політика, умови й охорона праці, міграційна і демографічна політика і т. д.

Трудові правовідносини можуть регулюватися актами компетентних органів держави. До них відносяться: міжнародні договори за участю України, закони, укази Президента України, постанови Уряду України, Конституції (статути) суб'єктів України, їхні закони і постанови, накази й інструкції міністерств, комітетів, відомств, накази директорів підприємств, фірм і т. д., рішення органів місцевого самоврядування. Крім того, важливу роль у регулюванні трудових відносин відіграють такі закони: Закон України від 1 березня 1991 р. «Про зайнятість населення» (зі змінами і доповненнями); Закон України за станом на 25 травня 1999 р. «Про колективні договори й угоди»; Закон України за станом на 25 травня 1999 р. «Про охорону праці».

Правові акти, видані органами місцевого самоврядування, керівниками підприємств, установ, фірм і організацій, поширюються на територію самоврядування і відповідно на членів трудового колективу. Як локальні правові акти виступають:

колективний договір — правовий акт, що регулює трудові, соціальноекономічні і професійні відносини між роботодавцем і працівниками на підприємстві, в установі, організації (ст. 10 КЗпП України);

трудовий договір (контракт) — угода між працівником і роботодавцем, за яким працівник зобов'язується виконувати роботу з визначеної спеціальності, кваліфікації чи посади з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядку, а роботодавець зобов'язується виплачувати працівнику заробітну плату і забезпечувати умови праці, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (ст. 21 КЗпП України);

нормативні акти — правила внутрішнього трудового розпорядку, положення про преміювання, про винагороду за підсумками роботи за рік, угоди про графіки відпусток і т. д.

Усі нормативні акти у сфері праці не повинні суперечити Конституції України і законам і погіршувати правове положення працівників.

У випадку припинення роботодавцем своєї господарської діяльності чи здійснення заходів щодо скорочення чисельності чи штату працівників виданий дозвіл втрачає силу незалежно від закінчення терміну, на який його видано. Очевидно, це тягне припинення права іноземного громадянина на перебування в Україні згідно з тим самим Положенням, де зазначено, що термін професійної діяльності приваблюваних іноземних громадян не повинен перевищувати терміну дії дозволу.

Відповідно до Положення дозвіл не підлягає передачі іншим роботодавцям, і приваблювані на основі дозволу іноземні працівники не можуть бути переведені на роботу до іншого роботодавця. Навіть при зміні керівного складу підприємства чи здійснення якої-небудь реорганізації роботодавець буде змушений знову одержувати дозвіл для запрошення іноземних робітників з обов'язковим внесенням додаткових платежів.

6.Соціальне партнерство: Сутність, значення, форми

Розвиток соціального партнерства об'єктивно зумовлений проблемами досягнення соціальної справедливості та соціального миру, подолання існуючих у суспільстві суперечностей та конфліктів.

До головних передумов розвитку соціального партнерства належать:

— створення організацій, що представляють інтереси найманих працівників — професійних спілок;

— формування трудового законодавства;

— закріплення колективно-договірної системи;

— формування інститутів громадянського суспільства;

— зростання згуртованості робітничого й профспілкового руху;

— посилення концентрації та централізації капіталу;

— підвищення рівня життя працівників на основі забезпечення економічного зростання;

— реформування політики доходів та збільшення частки заробітної плати у валовому внутрішньому продукті;

— розвиток демократичних засад управління суспільством.

В економічній літературі наголошується на існуванні різних підходів до визначення сутності соціального партнерства. Розглянемо деякі з них:

— у першому підході соціальне партнерство трактується як система взаємовідносин між найманими працівниками та роботодавцями, яка приходить па зміну класовій боротьбі;

— згідно з другим підходом соціальне партнерство — це спосіб узгодження протилежних інтересів методом регулювання конфліктів між двома класами — найманих працівників і власників засобів виробництва;

— третій підхід не передбачає застосування у соціальному партнерстві способу регулювання соціально-трудових відносин, оскільки відсутні об'єктивні умови для його існування;

— четвертий підхід дозволяє трактувати соціальне партнерство як систему інститутів та механізмів узгодження інтересів суб'єктів виробничого процесу: роботодавців та працівників.

Соціальне партнерство передбачає постійний діалог між суб'єктами відносин у сфері праці, переговорний, договірний процес узгодження інтересів. Тому правомірно стверджувати, що соціальне партнерство — це особливий тип відносин у соціально-трудовій сфері, який передбачає застосування різноманітних форм і методів погодження інтересів найманих

працівників, роботодавців та їхніх представницьких органів унаслідок прагнення до спільних домовленостей, досягнення консенсусу, опрацювання і спільної реалізації заходів з різноманітних напрямів соціально-економічного розвитку.

Виходячи з особливостей застосування системи соціального партнерства (рис. 4.1), його метою є досягнення соціального миру в суспільстві, забезпечення балансу соціально-економічних інтересів працівників і роботодавців, досягнення консенсусу між ними, запобігання конфліктам і залагодження суперечностей для створення необхідних умов поступального економічного розвитку.

Елементами системи с об'єкт, суб'єкти, рівні й органи управління.

Об'єкт системи соціального партнерства — суспільні, у даному випадку соціально-трудові відносини.

Суб'єкти (сторони) соціального партнерства в сфері соціально-трудових відносин — працівники, роботодавці, органи державного управління та місцевого самоврядування в особі уповноважених ними представників.

Особливе місце у системі соціально-трудових відносин належить найманим працівникам. Це пов'язано з тим, що вони, з одного боку, є наймасовішою, найбільш представницькою, а з іншого боку — найменш захищеною та найбільш вразливою стороною відносин у сфері праці. Працівник — це фізична особа, яка працює у роботодавця за трудовим договором. Роботодавець — власник підприємства, установи, організації, незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності, або уповноважений ним орган чи фізична особа, яка відповідно до законодавства використовує найману працю.

Для успішного розвитку соціально-трудових відносин на принципах соціального партнерства важливо, щоб розвивались представницькі органи найманих працівників і роботодавців.

Профспілки як сторона в системі соціального партнерства покликані представляти і захищати інтереси працівників. Окрім цієї важливої ролі, вони мають бути індикатором суспільної думки, суб'єкта управління на рийку праці, одного з учасників управління виробництвом. Профспілка — це масове самоврядне суспільне об'єднання працюючих у певній галузі або суміжних галузях, створене з метою захисту та представництва їх соціально-трудових прав та інтересів.

Держава в системі соціального партнерства покликана виконувати функції гаранта засадничих прав і свобод, незалежно від функцій регулятора системи соціально-трудових відносин, організатора і координатора переговорів, арбітра при вирішенні трудових конфліктів. Для повноцінної реалізації цих функцій держава формує законодавчо-правову базу, закладаючи тим самим основу для цивілізованої системи соціального партнерства.

7.Соціально-економічна природа ринку праці

Ринок праці — складний інститут ринкової економіки. У ньому віддзеркалюються практично всі соціально-економічні явища, які відбуваються в суспільстві. На його функціонуванні позначаються: структура економіки, професійний і кваліфікаційний склад робочої сили, інвестиційна політика, система оплати пращ, традиції, що склались у трудовій сфері, система взаємовідносин між соціальними партнерами, інституційні чинники. Ринок праці, в свою чергу, впливає на інші ринки через виробництво і споживання, стимулювання інвестиційного процесу та інші фактори. Тому на етапі становлення України як держави із соціально орієнтованою ринковою економікою проблеми формування та ефективного регулювання ринку праці є на сьогоднішній день надзвичайно актуальними.

Ринок праці є одним із типів ринків, класифікованих за економічним призначенням. Крім нього, найчастіше в економічній літературі виокремлюють ринок товарів і послуг та ринок капіталів. Наприклад, існує думка, що зазначені типи ринків неоднакові за своєю значущістю, й на чолі ринкової системи країни стоїть ринок капіталів.

з погляду макроекономічних підходів, ринок праці можна трактувати як:

— форму взаємозв'язку між найманими робітниками і власниками капіталу та засобів виробництва;

— систему економічних відносин, які виникають у процесі відтворення робочої сили;

— сферу формування попиту і пропозиції робочої сили;

— середовище накопичення, відтворення, реновації, використання людського капіталу;

— багатопланову сферу економічного і соціально-політичного життя суспільства з субординаційними зв'язками з навколишнім світом;

— систему суспільних відносин, пов'язаних з купівлею та продажем праці;

— механізм, що забезпечує узгодження ціни й умов праці між роботодавцями та найманими працівниками;

— механізм чи інститут взаємодії споживачів праці та її постачальників, тобто юридичних або фізичних осіб, з одного боку, і конкретних фізичних осіб, які мають фізичні й розумові здібності, професійні знання та навички — з іншого.

У сучасній економічній літературі не існує однозначного трактування поняття ринку праці, як і ринку взагалі. Відповідно розглядають близькі за значенням поняття "ринок праці", "ринок робочої сили", "ринок трудових ресурсів", "ринок зайнятості".

Існує думка, що поняття "ринок праці" та "ринок робочої сили" відрізняються одне від одного тому, що робоча сила є потенційною здатністю до праці, а праця — функціонуюча здатність. Отже, поняття "ринок робочої сили" дещо ширше, тому що воно охоплює відносини не тільки зайнятих, а й незайнятих членів суспільства, котрі активно шукають роботу, тобто зайнятих і безробітних. Поняття "ринок трудових ресурсів" уявляється ще більш широким, тому що характеризує трудові ресурси суспільства.

Наведені вище міркування стосовно визначення сутності ринку праці дозволяють трактувати його як систему суспільних відносин, що пов'язана з реалізацією специфічного товару "робоча сила", яка охоплює формування попиту і пропозиції на робочу силу, працевлаштування, ефективне використання трудових ресурсів.

8.Структура ринку праці

Щодо структури ринку праці також не існує єдиного підходу. Так, Васильченко В. С, Василенко П. М. до елементів, за допомогою яких функціонує ринок праці відносять: товар — він виступає у формі робочої сили; ціна, яка виступає у формі заробітної плати; попит, який визначає потребу країни, галузі, регіону, фірми в робочої силі; пропозиція, тобто чисельність і структура наявних трудових ресурсів. Позитивним у визначенні є врахування товару як елементу ринку праці, що визначає необхідність його якісного визначення.

Попит на ринку праці — платоспроможна потреба суспільства в робочій силі. За своїм економічним змістом попит характеризує обсяг і структуру загальної потреби на робочу силу, яка забезпечена реальними робочими місцями, фондом оплати праці й життєвих благ.

Пропозиція на ринку праці — це контингент працездатного населення, яке пропонує свою робочу силу в обмін на життєві цінності. На пропозицію на ринку праці впливає демографічна ситуація, характер і зміст праці, інтенсивність вивільнення робоча сили, ефективність функціонування системи підготовки і перепідготовки працівників, система оплати праці.

Кон'юнктура ринку праці— це співвідношення попиту та пропозиції всіх складових структури ринку праці, що залежить від: стану економіки (піднесення чи спад); галузевої структури господарства; рівня розвитку технічної бази, добробуту (рівень доходів населення, в тому числі подушний); розвитку ринку товарів, послуг, житла, цінних паперів; стану соціальної і виробничої інфраструктури; ступеня розвитку багатоукладності економіки; розвитку інтеграційних зв'язків (галузевих і територіальних); демографічних, етнічних, соціальних, політичних, екологічних та інших факторів.

Склад суб'єктів ринку праці: наймані працівники та представники їх інтересів — профспілки; безробітні та представники їх інтересів — державна служба зайнятості, комерційні бюро працевлаштування; роботодавці та представники їх інтересів— спілки та об'єднання підприємців; держава, що виконує такі основні функції: виступає в якості роботодавця; встановлює "правила гри" на ринку праці, регулює його за допомогою законодавчих та нормативних актів; являється посередником між роботодавцями і найманими робітниками та безробітними в якості інфраструктури ринку праці (Міністерство праці та соціальної політики, Державна служба зайнятості, науково-дослідні інститути з питань праці, фонди, профорієнтаційні центри, профпідготовці заклади тощо).

9.Сегментація ринку праці як закономірність його розвитку

Сегментація ринку праці — це поділ працівників і робочих місць на замкнуті сектори, зони, які обмежують мобільність робочої сили своїми рамками.

Ознаками сегментації можуть бути:

· територіальне положення — регіон, місто, район тощо;

· демографічні характеристики — статево-віковий і сімейний склад населення;

· соціально-економічні характеристики — рівень освіти, професійно-кваліфікаційний склад працівників, стаж роботи тощо;

· економічні критерії — розподіл покупців за формами власності, за їхнім фінансовим станом; розподіл продавців за рівнем матеріальної забезпеченості та ін.;

· психографічні показники — особисті якості працівників, їх належність до певних верств і прошарків суспільства тощо;

· поведінкові характеристики — мотивація зайнятості та ін.

Великого значення набуває створення сегментів для тих, хто особливо потребує соціальної підтримки з боку держави. Це такі малоконкурентоспроможні групи осіб, яким потрібна робота: молодь, котра досягла працездатного віку, працівники похилого віку, інваліди, жінки з дітьми.

Сегментація ринку праці передбачає поділ ринку праці на дві частини: п ервинний і вторинний ринки праці.

Первинний ринок характеризується тим, що на ньому присутні «хороші роботи». Ознаками цього ринку є:

· стабільність зайнятості і надійності становища працівника;

· високий рівень заробітної плати;

· чітко визначені можливості для професійного росту (трудової кар’єри);

· використання прогресивних технологій, що потребують високої кваліфікації працівників;

· наявність ефективних профспілок.

10.Функції ринку праці.

Механізм функціонування ринку праці зможе забезпечити виконання таких функцій, притаманних сучасній моделі ринку праці:

— суспільного поділу праці — передбачає розмежування роботодавців і найманих працівників за професіями, спеціальностями та між галузями й регіонами;

— інформаційної — базується на забезпечені учасників купівлі-продажу товару "робоча сила" інформацією щодо умов найму, рівня заробітної плати, якості робочої сили;

— посередницької — встановлює взаємозв'язок між роботодавцями і найманими працівниками для задоволення взаємних інтересів та потреб щодо вигідних умов купівлі-продажу робочої сили;

— ціноутворювальної — забезпечує рівновагу між попитом та пропозицією робочої сили відповідно до чинного закону вартості;

— стимулюючої — передбачає стимулювання найманих працівників з мстою підвищення якості робочої сили та її конкурентоспроможності на рийку праці;

— регулюючої — впливає на формування пропорцій суспільного виробництва, розвиток регіонів, забезпечуючи при цьому територіальну та професійну мобільність робочої сили;

— оздоровчої — сприяє підвищенню мотивації праці для збереження якісних характеристик суб'єктів ринку;

— соціальної — забезпечує можливість добору складнішої, вище оплачуваної, престижної роботи залежно від розвитку особистих здібностей і ділових якостей, професійної майстерності кадрів.

Крім того, для ринку праці характерні додаткові функцій

— розміщення — визначає місце робочої сили відповідно до попиту; чим досконаліша система ринку праці, тим виразнішою є функція розміщення;

— селективна— полягає у виборі робочої сили відповідно до попиту та пропозиції, враховуючи професійно-кваліфікаційні характеристики робочої сили; найбільш суттєво ця функція виявляється на мікроекономічному рівні;

— розподільча— пов'язана з розподілом доходів робітників, виходячи із співвідношення попиту та пропозиції на ринку праці;

— алокативна— передбачає розміщення робочої сили на принципах найбільш доцільного її використання;

— координаційна— характеризує координацію пращ з метою досягнення найвищих кінцевих результатів;

— селективна— сприяє безпосередньому добору працівників;

— дистрибутивна— передбачає формування ціни праці з позицій її конкретного внеску в кінцеві результати роботи підприємства.

Дата добавления: 2015-05-22