Тоталітарний режим

У процесі звільнення України від нацистських окупантів відновлювалися органи радянської влади, в тому числі каральні структури. Знову на повну потужність запрацювала тоталітарна репресивна машина, зокрема, в пошуках чергових "ворогів народу" серед тих, що опинилися на окупованій території. У західному регіоні відновлення радянської влади поєднувалося з так званими соціалістичними перетвореннями. Для реалізації цих завдань зі східних областей України та інших республік СРСР до середини 1946 р. в західні області було надіслано 86 тис. партійних, радянських, комсомольських активістів та працівників промисловості, сільського господарства, освіти тощо. В 1946 р. з 15,1 тис. номенклатурних посад в обкомах партії вихідці з місцевого населення посідали лише 1,8 тис., що становило 12,1%. Незначною була частка уродженців цих місць серед працівників радянських, комсомольських, профспілкових органів, керівників підприємств та установ.

Не бажаючи враховувати особливості регіону, приїжджі партійно - господарські активісти сліпо виконували вказівки партійних органів та безоглядно застосовували примус, репресії та терор, штучно розмежовували українців на "східняків" та "західняків". Вихідці з західних областей, а також ті, що перебували на окупованій території впродовж багатьох років, кваліфікувалися як політично неблагонадійні.

У роки другої світової війни економіка України зазнала величезних втрат: було зруйновано 16,1 тис. промислових підприємств, у тому числі 599 заводів важкого і середнього машинобудування, 28 металургійної і 25 – коксохімічної промисловості, 882 шахти Донецького вугільного басейну та сотні підприємств іншої галузі.

У результаті в 1950 р. важка промисловість перевершила, а легка — ледве досягла 80% довоєнного рівня. Україна знову зайняла традиційне місце паливно-металургійної бази Радянського Союзу.

З метою зміцнення фінансів (скорочення грошової маси, випущеної під час війни) у грудні 1947 р. було здійснено грошову реформу, її проводили конфіскаційними методами, що офіційно обгрунтовувалося необхідністю обмеження "спекулятивних грошових нагромаджень". Старі гроші, що перебували в обігу, обмінювалися на нові у співвідношенні 1:10. Вклади до 3 тис. крб. переоцінювалися карбованець за карбованець, від 3 тис. до 10 тис. — з розрахунку 3:2, а понад 10 тис. крб. — зменшувалися вполовину.

Усе ж промисловість України зростала досить швидкими темпами насамперед за рахунок легкої промисловості та безжального викачування коштів з сільського господарства, тобто з селянства.

У відбудову промисловості значним був внесок "табірної економіки": ще до війни вона стала потужною ділянкою народного господарства, заснованою на підневільній праці в'язнів. Кількість людей, які поповнювали ГУЛАГ і проходили "трудове перевиховання", неухильно зростала. У в'язницях, таборах, на засланні перебували мільйони невинних людей, серед них чимало українців, долю яких скалічила сталінщина. Крім того, в економіці СРСР масово використовувалась праця в!йськовополонених, яких на початку четвертої п'ятирічки було понад 1,8 млн.

Стосовно сільського господарства здійснювалася політика "ножиць цін". Державні заготівельні ціни залишилися на рівні 1928 р. хоча ціни на промислову продукцію зросли у 20 разів.

Але союзний уряд встановив для України завищений і нереальний план хлібозаготівель. Щоб виконати це завдання, колгоспників примушували працювати весь світловий день. Органи влади застосовували репресивні заходи: тисячі уповноважених наглядали за ходом хлібозаготівель, видачею зерна на трудодні тощо.

Внаслідок цього взимку 1946/47 рр. в Україні почався голод, який охопив більшість областей, крім західних, що спричинило масове поширення дистрофії, стрімке зростання смертності, а в окремих районах навіть канібалізм (було зареєстровано 54 випадки).

44. Хрущовська відлига.

Хрущовська "відлига" — неофіційна публіцистична назва періоду в історії СРСР після смерті Й. Сталіна (з 1953 по 1964-й рр.). Вислів "відлига" походить від назви повісті Іллі Еренбурга. Поняття "Хрущовська "відлига" пов’язане з перебуванням на посту першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова (1953–1964 рр.) Цей період характеризувався зменшенням політичних репресій, вибірковою реабілітацією засуджених та репресованих у сталінські часи, частковою лібералізацією політичного життя, незначним послабленням тоталітарної влади. Після смерті Й. Сталіна 5 березня 1953 р. М. Хрущов, який очолив комуністичну партію, взяв курс на реформування сталінського режиму. Зі зміцненням влади М. Хрущова "відлига" почала асоціюватись із засудженням культу особи Й. Сталіна. На XX з’їзді КПРС в 1956 р. М. Хрущов виголосив доповідь з критикою культу особи Й. Сталіна і сталінських репресій. У зовнішній політиці СРСР було проголошено курс на "мирне співіснування" з країнами Заходу. Новий курс підтримала партійна верхівка та службова номенклатура. У ці роки в системі ГУЛАГ у спалахують повстання в’язнів під антисталінськими лозунгами (Норильське, Воркутинське, Кенгірське повстання). Припинилась підготовка нових політичних процесів, почалася ліквідація ГУЛАГу. Чимало політв’язнів в СРСР, в т. ч. з України звільнили з місць ув’язнення та реабілітували. В цей час незначно послабилась цензура, перш за все у мистецтві та літературі. Водночас у 1954–1956 рр. відбулась низка процесів над колишніми членами ОУН, що закінчилися смертними вироками (Кирило Осьмак, Василь Охримович та ін.).У 1954 р. до складу УРСР увійшов Крим, господарство якого після масової депортації кримсько-татарського народу перебувало в занепаді. Період "відлиги" тривав недовго. Після масових антикомуністичних виступів 1953 р. у НДР, в Польщі у 1956 р. та після придушення Угорського повстання 1956 р. партійне керівництво СРСР, налякане можливою лібералізацією політичного режиму, почало активний спротив процесам десталінізації. Президія ЦК КПРС 19 грудня 1956 р. затвердила лист ЦК КПРС "Про посилення політичної роботи партійних організацій в масах і припинення вилазок антирадянських, ворожих елементів". Як наслідок – зросла кількість засуджених за "контрреволюційні злочини". У 1958 р. почала діяти постанова про "добровільний" вибір батьками мови навчання у сфері освіти. У 1961 р. Хрущов почав нову хвилю десталінізації, кульмінацією якої стало винесення труни диктатора з кремлівського мавзолею. В цей період з’явився рух "шестидесятників", який став індикатором початку кризових явищ тоталітарної системи в СРСР. Проте все ще будь-яке інакомислення жорстоко каралося. Зокрема, у травні 1961 р. Львівський обласний суд засудив українського письменника Левка Лук'яненка до розстрілу за ст. 56 ч. 1. і ст. 64 КК УРСР. Звинувачення побудували на підставі першого проекту програми Української робітничо-селянської спілки. Письменника звинуватили в тому, що він "з 1957 р. виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму". Окрім Л. Лук’яненка суд виніс вироки іншим представникам національно свідомої інтелігенції – І. Кандибі (до 15 р.), С. Віруну (до 11 р.), В. Луцькову, О. Любовичу, І. Кіпішу та Й. Боровницькому (до 10 р. ув'язнення для кожного). Через 72 доби Верховний Суд замінив розстріл Л. Лук’яненка на 15 років позбавлення волі. Інші отримали терміни від 7 до 15 років позбавлення волі. Загалом політика Хрущова була непродуманою і суперечливою. Внаслідок експериментів у сільському господарстві почалася продовольча криза. Освоєння близько 16 млн га незайманих земель Казахстану й Сибіру, здійснюване в основному в УРСР, спричинило вичерпання ресурсів з України. Компартійна верхівка на жовтневому пленумі ЦК КПРС у 1964 р. усунула М. Хрущова від влади. Попри часткову десталінізацію командно-адміністративна система зберегла свою сутність. Посилилося переслідувалася віруючих, масово знищувалися церкви, відновились репресії представників інтелігенції, зазнавали цькувань колишні політв’язні. У часи Хрущова Україна з її великими ресурсами та потужною паливно-енергетичною базою стала сировинним придатком радянської політичної та економічної системи.

45. Україна в період застою та загострення кризи радянської системи (1965-1985)

Невтішне становище народного господарства в середині 60-х років вимагало негайних і глибоких економічних та соціально-політичних реформ. Пленум ЦК КПРС, що відбувся у вересні 1965 p., прийняв постанову "Про покращення управління промисловістю, вдосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва".

Пленум визнав за необхідне ліквідувати ради народного господарства і повністю підпорядкувати підприємства загальносоюзним і союзно-республіканським міністерствам, побудованим за галузевим принципом. Це означало втрату контролю республіканських урядів над більшістю заводів і фабрик, які знаходилися на територіях союзних республік. Після

реорганізації абсолютна більшість українських підприємств стала підпорядковуватися центральним міністерствам і відомствам.

Отже, ліквідація раднаргоспів зміцнювала централістські тенденції в Радянському Союзі, посилювала монополізм, що в умовах науково-технічної революції стало додатковим чинником деградації економіки. Ситуація ускладнювалася відсутністю політичних перетворень, демократизації суспільного життя. Натомість невдовзі розпочалася повзуча реакція, тяжіння до адміністрування, страх перед новаціями.

Очевидність зриву комуністичного міфу через низькі економічні показники змусила партійно-державні структури вдатися до нової теоретичної концепції, яка б пояснила народним масам нинішній стан розвитку суспільства. Так, XXIV з'їзд КПРС висунув новий термін "розвинутий соціалізм" - вищий тип людської цивілізації, досягнутий лише в СРСР. Для більшої доступності пояснювалося, що такий соціалізм - це, не що інше, як передбачений самим В.Леніним "перехідний етап до комунізму", який волюнтарист М.Хрущов хотів перескочити. Лише всесторонне удосконалення трансформує його в комунізм, побудова якого тепер відкладається на невизначений час.

Народ, навчений попередніми обіцянками, вже всерйоз не сприймав такі політичні викрутаси партійних ідеологів. Як виявилося, цей перехід супроводжується ще й посиленням держави, всупереч ученням Маркса і Леніна про поступове "відмирання держави". Значно зростала роль партії як "керівної та спрямовучої сили суспільства". На всі більш-менш політичні посади, починаючи з сільського рівня, рекомендувалися лише комуністи. Хоча згідно з чинним законодавством, Ради залишалися вищими органами державної влади і місцевого самоврядування, 60-80-ті роки позначені посиленням впливу партійних структур. Фактично партійні комітети дуже часто виступали як органи управління, що дублювали (і підміняли) радянські та господарські органи. Сама структура партійних органів допускала поєднання їх політичних і господарських функцій. Починаючи з нижчих ланок аж до Верховної Ради, перші особи відповідних партійних комітетів обиралися до виконавчих органів відповідних Рад. І навпаки, їх керівники, будучи членами КПРС, постійно обиралися до складу керівних ланок парторганів. Партійні комітети, особливо обласні, республіканські передусім займались економічними проблемами.

У таких умовах вибори до Рад мали другорядне значення, оскільки реальна влада концентрувалася в руках партії, її лідери від першого секретаря ЦК до секретаря райкому були фактичними господарями на своїх територіях, ігноруючи принципи народовладдя, зосередили в своїх руках усі важелі управління. Виконкоми Рад перетворились у владу "нижчого" рангу, підпорядковану партійним органам у вирішенні всіх, навіть нескладних питань. Для прикладу, райкоми партії давали прямі

команди керівникам підприємств, служб, голеві райвиконкому і т.д. Таке становище пізніше було узаконено затвердженою Верховною Радою УРСР 20 квітня 1978 р. новою Конституцією республіки. До неї вперше у конституційній практиці було внесено положення про компартію як "керівну і спрямовуючу силу суспільства, ядро її політичної системи". Саме вона визначає генеральну перспективу розвитку суспільства, лінію внутрішньої та зовнішньої політики, "надає плановий, науково обгрунтований характер його боротьбі за перемогу комунізму". Тепер усі, хто висловлювався проти визнання виключної політичної ролі КПРС в УРСР, вступав у суперечність з Основним законом, з усією партійно-державною репресивною машиною.

Після обрання у 1972 р. першим секретарем ЦК КПУ Володимира Щербицького вище керівництво УРСР перетворилось у провінційну адміністрацію, яка одностайно схвалювала й повністю підтримувала політику союзного центру. Опинившись перед складними суспільними проблемами, партійно-державна верхівка стала шукати їх вирішення в поверненні до адміністративних методів управління, у зміцненні командної системи, у подальшому догматичному протиставленні плану і ринку. А це був шлях у безвихідь.

70-80-ті роки позначилися подальшим наступом центру на національні інтереси республік, посиленням централістських тенденцій. Швидко зростав бюрократичний апарат, а стан справ у народному господарстві погіршувався. У ці роки так званого застою - період правління генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, управлінський апарат цей бюрократичний Левіафан досяг у Радянському Союзі гігантських масштабів - майже 100 союзних і 800 республіканських міністерств і відомств! А згідно зі статистичними даними кількість осіб, зайнятих у сфері управління, сягнула 18 мільйонів. Цей апарат почав грати гіпертрофовану роль, не рахуючись фактично ні з чим і ні з ким, крім своїх відомчих інтересів. Партійні та радянські органи виявилися неспроможними дійово контролювати діяльність управлінських структур. Більше того, ці структури почали диктувати свою волю економіці, політиці, не несучи при цьому ні матеріальної, ні юридичної відповідальності. Номінальне планова економіка за багатьма параметрами стала функціонувати стихійно, виявилася погано керованою чи зовсім некерованою. Та про яке планове господарство та його переваги можна говорити, якщо підряд не були виконані три чи навіть чотири останні п'ятирічки. Байдужість, зниження соціальної активності мас, відчуженість трудящих від громадської власності та управління - такою виявилася плата за бюрократично-волюнтаристські методи керівництва того часу.

Централізована система планування і розподілу матеріальних ресурсів часто не спрацьовувала, що призводило до перебоїв у забезпеченні ресурсами, товарами та інших стихійних бід бюрократичного ведення

господарства. Результатом такої економічної політики став тяжкий фінансовий стан, постійний дефіцит товарів і продуктів народного споживання, послуг, залишалася також невирішеною житлова проблема.

З метою виправлення кризових явищ у сільському господарстві у травні 1982 р. пленум ЦК КПРС висунув продовольчу програму, реалізація якої мала протягом 8 років забезпечити населення країни основними видами продовольства. Аналогічна програма, оголошена всенародною справою, була запроваджена і в Україні. Відповідно були збільшені капіталовкладення в сільське господарство, але затратна колгоспно-радгоспна система не змогла ефективно використати надані державою кошти. У цей період відбувається значний відтік сільського населення в міста, що призвело до дефіциту робочої сили в аграрному секторі. 1, навпаки, надзвичайно швидко зростав управлінський апарат усіх рівнів -від керівників колгоспів до службовців центральних відомств. На районному рівні апарат управління сільським господарством у структурі райвиконкомів у 60-х роках нараховував у середньому 20 осіб. У середині 80-х, після чергової реорганізації, були утворені районні агропромислові об'єднання (РАПО), у кожному з них працювало в середньому 60 осіб. Таке зростання в умовах застою у сільському виробництві свідчило про тотальне посилення бюрократичних тенденцій в управлінні аграрним сектором економіки. Численні управлінські структури все більше відривалися від села, з його реальними проблемами, керуючись у своїй діяльності насамперед власними інтересами.

У 70-80-ті роки Україна стала ареною безконтрольних дій союзних відомств, які на свій розсуд використовували її багатства і трудові ресурси. Де, що, скільки і коли будувати в Україні -- вирішували в Москві. Ігноруючи інтереси і потреби республіки та її народу, ставлячи на перший план економічну доцільність, закріплювалася стара структура промислового виробництва, закладена ще у довоєнні роки, яка грунтувалася на наявних природних ресурсах і кваліфікованих працівниках. Першочергова увага надавалася важким галузям машинобудування.

Нечуваних масштабів набуло поглинання українських чорноземів. Штучні моря і водойми затопили близько 1 мли. гектарів чудових родючих земель. Заперечення українських вчених, інтелігенції, місцевих жителів були повністю проігноровані центральними відомствами та їх безвідмовними виконавцями в республіці. У результаті концепції "малоперспективних" населених пунктів у 1972-1986 роках в Україні зникло 1502 села. Це привело до запущення, руїни квітучих наддніпрянських сіл з їх ошатними присадибними ділянками.

Протягом короткого часу без належного обгрунтування, розрахунків в Україні було споруджено або будувалося вісім атомних електростанцій.

Така концентрація небезпечних об'єктів вкрай загострила екологічну ситуацію в республіці.

Військово-промисловий комплекс (ВПК), сформований в СРСР, був додатковим фактором централізації радянської економіки, що не знав національних меж, ні республіканських кордонів, ні місцевих особливостей. Він мав тенденцію до необмеженого зростання, розширення політичного впливу, підпорядкування своїм інтересам цивільних структур. Розростання військового сектора економіки до гіпертрофованих розмірів поставило інші сфери виробництва, особливо ті, що випускали товари народного споживання, у кризове становище.

В умовах тотального дефіциту, всевладдя і безконтрольності номенклатури посилювався несправедливий розподіл у суспільстві. Верхи, відгородившись від реального життя і пекучих проблем своїх громадян високою стіною привілеїв, у творили власну, закриту систему постачання продовольства і промислових товарів, що не знала дефіцитів і спекулятивних цін, систему кращих лікарень, санаторіїв, пансіонатів, будинків відпочинку, мисливських господарств, спеціальних сімейних дач, будинків і т.д. Виявивши повне безсилля забезпечити до 1980 р. комуністичний рай всім, комуністична номенклатура швидкими темпами творила його для себе.

Отже, в 70-80-ті роки народне господарство УРСР вступило в смугу глибокої кризи, в основі якої було прагнення нартійно-державного керівництва будь-що зберегти у недоторканому вигляді стару систему державного управління, обмежившись лише другорядними косметичними змінами. Криза породжувала опозиційний, десидентський рух у суспільстві, який пропонував альтернативні шляхи та способи її розв'язання.

Дата добавления: 2015-05-22