Оплата праці на підприємстві

Оплата праці (заробітна плата) — грошовий вираз вартості і ціни робочої сили, який виступає у формі будь-якого заробітку, виплаченого власником підприємства працівникові за виконану роботу.

Заробітна плата працівника незалежно від виду підприємства визначається його особистим трудовим вкладом, залежить від кінцевих результатів роботи підприємства, регулюється податками і максимальними розмірами не обмежується.

Розміри, порядок нарахування і виплати заробітної плати регулюються чинним законодавством України, відповідними Указами і постановами, галузевими інструкціями.

Як соціально-економічна категорія заробітна плата служить основним засобом задоволення особистих потреб працюючих, економічним важелем, що стимулює розвиток суспільного виробництва, ріст продуктивності праці, скорочення витрат на виробництво, засобом перерозподілу кадрів по галузях народного господарства.

Основними видами заробітної плати є номінальна і реальна заробітна плата. Перша з них означає суму грошей, яку отримують працівники за свою працю. Друга — засвідчує кількість товарів і послуг, які працівник може придбати за зароблену суму грошей.

Оплата праці складається з * основної заробітної плати і * додаткової оплати праці, які знаходяться, приблизно, у співвідношенні: 70% — основна заробітна плата, 30% — додаткова.

Основна заробітна плата працівника визначається тарифними ставками, посадовими окладами, відрядними розцінками, а також доплатами у розмірах, встановлених чинним законодавством. її розмір залежить від результатів роботи самого працівника.

Величина додаткової заробітної плати визначається кінцевими результатами діяльності підприємства і виступає у формі премій, винагород, заохочувальних виплат, а також доплат у розмірах, що перевищують встановлені чинним законодавством.

Основні функції заробітної плати:

відтворювальна (заробітна плата забезпечує нормальне відтворення робочої сили відповідної кваліфікації);

стимулююча (оплата праці спонукає працівників до ефективних дій на робочих місцях).

Ріст заробітної плати може бути абсолютним і відносним. Якщо заробітна плата — це та частина суспільного продукту, яку одержують працівники і непрацюючі члени їх сімей у грошовій формі для задоволення матеріальних і духовних потреб, то абсолютний ріст передбачає абсолютне збільшення цієї частини, а відносний — ріст тієї частини, яка припадає на кожного працюючого.

Державна політика оплати праці реалізується через механізм її регулювання, а саме через встановлення мінімального рівня заробітної плати, рівня оподаткування доходів працівників, міжгалузевих співвідношень в оплаті праці, умов і розмірів оплати праці в бюджетних організаціях та ін.

Основою організації заробітної плати на підприємствах є тарифна система, яка містить такі елементи:

тарифну сітку;

тарифні ставки;

тарифно-кваліфікаційні довідники;

система посадових окладів.

Тарифна сітка є сукупністю кваліфікаційних розрядів і відповідних їм тарифних коефіцієнтів.

В Україні в 1993 році затверджено Єдину тарифну сітку оплати праці робітників, службовців, спеціалістів, керівників за загальними (наскрізними) професіями та посадами, що забезпечує єдині умови оплати праці цих категорій працівників незалежно від галузей виробництва. Тарифна сітка містить 15 тарифних розрядів з діапазоном тарифних коефіцієнтів від 1 до 4,1.

Розмір тарифної ставки першого розряду визначається на рівні встановленого державою мінімального розміру заробітної плати, нижче якого не може проводитись оплата за фактично виконану працівником норму праці.

Тарифні ставки інших розрядів (Срї) визначаються множенням тарифної ставки першого розряду (Срі) на тарифний коефіцієнт відповідного тарифного розряду (Кі): Срі = Срї х Кі, грн.

Середній тарифний коефіцієнт (Keep) визначається як середньозважена величина добутку чисельності погодинників певного розряду і відповідного тарифного коефіцієнта або добутку трудомісткості робіт по певному розряду і відповідного тарифного коефіцієнта для відрядників.

Тарифно-кваліфікаційні довідники містять систему цензів, яким повинні відповідати робітники певної професії і кваліфікації.

Система посадових окладів передбачає віднесення працівників до певної групи оплати праці на підставі відповідних характеристик.

Підприємства самостійно встановлюють форми, системи і розміри оплати праці, а державні тарифні ставки можуть служити орієнтиром в процесі організації оплати праці.

На підприємствах найчастіше використовують дві форми оплати праці: погодинну і відрядну.

Погодинна форма передбачає оплату праці в залежності від відпрацьованого часу і рівня кваліфікації. Ця форма має такі системи:

1.Пряма погодинна. Заробіток при цій системі (Зп.пог) обчислюється:

Зп.пог = Фміе X Сг, грн.,

де Фміс— фактично відпрацьований за місяць час, год./міс; Сг — годинна тарифна ставка по розряду робітника, грн.

2. Погодинно-преміальна система, при якій заробіток (Зп.прем) обчислюється:

Зп.прем = Згар + Д, грн.,

де Зтар — сума заробітку, нарахованого за прямою погодинною системою оплати праці, грн.,

Д — сума преміальних доплат за досягнення певних якісних або кількісних показників, грн.

Система посадових окладів є різновидом погодинно-преміальної системи. За цією системою оплачуються працівники, робота яких має стабільний характер.

Відрядна форма передбачає залежність суми заробітку від кількості виготовлених виробів або обсягу виконаних робіт за певний проміжок часу.

3. Акордна система. Передбачає встановлення розцінку не за одиницю виконаної роботи, а відразу на весь обсяг робіт із встановленням строку його виконання.

5. Колективна система оплати праці {бригадна).

При використанні цієї системи спочатку розраховується заробіток всієї бригади {Збр) як при прямій відрядній системі, використовуючи бригадний розцінок. Потім цей заробіток розподіляється між членами бригади одним із таких методів:

1) Метод годино-коефіцієнтів. Використовується тоді, коли всі члени бригади працюють в однакових умовах.

Розподіл бригадного заробітку згаданим методом проводиться в такій послідовності:

2) Метод коефіцієнту виконання норм. Використовується за умови, що члени бригади працюють в різних умовах.

В умовах становлення ринкових відносин на багатьох підприємствах знайшла використання безтарифна система оплати праці.

Фактична заробітна плата кожного працівника підприємства є часткою у фонді оплати праці всього колективу або колективу окремого підрозділу і залежить від кваліфікаційного рівня працівника (К), коефіцієнта трудової участі (КТУ) і фактично відпрацьованого часу (Тф).

Кваліфікаційний рівень (К) встановлюється всім членам трудового колективу в залежності від виконуваних функцій, рівня кваліфікації.

АТУ теж виставляється всім працівникам і затверджується Радою трудового колективу.

Розрахунок заробітної плати при використанні безтарифної системи проводиться в такій послідовності:

Контрактна система оплати праці ґрунтується на заключенні договору між роботодавцем і виконавцем, в якому обумовлюються режим та умови праці, права і обов'язки сторін, рівень оплати праці та інше. Договір може оплачувати час знаходження виконавця на підприємстві, фірмі (погодинна оплата праці) або конкретне виконане завдання (відрядна оплата).

Система участі у прибутках передбачає розподіл певної частини прибутку підприємства між його працівниками. Такий розподіл може проводитись у формі грошових виплат або розповсюдження акцій між працівниками підприємства. Впровадження такої системи викликане тим, що існуючі системи оплати праці не викликають у працівників реальної зацікавленості у значних загальних результатах роботи підприємства. А справедливий і зрозумілий для всіх розподіл частини прибутку між власником підприємства, адміністрацією, спеціалістами і робітниками створює умови для хорошого психологічного клімату в колективі і процвітання підприємства.

Виплати з прибутків залежать від рівня витрат на виробництво, цін, фінансового стану підприємства. їх розміри визначаються окремою угодою між відповідними сторонами (при укладанні тарифних угод).

Системи участі у прибутках диференціюються на систему оцінки заслуг, систему преміальних виплат, систему колективного стимулювання, систему участі у прибутках в залежності від продуктивності праці та ін.

Загальний фонд оплати праці підприємства складається із фондів тарифної заробітної плати погодинників і відрядників і цілого ряду доплат, тому планування фонду оплати праці починають з розрахунку саме фондів тарифної оплати праці.

Просумувавши фонди тарифної заробітної плати погодинників і відрядників і доплати по преміальних системах, одержують фонд основної заробітної плати. Додавши до цього фонду інші види доплат, одержують годинний, денний, місячний і річний фонди оплати праці.

8. Виробничий процес — це сукупність усіх дій людей і засобів виробництва, спрямованих на виготовлення продукції. Виробничий процес складається з наступних процесів:

— основні — це технологічні процеси, у ході яких відбуваються зміни геометричних форм, розмірів і фізико-хімічних властивостей продукції;

— допоміжні — це процеси, які забезпечують безперебійне протікання основних процесів (виготовлення й ремонт інструментів і оснащення; ремонт устаткування; забезпечення всіма видами енергій (електричної, теплової, пари, води, стисненого повітря й т. д.));

— обслуговуючі — це процеси, пов’язані з обслуговуванням як основних, так і допоміжних процесів, але в результат яких продукція не створюється (зберігання, транспортування, технічний контроль і т. д.).

Побічне виробництво охоплює процеси переробки відходів основного виробництва або їхньої утилізації.

В умовах автоматизованого, автоматичного й гнучкого інтегрованого виробництв допоміжні й обслуговуючі процеси в тому чи іншому ступені поєднуються з основними й стають невід’ємною частиною процесів виробництва продукції.

Технологічні процеси, у свою чергу, діляться на фази.

Фаза — комплекс робіт, виконання яких характеризує завершення певної частини технологічного процесу й пов’язане з переходом предмета праці з одного якісного стану в інший.

У машинобудуванні й приладобудуванні технологічні процеси в основному діляться на три фази:

— загогівельна;

— обробна;

— складальна.

За течією в часі виробничі процеси поділяють на дискретні (переривані) і безперервні, викликані безперервністю технологічного процесу або потребами суспільства.

За ступенем автоматизації виділяють процеси: ручні, механізовані (виконуються робітниками за допомогою машин), автоматизовані (виконуються машинами під наглядом робітника) і автоматичні (виконуються машинами без участі робітника за заздалегідь розробленою програмою).

Операція — частина технологічного процесу, викону- вана на одному робочому місці (верстаті, стенді, агрегаті й т. д.), що складається з ряду дій над кожним предметом праці або групою спільно оброблюваних предметів.

Операції, які не ведуть до зміни геометричних форм, розмірів, фізико-хімічних властивостей предметів праці, відносяться до не технологічних операцій (транспортні, вантажно-розвантажувальні, контрольні, іспитові, комплектувальні та ін.).

Операції розрізняються також залежно від застосовуваних засобів праці:

— ручні — виконувані без застосування машин, механізмів і механізованого інструмента;

— машинно-ручні — виконувані за допомогою машин або ручного інструмента за безперервної участі робітника;

— машинні — виконувані на верстатах, установках, агрегатах при обмеженій участі робітника (наприклад, установка, закріплення, пуск і зупинка верстата, розкріплення й зняття деталі й т. д.);

— автоматизовані — виконувані на автоматичному встаткуванні або автоматичних лініях.

За призначенням виробничі операції поділяють на:

— технологічні (основні), у результаті яких вносяться якісні зміни в предмети праці, його стан, зовнішній вигляд, форму й властивості;

— транспортні, що змінюють положення предмета праці в просторі й створюють умови для потокового виробництва;

— обслуговуючі, що забезпечують нормальні умови для роботи машин (їхнє чищення, змащення, збирання робочого місця);

— контрольні, що сприяють правильному виконанню технологічних операцій, дотриманню заданих режимів (контроль і регулювання процесу).

Апаратурні процеси характеризуються виконанням машинних і автоматичних операцій у спеціальних агрегатах (печах, установках, ваннах і т. д.).

9. 10.1. Зміст інноваційної діяльності, форми її інвестування.

10.2. Види і напрямки інноваційної діяльності.

10.3. інноваційні цикли і показники дифузії новацій на підприємстві.

10.4. Інноваційний потенціал підприємства і показники його оцінки.

10.5. Інноваційний проект: поняття, етапи здійснення, оцінка ефективності з урахуванням ступеня ризику.

10.6. Напрямки підвищення ефективності здійснення інноваційної діяльності на підприємстві.

10.7. Особливості державного регулювання інноваційної діяльності.

Зміст інноваційної діяльності, форми її інвестування

Здійснення успішного підприємництва чи окремих бізнес-процесів на сьогоднішньому етапі функціонування вітчизняних підприємств неможливе без розробки і впровадження новацій в процеси виробництва, управління, планування господарської діяльності тощо. Тому цілком справедливим є висновок відносно до безпосередньої залежності ефективності підприємства від результатів науково-технічного прогресу (НТП). А як відомо, всі досягнення НТП ґрунтуються на інноваційній діяльності.

Правове регулювання інноваційної діяльності на підприємстві регламентоване Господарським кодексом України (глава 34). Так, відповідно до ст.325 ГКУ під інноваційною діяльністю у сфері господарювання слід розуміти діяльність учасників господарських відносин, що здійснюється на основі реалізації інвестицій з метою виконання довгострокових науково-технічних програм з тривалими строками окупності витрат і впровадження нових науково-технічних досягнень у виробництво та інші сфери суспільного життя.

Правовою основою формування та реалізації інноваційної діяльності є Конституція України, Закони України "Про наукову і науково-технічну діяльність", "Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України", "Про інноваційну діяльність", "Про наукову і науково-технічну експертизу", "Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки", "Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків", інші закони України, Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України.

Формами інвестування інноваційної діяльності є:

- державне (комунальне) інвестування, що здійснюється органами державної влади або органами місцевого самоврядування за рахунок бюджетних коштів та інших коштів відповідно до закону;

- комерційне інвестування, що здійснюється суб'єктами господарювання за рахунок власних або позикових коштів з метою розвитку бази підприємництва;

- соціальне інвестуввння, що здійснюється в об'єкти соціальної сфери та інших невиробничих сфер;

- іноземне інвестування, що здійснюється іноземними юридичними особами або іноземцями, а також іншими державами;

- спільне інвестування, що здійснюється суб'єктами України разом з іноземними юридичними особами чи іноземцями.

Дата добавления: 2015-05-22