Сартр «Екзистенціоналізм це гуманізм»

Жан-Поль Сартр (1905 — 1980) — французький філософ і письменник, представник так званого атеїстичного екзистенціалізму. Його праця "Ек­зистенціалізм — це гуманізм" (1946) — це текст лекції, в якій він викладає основні тези свого трак­тату "Буття і ніщо", хоча дещо однобічно перегля­дає негативну концепцію свободи.

У праці "Екзистенціалізм — це гуманізм" ста­вить два важливих філософських питання.

1. Чи існує "природа людини"?

2. Яке відношення між "свободою людини" та "обставинами"?

Відносно першого питання Сартр вису­ває принципове положення про відкритість люди­ни, про те, що людина — це не що інше, як той проект, який нею самою конструюється, це те, що кожний вирішує зробити зі своїм життям, це — самовизначення, а не наперед визначене.

Немає ніякої "природної" або "божественної" сутності, яка могла б наперед зумовлювати пове­дінку та мислення. Тим більше, неправильно було б нав'язувати людині присуд долі. У цих роздумах Сартра лежить макси­ма екзистенціальної моралі — людина абсолютно вільна у своєму внутрішньому житті, і ніякі об­ставини не можуть порушити цієї первинної свободи, від якої, як парадоксально висловився Сартр, людині не врятуватися. Крім того, людина не може вдовольнитися лише внутрішньою свободою. Зміна зовнішніх обставин, створення достойного людей способу життя — важливіший принцип гуманізму.

Екзистенціалізм звинувачують у тому, що він:

— немов би закликає поринути в квієтизм (пасивність, непротивлення) відчаю;

— підкреслює людську ницість, показує скрізь мерзотне, темне, липуче,... відвертається від світлого боку людської натури (забули про "по­смішку дитини");

— забув про солідарність людей, дивиться на людину як на ізольовану істоту.

Екзистенціалізм, за Сартром, не можна розгля­дати ні як філософію квієтизму (пасивність, непро­тивлення), тому що він визначає людину за її спра­вами, ні як песимістичний опис людини: насправді немає більш оптимістичного вчення, оскільки доля людини належить їй самій. Екзистенціалізм гово­рить людині, що надія лише в її діяльності, і єдине, що дає змогу людині жити, — це діяльність.

"Докоряють нам за те, що ми замуровуємо людину в індивідуальній суб'єктивності. Але це — перекручування.

Справді, наша вихідна позиція — це суб'єк­тивність індивіда".

Ніякої іншої істини не може бути, крім "Я мислю, отже існую" (Декарт). Це — істина. Але в "мислю" людина відкриває не лише саму себе, а й інших людей. Вона, осягаючи себе через "мислю", безпосередньо виявляє разом із тим і всіх інших, причому — як умову свого власного існування. Вона розуміє, що не може бути якою-небудь (рев­нивою, злою, дотепною), якщо інші не взнають її такою. Так, відкривається цілий світ, який ми на­зиваємо інтерсуб'єктивністю. В ньому людина і вирішує: чим є вона і чим є інші.

Слово "гуманізм" має два зовсім різні значення.

1. Під гуманізмом можна розуміти теорію, яка розглядає людину як мету і найвищу цінність.

Екзистенціаліст ніколи не розглядає людину як мету, тому що людина завжди незавершена. І ми не зобов'язані думати, що є якесь людство, якому можна поклонятися. Культ людства при­зводить до фашизму. Такий гуманізм нам не потрібен.

2. Людина знаходиться постійно зовні себе. Саме проектуючи (створюючи) себе і втрачаючи себе зовні, вона існує як людина.

З іншого боку, вона може існувати, лише пере­слідуючи трансцендентні цілі. Вона виходить за межі, ловлячи об'єкти лише у зв'язку з цим по­доланням самої себе. У результаті людина знахо­диться в серцевині, в центрі цього виходу за власні межі. Немає ніякого іншого світу, крім людсько­го, світу людської суб'єктивності.

Це те, "що ми називаємо екзистенціальним гуманізмом". "Це гуманізм, оскільки ми нагадуємо людині, що немає іншого законодавця, крім її самої, в покинутості вона буде вирішувати свою долю; оскільки ми показуємо, що реалізувати себе по-людському людина може не шляхом занурен­ня в саму себе, а в пошукові мети зовні, якою може бути звільнення або ще якась конкретна самореалізація". Оце і є сутність екзистенціального гу­манізму.

Дата добавления: 2015-05-22