Контрольні питання 1 страница. 1. Які зміни відбулися в подальшому вдосконаленні народної освіти.

1. Які зміни відбулися в подальшому вдосконаленні народної освіти?

2. Як реформи в галузі науки позначилися на розвитку дослідницької роботи?

3. Які процеси відбувалися в літературному житті України в 60-80-х роках?

4. Як "застій" у суспільному житті позначився на діяльності преси і видавничій справі?

5. Що нового ввійшло в культурно-масову роботу і діяльність культосвітніх установ?

Розділ ХІІ

Культура в часи перебудови та становлення незалежності України

У першій половині 80-х років керівництво СРСР постало перед вибором: розпочати реформи застарілої системи чи залишити все, як є. В результаті боротьби прихильників цих двох тенденцій до влади прийшов представник молодшого покоління партійної номенкла­тури М. Горбачов. Було розпочато реформи в економіці та політиці, соціальному і духовному житті. Новий курс партії передбачав радикальні економічні перетворення, демократизацію суспільного життя, розширення глас­ності. Планувалося побудувати "гуманний, демократич­ний соціалізм", в якому поєднати ринок з централізо­ваним плануванням, політичну толерантність з керівною роллю КПРС, суверенітет республік із збереженням єдиної союзної держави.

Однак практика перебудови радянського суспільства показала, що ця система важко піддається реформуван­ню, перебудова, що здійснювалася керівництвом краї­ни зверху, не досягла поставленої мети. Проте вона зумовила революційний процес знизу, який і призвів до розвалу держави. "Нове мислення", проголошене М. Горбачовим, мало визначити перевагу загальнолюд­ських цінностей над класовими. Цьому сприяла низка радикальних заходів: припинилося глушіння зарубіжних радіостанцій, було підписано перші договори про роз­зброєння та скорочення стратегічних озброєнь, виведе­но радянські війська з Афганістану та країн Східної Європи, завдяки цьому впали комуністичні режими та

"Берлінська стіна", що роз’єднувала німецький народ. Розпочався роз­пад блоку країн – учасниць Варшавського договору і РЕВ. Світова соціалістична система перестала існувати.

Складовою перебудовчого процесу стало національно-державне відродження в республіках СРСР, зокрема в Україні. І_Цоправда, коли гласність завойовувала позиції в Москві та інших регіонах Союзу, Ук­раїна внаслідок консервативності мислення першого секретаря ЦК КПУ В. І_Цербицького залишалася заповідником застою. Аварія на Чорнобильській атомній електростанції розбурхала інтелігенцію, яка була невдоволена повільними темпами змін. Почали створюватися "не­формальні" об’єднання і групи. У 1989 р. утвердилася перша масова політична організація, опозиційна до КПУ, – Народний рух України за перебудову. Почала оприлюднюватися інформація про маловідомі сто­рінки української історії XX ст. – про Українську Народну Респуб­ліку, Центральну Раду, голодомор 1933 p., сталінські репресії, ОУН-УПА. Розгорнулася дискусія щодо правомірності національної симво­ліки. Почався масовий вихід з КПРС.

Важливим випробуванням для демократії стали вибори народних де­путатів СРСР навесні 1989 р. Вперше за роки радянської влади на одне місце претендувало кілька кандидатів. Так, на 175 мандатів на­родних депутатів СРСР від республіки було висунуто 650 кандидатур. Незважаючи на перешкоди, народними депутатами СРСР було обра­но багатьох прихильників радикальних реформ, серед них письменни­ки Д. Павличко, В. Яворівський, Ю. Щербак, Р. Братунь. У березні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР, де з 442 обраних депутатів 111 було обрано від демократичного блоку. Вибори засвідчи­ли, що монополія компартії на владу похитнулася, а Україна одержала демократично обраний парламент.

Демократизація суспільства активізувалася завдяки появі політичних партій, опозиційних до КПРС. У 1990-1991 pp. на грунті різних "не­формальних" об’єднань, організацій, груп виникло близько 20 партій, серед яких найвпливовішими були Українська республіканська партія, Демократична партія України, Українська селянська демократична партія, Партія демократичного відродження України, Партія зелених України та ін. Більшість із них були нечисленні, слабкі організаційно і мате­ріально. Безперечно, вони не могли конкурувати з КПРС, яка ще

контролювала реальні важелі влади. Але їх кількість та конструктивна позиція завдали відчутного удару по монополії КПРС в утриманні влад­них структур.

Під натиском опозиції 16 липня 1990 р. Верховною Радою була прийнята Декларація про державний суверенітет України, а 2 серпня – Закон "Про економічну самостійність Української РСР". Такі самі про­цеси відбувалися в усіх союзних республіках. Консерватори із союзно­го керівництва 19 серпня 1991 р. зчинили заколот і запровадили над­звичайний стан у країні. Дії гекачепістів остаточно дискредитували ком­партію. Скориставшись повною деморалізацією Компартії України, Верховна Рада 24 серпня 1991 р. прийняла "Акт незалежності Украї­ни", який був підтверджений на всенародному референдумі 1 грудня того ж року. Водночас було прийнято рішення про деполітизацію армії та правоохоронних органів, з ЗО серпня Президія Верховної Ради заборо­нила діяльність Компартії України. Частина колишніх комуністів у жовтні створила Соціалістичну партію України. 7-8 грудня 1991 р. президенти України Л. Кравчук та Росії Б. Єльцин і голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич під час зустрічі на білоруській землі у Біловезькій пущі оголосили про припинення існування СРСР. Кожна республіка ставала суверенною державою, а замість СРСР було заяв­лено про створення Співдружності незалежних держав.

Таким чином, Україна мирним шляхом здобула незалежність і су­веренітет, почався процес утвердження державності. Цьому значною мірою сприяло визнання України світовим співтовариством. Лише за грудень 1991 р. Україну визнали 62 держави, а впродовж 1992 р. ще 64. У день прийняття Акта незалежності України парламент подбав про оборону держави, прийнявши постанову "Про військові формуван­ня в Україні", якою всі війська, дислоковані на території республіки, підпорядковувалися Верховній Раді, було створено Міністерство обо­рони України. 4 листопада 1991 р. було прийнято закони "Про дер­жавний кордон України", "Про Збройні сили України", "Про Націо­нальну гвардію України". Восени цього ж року було утворено Службу безпеки України, прийнято важливі закони "Про прокуратуру", "Про громадянство України" та ін.

На початку 1992 р. було затверджено національну символіку дер­жави: Гімн на музику М. Вербицького "Ще не вмерла Україна", ма­лий Герб – тризуб князя Володимира та Прапор – синьо-жовте

знамено. Одночасно йшла реорганізація органів влади, створювалася дипломатична служба України.

Найважливішою подією в закріпленні суверенітету і незалежності Української держави стало прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Конституції України. Цей день святкується як на­ціональне свято. Відтепер українці остаточно визначилися як окремий, великий повноцінний етнос, що має власну історію, культуру, державу. Згідно з Конституцією України держава сприяє консолідації та розвит­кові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Перебудова радянського суспільства в останні НАЦІОНАЛЬНО-роки функціонування СРСР не стала прикла- КУЛЬТУРНЕ

дом до змін в Україні. Тут продовжувалася ВІДРОДЖЕННЯ політика попередніх років правління за модел­лю Л. Брежнєва і М. Суслова, яка передбачала денаціоналізацію і духовне спустошення. Цю політику підтримував перший секретар ЦК КПУ В. І_Цербицький. В Україні активно поширювалася русифікація, катастрофічно зменшувалася кількість шкіл з українською мовою на­вчання, в вузах українською мовою читалося близько 5 відсотків лекцій. На 1988/89 навчальний рік не залишилося жодної української школи в Донецьку, Чернігові, Харкові, Луганську, Одесі, Миколаєві. Україн­ські театри перейшли на так званий двомовний режим. Частка українців зменшилась з 76,8 % у 1959 р. до 72,6 % у 1989 p., тоді як частка росіян збільшилась з 16,9 до 22 %. Українська мова витіснялася з усіх сфер суспільного життя, духовне життя занепадало.

Розбудив Україну Чорнобиль. Все, що робилося в дні після аварії на ЧАЕС керівництвом центральних органів СРСР і України, було злочином перед людством і зокрема перед українським народом.

Першими, хто подав голос на захист збереження української куль­тури, навколишнього середовища, відродження правдивої історії Украї­ни, були письменники. Широкий резонанс у суспільстві мали виступи О. Гончара, Р. Братуня, І. Дзюби, І. Драча, В. Дрозда, В. Яворів-ського, Ю. Щербака, Б. Олійника і багатьох інших. Ґрунтовний аналіз занепаду української культури зробив О. Гончар на Всесоюзній творчій

конференції у Ленінграді 1 жовтня 1987 р. На всесоюзну трибуну було винесено проблему засилля атомних станцій в Україні, висловлено про­тест проти планового будівництва АЕС поблизу Чигирина і в Криму, вказано на загрозу екології від реалізації проекту каналу Дунай – Дніпро, який мав перегородити увесь Дніпровсько-Бузький лиман, від чого гирло Дніпра перетворилося б на величезне смердюче болото. О. Гончар висловив думку, що література і наука повинні спільно з гу­маністичних позицій трудитися в ім’я людини.

Значною подією цього періоду, яка вийшла далеко за межі України, було проведення у вересні 1986 р. у Львові міжнародного симпозіуму "І. Франко і світова культура", присвяченого 130-й річниці від дня на­родження письменника та виходу в світ 50-го видання його творів. У ньому взяли участь провідні славісти, письменники і перекладачі з країн Західної Європи і США. В грудні цього ж року на Львівщині відзнача­лися 175-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича і 150-річчя виходу в світ альманаху "Русалка Дністрова". На батьківщині письмен­ника в с Підлісся Золочівського району відкрито літературно-меморіаль­ний музей. У 1987 р. з ініціативи ЮНЕСКО в усьому світі святкувався сторічний ювілей від дня народження одного з визначних українських ак­торів і режисерів Леся Курбаса. До цієї дати в с Скала на Тернопіль­щині, де Курбас провів дитячі роки, було відкрито музей, організовано наукові конференції у Львові, Тернополі, Харкові, Одесі, відкрито мемо­ріальні дошки у Львові і Києві. Саме в цей час на пленумі Спілки пись­менників України вперше було оприлюднено інформацію про голодомор 1932-1933 pp., який замовчувався упродовж десятків років.

У червні 1989 р. під Неаполем за участю провідних українських вчених з діаспори та України, відомих славістів Європи було засновано міжнародну асоціацію україністів (МАУ), президентом якої став відо­мий літературний критик І. Дзюба. А через кілька днів у Львові відно­вило свою діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка.

Знаменною подією загальнокультурного значення стало видання з весни 1990 р. журналу "Кур’єр ЮНЕСКО" українською мовою.

У наступні роки було багато зроблено для відродження історичної пам’яті, повернення народові культурної спадщини попередніх поколінь. У 1990-1991 pp. окремими виданнями побачили світ праці М. Косто­марова, Д. Яворницького, Л. Єфименко, М. Грушевського, І. Крип’я-кевича, Д. Дорошенка, Д. Донцова та ін. Вийшов збірник пісень

українських січових стрільців, матеріали до історії визвольних змагань 20-50-х років XX ст. Видано багато мемуарної літератури. На екра­нах з’являються фільми С. Параджанова, Ю. Іллєнка, К. Муратової.

З проголошенням незалежності України держава відчувала гостру потребу у створенні законодавчої бази в галузі культури. Цього потре­бувала, по-перше, та обставина, що необхідно було скасувати союзне законодавство, по-друге, – в умовах переходу до ринкової економіки змінювався сам підхід до фінансування культури державою.

Важливим кроком у цьому напрямку стало прийняття Верховною Радою України 19 лютого 1992 р. "Основ законодавства про культу­ру". Ця програма розвитку національної культури практично поривала з минулим, визначала напрямки розвитку культури, надавала йому пріо­ритетності. А напередодні прийняття цього закону Президент України видав Указ "Про невідкладні заходи щодо соціального захисту діячів культури і мистецтва в умовах переходу до ринкових відносин", завдя­ки якому близько 70 провідних працівників культури і мистецтв одер­жали персональні стипендії і пенсії.

Вагомим був внесок інтелігенції у відродження української культу­ри. З ініціативи Спілки письменників України, Народного руху Украї­ни, Асоціації творчої інтелігенції "Світ культури", Інституту літератури ім. Т. Шевченка та інших організацій у Києві у вересні 1991 р. відбув­ся Форум інтелігенції України, який виробив конкретні програми участі творчих працівників у державотворчому процесі.

Загальнонаціональною подією стало святкування в 1991 р. 125-річчя від дня народження видатного історика України М. Грушевського. В серпні у Львові відбулася конференція, в роботі якої взяло участь понад 150 науковців з України, США, Канади, Франції, Польщі, Че-хословаччини і Ватикану. 22 листопада 1991 р. вперше ювілей М. Гру­шевського відзначався в столиці України на державному рівні. В театрі опери і балету відбулася урочиста сесія Верховної Ради України, в му­зеї історії Києва було відкрито виставку, на фасаді будинку № 35 по вул. Володимирській, де містилася колись історична секція ВУАН і пра­цював М. Грушевський, встановлено меморіальну дошку. Ювілейні святкування відбулися і в інших містах України.

Великого резонансу набув скликаний в Одесі наприкінці 1991 р. перший Всеукраїнський міжнаціональний конгрес з проблем духовного відродження народів, які проживають в Україні.

Великомасштабні культурно-політичні акції відбулися в 1992 р. у день проголошення IV Універсалу Центральної Ради; 22 січня 1992 р. у Києві в Палаці культури "Україна" розпочав роботу Конгрес українців суверенних держав колишнього СРСР. Завданням форуму було кон­солідувати так звану східну діаспору, надати їй можливу державну до­помогу. Значною подією став проведений у серпні цього ж року Все­світній форум українців. Вперше Україна зібрала у столиці своїх синів і дочок з усіх куточків світу. На форумі було створено координаційний орган світового українства – Українську всесвітню координаційну раду (УВКР), до складу якої увійшло понад 11 представників від західної і східної діаспори. Головою ради став відомий громадський діяч І. Драч. Рада стала ініціатором низки загальнокультурних заходів. Виїзні засі­дання УВКР у Чигирині (1993), Батурині (1994) розпочали громадсь­ко-державний рух з відродження давніх українських столиць. На дер­жавному рівні вшановано 350-річчя від дня народження гетьмана І. Ма­зепи, 400-річчя від дня народження Б. Хмельницького, навесні 1995 р. на Харківщині відбулося свято "Слобожанський Великдень".

Значним кроком до національно-культурного відродження було ство­рення урядової Комісії з питань повернення культурних цінностей, яку очолив мистецтвознавець О. Федорук. Комісія веде інвентаризацію цін­ностей, які різними шляхами опинилися за межами України. Уже на сьо­годні з Чехії повернулися архіви О. Олеся і О. Ольжича. До відділу ру­кописів Львівської національної бібліотеки ім. В. Стефаника надійшли рукописи Б. Антонича, з Німеччини передано колекцію з 82 предметів доби мідного віку, трипільського і скіфського періодів, що були вивезені з України в 1944 р. Повернено частину історико-культурних документів О. Довженка, колекцію мистецьких творів художників М. Андрієнка, Л. Морозової, окремі праці вченого Ю. Січинського тощо.

У 2000 р. у складі Міністерства культури і мистецтв України ство­рено Державну службу контролю за переміщенням культурних ціннос­тей через державний кордон. До відання служби віднесено державну експертизу культурних цінностей, повернення викрадених, незаконно вивезених і неповернених творів мистецтва. Відбувся Всеукраїнський з’їзд працівників культури і мистецтв, на якому з програмними про­мовами виступили Президент України Л. Кучма та міністр культури Б. Ступка, визначивши шляхи розвитку культурно-мистецького проце­су держави.

Подією всеукраїнського масштабу стало відкриття у Львові 24 серпня 1992 р. пам’ятника Т. Шевченкові (скульптори В. і А. Сухорські). А 22 серпня цього ж року на Святоюрській горі перепоховано патріар-ха української греко-католицької церкви кардинала Иосифа Сліпого. Цього ж року пожвавив свою діяльність український фонд "Відроджен­ня", закладений як філіал навесні 1989 р. відомим американським ме­ценатом Дж. Соросом. У серпні відбулося святкування 50-річчя Укра­їнської Повстанської Армії, в рамках якого пройшли урочисті збори в Палаці культури "Україна’ і похід ветеранів УПА по Хрещатику, від­відини могили Т. Шевченка в Каневі. У м. Новограді-Волинському проведено літературно-мистецьке свято "Лесині джерела". На Гали­чині відзначено 120-річчя від дня народження письменника Б. Лепко-го. В с Ломівці на околиці Дніпропетровська в хаті батьків відкрито музей О. Гончара. В с Кульчиці на Львівщині відкрито пам’ятник гетьманові П. Сагайдачному, а в с Підгірки на Івано-Франківщині – музей-садибу родини І. Франка.

Великі зрушення відбулися в культурному житті національних мен­шин України. Розвивається система національних шкіл, бібліотек, пре­си, наукових і культурних центрів, радіо, телебачення, театрів, творчих колективів. Налагоджується підготовка кадрів національної інтелігенції, створено низку національно-освітніх товариств. Особлива увага приді­ляється найчисленнішій нацменшині – російській. В Україні діє 2 тис. 399 державних шкіл з російською мовою викладання, 2 млн. 106 тис. учнів, або 31,7 % їх загальної кількості навчаються російською мовою, майже 280 тис. дітей відвідують групи з російською мовою, навчання і виховання в 17,6 тис. дитячих дошкільних закладів, вищу освіту росій­ською мовою здобувають 35 % українських студентів. Сьогодні в нашій країні функціонує 14 російських театрів державного підпорядкування, 440 млн. одиниць, або 55 /о, бібліотечного фонду України становлять книги російською мовою, видається 1195 російських газет, або 49,7 /о загальної кількості українських періодичних видань.

У дев’яностих роках виникають недержавні культурно-мистецькі ор­ганізації, серед них такі, як асоціація творчої інтелігенції "Світ культу­ри", громадські об’єднання театр-студія "Арабески", "Арт-екзистен-ція", асоціація "Артгалереї України", асоціація "Нова музика", мистець­ке об’єднання "Дзига", Центр міжнародних культурних ініціатив та ін.

В організації і здійсненні різноманітних за характером культурних програм дедалі більшу роль відіграють благодійні фонди. Крім згада­ного українсько-американського фонду "Відродження" створено благо­дійний фонд "Літературна скарбниця" при Спілці письменників Украї­ни. Діють також фонди М. Грушевського, Український фонд підтрим­ки культури, "Центр сучасного мистецтва", "Деметра", "Мистецьке березілля", Фонд розвитку історичних досліджень та ін.

Активно працює колектив Українського центру духовної культури. Як науково-методичний і культурно-просвітницький заклад він об’єд­ную багатьох відомих в Україні фахівців з історії, філософії, соціології, права, народознавства, визначних діячів літератури і мистецтва. При центрі діє "Літературна світлиця", "Музична вітальня", літературно-му­зичний театр "Біля Святої Софії", дискусійний клуб "Інтелект Украї­ни. Проблеми пошуку оптимальних форм розвитку демократичного сус­пільства". Центр видав, зокрема, такі унікальні літературні серії, як "Духовні скарби України" (50 томів), "Український історичний роман" (ЗО томів), "Українська соціологічна думка" (15 томів), "Історія релігії в Україні" (10 томів).

Державні премії ім. Т. Шевченка за визначний вклад у розвиток української культури отримали В. Маняк та Л. Коваленко (посмерт­но), В. Голобородько, О. Лупій, О. Апанович, І. Світличний (посмерт­но), Н. Світлична (США), Г. Логвин, Б. Ступка, Н. Лотоцька, Д. Лідер, Л. Ященко, Я. Гоян, В. Тельнюк, А. Антонюк, В. Зінке-вич, М. Герц, В. Осійчук, Б. Янівський, Р. Конквест (США), Л. Большаков (Російська Федерація), P. Рахманний та ін.

Влітку 1993 р. у Вашингтоні в культурному центрі Міжнародного валютного фонду відкрилася перша виставка незалежної України "Україна: образи V-IV тисячоліття до народження Христа", приуро­чена до 100-річчя від часу, коли археолог В. Хвойка відкрив трипільську культуру в Україні. На виставці експонувалися 162 археологічні зна­хідки трипільської культури та 42 роботи сучасних молодих майстрів.

Серед важливих законодавчих актів у галузі культури, які після 1991 р. ухвалила Верховна Рада – "Закон про бібліотеки" та "Закон про музеї", укази Президента "Про Всеукраїнський день працівників культури та аматорів народного мистецтва", "Про державну підтримку клубних закладів", видані 2000 р. Міністерство культури і мистецтв

України підготувало для розгляду в парламенті проекти законів про кіно, про переміщення культурних цінностей, про охорону культурної спад­щини, про неприбуткову та благодійну діяльність. Сьогодні в підпоряд­куванні Міністерства культури і мистецтв перебувають 15 національ­них закладів культури, діє Український центр культурних досліджень, Інститут пам’яткоохоронних досліджень та Національний науково-рес­тавраційний центр з трьома філіями в регіонах, створено кілька запо­відників національного значення.

До культурно-політичних надбань незалежної України слід зараху­вати систему державних нагород. Окрім впровадженої в 1992 р. По­чесної відзнаки затверджено орден Богдана Хмельницького, відзнаку "За мужність", ордени Ярослава Мудрого і княгині Ольги.

Великої шкоди було завдано національній школі у процесі ОСВІТА русифікації освіти. В Україні помітно зменшувалась кіль­кість шкіл з українською мовою навчання. Верховна Рада прийняла в 1989 р. "Закон про мови в Українській РСР", яким українська мова оголошувалася державною. Лише з цього часу в Україні наново відкри­ваються сотні шкіл з українською мовою навчання, організовуються тисячі україномовних класів у школах з російською мовою навчання. За кілька років кількість першокласників, які навчаються українською мо­вою, збільшується з 43,5 до 68 /о.

У травні 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про ос­віту", що визначив школу як основу духовного, соціального, економічно­го, культурного розвитку суспільства і держави. Освіта в Україні, на­голошувалося в ньому, грунтується на засадах гуманізму, демократії, на­ціональної самосвідомості, взаємоповаги між націями і народами. Закон вніс кардинальні зміни в систему освіти, вона стала більш гнучкою та різноманітною. Поряд з класичною середньою школою з’явилася знач­на кількість ліцеїв, гімназій, коледжів. Ці заклади збагатили навчаль­ний і виховний процес учнів, сприяли поглибленому розвитку їх здібно­стей. Зроблено певні кроки у справі гуманізації освіти. Значно поглиби­лось вивчення української історії, літератури, географії, народознавства, інших суспільних наук.

BHI1JA І СЕРЕДНЯ З метою тіснішого зв’язку з середньою

СПЕЦІАЛЬНА ОСВІТА освітою Міністерство народної освіти

та Міністерство вищої і середньої спе­ціальної освіти були злиті в одне – Міністерство освіти України, яке з 1999 р. носить назву Міністерство освіти і науки України. Базовою формою навчання стала стаціонарна форма. Скасовано вечірню і знач­но скорочено заочну форми навчання. Здійснюється реорганізація ви­щої і середньої спеціальної освіти з тим, щоб наблизити її до нинішніх вимог Української держави, а також умов перебудови соціально-еконо­мічного життя. Поступово відбувається перехід на триступеневу підго­товку: бакалавр, спеціаліст, магістр. Поряд з державними створено навчальні заклади, що базуються на інших формах власності. Вищі на­вчальні заклади стають автономними у своїй діяльності. Державні вузи практикують платну форму навчання.

До досягнень у перебудові галузі освіти варто зарахувати відновлення діяльності Києво-Могилянської та Острозької академій, відкриття в Києві Національної академії управління, Академії фінансистів у Донець­ку, Дипломатичної академії в Києві, Міжрегіональної Академії управлін­ня персоналом, низки нових університетів. В Україні здійснено велику роботу з акредитації вузів, переходу їх на українську мову викладання.

НАУКА Як і в попередні періоди, наука України у 80-ті та на по­чатку 90-х років перебувала у тяжкому стані. Попри видимі зміни в суспільно-політичному житті країни Академія наук Ук­раїни залишалась осередком застою, де зберігалися командно-адмініст­ративні методи керівництва, відомчі інтереси переважали над загально­державними, а бюрократизація пронизала всі ланки наукових закладів. Це стримувало науковий процес, ефективність наукових досліджень. За вказівками партії наукові установи займалися переважно прикладними дослідженнями, що призвело до значного скорочення фундаментальних напрацювань, падіння їх престижу.

До негативних явищ у науці слід також віднести те, що прикладні розробки, на які було витрачено величезні коштів, майже на 90 % не мали практичного застосування. Серйозною проблемою і вадою науки в Україні дотепер є те, що вона традиційно поділена на академічну, вузівську та галузеву, навіть створення Міністерства науки і техно­логій України з метою координації і піднесення ефективності науко-

вих досліджень не дало бажаних результатів. Згодом це міністерство було ліквідовано.

Незважаючи на те що в Україні на 1994 р. загальна чисельність на­уковців становила близько 300 тис. чоловік, що вдвічі більше, ніж у деяких західних країнах, ефективність наукових досліджень була наба­гато нижчою, ніж у Західній Європі чи Америці.

Поступово перебудовується робота Академії наук, змінюються пріо­ритети, відбувається перегрупування наукових сил, посилюється увага до фундаментальних досліджень. В 1994 р. Академію наук України прого­лошено Національною. В її системі створено низку нових суспільство­знавчих наукових інститутів: Інститут української археології ім. М. Гру-шевського (з філіями у Дніпропетровську і Львові), Інститут українсь­кої мови, Інститут сходознавства ім. А. Кримського, Інститут світової економіки і міжнародних відносин, Інститут соціологічних досліджень, Інститут народознавства ім. І. Крип’якевича та ін.

Значною подією в науковому житті України стало створення в 1990 р. Української наукової асоціації (УНА), яка, на думку засновників, мала сприяти відродженню української науки і виведенню її на світовий рі­вень. Згодом було засновано Академію наук вищої школи, низку галу­зевих академій, як державних, так і громадських організацій науковців. При Київському університеті ім. св. Володимира було відкрито навчаль­ний і науковий заклад – Інститут українознавства. Міцнішає спів­робітництво з науковцями української діаспори, інтелектуальні сили яких спрямовані на розвиток і утвердження української науки. Деякі з них включилися безпосередньо у державне і культурне будівництво в Ук­раїні, серед них В. Гаврилишин, Б. Кравченко, И. Пріцак, Т. Гунчак та ін.

Відчутні зміни відбулися в галузі гуманітарних наук. Спираючись на досягнення світової науки, активізується тематика досліджень, розпо­чалася робота з підготовки фундаментальних праць з історії українського народу, культури, літератури. В Україні створено національну систему атестації наукових кадрів.

Процеси оновлення суспільства широко охопили, ЛІТЕРАТУРА насамперед, літературу. Письменники звільняють­ся від догматів комуністичної ідеології. Відбувається переоцінка суспіль­них ідеалів, історичних подій. Сьогодні перше місце посіла публіцисти-

ка, яка висвітлює політичні процеси і зміни, що відбуваються в суспіль­стві. Доречно відзначити наповнену високим громадянським пафосом творчість О. Гончара, І. Драча, Д. Павличка, П. Мовчана, В. Яво-рівського, І. Дзюби, Р. Лубківського, Р. Іваничука, О. Сизоненка, О. Мусієнка, Ю. ЬЦербака, П. Осадчука та ін. Багато хто з них сьо­годні перо письменника замінив на політичну діяльність, вони займа­ють високі державні, партійні, дипломатичні посади, є народними де­путатами, що істотно позначається на їх активній творчій праці.

Вагомий внесок у відтворення історичної пам’яті та повернення за­бутих імен діячів культури і мистецтва зробили Спілка письменників України та її друковані органи: газета "Літературна Україна", часопис "Вітчизна’, "Жовтень" (з 1990 р. – "Дзвін"), "Київ", "Прапор" (з 1991 р. – "Березіль"), "Дніпро", "Всесвіт", академічні журнали "Радянське літературознавство" (з 1990 р. – "Слово і час"), "Україн­ський історичний журнал", "Народна творчість і етнографія", тижне­вик "Україна" та щоквартальник "Пам’ятки України".

Завдяки цим виданням почали повертатися в українську літературу раніше заборонені імена письменників та їх твори, твори мистецтва, творчість митців діаспори, історичні дослідження. Так, зокрема газета "Літературна Україна" відкрила рубрику "Сторінки призабутої спадщи­ни". З’явилися нові розвідки, були опубліковані твори Б. Лепкого, Г. Чупринки, М. Зерова, М. Куліша, В. Винниченка, М. Драй-Хма-ри, П. Савченка, Г. Михайличенка, В. Симоненка, В. Стуса, І. Світлич-ного, Є. Сверстюка та ін. Тижневик "Україна" почав друкувати мистец­твознавчі розвідки про твори М. Бойчука та його школи, висвітлювати творчість таких художників, як Н. Онацький, О. Заливаха, І. Марчук, А. Антонюк, Ф. Гуменюк, які замовчувалися за часів застою.

Дата добавления: 2015-05-22