Культурна революція

«Культурна революція». Перетворення в галузі культури, які мали здійснити більшовики, Ленін ототожнював з культурною революцією. На його думку, ця революція мала залучити народні маси до активної історичної творчості.
Це були лише добрі побажання. Насправді тоталітарна держава вимагала від людини не активної життєвої позиції, а сліпої покори. Їй потрібні були виконавці — «гвинтики». Керівні діячі партії з великою підозрою ставилися до освіченого прошарку населення, який у Росії звикли називати інтелігенцією, хоча самі вони (за деякими винятками) належали до інтелектуальної еліти дореволюційного суспільства.
У культурній політиці державної партії чудові декларації не збігалися з суворою практикою. Декларувалося, наприклад, що кожній людині повинні бути доступні інтелектуальні багатства, нагромаджені людством протягом віків. Однак сама партія надто вибірково ставилася до використання цих багатств. Ідеологізація культурного життя дійшла до крайніх меж і найвульгарніших форм. За межами дозволеного опинилися цілі культурні шари. Творче життя митців було настільки регламентованим, що інколи втрачало ознаки творчості. Методичному переслідуванню піддавалося релігійне життя людини. Йшов активний розпродаж культурної спадщини за кордон, оскільки уряд завжди потребував валюти. Під час реконструкції міст холоднокровно знищувалися унікальні храми, що стояли віками.
Разом з тим держава турбувалася про розвиток масової культури. В цій сфері було досягнуто безсумнівних успіхів. Йдеться, зокрема, про поліпшення елементарної грамотності народу. Перший перепис 1897 р. засвідчив, що в Україні, вміли читати й писати лише 27,9 % населення. На початку XX ст. становище майже не змінилося. Наслідуючи російський приклад, РНК УСРР у травні 1921 р. прийняла декрет, за яким усе неписьменне населення віком від 8 до 50 років зобов'язувалося навчатися грамоти. Поряд з наркомосом УСРР та підвідомчими йому школами й культосвітніми закладами до справи лікнепу залучалися комсомольські й профспілкові організації, комнезами, кооперація, червоноармійські частини. Всю роботу координувала Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з неписьменністю. Активістів лікнепу називали культармійцями. Перепис населення 1939 р. зареєстрував в Україні вже 85,3 % письменних у віці від 9 до 50років.
Найважливішою проблемою загальноосвітньої школи вважалося переведення її на рідну мову учнів. Попри нестачу вчительських кадрів і підручників, будівництво національної школи просувалося досить успішно. 1925 р. в Києві діяло понад 90 шкіл: 49 російських, 35 українських, 7 єврейських, 2 польські, а також татарська, німецька, вірменська і навіть арабська.
Не менш важливою проблемою було залучення до навчання всіх дітей відповідного віку. Навіть у 1927/28 навчальному році близько 30 % дітей шкільного віку ще залишалося поза Школою. Впровадження всеобучу розпочалося з осені 1930 р. Доводилося одночасно розв'язувати проблеми створення підручників, будівництва шкільних приміщень, підготовки кадрів. У 1932/33 навчальному році, як свідчать статистичні довідники, загальним навчанням було охоплено 98 % дітей віком до 10 років, а 95 % випускників початкової школи продовжували вчитися далі. Проте більшу частину того навчального року в сільській місцевості лютував голодомор, в умовах якого годі було й говорити про навчальний процес.
Різноманітність форм навчання зійшла нанівець. З 1932 р. запроваджувалася єдина структура загальноосвітньої школи: початкова (І — IV класи), неповна середня (І —VII) і середня (І — X). Стандартизація торкнулася і навчальних програм. Учителі у викладі матеріалу мали дотримуватися тексту підручника. Еталоном для розробки шкільного курсу вітчизняної історії з 1938 р. став сталінський «Короткий курс історії ВКП(б)».
У другій п'ятирічці (1933 — 1937) збільшилося будівництво шкіл, що дало змогу ліквідувати навчання у третю зміну. Середньою школою було охоплено вже близько третини учнів. Понад 80 % дітей навчалося в українських школах. З 1938 р. почалося згортання мережі шкіл, орієнтованих на обслуговування національних меншин.
Дореволюційна інтелігенція за своєю чисельністю не могла задовольнити потреб народного господарства і культури. До того ж значна її частина емігрувала, а ті, хто залишився, працювали у вкрай несприятливих умовах і поступово були майже повністю винищені за стандартними звинуваченнями у «шкідництві». їхнє місце зайняли «висуванці» з робітничого класу й селянства. Найчастіше вони не могли задовільно впоратися з покладеними на них функціями. З початку 30-х pp. зросли масштаби підготовки фахівців за скороченою програмою через робітфаки, вузи й технікуми. За першу і другу п'ятирічки українські навчальні заклади підготували майже таку саму кількість фахівців, яка була в усій дореволюційній Росії. Однак їм не вистачало загальної культури, освіченості, достатньої теоретичної підготовки і практичного досвіду.
Для запровадження тотального контролю над творчістю митців у середині 30-х pp. було утворено відповідні спілки (письменників, художників, композиторів тощо). За їх допомогою тоталітарна держава придушувала в зародку будь-яке відхилення від регламентованої лінії поведінки. Масовий «відстріл» інтелігенції тяжко позначився на духовному житті народу, загальному рівні економіки й культури, функціонуванні народного господарства і, зрештою, на обороноздатності. При зовнішній повазі до національних форм культури тоталітаризм виявляв неабияку вправність в уніфікації глибинного змісту культурного процесу за ідеологічними стандартами так званого «соціалістичного реалізму».

Дата добавления: 2015-05-22