Лесь Курбас – видатний діяч українського театрального мистецтва

Народився 25 лютого 1887 року у Самборі на Львівщині. Справжне ім`я - Олександр-Зенон Степанович Курбас. Батьки Степан Курбас та Ванду Гейхман були акторами. Дитинство Леся проходить у селі Старий Скалат Підволочиського району (Тернопільщина) у діда Пилипа Івановича Курбаса, настоятеля місцевої церкви. Навчався в Тернопільській гімназії, де вперше записується до аматорського театрального гуртка.

Після закінчення гімназії, рідні радять обрати йому фах педагога чи сан священика. Він же таємно від них пише лист до управи "Руської бесіди", щоб йому як синові актора виділили стипендію для навчання в драматичній школі, та театр коштів не мав. Тоді Лесь стає студентом філософського факультету Віденського університету, вивчає слов'яністику та германістику. Через рік смерть батька змушує його перевестися до Львівського університету - поближче до матері, рідні, щоб якось їм допомагати. Тут юнаки та дівчата створюють студентський драмтеатр, і Лесь Курбас шліфує свій акторський та режисерський талант. Проте недовго. За участь у молодіжній демонстрації серед 49 відрахованих з Львівського університету значилося також його прізвище. Юнак усе-таки не пориває навчання. Знову їде до столиці тодішньої Австро-Угорської імперії - Відня і закінчує тутешній університет, а водночас - драматичну школу вільного слухача при Віденській консерваторії. У 25р. він вступає до Гуцульського театру Гната Хоткевича. Але вже через півроку його зарахували до трупи "Руської бесіди", в складі якої свого часу виступали Лесеві батьки.

У "Руській бесіді" чимало ролей Курбас виконував у парі із славною актрисою Катериною Рубчаковою (народилася у м. Чортків на Тернопіллі, за незалежності України тут спорудили їй пам'ятник). З найбільш відомих їхніх вистав - "Осіння буря" Войнича. Назва спектаклю, можна сказати, теж стала символічною. Адже у серці молодого Леся вирувала буря закоханості до Катерини. Та ці власні почуття певний час не виносив з глибин душі. Нагода таки трапилася. З Рави-Руської театр тримав гастрольний курс на Краків. На одному з возів Курбасу випало їхати разом з Рубчаковою. Він і освідчився їй у палкому коханні. Обраниця, мов на сцені, артистично розсміялася. І тоді в Лесеві заклекотала буря гніву та образи - вийняв зброю й умить постріл вразив його груди. Здавалося, настала для нього вічна зима. У Львові актора прооперували, але кулю не вдалося вийняти. Кілька грамів заліза кохання він проносить аж до проблиску осені свого життя.

Навесні 1916 року він увесь поринає у вир театральних буднів єдиного в Києві українського стаціонарного драмтеатру Миколи Садовського. Навколо популярного актора дедалі більше згуртовувалася творча молодь. Він створює театральну студію, а на початку 1917 року і "Молодий театр" - новий за формою (обстоював позиції авангардизму) та змістом. На сцені "Молодого" зійде й творча зірка Валентини Чистякової, майбутньої дружини режисера.

В березні 1922 року в Києві він засновує модерне експериментальне мистецьке об'єднання "Березіль". Відтак через чотири роки театр "Березіль" переїде до Харкова (тодішньої столиці радянської України). Тут долі судилося поєднати два творчих українських генії - Леся Курбаса як режисера та Миколу Куліша як драматурга. Постановки п'єс "Народний Малахій", "Мина Мазайло" викликали в більшовицької влади обурення. "Патетичну сонату" заборонили ставити. Відтак у Курбаса був рік творчої апатії. Але він узявся показати Кулішеву драму "Маклена Граса". Прем'єра відбулася у вересні 1933 року під наглядом чекістів. Потім же розпочалося судилище над режисером - офіційні органи не сприйняли спектакль, звинуватили Леся Степановича у буржуазному націоналізмові та у відході від магістральної лінії партії.

Друзі Курбаса збагнули владну поведінку. Тож порадили йому залишити Україну. Він виїхав до Москви. Але це не допомогло. Наприкінці грудня того ж 1933-го Курбаса заарештували. На Луб'янці завели карну справу N 3168. Йому інкримінували належність до УВО (Української військової організації), постановки лише націоналістичного змісту. Катування, тортури змусили митця цей чекістський наклеп визнати правдою. Так званий суд, щоправда, відбувся в Харкові. Отримав п'ять років ув'язнення. Етапом доправили на далеку північ - на спорудження Біломор-Балтійського каналу. Тут видатний режисер знову зорганізовував театри. Навіть на холодних і голодних Соловках, куди його пізніше привезуть, теж матиме сцену. "Курбас ліг в ту промерзлу землю", - у шістдесятих роках минулого століття напише Ліна Костенко. Тоді ж дружина Валентина Чистякова отримає офіційний документ, який стверджуватиме, що її чоловік помер 1942 року від крововиливу в мозок. Але вже за незалежності України з архівних джерел стало відомо, що найславетнішого українського театрального діяча розстріляли 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох. Тоді ж кулі служак ГУЛагу скосили навічно 1111 в'язнів Соловецької тюрми особливого призначення. Цей нелюдський акт був присвячений 20-ій річниці так званої жовтневої соцреволюції. Слова мовчать. Але не пам'ять.

68. Суспільно-політична та культурно-просвітницька діяльність "шістдесятників"

Знаменною подією в Україні стало народження талановитого покоління українських літераторів, письменників, літературних критиків — В. Симо-ненко, М. Вінграновський, Ліна Костенко, Б. Олійник, І. Драч, В. Коротич, І. Світличний, І.Дзюба, П. Заливаха, А. Горська та ін. Це були представники нової духовної течії — «шістдесятники».

Творчість «шістдесятників» розвивалася під впливом інтересу до письменників «розстріляного відродження» та ідей письменників Заходу: Е. Хемінгуея, Е. М. Ремарка, Ф. Кафки, А. Камю та ін. «Шістдесятники» прагнули розкрити у своїй творчості стан душі людей, вільних від застарілих стереотипів, страху. У своїх творах вони відображали природне людське прагнення бути щирим, розкутим, індивідуальним і неповторним. Однак серед «шістдесятників» не було відкритих супротивників радянського режиму, деякі прагнули лише удосконалити його.

Нова генерація українського національного – визвольного руху, борючись проти панівного режиму, застосовувала різноманітні форми й методи діяльності. Дисиденти об’єднувалися в підпільні гуртки та організації. Для поширення своїх ідей вони видавали „самвидавські“ документи, критичні статті, в яких розкривали антинародну політику державно-партійної верхівки. Найхарактернішими зразками тогочасного „самвидаву“ були часописи „Воля і Батьківщина“ та „Український вісник“. Для популяризації й поширення патріотичних ідей вони організовували Шевченківські свята, вечори пам’яті Лесі Українки, І. Франка, створювали гуртки вивчення вітчизняної історії.

Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові. Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві. Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові. 68.Суспільно-політична та культурно-просвітницька діяльність «шістдесятників». Шістдесятники, яких інколи називають націонал-культурниками, передусім ставили перед собою завдання відродження національної культури і захисту рідної мо­ви, виступали за збереження звичаїв, культурно-історич­них пам'яток українського народу тощо, їх діяльність не виходила за межі радянської законності й соціалістич­них цінностей. Та вперте небажання тоталітарної держа­ви йти на найменші поступки українському культурно-просвітницькому руху штовхало багатьох шістдесятників на відкриту конфронтацію з правлячим режимом. Націо­нально-культурний рух став для багатьох його учасників своєріднім етапом на шляху свідомої боротьби за самови­значення України.Перші прояви українського шістдесятництва ХХ ст. – культурницькі, просвітницькі. Це поезія Ліни Костенко, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Ігоря Калинця. Шістдесятники стихійно гуртувалися на літературних вечорах, у подорожах по історичних місцях, у неофіційних клубах, як-от Клуби творчої молодів Києві та Львові, етноґрафічний музей Івана Гончара, біля пам’ятників Т.Шевченку – і то не лише в Києві. У відповідь на це тоталітарний режим застосував репресії. Перша хвиля масових арештів розпочалася на­прикінці серпня — на початку вересня 1965 р., коли в рі­зних містах України були заарештовані літературний кри­тик І. Світличний, психолог М. Горинь, мистецтвознавець Б. Горинь, викладачі М. Осадчий, М. Косів, В. Мороз, ху­дожник П. Заливаха — загалом понад 20 осіб.Проти арештів і неправедних судів почала протестува­ти громадськість. Так, 4 вересня 1965 р. у київському кі­нотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» з протестами проти арештів висту­пили літературний критик І. Дзюба, поет В. Стус, журна­ліст В. Чорновіл. У квітні 1968 р. 138 діячів науки, літератури, ми­стецтва звернулися з листом-протестом проти неза­конних політичних процесів 1966—1967 рр. Та відповіді вони не дочекалися, а невдовзі на підписантів почалися гоніння: звільнення з роботи, виключення з партії, забо­рона друкуватися, знімати фільми тощо. Проте це не зу­пинило боротьби за демократичні та національні права. У середині 60-х років зусиллями шістдесятників у Києві 22 травня, у День пам'яті Т. Шевченка, збиралися його шанувальники: грали бандуристи, співали пісень, читали поезії тощо. Це дратувало компартійних ідеоло­гів, і вони вирішили покласти цьому край. У 1967 р., під час чергового зібрання на відзначення пам'яті поета, вла­да спробувала силою розігнати його учасників. Сталися сутички з міліцією, співробітниками КДБ. Було затрима­но чотирьох осіб. У 1968—1969 рр. компартійні ідеологи розгорнули ганебну кампанію проти О. Гончара за його роман «Собор». У Дніпропетровську поети І. Сокульський та М. Кульчицький, асистент металургійного інституту В. Савченко підготували на ім'я ЦК Компартії України «Листа творчої молоді Дніпропетровська» на захист ро­ману та його автора. Лист підписали 300 осіб. Цього бу­ло достатньо, щоб ініціатори отримали по кілька років таборів суворого режиму.У 1971 р. в Одесі заарештували та засудили учителя і поета О. Резніка, який свої звинувачення на адресу ре­жиму висловив такими рядками: «Ти винен тим уже, що українець, і ця вина з народження твоя».Дії тоталітарного режиму викликали спалах самвидавної літератури. Найвідомішими у самвидаві стали праці І. Дзюби, В. Чорновола, М. Осадчого, Є. Сверстюка, В. Мороза. Український самвидав перетинав кордони. Він звучав по радіо "Свобода", виходив іншими мовами. Тоталітарна влада завдала другого, більш жорстокого удару, що виявився в нових арештах інтеліґенції 12.01.1972і в подальші місяці(т.зв. друга хвиля арештів).Майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний реченець – 7 р. ув'язнення в таборах суворого режиму та 5 р. заслання – й етаповані за межі Батьківщини – табори Мордовії та Пермської обл., потім на заслання до Сибіру та в Казахстан. Найупертіші були запроторені до психлікарень. Список заарештованих сягнув сотні осіб. За цим стояли тисячі обшуків; десятки тисяч людей були стероризовані допитами. І. Дзюба наприкінці 1965 р. у праці «Інтернаціона­лізм чи русифікація» викрив згубну національну політи­ку Компартії в Україні, показав порушення прав україн­ського народу в усіх сферах суспільно-політичного, куль­турного й економічного життя, зробивши висновок, що фактичне становище УРСР не відповідає її задекларова­ному визначенню як рівноправної та суверенної радянсь­кої республіки у складі СРСР. Автор показав злочинність практики переслідування людей, які стали на захист української мови та культури. При цьому І. Дзюба споді­вався добитися вирішення наболілих національних проб­лем в межах радянської системи.Великого розголосу, особливо на Заході, набула кни­га В. Чорновола «Лихо з розуму (портрети двадцяти зло­чинців)», присвячена діяльності патріотів України, які щиро вболівали за долю її народу, не мирилися з утиска­ми української мови та культури.Репресії привели до того, що більшість націонал-культурників, які донедавна намагалися вирішити націо­нальні проблеми у межах системи, стала її відвертими противниками.Основна ж течія шістдесятників найяскравіше виявилася в позацензурному машинописному журналі «Український вісник» (1970-1972, редактор В. ЧОРНОВІЛ). Вона характеризувалася поєднанням боротьби проти національного гноблення з боротьбою за права людини.У 1974 р. лікар-стоматолог із Червонограда Львівсь­кої області С. Хмара спільно з киянами — інженером В. Шевченком та науковцем О. Шевченком — поновили випуск «Українського вісника», але в 1980 р. вони були заарештовані й засуджені. У 1974 р. письменник Г. Снєгірьов із Харкова написав книгу «Набої для розстрілу», де документально довів: політичний процес 1930 р. над «Спілкою визволення України» був побудований на вигаданих даних і задуманий більшовиками для розправи з українською інтелігенцією. Г. Снєгірьов був заарештований і невдовзі помер у в'язниці.

Дата добавления: 2015-05-22