Принципи і методи диференціальної психології

Диференціальна психологія - галузь психології, що вивчає психічні відмінності між окремими індивідами та групами, їх види, прояви, кількісні характеристики, причини, наслідки тощо.

Предметом диференціальної психології є індивідуальні, типологічні та групові відмінності між людьми, а також природа, джерела і наслідки цих відмінностей, закономірності психічного варіювання. Розвиток диференціальної психології має важливе прикладне значення для практики навчання, виховання, психіатричних і психотерапевтичних дій, визначення професійної придатності, профдобору та профорієнтації.

До індивідуальних (індивідуально-психологічних) відмінностей належать відмінності в психічних процесах (пізнавальних, емоційних, вольових), психічних властивостях особистості (самосвідомість, спрямованість, темперамент, характер, здібності й інтелект), психічних станах (прояви почуттів, уваги, волі, мислення, аномальні й патологічні стани тощо), що відрізняють людей одне від одного.

Типологічними є відмінності між типами особистостей за однією або кількома основними ознаками. Відомі типології темпераментів І. Павлова (критеріями типології є властивості нервової системи - сила, врівноваженість, рухливість); типології особистостей 0. Лазурського (за критеріями активного пристосування до середовища, співвідношення ендо- й екзопсихіки), К.-Г. Юнга (за критеріями інтро- й екстраверсії, свідомої й підсвідомої установок), Г.-В. Олпорта і

Р.Б. Кеттела (за особистісними рисами) та ін. У цьому разі об'єктом дослідження є відмінності між певними типами особистостей (наприклад, інтровертами й екстравертами, шизотиміками й циклотиміками).

Групові відмінності проявляються між великими групами людей - статями (міжстатеві), расами (між-расові), етносами (міжетнічні), носіями різних культур (міжкультурні).

Індивідуальні відмінності відображають багатство і мінливість людської природи, множинність і розмаїтість способів вираження загального в індивідуальному. Вони є одним із основних чинників, що пояснюють різноманітність форм поведінки індивідів в однотипних ситуаціях. До індивідуальних відмінностей належать базальні (властивості нервової системи, темперамент, характер, здібності, інтелект, установки) і програмувальні (мотиви, сенси, інтереси, світогляд та ін.) властивості особистості, що визначають динаміку і зміст поведінки. Згідно з концепціями Б. Теплова, В. Небилицина, В. Мерліна, Б. Ананьєва, основні властивості нервової системи зумовлюють динаміку процесів збудження і гальмування, що формують у своїх комбінаціях нейрофізіологічну основу різноманітних психологічних проявів з їх індивідуальними варіаціями.

Дослідження індивідуальних відмінностей має велике значення в прикладній психології, бо дає змогу прогнозувати поведінку людини в заданих ситуаціях. Наприклад, особливості поведінки, пов'язані з індивідуальними здатностями переробляти інформацію, визначаються як властивостями когнітивної структурованості суб'єкта, так і актуальною складністю навколишнього світу. При ускладненні ситуації у людей з високою когнітивною структурованістю темп перероблення підвищуватиметься швидше, ніж у людей з низькою. Перші зуміють упоратися з непростою обстановкою, а другі діятимуть стереотипно, негнучко. Індивідуальні відмінності вивчають диференціальна психофізіологія і диференціальна психологія, дослідити їх допомагає психологічне тестування.

Диференціальна психологія досліджує як психологічну своєрідність конкретної індивідуальності, так і типологічні відмінності психологічних проявів у представників різних соціальних, класових, етнічних, вікових та інших груп.

Перед сучасною диференціальною психологією постають завдання виявити закономірності виникнення і прояву індивідуальних відмінностей у психіці людини, розробити теоретичні основи психодіагностичних досліджень і психокорекційних програм, а одне з найважливіших - виокремити істотні параметри організації психічної діяльності (вимірювання, чинники), від яких залежить індивідуально-типологічна характеристика суб'єкта.

Диференціальна психологія тісйо пов'язана з іншими галузями психологічного знання. У сучасній психч>^ логії виокремлюють три споріднені галузі, що мають самостійний науковий статус: загальну психологію, диференціальну психологію (психологію індивідуальних, типологічних і групових відмінностей) і соціальну психологію. Цей поділ, як і багато наукових абстракцій, досить умовний: немає психічних (зокрема, психофізіологічних) процесів, на які не поширювалася б "влада особистості", а з іншого боку, не існує особистісних утворень поза психікою, бо всі особистісні риси зумовлені механізмами психічних процесів, впливом соціального контексту.

Розумінню причин і умов виникнення індивідуально-психологічних відмінностей сприяє вивчення їх нейрофізіологічних чинників, тобто основних властивостей нервової системи (темпераментальних властивостей), яке здійснюють нині в межах диференціальної психофізіології. Вона виникла завдяки науковим зусиллям психологів Бориса Теплова (1896-1965) і Володимира Небилицина (1930-1972) та їхніх співробітників, що розвивали концепцію Івана Павлова (1849-1936) про типи і властивості нервової системи.

Порівняльному дослідженню найчастіше піддають особистісні та інтелектуальні особливості індивіда за допомогою таких методів, як експеримент, спостереження, тести, аналіз результатів самоспостереження.

Сучасна диференціальна психологія також застосовує математико-статистичний апарат, зокрема методи кореляційного, регресивного і факторного аналізу.

Основні положення, завдання і методи психології індивідуальних відмінностей першими описали французькі психологи Альфред Біне (1857-1911) і Віктор Анрі у статті "Індивідуальна психологія" (1895). Поглибив дослідження цієї тематики німецький психолог Вільям Штерн (1871-1938). Термін "диференціальна психологія", що вперше з'явився у 1900 р. як підзаголовок його книжок, у перевиданні став частиною назви: "Методологічні основи диференціальної психології". В. Штерн основні завдання диференціальної психології вбачав у вивченні як психологічних відмінностей між конкретними індивідами, так і типологічних відмінностей психологічних проявів у різних соціальних, класових, етнічних, культурних, вікових, статевих та інших групах.

Подальший прогрес у дослідженні індивідуальних і групових відмінностей забезпечили розвиток психологічного тестування, досягнення у суміжних галузях, особливо в генетиці, психології розвитку і крос-куль-турній психології.

Індивідуально-психологічні відмінності, природною передумовою яких є особливості нервової системи, мозку, формуються і розвиваються впродовж життя, в діяльності, під впливом навчання і виховання, у процесі взаємодії людини з навколишнім світом. Виявлення індивідуально-психологічних відмінностей, що стосуються властивостей особистості (насамперед здібностей і характеру), неможливе без різнобічного вивчення особистості. Знання їх має не тільки теоретичне, а й практичне значення, зокрема при розробленні наукових основ індивідуального підходу до навчання і виховання тощо.

Американський психолог Анна Анастазі у праці "Диференціальна психологія. Індивідуальні і групові відмінності в поведінці" вказувала, що диференціальну психологію також цікавить аналіз природи і властивостей більшості традиційних груп, людей маргінальних і геніальних, які різняться за ознаками статі, раси, національності і культури, тобто їхніх групових відмінностей. Дослідження цих відмінностей переслідує триєдину мету:

- характеризування через конкретні групи конкретного суспільства. Результати таких досліджень мають практичну користь - інформація може вплинути на сприйняття цих груп соціумом, сприяти поліпшенню міжгрупових відносин;

- з'ясування фундаментальних проблем індивідуальних відмінностей загалом, аналіз причин і наслідків цих відмінностей на основі порівняльного дослідження різних груп;

- чітке розуміння психологічного феномену через порівняння того, як він проявляється в різних групах. Висновки загальної психології, перевірені на різноманітних групах, інколи не є всеохопними.

Отже, у структурі диференціальної психології виокремилися основні підрозділи, що стосуються відповідно вивчення індивідуальних (похідних від аналізу загальнопсихологічних закономірностей), типологічних (власне диференційно-психологічних) і групових (що вивчаються у контексті антропологічних - біологічних і соціальних - наук) відмінностей.

Психологія, як і решта наукових дисциплін, у процесі становлення і розвитку подолала три етапи: донаукового знання, природничо-наукового пізнання і гуманітарної парадигми. Донаукове знання здобувають через спостереження, нагромадження життєвого досвіду; воно характеризується невисоким рівнем узагальнення. Природничо-наукове пізнання зосереджене на встановленні й узагальненні причинно-наслідкових законо; мірностей і спирається на результати експерименту. Підхід, що відображає загальні властивості явищ, називають номотетичним (грец. потов - закон). На генезис властивостей і закономірностей при цьому зважають не завжди. Ігнорування окремих наукових "подій" розглядають як свідчення молодості науки, для якої одиничний феномен цінний тоді, коли може виявитися представником певного типу явищ, що дають змогу відкрити загальний принцип або закономірність. Тому одиничне має відносну цінність для розвитку пізнання.

Гуманітарна парадигма, на противагу цьому, зосереджується на унікальності явища, не ставлячи перед собою завдання статистично підтвердити достовірність даних. Підхід, що визнає як основну цінність індивідуальні особливості явища, називають ідіографічним (грец. idios - своєрідний і grapho - пишу). Психологічну систему або теорію, зорієнтовану на щось особливе, індивідуальне, називають ідіографічною.

Представником ідіографічного підходу вважають американського персонолога Гордона-Вілларда Олпорта (1897-1967). Він вважав, що психологія стане більш науковою (здатною робити прогнози про подальший розвиток особистості (дитини)), коли навчиться оцінювати одиничні тенденції у всій їхній складності. За Олпортом, необхідний глибокий і постійний інтерес до вивчення й аналізу одиничного випадку протягом тривалого проміжку часу, тобто лонгітюдні дослідження.

Ідіографічний підхід зосереджений на вивченні універсальних феноменів, оскільки визнає кожну людину унікальною. Психолог повинен користуватися такою теорією і такими методами, які зберігають і виявляють індивідуальні відмінності. Крім того, слід надати кожному випробовуваному можливість говорити його власною мовою, зберегти смисли, властиві конкретним людям, і зафіксувати смисли і суб'єктивні переживання за допомогою відносно неструктурованих, неформальних (open-ended), проективних та ін-терпретаційних методів. У поєднанні з іншими методами і підходами, зокрема непомітними і непрямими вимірюваннями особистості, використовують також особисті документи і біографії, що дає змогу провести своєрідну тріангуляцію (потрійне вимірювання) індивідуума. В ідіографічній психології віддають перевагу натуралістичним дослідженням, які проводять у повсякденних ситуаціях.

Домінування гуманітарної парадигми свідчить про зрілість наукової дисципліни і спостерігається не тільки в науках про суспільство і людину, а Й у науках про природу. Отже, диференціальна психологія природно виокремилася із загальної психології, в межах якої вона існувала тривалий час під назвою психології індивідуальних відмінностей. Оскільки значущість особливого у загальному стає дедалі більшою, то й метою вивчення стає індивідуальність.

На етапі найдавнішої людської історії процес індивідуалізації людини був латентним (прихованим) чинником розвитку суспільної свідомості, що все більше диференціювалася. Різні історіографічні джерела свідчать, що поняття "індивідуальність" як фундамент суб'єктивної реальності суспільство почало усвідомлювати лише в епоху Відродження. Проте вже мислителі Давнього Сходу й античні філософи створювали трактати, предметом опису й аналізу яких були спостережувані з повсякденному житті людські відмінності. Одним із прикладів вивчення індивідуальних відмінностей є "Держава" давньогрецького філософа Платона (428/427-347 до н. е.). У його ідеальній державі поділ людей здійснювали за їхніми особливостями. У другій книзі "Держави" міститься твердження: "...дві людини не можуть бути абсолютно однаковими, кожна відрізняється від іншої своїми здібностями, одній слід займатися одним, іншій - іншим". Платон запропонував "показові вправи", які можна було б використовувати в ідеальній державі для відбору воїнів, - своєрідний тест на профпридатність.

У працях Арістотеля (384-322 до н. е.) значне місце відведене аналізу групових відмінностей, зокрема видових, расових, соціальних, статевих і таких, що виявляються у психіці та моралі. Мислитель зробив припущення і про індивідуальні відмінності, хоч і не досліджував їх детально. Можна дійти висновку, що він частково зараховував їх до вроджених чинників з огляду на такі твердження: "Можливо, хтось може сказати: "Оскільки в моїй владі бути справедливим і добрим, то я, якщо захочу, стану кращим із людей". Це, звичайно, неможливо... Людина не зможе стати кращою, якщо у неї немає для цього природних задатків" ("Велика етика"). Учень Арістотеля, "батько ботаніки" Теофраст (прибл. 370-288 до н. е.) влучно описав портрети різних типів людей у трактаті "Етичні характери".

У середньовічній схоластиці індивідуальні відмінності привертали до себе порівняно мало уваги. Філософські узагальнення про природу розуму формулювали переважно на теоретичній, а не емпіричній основі. Тому дослідження індивідів відігравали надто малу роль у розвитку таких доктрин. Про інтерес до індивідуальних відмінностей християнського богослова Аврелія Августина (354-430) й італійського теолога-схоласта Фоми Аквінського (1225-1274) свідчить їх "психологія здібностей".

Тонкі спостереження містилися у висловах мислителів XVI-XVIII ст. Мішеля де Монтеня (1533-1592) ("Досліди", 1580), Жана де Лабрюйєра (1645-1696) ("Характери Теофраста", 1688), Франсуа де Ларошфуко (1613-1680) ("Сентенції і максими про мораль", 1665) та ін.

Експериментальне дослідження психічних явищ орієнтувалося спочатку на поняття і методи наук про фізичний світ. Тому основним вектором експериментального пошуку були загальні закономірності психічних процесів. Однак соціальна практика потребувала виокремлення насамперед тих ознак, які відрізняють одного індивіда від іншого.

Перехід від емпіричного пошуку відмінностей між людьми до розроблення наукового знання за допомогою експериментальних і математичних методів призвів до утворення спеціальної галузі знання - диференціальної психології. її предметом стали індивідуальні відмінності між людьми або групами людей, об'єднаними за якою-небудь ознакою (або сукупністю ознак). Тому витоки диференціальної психології закорінені ще в деяких напрямах донаукового, емпіричного знання, які навіть отримали власні назви. Так, характерологія прагнула звести відмінності між людьми до простих типів, тобто займалася складанням класифікацій за різними параметрами: як анатомо-фізіологічними, так і психологічними, обираючи, наприклад, як критерій здатність людини терпіти страждання. Яскравим представником характерології був Іммануїл Кант (1724-1804).

Психогностика намагалася встановити співвідношення між певними рухами, анатомічними характеристиками і властивостями характеру людини. У фізіогноміці, заснованій Йоганном Лафатером (1741 - 1801), риси обличчя, міміка і навіть просто зображення силуету людини були основою для прогнозування її поведінки. Прихильники френології (краніоскопії), яку розробляв Франц-Йозеф Галль (1758-1828), прагнули визначати особливості людини за формою черепа. А послідовники графології (абат Жан Мішон (1806- 1881)) діагностували ознаки індивідуальності за написанням букв, їх нахилом, натиском та іншими характеристиками точних рухів людини, відображеними в її почерку. Найдавніші пранауки хіромантія, астрологія ґрунтувалися на безпосередньому спостереженні індивідуально-типологічних відмінностей як прямої підстави для висновків. Усі ці сфери донаукового пізнання, свого часу визнані ненадійними і знехтувані позитивістською наукою, тепер переосмилюються у диференціальній психології. Завдання майбутніх досліджень - валідизувати прийоми емпіричних узагальнень і пов'язати їх із сучасними науковими результатами.

Нагромаджені в донауковий період дані стали основою для появи особливої форми несистематизованих знань про душевне життя - життєвої, або наївної, психології. Психолог Гарольд Келлі (нар. 1921) відзначив, що взаємодія між життєвою і науковою формами знань про людину - процес двосторонній: повсякденна культура впливає на думки і вчинки вченого, а результати науки модифікують життєві уявлення. Однак психологу слід усвідомлювати, що варто довіряти лише результатам наукових досліджень, не зважаючи на свої житейські переконання, здоровий глузд.

Із появою прикладного людинознавства, філософії, медицини, психології виникла потреба систематизувати спостереження. Звернення до зірок або ліній руки перестає задовольняти тих дослідників, які намагаються проникнути у таємниці організму людини, зрозуміти рушійні сили її поведінки і життя загалом. І надалі всі розділи диференціальної психології формуються під впливом практичних запитів, що виникли в різних галузях людської діяльності: виявлення серед вступників до школи дітей із затримками розвитку з метою комплектування для них спеціальних класів, відбір найпридатніших для певної професії кандидатів, створення індивідуальноорієнтованих прийомів психотерапії. Проте тісний зв'язок диференціальної психології з практичними завданнями не перетворює її на "обслуговуючу" дисципліну. Психологія індивідуальних, типологічних і групових відмінностей поступово стає самостійною наукою, зі своїми цілями і завданнями, теоріями і фактами, створенням і верифікацією наукових знань.

У 1796 р. завдяки помилці асистента Гринвіцької обсерваторії Дж. Кіннібрука був відкритий час реакції як психологічне явище (спостереження спиралися на метод "око і вухо", що вимагало координації зорової і слухової інформації). Кенігсберзький астроном Фреде-рік Бессель (1784-1846) зацікавився питанням про індивідуальні варіації свідчень різних спостерігачів. Психічне почали розглядати як процес, що має часову протяжність - початок, середину і кінець, а не як симультанний (одномоментний) феномен. Пізніше голландський дослідник Франс Дондерс (1818-1889) розробив спеціальну схему підрахунку часу реакції, який стали сприймати як показник ускладнення психічних процесів. Отже, стало можливим вимірювати й оцінювати певні психічні явища.

1897 р. І. Кант опублікував книгу "Антропологія з прагматичного погляду". Антропологією Кант назвав науку про людину, яка тісно пов'язана з аналізом людської природи і диференціально-психологічним аспектом її вивчення.

Дослідженню індивідуальних відмінностей сприяло впровадження в психологію експериментального методу. Німецький психолог Вільгельм Вундт (1832-1920) у 1879 р. в експериментальних лабораторних умовах

(хоч і за допомогою методу інтроспекції) розпочав вивчення психічних процесів, зокрема апперцепції (лат. ad - до і perceptio - сприймання) - результату впливу життєвого досвіду людини на її сприймання. Використовуючи цей досвід, людина висуває гіпотези про особливості об'єкта, що сприймається, осмислює його. Сприймання залежить від індивідуальних особливостей того, хто сприймає, тощо. Подібні лабораторії відкривали і в інших країнах Європи та Америки,

Розвиток позитивістської психології прискорило виведення основного психофізичного закону Фехнера - Вебера (Е = const In Л, де Е (Empfindung) - величина відчуття, a R (Reiz) - величина подразника), завдяки чому "світлий" і "тіньовий" боки життя виявилися пов'язаними між собою простою алгебраїчною залежністю ("парадокс Фехнера" - зоровий феномен, що спостерігається за різного рівня освітлення сітківки лівого і правого очей: якщо перед одним оком помістити нейтральний світлофільтр, то об'єкти, які сприймаються бінокулярно, сприйматимуться темнішими, а монокулярно - світлішими). В. Вундт не досліджував проблем індивідуальної психології, оскільки вважав, що експериментальна психологія і є індивідуальною (на відміну від "психології народів", у якій експериментальний метод нібито непридатний). Та вже перші учні Вундта - Бміль Крепелін (1856-1926), Джеймс-Маккін Кеттел (1860-1944) та інші - почали застосовувати експеримент для вивчення індивідуальних особливостей людей.

Е. Крепелін переніс експериментально-психологічні методи в психіатричну клініку, що спонукало його змінити спрямованість експерименту на з'ясування індивідуальних ознак і способів їх поєднання в цілісні картини душевного життя індивіда, що відрізняють одну людину від іншої (стаття "Психологічний досвід у психіатрії"). -

Тоді А. Біне з колегами експериментально досліджували осіб, які володіють здатністю запам'ятовувати великі числа. Відмінності між ними тлумачили як підтвердження запропонованого поділу типів пам'яті на зоровий, слуховий і руховий.

У статті українсько-російського психолога, медика Олександра Лазурського (1874-1917) "Сучасний стан індивідуальної психології" (1897) розглянуто перші досягнення індивідуальної психології як науки. Термін "диференціальна психологія" першим використав В. Штерн у праці "Про психологію індивідуальних відмінностей" (1900)

Надалі у працях Біне, Анрі, Штерна, Крепеліна, Лазурського зароджувалася нова дисципліна. Постала необхідність розробити нові методи дослідження, до чого долучився англійський учений Френсіс Гальтон (1822- 1911), послідовник Дарвіна. У праці "Спадковий геній" (1869) він інтерпретував результати проведеного статистичного аналізу біографічних фактів видатних людей. 1884 р. Ф. Гальтон організував першу антропометричну лабораторію в межах Міжнародної виставки у Лондоні і провів перше масове обстеження людей (протягом року 9337 досліджуваних), вивчаючи відмінності в конституційних (зріст, вага, пропорції тіла), сенсомоторних (час реакції на візуальні і слухові стимули, сила стиснення), сенсорних (гострота зору і слуху) параметрах. Результатом стали нові праці, обґрунтування нових методів статистичного аналізу і нові ідеї щодо дослідження індивідуальних рис людей. Однак експериментальний метод, на думку А. Анастазі, загальмував розвиток інтересу до одиничних явищ психіки.

Упровадження методів статистичного аналізу було важливим чинником становлення диференціальної психології, оскільки їх використовували для підвищення об'єктивності і достовірності одержуваних даних, для оброблення експериментальних результатів. Нині виокремлюють кілька напрямів використання статистичних методів у психології: описова статистика, що включає групування, класифікацію, графічне представлення даних; теорія статистичного висновку, яку застосовують для прогнозування результату за даними обстеження вибірок; теорія планування експериментів, призначена для виявлення і перевірки причинних зв'язків між змінними. При дослідженні закономірностей успадкування дітьми психологічних і фізичних ознак своїх батьків Ф. Гальтон розробив кілька варіантів факторного аналізу для вивчення інтелектуальних здібностей, запропонував методи для перевірки новостворюваних тестів.

Вивчивши праці бельгійського соціолога Адольфа Кетле (1796-1874), Гальтон зробив спробу використати у психології відкритий ним "закон нормального розподілу". Кетле встановив, як розподіляються різні відхилення від середньої величини, довівши: що більше таке відхилення, то рідше воно трапляється, причому це явище можна втілити математично. Досліджуючи великі групи людей, він побачив ритмічність соціальних процесів, на підставі чого створив теорію "середньої людини" (людина хоче діяти так, як більшість людей). Гальтон, навпаки, зосереджувався на особливих здібностях, прагнучи вивчати суперменів і доводячи, що геніальність - це якість, зумовлена спадково ("Спадковий геній").

Люди середнього зросту становлять найпоширенішу групу, а високого - трапляються тим рідше, чим більші їхні відхилення від норми; це саме, вважав Гальтон, стосується і розумових здібностей. Відхилення Кетле пояснював "грою випадку", а Гальтон як послідовник дарвінізму стверджував, що вони визначаються спадковістю. Ф. Гальтон висунув припущення, що індивідуальні психологічні відмінності можна пояснити тільки в категоріях учення про спадковість. Однак біологічна детермінація не є для людей ні єдиною, ні тим більше визначальною. А Гальтон відкидав усі інші істотні причини.

Гальтону також належить першість у вивченні впливу спадковості і середовища на психологічну варіативність за допомогою методу близнюків, який полягав у дослідженні однояйцевих близнят, що через певні обставини зростали в різних умовах. Для дослідження уяви він придумав спеціальний опитуваль-ник, як методичне знаряддя активно використовував статистику.

Досліджуючи походження розумових здібностей, Гальтон застосовував разом з біографічним методом анкетний. Він розіслав найвідомішим англійським ученим ґрунтовну анкету, за матеріалами якої була написана монографія "Англійські люди науки: їх природа і виховання" (1874).

Гальтон дійшов висновку, що людську природу можна вдосконалити тим самим способом, яким виводять нові породи собак і коней, тобто за допомогою відповідних шлюбів протягом низки поколінь. Цей напрям отримав назву "євгеніка", а згодом став знаряддям расистської ідеології - соціал-дарвінізму.

Найперспективнішим із методів, розроблених Галь-тоном, став метод розрахунку коефіцієнта кореляції між змінними, особливо після вдосконалення його англійським математиком Карлом Пірсрном (1857- 1936) та іншими послідовниками Гальтона.

Розвиток промисловості, залучення до виробничого процесу великих мас людей, необхідність їх навчати спонукали досліджувати проблему здібностей в іншому аспекті. Завдання відбору людей з метою досягнення максимального економічного ефекту дало могутній поштовх диференціальній психології. Тести і статистичні методи, запропоновані Гальтоном, почали застосовувати для визначення індивідуальних здібностей. Особливо активний інтерес до вивчення індивідуальних відмінностей проявляли психологи в США, де промисловий прогрес був особливо швидким, а дослідження обіцяли практичну вигоду.

У Західній Європі об'єктом практичного застосування психологічних тестів стала переважно галузь освіти, де також відбувалися зміни, спричинені економічним розвитком капіталістичних країн.

Активно долучився до вивчення індивідуально-психологічних якостей Дж.-М. Кеттел, який почав працювати з Гальтоном. Гальтон називав випробування, які проводили в його антропометричній лабораторії, розумовими тестами. Термін увійшов до широкого вжитку після статті Дж.-М. Кеттела "Розумові тести і вимірювання", опублікованої в 1890 р. в журналі "Mind" з післямовою Гальтона.

Дж.-М. Кеттел запропонував як зразок 50 тестів, призначених для вимірювання чутливості, часу реакції, часу, що витрачається на запам'ятовування кольорів, звуків, відтворених після одноразового про-слуховування, тощо. Статистичний підхід - застосування серії тестів до великої кількості індивідів - став засобом перетворення психології на точну науку.

Дж.-М. Кеттел наголошував і на його практичному значенні.

У 1895-1896 рр. у США було створено два національні комітети, покликані об'єднати зусилля тестоло-гів (А. Біне, Г. Еббінгауз, В. Штерн, Е. Торндайк, Г. Мюнстерберг, Р. Мюллер, Р. Ієркс та ін.). Тести використовували для потреб школи, медицини, виробництва, війська. Удосконалювали техніку обробки даних. Тестологія - могутній і домінуючий, але не єдиний засіб диференціальної психології.

О. Лазурський дійшов висновку, що індивідуальні відмінності можна вивчати з позицій наукової характерології. Він наголошував, що індивідуальна психологія покликана "побудувати людину з її схильностей", а також скласти якомога повнішу природну класифікацію характерів. Лазурський дієвим методом дослідження індивідуальних відмінностей вважав природний експеримент, за якого навмисне втручання в життя людини поєднується з природними і порівняно простими умовами дослідження, що дає змогу вивчити психічні функції та особистість загалом. У курсі лекцій "Загальна та експериментальна психологія" (1912) Лазурський стверджував, що темперамент і характер становлять ендопсихічну, вроджену складову особистості, інша складова - екзопсихічна - характеризує ставлення людини до навколишньої дійсності.

Запровадження категорії "ставлення" було кроком уперед порівняно з механістичним уявленням (згідно з ним вплив середовища на організм відбувається за типом зовнішніх поштовхів), яке тоді домінувало у диференціальній психології, що не знала інших чинників, крім спадковості і середовища.

Російському вченому Григорію Россолімо (1860- 1928) належить ідея про можливість кількісного оцінювання інгредієнтів душевного життя з метою відтворення індивідуального профілю здорової або хворої особистості. Россолімо виокремив одинадцять психічних процесів, які поділив на п'ять груп: увага, воля, сприйнятливість, запам'ятовування, асоціативні процеси (уява й мислення). Щодо кожного з цих процесів пропонували десять завдань, залежно від виконання яких "силу" процесу оцінювали за десятибальною шкалою, тобто випробовуваний отримував вищу оцінку, якщо відповідав правильно на всі десять запитань. Суму позитивних відповідей позначали точкою графіка: з'єднання точок відображало "психологічний профіль" індивіда. Завдання варіювалися за категоріями випробовуваних (для дітей, "дорослих інтелігентних" і "дорослих неінтелігентних"). Россолімо запропонував також формулу переведення профілів із графічної мови на арифметичну. Він указував, що цей метод допоможе дослідити типи психічних індивідуальностей, розумову відсталість, діагностувати хворобливі симптоми. "Психологічні профілі" (1910) Россолімо були перекладені німецькою мовою і викликали інтерес у Західній Європі та США. За своїми ідейними позиціями Россолімо був близький до тестологів, проте його концепції притаманне прагнення до цілісного оцінювання особистості.

Із розвитком від суто описового підходу до аналітичного і розуміючого, від статистичних таблиць і наборів коефіцієнтів кореляцій до вивчення природи індивідуальності, від інтерпретації феноменології до пошуку механізмів утворення людських відмінностей диференціальна психологія сформувалася як самостійна наука. Вона увібрала передові ідеї в галузі вивчення людської індивідуальності, запозичені з характерології, етології (її розуміли як дослідження моральної і етичної поведінки), індивідуальної психології (А. Біне, Б. Крепелін та ін.) і спеціальної (або типологічної) психології (Г. Хейманс, Е. Вірсма).

А. Біне та В. Анрі вважали, що перед індивідуальною психологією постає дві мети - аналіз природи і варіативності індивідуальних відмінностей у психологічних процесах, а також виявлення внутрішніх співвідношень між ментальними процесами, визначення на цій основі базових функцій та складання класифікації рис і властивостей. Створювана німецьким філософом Юліусом Бан-зеном (1830-1881) характерологія повинна була вивчати відмінності в темпераменті (який розуміли як прояв формальних ознак почуттів і волі), здібностях і етиці (власне характері).

В. Штерн усі тогочасні уявлення про відмінності між людьми оформив у цілісну концепцію, яку він спочатку назвав психологією індивідуальних відмінностей, а потім, додавши тематику групових відмінностей і типологічного підходу, що їх досліджували в характерології, - диференціальною психологією. Ядром майбутньої науки мали стати дослідження інтелекту і здібностей, характеру й темпераменту, типів пам'яті, уваги, мислення тощо, порівняльний аналіз психології геніїв і невдах, психічно хворих і необдарованих, вивчення расових та інших ознак. Автор концепції наголошував, що всеосяжність, властива диференціальній психології, полягає в тому, що диференціально-психологічному дослідженню підлягають насамперед формальні характеристики індивідуальності, що відзначаються найбільшою стійкістю серед аналізованих варіацій поведінки. Категорія психічної варіативності стала наріжним каменем нового вчення.

Послідовники диференціально-психологічного дослідження індивідуальності по-різному інтерпретували предмет, цілі й завдання своєї роботи, не беручи під сумнів головні положення диференціальної психології. Сучасний російський фахівець Олександр Лібін виокремлює такі основні блоки, які становлять фундамент науки про відмінності між людьми:

1. Універсальність варіативності поведінки. Варіативність серед індивідів - універсальний феномен. Як зазначав В. Штерн, "варіабельність, внутрі- і міжіндивідуальна, е істотною ознакою людської поведінки, а також поведінки всіх живих організмів".

2. Співвідношення загального і особливого. У відмінностях виявляється дія найзагальніших законів людської поведінки, а з іншого боку, конкретні прояви цих законів психології завжди позначені чинником індивідуальності.

3. Детермінація поведінки. Зіставляючи спостережувані відмінності в поведінці з іншими відомими супутніми феноменами, можна виявити частку впливу різних чинників на поведінку.

4. Стійкість прояву ознак. Зараховані до категорії диференціально-психологічних формальні характеристики індивідуальності наділені певними ознаками - стійкістю проявів, кросситуативністю, стабільністю в часі, в чому виявляється їх відмінність від змінних, змістовнозумовлених характеристик.

5. Вимірюваність феномену. Індивідуальні відмінності, за визначенням, пов'язані з вимірюванням і кван-тифікацією (кількісним вираженням якісних ознак).

Відповідно до цього переліку (неповного) основних положень формулюють завдання диференціальної психології, серед яких як найважливіші виокремлюють: вивчення різних джерел варіабельності серед вимірюваних ознак; дослідження співвідношень між вимірюваними характеристиками; аналіз групового розподілу ознак.

Основними галузями диференціальної психології вважають галузі індивідуальних відмінностей, типологічних і групових.

Нині об'єктом дослідження диференціальної психології постають окремі ознаки, наприклад тривожність, гострота сприйняття, професійна орієнтація, а іноді - індивідуальність загалом. За об'єктом і якістю дослідження В. Штерн виокремив чотири напрями у психології індивідуальних відмінностей, які продовжують розвиватися і збагачуватися (табл. 1.1).

Таблиця 1.1

Основні напрями досліджень у диференціальній психології

Об'єкт дослідження	Якість дослідження
1. Ознака	Одна у кількох індивідів	Варіаційне	"Горизонтальне" (порівняльно-вікове)
2. Ознака	Дві і більше у кількох індивідів	Кореляційне
3.Індивідуальність	Один індивід стосовно багатьох ознак	Психографічне (історичне)	"Вертикальне" (лонгітюдне)
4.Індивідуальність	Двоє і більше індивідів стосовно багатьох ознак	Порівняльне

Так, вивчаючи, наскільки варіативною буде наявна ознака, наскільки великий розмах її значень у вибірці, проводять варіаційне горизонтальне дослідження. Якщо потрібно з'ясувати" з якими ще якостями одночасно виявляється досліджувана ознака, - кореляційне (другого типу). При цьому ні в першому, ні в другому випадку не переймаються питаннями генезису і прогнозування цієї якості, обмежуючись одномоментним зрізом. У дослідженні індивідуальності як цілісного явища необхідно дотримуватися психографічного (історичного) підходу, відкривати причини й основні моменти розвитку якості, що є предметом дослідження. Історичний підхід використовують у тому разі, коли намагаються розкрити багаторівневість і багато-факторність індивідуальності, оскільки невідомо, у яких поєднаннях виявлятимуться особливості. Тому в дослідженнях другого і третього типів проводять не поперечні, а поздовжні (лонгітюдні) зрізи.

Психологія індивідуальних відмінностей досі зберегла свою неоднорідність. Наприклад, теорія інтелектуальних здібностей практично не пов'язувалася з еволюційною теорією статі, а теорії темпераменту не співвідносилися з теоріями рис особистості. Тому основною тенденцією сучасної диференціальної психологи поступово стає інтеграція різнорідних знань у єдину теорію індивідуальності.

Отже, при ознайомленні зі змістом диференціальної психологи логічно дотримуватися такої послідовності: запровадження категорії та наповнення її психологічним змістом; зазначення вроджених і набутих детермінант якості, що вивчається; характеристика можливості психодіагностики в цій галузі. Іноді достатньо обмежитися або даними про варіативність ознаки, або розглядом емпіричних типологій.

Науку як своєрідний, цілісний і самостійний спосіб пізнання світу характеризують її предмет - чітко визначені зміст, якість і закономірність, у яких реальність (дійсність) постає перед дослідником, і метод - спосіб осягнення сутності предмета пізнання. Виникнення нової галузі наукового знання завжди пов'язане зі змістовою диференціацією наукових уявлень людини про світ (об'єктивним процесом розвитку науки), виділенням нового змісту в існуванні досліджуваної реальності (визначенням предмета) та побудовою способів пізнання цієї реальності (створенням методу). Диференціальна психологія постала як галузь психологічної науки, визначивши свій предмет, теоретичні принципи дослідницьких стратегій і адаптувавши методи для дослідження індивідуальних, типологічних і групових відмінностей.

Дата добавления: 2015-05-22