Початок наступу тоталітаризму на осередки української культури

Отже, 20-ті роки були роками зростання, піднесення і розвитку української культури, національного відродження. Але це якраз серйозно турбувало Сталіна і його оточення, тоталітарний режим в цілому. Під виглядом інтернаціоналізації почався процес денаціоналізації культури, її деструкція. В 30-і роки почався процес згортання українізації. Він супроводжувався посиленням боротьби проти так званих націоналістичних ухилів в Компартії України, пошуками «українських буржуазно-націоналістичних елементів», що виливалося у фабрикацію політичних справ. Однією з перших великомасштабних акцій влади, спрямованих на тоталітарне винищення української науки, культури, інтелігенції, був судовий процес, що відбувся з 9 березня по 19 квітня 1930 р. у Харкові. На лаві підсудних знаходилось 45 чоловік — цвіт української інтелігенції, інтелектуальна еліта народу. Всі вони звинувачуватись у приналежності до так званої антирадянської організації «Спілка визволення України» («СВУ»). Це було судилище не тільки над конкретними особами, а й над цілим періодом національно-визвольної боротьби українського народу, його потягом до свободи, до можливості самому влаштовувати свою долю. Наступала чорна ніч терору, почала працювати кровожерлива машина сталінських репресій. Однією з перших установ, що зазнала головного удару, була Всеукраїнська Академія наук. В січні 1933 р. на вимогу Сталіна другим секретарем ЦК ВКП(б)У було призначено Павла Постишева, який почав наступ на українізаторів. Почалися систематичні утиски української культури. З 1933 р. репресії спалахнули з небаченим розмахом. Удар прийшовся по двох поколіннях української інтелігенції — тих, хто активно діяв до революції, й тих, хто вийшов на передній план у 20-ті роки. Саме ці покоління мали відіграти визначальну роль у процесі розвитку української культури, будівництва нації взагалі, й саме вони були винищені в першу чергу. Про масштаби трагедії української культури свідчать такі дані: у 1930 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. — лише 36 з них. За цей час померли своєю смертю лише 10 письменників. Великою втратою для української культури стала смерть талановитого енциклопедично освіченого художника М. Л. Бойчука. Гинули не тільки люди, нищилися цілі напрями і художні школи. Культурні заклади закривалися або вихолощувалися. Із бібліотек було вилучено видатні твори української науки і літератури. На початку 30-х років починає швидко падати кількість українських видань. Коли з 1919 по 1927 р. було видано українською мовою 10218, у 1927—1928 рр. — 5413, у 1928—1929 рр. — 6665 назв, то у 1939 р. вже тільки 1895 назв, тобто менше третини видань 1928—1929 рр. Остання цифра виявилась дуже стабільною. Так, у 1950 р. українських видань було 1850, у 1980 р. — 2164, у 1985 р. — 1890, у 1986 р. — 1828 назв. Отже, український книгодрук у 80-і роки займав ті ж позиції, що і в 1939 р. Аналогічні зміни розгорталися і в пресі. Величезні демографічні втрати, культурний занепад, посилення національного нігілізму спричинили падіння престижності всього українського, насамперед мови, культури народу. Знання української мови ставало зовсім не обов'язковим для керівних кадрів. Почали згортати мережі українських шкіл і переводити їх на російську мову навчання. В 30-ті роки основним творчим методом радянської культури був рекомендований соціалістичний реалізм. Новий метод диктував художникам і зміст, і структурні принципи твору, припускаючи існування нового типу свідомості, яка з'явилась в результаті утвердження марксизму-ленінізму. Соціалістичний реалізм визнавався раз і назавжди даним, єдино вірним і найбільш досконалим творчим методом. Художній культурі, мистецтву надавався інструментальний характер, або відводилась роль інструмента формування «нової людини». Такими були ідеологічні настанови комуністів щодо художньої культури. Всі, хто виходив за межі офіційного ідейного принципу «соціалістичного реалізму» і не бажав прославляти владу, в тридцяті роки або потрапили усталінські табори, або були знищені. Ця сторінка національної культури увійшла в українську історію під назвою «Розстріляне відродження». Полювання на українську інтелігенцію продовжувалось і в 40-х роках. В 1943 р. за сценарій фільму «Україна в огні» попадає в немилість О. Довженко, якому забороняється поселятись в Україні. Після перемоги над фашизмом в тюрми і табори попали якраз ті, хто мужньо боронив Вітчизну, як от Іван Вирган, Олесь Вердник, Андрій Патрус-Карпатський, Григорій Полянкер, Борис Чичибабін. Витримали гулагівські тортури і повернулись до літературної роботи Остап Вишня, Олександр Ковінька, Борис Антоненко-Давидович, Іван Багмут, Микита Годованець, Володимир Гжицький, Ілля Дублінський, Олена Журлива, Петро Колосник, Анатоль Костенко, Зінаїда Тулуб, Євген Шабліовський. Найтрагічнішим у багатовіковій історії української культури є, безумовно, період німецької окупації. Розуміючи провідну роль інтелігенції у відродженні культурно-національного життя, окупанти з особливою насторогою ставилися до неї. Вони знищили величезну кількість закладів культури України. Окупанти вбачали в інституціях української культури та її активістах лише джерело неприємного клопоту й відповідно до них ставилися. Складовою частиною культури є релігія. Релігійна ситуація в Україні у післяреволюційний період мала свої особливості. Тут існувала Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Важливою рисою УАПЦ була соборноправність, тобто активна роль мирян в управлінні церквою. Та недовго довелося Україні мати автокефальну церкву. Коли незалежна Українська православна церква виявила себе дійсно національною церквою українського народу, влада почала з нею запеклу боротьбу аж до остаточного знищення. Розпочалося масове закриття храмів. У них влаштовувалися сільбуди, школи, клуби, гаражі, склади. Храми почали систематично руйнувати.

36. Шевченко-художник

ант Т. Шевченка, його незвичайна любов до всього рiдного, до свого пригнобленого народу, до своєï культури, що перебувала тодi в московському ярмi, а також освiта, начитанiсть, праця над собою - все це ставить Т. Шевчен­ка в першi лави освiчених людей XIX столiття. Поет i художник жили в душi Шевченка-митця завжди, бо писати й малю­вати вiн любив однаково. А його спадщина художника також рiзноманiтна, як i поетична. Як художник Шевченко мав двi срiбнi медалi за своï картини ще в часи навчання в Академiï художеств. I великий К. Брюллов вбачав у ньому та­лановитого художника. Життя Т. Шевченка, на жаль, менш сприяло розвитку таланту Шевченка-художника, бо не завжди були фарби та полотна для малю­вання. Але все створене Шевченком-художником навiть за таких умов вражає своєю рiзноманiтнiстю. Спадщина Шевченка-художника налiчує близько шiстдесяти автопортретiв Т. Шевченка, портрети на замовлення, картини циклу "Живописноï Украïни", офорти, гравюри. Т. Шевченко має звання академiка-гравера. Як бачимо, Шевченко-художник не менше вiдомий у нашiй культурi, нiж Шевченко-поет. Картини Т. Шевченка є в Харкiвському художньому музеï, Киïвському ме­морiальному музеï iменi Т. Шевченка, в Академiï мистецтв у Петербурзi, в музеï Т. Шевченка в Каневi. Картини допомагають уявити життя поета, його уподо­бання, творчiсть. Так, офорти Т. Шевченка, створенi на засланнi, розповiдають нам про життя рекрутiв, казахських дiтей та дружнi стосунки з ними Т. Шев­ченка. Часто виникає питання, чому у творчостi митця так багато автопортретiв? Мабуть, це тому, що, позбавлений можливостi малювати з натури, Т. Шевчен­ко малював, дивлячись на себе, i таким чином працював, щоб не втратити май­стерностi художника, бо десять рокiв заслання iз царською забороною "читати i малювати", - це найтрагiчнiшi роки в життi митця.

Дата добавления: 2015-05-22