Прослідкуйте процес врегулювання повоєнних адміністративно - територіальних змін в Україні

Питання про західний кордон СРСР, а відповідно й України, гостро постало під час завершальних операцій Другої світової війни в Європі. Воно активно обговорювалося під час Тегеранської (1943), Ялтинської (1945 р.) та Потсдамської (1945) конференцій лідерами держав антигітлерівської коаліції.

Остаточно обриси повоєнних кордонів УРСР сформувались у процесі україно-польського, україно-чехословацького, україно-румунського територіальних розмежувань та юридичного закріплення західноукраїнських земель, що увійшли до складу УРСР протягом 1939—1945 рр.

Особливо складними і тривалими були врегулювання територіальних питань з Польщею та ЧСР. На цей процес значно впливало міжнародне становище, зокрема прагнення СРСР закріпитися у Східній Європі.

Першим кроком на шляху україно-польського територіального розмежування стала Люблінська угода між урядом УРСР і польським Тимчасовим Комітетом Національного Визволення від 9 вересня 1944 р. Відповідно до цього документа частина споконвічних українських земель (частина Підляшшя, Холмщина, Посяння, Лемківщина), де проживало майже 800 тис. українців, передавалася Польщі. У такий спосіб сталінське керівництво намагалось підтримати польський прорадянський уряд і згладити негативне сприйняття польською громадськістю радянської агресії 1939 р.

Домовленість між СРСР та Польщею було досягнуто 16 серпня 1945 р., під час підписання договору стосовно радянсько-польського державного кордону. Ця угода закріплювала кордон по «лінії Керзона» з відхиленням на схід (тобто на користь Польщі) на 5—8 км, а на окремих ділянках на 17 км (район Немирів—Ялувка) і навіть на 30 км (район р. Солонія і м. Крилів).

Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився 1951 р., коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними територіями. Внаслідок цього до Львовської області увійшли землі в районі міста Кристополя (згодом перейменованого в Червоноград), а до Польщі відійшли території довкола міста Нижні Устрики Дрогобицької області.

З наближенням радянських військ до кордонів Чехо-Словаччини постало питання про подальшу долю Карпатської України. У радянсько-чехословацьких переговорах з емігрантським урядом Е. Бенеша і в договорі про дружбу, взаємодопомогу і післявоєнне співробітництво між ЧСР та СРСР (12 грудня 1943 р.) питання про Карпатську Україну вирішувалось на користь Чехо-Словаччини.

Але з вступом радянських військ на територію Карпатської України ситуація змінилася. Радянське керівництво стало розглядати цей регіон як важливий стратегічний плацдарм для посилення впливу в Центральній та Південно-Східній Європі. Для досягнення своїх стратегічних цілей радянське керівництво використало антифашистський і національно-визвольний рух населення краю.

Із звільненням краю від фашистської окупації вийшли з підпілля Народні комітети, які стали відігравати роль органів місцевого самоврядування, і комуністи, які 19 листопада 1944 р. заснували самостійну Комуністичну партію Закарпатської України. Відновлення чехословацької адміністрації гальмувалось. Більша частина краю була включена в зону, на яку поширювалась влада радянської воєнної адміністрації.

У таких умовах 26 листопада 1944 р. в місті Мукачеве було скликано з’їзд Народних комітетів. На ньому було схвалено Маніфест про возз’єднання з Радянською Україною, обрано Народну Раду як верховний законодавчий орган влади Закарпатської України і сформовано уряд. Досить швидко було створено всі атрибути державності Закарпатської України — суд, прокуратуру, збройні сили, органи управління на місцях тощо.

Події в Закарпатті турбували уряд ЧСР. Міністр закордонних справ Я. Масарик відверто заявив, що Закарпаття не буде віддано, бо «Росію не можна пускати в Європу». Та хід подій змушував керівників Чехо-Словаччини враховувати нові обставини. Позиція населення Закарпаття була чіткою і послідовною — до України. СРСР, порушуючи попередні угоди, прагнув якнайшвидше вирішити долю Закарпаття на свою користь. Всі спроби уряду ЧСР перенести це питання на обговорення повоєнної міжнародної конференції наражались на протидію сталінського керівництва. Зрештою уряд ЧСР змушений був поступитися. У червні 1945 р. договір між ЧСР та СРСР юридично закріпив рішення з’їзду в Мукачевому. 22 січня 1946 р. було видано указ Президії Верховної Ради СРСР про утворення в складі УРСР Закарпатської області. Цей акт одночасно ліквідовував без згоди населення Закарпатську Україну як державне утворення.

Виступаючи 30 червня 1945 р. на VІІ сесії Верховної Ради УРСР, М. Хрущов заявив, що український народ уперше возз’єднався в єдиній Українській державі.

Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 р. під час підписання радянсько-румунського договору, за яким визнавалось право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично закріплювалися кордони, встановлені в червні 1940 р.

Отже, повоєнний процес врегулювання кордонів УРСР відбувався методами, притаманними тоталітарним режимам, і в інтересах його стратегічних інтересів, які збіглися з прагненням українців об’єднатися в єдиній державі.

Процес врегулювання територіальних питань мав для України такі наслідки: були остаточно визначені та юридично визнані кордони республіки; територія УРСР збільшилась на 110 кв. км; відбулись демографічні зміни; основну частину українських земель було об’єднано в складі однієї держави.

Об’єднання українських земель, вихід на міжнародну арену зумовили зміну державної символіки республіки. У листопаді 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла указ про Державний Герб УРСР, Державний Прапор УРСР, Державний Гімн УРСР. Червоний прапор з написом «УРСР» було замінено двоколірним: верхня частина, що становила 2/3 ширини полотна, була червоною, а нижня — мала світло-блакитний (лазурний) колір. У верхньому лівому куті прапора містилось зображення серпа і молота, а над ними — п’ятикутна зірка. Деяких змін зазнав і герб УРСР. Із 1950 р. було започатковано виконання гімну УРСР. (Демонструється зображення нового прапора і герба.)

Завершення формування сучасної території України відбулося у 1954 р. У цей рік відбулось відзначення 300-річчя Переяславської угоди. Країною прокотилась широка і гнучка пропагандистська кампанія. ЦК КПРС обнародував тринадцять «тез», у яких доводилась непохитність «вічного союзу» українців з росіянами. Центральною подією ювілейних торжеств стала передача Криму УРСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР, мотивуючи своє рішення спільністю економіки, територіальною близькістю та тісними господарськими та культурними зв’язками між Кримом та Україною, прийняла указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР». Як зазначалось, акт є «свідченням дружби російського народу».

Але кримський «подарунок» був не таким доброчинним актом, як спочатку здавалось. Приєднання Криму переклало на Україну, ряд економічних і політичних проблем. У результаті війни і депортації татар у регіоні панував економічний хаос. До того ж, росіяни, що проживали в Криму (860 тис. чоловік) чинили опір будь-яким спробам українізувати життя області. Таким чином, в УРСР стала більш помітнішою присутність росіян, що сприяло подальшій русифікації України.

Дата добавления: 2015-05-22