Антиукраїнська політика російського самодержавства в другій половині XIX ст

Видатні авіаконструктори початку ХХ ст.

На поч. XX. ст. Україна посіла провідне місце в розвитку повітроплавання. Так, члени Одеського аероклубу С. Уточкін і С. Єфремов у 1910 р. здійснили перші в Росії польоти на літаку. Одним із піонерів авіації, основоположником важкої авіації, автором одного з перших у світі проектів гелікоптера був видатний авіаконструктор І. Сікорський. Військовий льотчик П. Нестеров у 1913 р. у Києві вперше продемонстрував низку складних фігур вищого пілотажу, зокрема "мертву петлю".

Початок ХХ ст. – час бурхливого розвитку повітроплавальних апаратів, перші кроки авіації. В 1909 р. виникає Київське Товариство повітроплавання, де працював видатний український авіаконструктор, киянин Ігор Сікорський, один з піонерів авіації, основоположник важкої авіації, автор одного з перших у світі проектів гелікоптера, побудованого в 1910 р у Києві. В 1913-1914 рр. І.Сікорський на важких літаках своєї конструкції “Руський витязь” та “Ілля Муромець” встановлює світові рекорди з тривалості польоту (1 год., 54 хв) та вантажопідйомності літака.
Наш співвітчизник і земляк, один з найбільших авіаконструкторів XX століття., Ігор Іванович Сікорській на очах одного покоління прожив декілька дивовижних життів і в кожній був по-своєму великий. З його ім'ям пов'язані різні і притому несподівані досягнення конструкторської думки, всякий раз що виводили світову авіацію на новий рівень.
Перші польоти російських аеропланів, перші оригінальні конструкції багатомоторних важких літаків, перші «літаючі човни», і амфібії, вертольоти класичної одногвинтової схеми і ще багато що інше стало можливим завдяки таланту Сікорського.
Після революції він з болем в серці покинув Росію. Значна частина того, що він зробив, послужила користі і славі США. Що існує там і по цю пору фірма Сікорського вважається провідним виробником вертольотів.
Видатний російський авіаконструктор, основоположник важкої авіації і винахідник вертольота був віруючою православною людиною і до кінця своїх днів дотримувався монархічних поглядів.

Політика російського царату на українських землях наприкінці XVIII — першій половині XIX ст.

У результаті антиукраїнської політики правлячих кіл Росії наприкін. ХVІІІ ст. було остаточно впроваджено та зміцнене царську владу на Лівобережжі та Слобожанщині. Нові зміни політичного ладу на частині українських земель, підпорядкованих Польщі, відбулися після другого і третього поділів Речі Посполитої. До Російської держави увійшли Київщина, Брацлавщина, Східна Волинь і частина

Білорусі, а потім і Західна Волинь. Чергова війна з Османською імперією дала Росії у 1812 р. Бессарабію. Після Віденського конгресу 1815 р. до Російської імперії перейшло Царство Польське, а в його складі Холмщина, Підляшшя, Надсяння. Таким чином, більшість українських земель опинилася під владою імперії Романових.

Самодержавство керувалося у національній політиці загальним принципом матеріальної і духовної зверхності панівної нації над підкореною. Втілювалася у життя т.зв. теорія офіційної народності міністра освіти графа С. Уварова, яка ґрунтувалася на тріаді "православ´я, самодержавство, народність", що стала символом реакційного напряму внутрішньої політики царату щодо розвитку української культури.

Не дивно, що після ліквідації автономії в Україні посилилася офіційна русифікаторська політика. Передусім із навчальних закладів, адміністративних установ, судів витіснялася українська мова як одна з основоположних національних ознак, Ефективним знаряддям русифікації була православна церква. Болючим ударом для національної справи стало перетворення Києво-Могилянської академії на вузькофаховий релігійний заклад.

Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримував в Україні велику армію, що налічувала 100 тис. осіб. її численні підрозділи стояли повсюдно, вимагаючи від населення виконання обтяжливих повинностей. Найстрашнішою військовою повинністю була рекрутчина — система примусового набору до армії. Через нелюдську муштру й часті війни рекрутчину вважали рівносильною смертному вироку.

Царат усіляко зміцнював в Україні кріпосницький лад. Спираючись на російських поміщиків, яким були роздані в Україні великі земельні володіння, він охороняв також станові привілеї українських і польських поміщиків.

Українські селяни поділялися на кілька груп, які різнилися ступенем особистої залежності, розміром і характером повинностей, площею наділу тощо. Основними групами в дореформений період були поміщицькі та державні селяни. Панщина, що охоплювала в Україні майже 99 % загальної кількості поміщицьких селян, становила 3 дні на тиждень, але уряд не контролював дії поміщиків і вони збільшували тривалість селянських робіт та розмір податків на власний розсуд.

Сільськогосподарське виробництво в цілому було відсталим, екстенсивним. Лише частина поміщиків, особливо на Півдні України, намагаючись впровадити у своїх маєтках поліпшені способи землеробства, застосовувала машини та новітній інвентар. Вирощували зернові, в основному пшеницю, цукрові буряки, коноплі, тютюн, льон та інші культури, які надходили на внутрішній і зовнішній ринки.

Поряд з товарним землеробством поміщики розвивали торгове тваринництво. Розводили дедалі більше коней, великої рогатої худоби, овець, зокрема тонкорунних.

Один із найважливіших показників розкладу феодально-кріпосницької системи і формування індустріального суспільства у першій пол. XIX ст. — дальший розвиток промисловості. Відбувався початковий етап промислового перевороту. Засновували машинобудівні заводи, що постачали промисловості та сільському господарству машини, робочі механізми, вдосконалені знаряддя, а також парові двигуни. Поширеними галузями промисловості дореформеного періоду були горілчана, цукрова, суконна. Розвивалася металургійна і кам´яновугільна промисловість.

Зі зростанням промисловості зароджувалося робітництво. Неухильно збільшувалася кількість вільнонайманих робітників, частка яких у 1861 р. становила 54 %.

Розвиток промисловості та сільського господарства сприяв розвиткові внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Реалізацію і купівлю товарів здійснювали через мережу ярмарків та базарів. Важливу роль у торгівлі відігравали купці, більшість з яких становили росіяни.

Загалом економічний розвиток України порівняно з Росією відбувався повільніше. Причиною цього була колоніальна політика царського уряду, який вважав Україну ринком збуту для російської промисловості й перешкоджав вільному розвитку її продуктивних сил.

У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнення індустріального укладу загострювалися соціальні суперечності, посилювалась антикріпосницька боротьба. Поширеними формами селянського протесту були скарги цареві й урядовим установам, відмова відбувати панщину та інші повинності, непокора поміщикам і царським властям, підпали панських маєтків, розправа над поміщиками, управителями та прикажчиками, втечі в Новоросійський край, на Дон, у Таврію. За неповними даними, у 1797—1825 рр. в Україні відбулося 103 виступи кріпаків..

Особливо гострого характеру набув селянський анти-поміщицький рух першої третини XIX ст. на Поділлі, іцо охопив і деякі повіти Волині та Київщини під проводом Устима Кармелюка, ім´я якого ще за життя стало легендарним. Повстанці нападали на поміщицькі маєтки, захоплювали там майно і худобу і роздавали бідноті.

На першу пол. XIX ст. припадає ряд робітничих виступів. Найвідомішими були виступи робітників-кріпаків Писарівської суконної мануфактури на Харківщині в 1817 р., робітників казенного Луганського заводу в 1818 і 1820 рр., робітників-кріпаків Машинської суконної мануфактури на Чернігівщині в 1823 р. Значним розмахом і гостротою характеризувалося т.зв. холерне повстання в червні 1830 р. у Севастополі. Протягом 1817—1835 рр. рішуче боролися проти утисків царської адміністрації приписні селяни і робітники Луганського ливарного заводу.

Всі ці виступи робітників разом із селянським рухом, що рік у рік зростав, завдавали відчутних ударів феодально-кріпосницькому ладові, розхитували його основи, прискорювали неминуче падіння кріпосного права.

Колонізаторська політика російського царату не змогла вбити національну свідомість українського народу. Українство з жалем згадувало козацьку славу, державність, нарікало на скасування колишніх прав і свобод. Деякі сміливці шукали шляхів виходу з такого підневільного становища.

Дата добавления: 2015-05-22