Культура Закарпаття першої половини ХХ ст 1 страница

У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. в Закарпатті знову спостерігається певне піднесення суспільно-політичного руху. Цьому сприяли масові революційні виступи робітників, селян, поширення соціалістичних ідей, створення і діяльність соціал-демократичних та профспілкових організацій.

Пожвавилася видавнича діяльність. З 1897 р. почала виходити газета «Наука». З 1898 р. в Будапешті почала видаватися «поучительно-газдовская новинка для угроруського народа» – «Неділя», яка проіснувала до початку першої світової війни. Активізувалася робота по збиранню та публікації зразків народної творчості в Закарпатті. Ініціаторами в цій справі були В. Гнатюк, а також учитель і редактор «Неділі» М. Врабель, письменник і редактор «Листка» Є. Фенцик, етнограф і перекладач Ю. Жаткович та ін. В 1901 р. М. Врабель видає перший том збірника «Угроруські народні співанки», який високо оцінив В. Гнатюк.

Великих збитків Закарпаттю завдала Перша світова війна. Територія краю перетворилася в поле боїв російської та угорської армій. Загострилася і політична ситуація. В Закарпатті, як і по всій Угорщині, було введено військовий стан, введена карткова система на хліб та на інші предмети споживання. Більшість промислових підприємств були мілітаризовані, значна частина кваліфікованих робітників була призвана в армію. Та у найбільш скрутному становищі опинилося сільське господарпство, через відсутність робочої сили не оброблялися орні землі і виноградники. Великої шкоди селянам спричинили реквізиції сировини і продовольства воєнною адміністрацією для австро-угорської армії.

Грабіжницька політика правлячих кіл Угорщини призвела до того, що голод і злидні набули масового характеру. Внаслідок голоду, відсутності одягу, палива, мила постійними явищами в Закарпатті стали епідемії. Люди гинули тисячами. Жорстока експлуатація, соціальне гноблення закарпатських українців доповнювались дискримінацією їх в галузі мови і культури, політичним безправ’ям. Все це викликало незадоволення і боротьбу народних мас, які набували різномантіних форм. Але опір трудящих мас здебільшого ще був стихійним, неорганізованим. Опортуністичні лідери соціал-демократії були далекі від наміру підняти трудящих на революційну боротьбу проти пережитків феодалізму, політичного безправ’я, імперіалістичної війни, на ліквідацію Габсбурзької монархії.

Важливим політичним моментом в ході першої світової війни, який вплинув на хід політичного життя в Угорщині, в тому числі і в Закарпатті, був революційний переворот в Росії 1917 р., здійснений з ініціативи та під керівництвом вождя російського і міжнародного більшовизму В. Леніна. Проголошувані ним революційні лозунги знаходили відгуки серед населення воюючих країн, в тому числі і Закарпаття. Найпопулярнішими були дві вимоги: негайне припинення війни та укладання миру без анексій і контрибуцій та конфіскація поміщицьких маєтків і наділення селян землею. Близькою для трудящих багатонаціональної Австро-Угорщини, яка була тюрмою поневолених народів, стала і програма Радянської Росії з національного питання.

Завершальні роки світової війни пройшли в Закарпатті двома напрямами: посиленням боротьби проти війни, проти соціального і національного гноблення трудящих, проти приниження їх людської гідності і зростанням національної самосвідомості, пошуками шляхів самовизначення. Все це відбувалося як під впливом подій в Росії та в Україні наприкінці 1917 і в 1918 рр., так і під впливом піднесення антивоєнного руху і національно-визвольної боротьби народів Центральної Європи. Про події в Україні та Росії населення краю довідувалось із сторінок угорської соціал-демократичної і навіть ліберально-буржуазної преси. Крім того, велику роль у поширенні відомостей про події в Росії і в Україні відігравали колишні військовополонені Австро-Угорської армії, які після укладення Брестсь-кого мирного договору навесні – влітку 1918 р. поверталися з Росії та України в Закарпаття.

Під впливом революційних подій в Росії і в Україні поширюється національно-визвольний рух у Закарпатті, зростає прагнення звільнитися від іноземного гноблення. Вже 24 листопада 1917 р. робітники цегельних заводів Берегова організували мітинг «на честь руських подій». У наступні дні відбулися демонстрації солідарності з Росією в Сваляві, Перечині та інших містах. На початку 1918 р. застрайкували робітники Мукачева, Чинадієва, Берегова, Хуста, які висували вимоги поліпшення матеріального становища, припинення війни, надання політичних прав всім національностям. Разом з робітниками на боротьбу проти гнобителів виступали селяни, вимагаючи припинення реквізиції, розподілу поміщицьких маєтків.

Характерною особливістю розвитку революційних подій в Закарпатті було зростання національної самосвідомості трудящих, посилення їх боротьби за возз’єднання з Україною. Саме роки війни, повідомлення преси про Україну, перебування селян, робітників, інтелігенції, одягнених в шинелі, в Галичині, Буковині та Україні сприяли поширенню відомостей про життя і боротьбу українського народу за створення Української держави. Під впливом цих факторів у суспільному русі Закарпаття значно зміцнилася проукраїнська орієнтація.

У кінці 1917-1918 рр. в Закарпатті, як і Східній Словаччині, почав розгортатися рух за включення краю до складу України. Від Старої Любовні аж до Хуста виникали Руські Народні Ради, які приймали рішення про приєднання краю до України. Однак становище України було в тому часі настільки складним, що вона не змогла скористатися цим волевиявленням населення Закарпаття. Тому представники Закарпаття змушені були перео-рієнтуватись на приєднання Закарпаття до Чехословаччини. Наприкінці 1918 р. представники цього руху почали встановлювати зв’язки з лідерами чехословакізму (Т. Маса-риком, Е. Бенешем, М. Р. Штефаніком), а також вести мову про статус Закарпаття в майбутній Чехословаччині. Інтереси русинів Закарпаття репрезентувала створена з різних земляцьких товариств «Американська Народна Рада Угро-русинів», на чолі якої стояв адвокат Гр. Жаткович. На першому засіданні Ради в Гомстеді 23 липня 1918 р. ухвалено рішення, яке визначало можливі шляхи вирішення державно-правового становища Закарпаття. На перше місце було поставлене питання про надання повної незалежності народу Закарпаття. Якщо це виявилося б неможливим, то Рада передбачала об’єднання Закарпаття з Галичиною і Буковиною, що є прямою орієнтацією на Україну. Коли і це не буде можливим, то Закарпаття мало б одержати автономію у складі майбутньої Чехословаччини.

Як відомо, питання про приєднання Закарпаття до Чехословаччини було остаточно розв’язане на конференції у Філадельфії, яка проходила 23-26 жовтня 1918 р. Із всіх варіантів, вироблених Радою, перемогла прочехословацька орієнтація.

Безперечно, створились якісно нові умови для розвитку демократичної культури Закарпаття (Підкарпатської Русі). Але матеріальні умови розвитку культури різнилися. Чехи і німці на час утворення Чехословаччини мали досить високий рівень культури й освіти, розвинену міську інфраструктуру, численний прошарок інтелігенції. На цій основі легше і краще було розвивати освіту, літературу і мистецтво, архітектуру і зодчество тощо. Закарпаття у цьому відношенні дуже відставало: низький економічний розвиток, недорозви-неність міст і містечок, відсутність потрібної кількості інтелігенції і т.д. Все це утруднювало розвиток культури. Але входження краю до Чехословацької республіки з її демократичними установами створювало незрівнянно кращі умови для розвитку культури, ніж у період австро-угорського панування. Настав кінець жорсткій політиці асиміляції русинів-українців. За самою природою (слов’янськість) чеська і словацька культури були ближчими до культури русинів, ніж угорська культура. У цих народів був і спільний орієнтир – культури Росії та України.

В історичній літературі радянських часів панувало твердження, що уряд Чехословаччини проводив на Закарпатті лише політику колоніального гноблення і чехізації. Але факти і дійсність того часу, неоновітні студії це заперечують. Дискримінація частково мала місце, однак цілеспрямованої політики чехізації не було. У цілому в Чехословаччині були створені досить добрі умови для відродження культури закарпатських українців та інших національних меншин. До цього варто додати, що культурне життя Закарпаття формувалось і під впливом зовнішніх факторів. У Чехословаччині проживало багато визначних вчених, митців, політичних діячів з України і Росії, які активно включалися у культурне життя, сприяли культурному росту населення краю. Допомога Радянської України, діяльність галицьких емігрантів визначили долю розвитку українського напрямку в культурі, формування української самосвідомості більшої частини народу.

Незважаючи на те, що активний опір поступу української культури в Закарпатті у 20-30-ті роки робили місцеві москвофіли, русинофіли та навіть чехословацькі урядові кола, українська національно-культурна орієнтація в Закарпатті перемогла. Вона швидко проникла в усі сфери життя: громадського, суспільного, сімейно-побутового. Українська пісня, легенда, казка, історичний переказ, література і мистецтво швидко завойовували широкі прошарки закарпатського українства, його душу, помисли і устремління. Всі жанри української літератури і мистецтва, особливо театр, захоплювали, викликали масове піднесення серед людності краю. Велику роль у процесах українізації населення відіграла діяльність на Закарпатті товариства «Просвіта», яке було засноване у 1920 р. братами Ю. і М. Бращайками, А. Волошином, В. Гаджегою та ін. Про все це засвідчують очевидці, мемуарна література видатних культурних діячів, численні документи, періодика того часу, наукові дослідження. Закарпатський український культурний ренесанс 20-30-х років ХХ ст. існував де-факто. Трансформація культури покликала за собою і трансформацію суспільної та національної свідомості. Змінилася структура національної самоідентифікації закарпатських русинів-українців від чітко не окресленого русина до українця. В Закарпатті утвердилася українська орієнтація.

Але ситуація різко змінюється з настанням років мадярської окупації Закарпаття (березень 1939 – жовтень 1944 рр.) Угорські власті не визнавали існування української нації на Закарпатті. Заборонялось навіть вживання терміну «українець». Натомість офіційно впроваджувались такі терміни, як «угро-руси», «рутени». Угорський уряд розробив цілу програму денаціоналізації українського населення краю, вважаючи, що самі назви «Закарпатська Русь» чи «Закарпатська Україна» повинні зникнути з географічних атласів та словників. Усі ці заходи негативно вплинули на розвиток освіти, шкільництва, науки, культури Закарпаття взагалі.

Освіта і наука

Загальні культурно-демократичні процеси, що відбувались у Чехословаччині, не оминули і Підкарпатську Русь, серед них освіту і шкільництво. Уже під кінець 1919 р. на За-карпатті працювало 475 початкових шкіл, у тому числі 321 з українською (руською) мовою навчання, 83 угорською, 22 чеською і словацькою, 7 німецькою, 4 румунською та 38 мі-шаних – з двома мовами навчання. Серед початкових шкіл було 84 державних, 16 общинних та 248 парафіяльних. Вживалися заходи по запровадженню обов’язкового навчання у початковій школі.

Під тиском громадськості на рубежі 20-30-х років у Чехословаччині була здійснена шкільна реформа. Навчальний процес носив національно-патріотичний характер. Вводились нові предмети і шкільні програми, видавались підручники і посібники практичного спрямування тощо. Все це засвідчувало якісно новий етап у розвитку школи в Че-хословаччині, в тому числі і в Підкарпатській Русі. Крім цих нововведень, держава збільшила асигнування на розвиток шкіл. Кількість шкіл у 1938 р. досягла рекордної цифри – 803 школи. До них належали такі школи: руські (українські), угорські, румунські, німецькі, іудейські. У багатьох школах навчання проходило паралельно на кількох мовах.

Тим не менше, початкова школа стала ґрунтом для розвитку системи неповної середньої школи, яка називалася горожанськими школами. Вони готували нижчих служ-бовців, обслуговуючий персонал для торгівлі. За 20 років чехословацької влади на Закарпатті було відкрито 21 горожанську школу з руською (українською) і 23 – із чеською мовами навчання. Їх відвідувало понад 11 тис. юнаків і дівчат. Найбільшої популярності набули горожанські школи міст Ужгорода, Мукачева, Хуста, Берегова, Тячева, сіл Ясіня, Вел. Бичкова, Вел. Березного, Перечина, Білок, Волівця, Ниж. Воріт, Вел. Лучок, Чинадієва, Середнього, Ракошина та ін.

У 20-30-х роках відбулися позитивні зміни і зрушення у середній освіті, яку репрезентували гімназії, учительські семінарії, технічні училища. Українські гімназії діяли в Ужгороді, Мукачеві, Берегові, Хусті. При них були класи та гімназії з чеською, угорською та іудейською мовою навчання. Несправедливим було те, що для 450 тис. русинів-українців влада утримувала 4 гімназії, а для 35-40 тис. чехів і словаків – 5. Такі заходи засвідчували про «тиху чехізацію» народної освіти Закарпаття. Такий стан був і в політиці. Однак відзначимо, що були і позитивні риси цієї політики, оскільки до навчання залучалося все більше дітей простих людей, і активно будувалися шкільні приміщення. Особливе місце і роль у підготовці вчителів відіграли учительські семінарії Ужгорода, Мукачева, Хуста. Ці навчальні заклади за спеціальними навчальними планами готували вчителів молодших класів і предметників для старших класів. Випускники учительських семінарій становили основу педколективів горожанських шкіл.

У цілому розвиток народної освіти і середньої школи привів до зростання кількості і якості інтелігенції. Тогочасна статистика засвідчує, що кількість осіб інтелектуальної праці Закарпаття подвоїлося. У кінці 30-х років лише на ниві народної освіти було зайнято 2200 фахівців. Серед них успішно працювала ціла плеяда визначних педагогів, вчених, письменників, митців, громадських діячів. Високий авторитет і заслужену повагу та шану мав О. Маркуш – один із організаторів народної освіти, автор шкільних підручників і посібників, педагог і письменник. Він – організатор і головний редактор молодіжних часописів «Віночок», «Наш рідний край», які виходили продовж 1922-1939 років. Ці часописи користувалися великою популярністю серед молоді й дорослих, були дієвою підмогою вчителям у виховній роботі з учнями, в інтелектуально-пізнавальній діяльності краєзнавства та народознавства краю. У цьому плані визначальну роль відіграли видання і книги О. Маркуша «Краєзнавство» (співавтор І. Гурко), «Старовинні замки Закарпаття», «По рідному краю», «Рідне село», «Населення краю», «Нова Європа», «Чужі краї – чужі люди» та ін. За оцінкою сучасних фахівців багато педагогічних і методичних положень О. Маркуша не застаріли і донині, а краєзнавча спадщина його може стати у пригоді вчителям шкіл при викладанні краєзнавчих дисциплін. На думку проф. В. Гомонная, О. Маркуш «піднімав активність вчительства, сприяв їх зв’язкам з батьківською громадськістю, піднімав їх громадянську зрілість і національну свідомість».

До плеяди талановитих педагогів Закарпаття 20-30 років належали десятки і сотні учителів, наставників і вихователів молоді, письменників і науковців. Переважна більшість із них жили з народом і для народу, своєю працею на освітянській ниві завойовували повагу і любов до себе. Великими літерами в історію освіти краю занесені такі імена: А. Волошин, А. Штефан, Ю. Ревай, В. Гаджега, Ю. Боршош-Кум’ятський, Ф. Потушняк, О. Іванчо, Й. Бокшай, В. Бірчак, М. Григаші, А. Алиськевич, Й. Жупан, А. Карабелеш, М. Божук, І. Рознійчук (Марко Бараболя), М. Кабалюк-Тисянська, І. Панькевич, С. Данієлович, М. Грицак, М. Су-лінчак, М. Егрешій, М. Торбич, Ю. Станканинець, В. Драгула, М. Фущич, К. Заклинський, М. Небесник та ін. Вони навчали молодь у гімназіях і семінаріях, розвивали педагогічну думку і практику, писали підручники і посібники, часто друкували статті й наукові студії у періодичних виданнях.

Однак дуже негативно впливала на розвиток народної освіти, на навчально-виховний процес у школах, гімназіях і семінаріях так звана мовна дискусія, що виникла в процесі боротьби трьох течій (українофільської, русофільської, руської) за етнонаціональну орієнтацію автохтонного населення краю. Тим не менш, повністю поділяємо точку зору су-часних дослідників про те, що в галузі освіти у 20-30-х роках в Закарпатті було досягнуто глибокого прогресу.

Виняткову роль у прилученні вчительства, учнівської молоді та всього народу до українства відігравало товариство «Просвіта». Велике значення у піднятті просвітницького рівня народу мали читальні, які засновувались «Просвітою» по селах і містечках краю. Тут русини могли читати газети, журнали, книжки, слухати лекції. При читальнях існували курси для неписьменних і малописьменних, діяли драматичні гуртки, проводились різноманітні свята. Читальні були фактично осередками культури у закарпатських селах. На кінець 1937 р. «Просвіта» нараховувала 18.612 фізичних членів, 14 філій, 225 читалень, 3 бібліотеки із книжковим фондом 45.000 примірників. При товаристві діяло 152 театральні гуртки, 88 хорів, 18 оркестрів, 45 спортивних молодіжних товариств, зокрема «Пласт» і «Січ».

Питання вищої школи в Закарпатті у 20-30-х роках не було вирішене. Обдарована молодь навчалась у вищих навчальних закладах Праги, Братислави, Брно, Кошиць, Бу-дапешта, Відня, Риму, Берліна. Це були переважно майбутні викладачі гімназій, лікарі, вчені різних галузей наук. Наприклад, Празький університет закінчив відомий хірург О. Фединець, у цьому ж університеті навчалися педагог і вчений А. Ігнат, історик М. Лелекач, археолог і етнограф, письменник і філософ Ф. Потушняк, біолог С. Фодор та ін. Однак цього було замало, і тому прогресивна громадськість краю ставила питання про відкриття свого вищого навчального закладу – університету Підкарпатської Русі. Проте досягти цієї мети так і не вдалося. Уряд Чехословаччини доводив, що на Підкарпатській Русі немає умов для розвитку вищої школи.

Винятком була Ужгородська духовна семінарія – єдиний навчальний заклад з підготовки духовенства. Щорічно продовж 20-30-х років семінарію закінчувало 40-50 добре вишколених священиків. Багато з них брало активну участь як у духовному, так і культурному та громадсько-політичному житті, плідно працювали на науковій ниві. Яск-равим представником такого типу інтелігента і керівника духовної семінарії був А. Волошин (1874-1945 рр.) – визначна постать культурного, духовного і громадсько-полі-тичного діяча, що збагатив усі сторони життя народу Підкарпатської Русі, вів народ правдивим шляхом до національного відродження і визволення. Важливу роль у розвитку духовної семінарії відігравали також єпископ О. Стойка і Т. Ромжа. Доля останнього була трагічна – за заслуги перед церквою і народом загинув від рук найманих убивць.

Зауважимо, що у 20-30-х роках на Закарпатті помітний вплив на сфери суспільно-політичного і культурного життя мала церква різних конфесійних уподобань. За тверджен-ням, можливо і перебільшеним, дослідників, у цей період церква була «чи не єдиним інтегруючим фактором національної та етнічної ідентичності, хоча й різних орієнтацій». Найвпливовішою серед релігійних конфесій була греко-католицька церква, яка на 1944 р. налічувала 257 парафій, 6 монастирів, 2 учительські семінарії, десятки шкіл, соціально-культурних закладів тощо. Серед представників ієрархії греко-католицької церкви не було єдиного погляду чи концепції щодо національної ідеології та приналежності закарпато-руського народу. Частина церковників підтримувала концепцію, що підкарпатські русини становлять окрему слов’янську національність, культура якої тісно пов’язана з греко-католицькою церквою, ототожнюючи греко-католика з русином. Інша частина греко-католицького кліру вважала себе частиною українського народу. Деяка частина пробувала виробити в собі руську національну ідеологію. І все ж, представники церкви проводили значну культурно-освітню роботу серед населення краю через товариства «Просвіта», «Школьная помощь», імені Духновича та ін.

У тісному зв’язку з освітою 20-30-х років перебував розвиток наукових знань у краї. Входження до складу демократичної Чехословаччини дало Закарпаттю кращі умови для розвитку наукових досліджень, які мали досить широкий спектр. Розвивались природничі і гуманітарні наукові галузі. Але пріоритетним були гуманітарні напрямки наук: історія, етнографія, археологія, філологія, педагогіка, правознавство, мистецтво й архітектура тощо. Вчені об’єднувались у різні товариства і спілки, групувались навколо певних видавництв, проводячи наукові дослідження у багатьох напрямках.

Чільне місце у вивченні історії краю від найдавніших часів і до 30-х років ХХ ст. включно займають у той час серйозні дослідження В. Гаджеги, І. Кондратовича, Ф. Габріеля, А. Шаша, О. Маркуша, М. Лелекача, Ф. Потушняка. Успішно розробляли історію Закарпаття і українські вчені-емігранти, що проживали на Закарпатті чи в Чехословаччині. До них належить Д. Дорошенко, М. Лозинський, С. Шелухін, С. Рудницький, О. Мицюк та ін. У своїх наукових студіях вчені сповідували і розвивали концепцію про те, що русини є автохтонами на своїй території і етнічно споріднені з українським народом.

Друге місце на Закарпатті серед гуманітарних наук після історичної науки 20-30-х років посідало мовознавство. Головною із багатьох проблем у центрі мовознавства була мова русинів, її характер і змістовна понятійність. Одні вчені вважали її діалектом української мови, інші оцінювали як чисто російську мову, а треті вбачали в ній са-мостійність, окремішність, властиву тільки русинам. Це питання не тільки дискутувалося в наукових колах, але і розглядалось і на державному рівні Чехословацької республіки. У 1919 році уряд поставив перед Академією наук питання про мову русинів. Думка вчених була од-нозначною: «місцеве русинське наріччя в Карпатській Русі… се безперечно наріччя малоруське, належить літературною мовою тамошних горожан признати мову малоруську, якої вживають їх сусіди і одноплемінники». Але не всі поділяли цю точку зору. Розгорілася мовна дискусія. Русофіли намагалися довести «общерусский» характер місцевих говорів. Вони закликали: «Помните, что все мы, карпатороссы, русины принадлежим к русской национальности». «Карпатороссы» намагалися довести, що мова русинів окрема, само-стійна. Типовим представником «общерусскости» можна назвати Є. Сабова – автора «Хрестоматії» і двох граматик.

На позиціях україністів твердо стояли представники закарпатської інтелігенції, громадсько-політичні діячі: А. Волошин, брати Ю. і М. Бращайки, А. Штефан, М. Долинай, В. Желтвай, С. Сабол (Зореслав), Л. Дем’ян, В. Ґренджа-Донський, О. Маркуш, Ф. Потушняк та ін. Цю проблему вони представляли і вирішували у публіцистичній та літературній формі.

Вагомий внесок у дослідження мовознавства Закарпаття зробив А. Волошин. Ще на початку ХХ ст. він активно виступив проти спроб угорських властей змінити кириличну азбуку латинською, що вело до завершення процесу денаціоналізації закарпатських русинів. У 20-30-х роках А. Волошин продовжував досліджувати окремі аспекти мовознавства. Із наукових праць мовознавчого характеру виділяється стаття «О письменном языці Подкарпатських русинів» (1921 р.), у якій доводить народний («малоруський») характер мови закарпатських русинів.

Певну долю у розвиток гуманітарних наук в Закарпатті у 20-30-х роках внесли українські емігранти із Галичини та Наддніпрянської України. Своїми дослідженнями виді-лялись в галузі мовознавства і літературознавства виділялись І. Панькевич, В. Пачовський, В. Бірчак та ін. Особливо плідною була наукова діяльність І. Панькевича, увагу якого привернули різні питання з історії народної культури Закарпаття. Результатом багаторічних студій діалектів закарпатських русинів стала монографія «Українські говори Підкарпатської Русі і сумісних областей» (Прага, 1938). Завдяки його пошуковій діяльності виявлено і опуб-ліковано цінні пам’ятки закарпато-української літератури, а публікації покрайніх записів з давніх книг послужили важливим джерелом для дослідників-істориків. Позитивним у діяльності емігрантів було те, що вони намагалися залучити до дослідницької роботи місцеву молодь, викликати у неї інтерес до історії культури краю.

У 20-30-ті роки вчені Закарпаття, продовжуючи педагогічні традиції О.Духновича, приділяли значну увагу розвиткові педагогіки. Найвизначнішим представником педа-гогічної думки був А. Волошин. Будучи керівником провідних навчальних закладів краю, він у своїх працях з педагогіки використовував як власний досвід, так і досягнення світової та європейської педагогіки. Загальне визнання отримали його підручники і посібники «Коротка історія педагогіки», «Дидактика», «Психологія», «Логіка», «Педагогічна методологія», десятки інших. Як теоретик і практик, він розвивав наукові концепції, впроваджував їх у навчально-виховний процес. А. Волошин вважав, що «головним предметом школи повинна бути мова народна, його література, котра представляє геній народа». Талановитим педагогом був О. Маркуш. Працюючи шкільним інспектором, він сповна віддав себе організації шкільної освіти, удосконаленню навчально-методичної літератури. О. Маркуш видав біля 20 посібників і підручників, у тому числі буквар «Зорниця», за яким вчилося не одне покоління закарпатців. Педагог і письменник О. Маркуш розробив основні принципи вивчення краєзнавства і методику їх впровадження у навчальний процес. За ініціативою А. Волошина у 1923 р. було створено Педагогічне това-риство Підкарпатської Русі. Активними співзасновниками вважаються також О. Маркуш, Ю. Ревай, В. Желтвай, П. Яцько та інші просвітяни. Метою товариства було: «служити всім потребам просвітнього розвою і народного виховання руського народа…». Товариство налагодило видання часопису «Подкарпатська Русь», готувало шкільні підручники і посіб-ники, брало участь у різноманітних українських акціях.

Наприкінці 1934 р. в Мукачеві групою місцевих педагогів і вчених було засновано етнографічне товариство Підкарпатської Русі. Головою Ради обрано А. Волошина. До Ради Товариства входили активні діячі «Просвіти» О. Приходько, А. Балаж, Л. Дем’ян, І. Панькевич, О. Маркуш, М. Обідний та інші. Етнографічне товариство діяло згідно з затвердженим земським урядом статутом і мало власний друкований орган «Вісті Етнографічного Товариства Подкарпатської Русі». Головну увагу Товариство зосереджувало на науково-дослідній роботі зі збору матеріалів для крайового Етнографічного музею у Мукачеві, що відкрився у 1937 р. Після подій 1938-го і наступних років майже усі його експонати були втрачені.

Література і публіцистика

У 20-30-х роках ХХ ст. для літературного життя Закарпаття було характерне об’єднання творчих сил краю довкола редакцій газет, журналів, часописів, видавництв і друкарень. Літературний процес тих часів був тісно пов’язаний із загальним національно-патріотичним і культурним прогресом Чехословаччини. Але формувався і розвивався він як складова частина культури всього українського народу. Протягом двох десятиліть у краї сформувалася досить чисельна група творчої інтелігенції, яка успішно працювала в галузі поезії, прози, драматургії, літературної критики. Спираючись на традиції ХІХ ст., представ-ники різних літературних жанрів 20-30-х років збагачували літературу і культуру новими ідеями, ставили їх на службу народу.

Саме у той час на Закарпатті набирає потужного розвитку українська національна література, яку започатковує поетична збірка Василя Ґренджі-Донського (1897-1974) «Квіти з терньом» (1923 р.). Наступні збірки митця «Золоті ключі», «Шляхом терновим», «Китиці квіток», «Тобі, рідний краю», «Тернові квіти полонини» та інші розширили те-матичну, стильову, емоційно-настроєву палітру митця, вони визначили тенденцію стильової еволюції поезії Закарпаття першої половини ХХ ст.: від романтизму до реалізму, символізму, імпресіонізму та неоромантизму. В. Ґренджу-Донського по праву вважають основоположником української поезії Закарпаття. Він одним із перших звернувся до ліро-епічного жанру, на основі легенд та переказів творив образ героїчного історичного минулого краю, відобразив визначні в історії Закарпаття сторінки боротьби за Карпатську Україну, зростання самосвідомості й жертовності за ідею незалежності й свободи. В. Ґренджа-Донський був одним із найпродуктивніших письменників Закарпаття. За підрахунками дослідників, він опублікував більше тисячі поезій, 13 поем, понад 50 оповідань, 30 драматичних поем і п’єс, 36 казок, видав 39 книг. В. Ґренджа-Донський у своїй творчості активно утверджував державницьку і соборницьку ідею України. Творча спадщина В. Ґренджі-Донського зібрана і опублікована у 12-ти томному виданні його творів. Він перший на Закарпатті письменник національного напряму, перший почав утверджувати національну ідею та ідею возз’єднання Закарпаття з Україною, першим перейшов на українську літературну мову, першим почав публікувати твори в Україні.

Творчість В. Ґренджі-Донського відкрила шлях україномовному письменству, сприяла появі цілої плеяди поетів і прозаїків. До них належали: Юлій Боршош-Кум’ятсь-кий, Олександр Маркуш, Зореслав, Миколая Божук, Микола Рішко, Юрій Гойда, Федір Потушняк, Федір Могіш (Боєвір), Іван Колос, Лука Дем’ян, Іван Рознійчук (Марко Ба-раболя), Марійка Підгірянка, Марія Тисянська-Кабалюк, Ірина Невицька, І. Ірлявсь-кий. У 30-х роках з’явилися перші твори Ф. Маковчанина (Лазорика), Петра Міговка, Анд-рія Ворона, Дмитра Поповича, Олександра Сливки.

До плеяди красного письменства Закарпаття належав і Августин Волошин. Він був автором віршів, оповідань, повістей, п’єс тощо. Як письменник окремі твори він видавав під псевдонімами Іванович і Андрій Верховинський. Художніми творами Волошина літературознавці визнають: «Робінзон», «Сорок казок», «Ілько-Яцько», «Празники», «Коли страшний ворог», «Разговор о векселях», «Без Бога ні до порога» та ін. В такому жанрі, як драматургія, він вважався заслуженим авторитетом. Його історична драма «Фабіола» ста-вилася не тільки на закарпатській сцені, а і в Празі.

Дата добавления: 2015-05-22