Рутенство 1 страница

Тривалі часи польського панування спричинили те, що західні українці втратили свою суспільну еліту і перетворились у народ, що його складали, як насміхалися поляки, хлопи і попи. Після переходу під владу Габсбургів становище західних українців значно поліпшилося внаслідок імперських реформ Марії-Терезії та Йосипа ІІ. Завдяки цьому греко-католицьке духовенство, яке в нових умовах почало відігравати роль української еліти, стало відданими прихильниками династії Габсбургів. Вони виступали за те, щоб усіляко підтримувати віденський уряд, з подякою сприймали усе, що дарувала імперська влада, і впродовж тривалого часу не намагалися висувати власних вимог. Це історичне явище дістало назву «рутенства». За своїм змістом воно було дуже складним. З одного боку, «рутенство» гальмувало розвиток національної свідомості західних українців і допомагало імперським чиновникам посилювати свою владу в краї; з іншого – було історично обумовленою реальною ситуацією, оскільки інтереси українців збігалися з бажаннями австрійців послабити вплив Польщі в Галичині та Угорщини на Закарпатті.

3. Греко-католицька церква у Галичині

Греко-католицька церква здавна відігравала важливу роль у житті галицьких українців. За часів Речі Посполитої греко-католицьке духовенство зазнавало всіляких утисків від католицької церкви. Греко-католицька церква не занепала, а, витіснена з кола заможних суспільних верств, стала ближчою до народу. Греко-католицькі священики мешкали у селах. Ос­кільки їм, на відміну від римо-католиків, дозволялося одружуватися, їхнє життя часто нагадувало селянське. Вони вимушені були поєднувати свої духовні обов’язки зі звичною селянською працею, заробляючи на утримання своїх родин. Їхні сини здебільше продовжували справу батьків. Священики добре знали народну мову, якою спілкувалися з віруючими, тому що латини і польської мови селяни-українці не розуміли. Внаслідок цього греко-католицьке духовенство стало у тогочасних історичних умовах для галицьких українців єдиною можливою суспільною елітою.

Перехід Галичини під владу Австрійської імперії спричинив позитивні зрушення у становищі греко-католицької церкви. Завдяки відкритим у Відні та Львові богословським нав чальним закладам з'явилися можливості для здобуття віруючими доброї освіти. Наслідки цього з’явилися дуже швидко. Саме діяльність освіченого греко-католицького духовенства започаткувала процес українського відродження в Галичині.

У 1808 р. за наказом австрійського імператора відновили Галицьку греко-католицьку метрополію. Перші митрополити Антін Ангелович (1808–1814 рр.) та Михайло Левицький (1816–1858 рр.) багато зробили для національного пробудження галицьких українців.

Багаторічна діяльність Михайла Левицького збігалося з періодом розгортання в Галичині українського національного руху. Разом зі своїми прибічниками він піклувався про заснування народних шкіл і підготовку підручників для них.

Упродовж тривалого часу митрополит домагався запровадження викладання українською мовою у школах Східної Галичини. А втім Левицький був досить консервативним у своїх поглядах, не підтримував прихильників нових європейських ідей. Коли члени гуртка «Руська трійця» підготували до видання альманах «Зоря» і «Русалка Дністрова», саме митрополит став одним з ініціаторів їхньої цензурної заборони. Коли ж російський уряд примусово ліквідував греко-католицьку церкву на Правобережжі, він рішуче засудив цю акцію. Митрополит підтримав створення Головної руської ради під час революційних подій 1848–1849 рр., заохочував греко-католицьке духовенство докладати зусиль щодо праці над просвітою народу. У 1856 р. папа римський нагородив Левицького, вперше за історію існування греко-католицької церкви, титулом кардинала.

4. Греко-католицька церква в Закарпатті

Внесок греко-католицької церкви у захист закарпатських русинів від мадяризації та окатоличення важко перебільшити. Тривала й виснажлива боротьба змусила закарпатське духовенство звернутися за допомогою до імператриці Марії-Терезії. Наслідком цього стало виведення у 1771 р. Закарпаття з-під підпорядкування католицькому угорському архієпископу і виокремлення в осібну греко-католицьку Мукачівську єпархію. Першим самостійним єпископом Закарпаття став Іван Брадач (1771–1772 рр.).

Найвизначнішою постаттю церковного життя Закарпаття був єпископ Андрій Бачинський (1772–1809 рр.).

Витяги з послань і звернень до віруючих єпископа Андрія Бачинського

«На содержаніє в своєм составі коєго-лібо рода і народа не єсть болшаго і кріпчайшего союза нєжелі содержаніє природного отєчеського і матєрняго своєго язика, письма и набоженства.

...яко же в порохії, тако і в філіалах своїх всі діти, хлопці і дівчата от шість до чотирнадцять роков на науку християнськую способних, імена і призвиська да іспішет і по селу каждой недєлі в церкві... через зиму же в домі... любовно і с всякою кротостію діти винаучати... которих родителей чада до науки хибити будут, такових оскаржити потребно будет.

(без) отеческія природнія науки рускія... невозможно єсть в священстві народові своєму служити.

...Отнюдь не возбраняв латинського илі інших язиков науки, токмо аби своє рускоє... наипервіє не оставляючи, но в отом внаучити и утвердитися».

Поміркуйте: 1. Які проблеми турбували єпископа? 2. Які з висловів Андрія Бачинського нагадують знамениті слова Т.Шевченко: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь»? 3. Що в наведених висловах свідчить про далекоглядність, турботу про майбутнє народу мукачівського єпископа?

Мукачівська греко-католицька єпархія стала в Закарпатті опорою русинства, ініціатором оновлення не лише релігійного, а й народного життя. Саме з загалу греко-католиків вийшла низка інтелектуалів, які стали провідниками національно-культурного відродження.

Становище греко-католицької церкви в Закарпатті після завершення революційних подій 1848–1849 рр. погіршилося. Під час угорського повстання закарпатські русини підтримували Габсбургів, через що угорці, під владою яких залишалося Закарпаття в післяреволюційний час, розпочали переслідування греко-католиків і посилили мадяризацію краю. Частина греко-католицького духовенства вважала, що краще підкоритися угорцям, інша ж почала шукати допомоги ззовні. Наслідком цього стало поширення на Закарпатті симпатій до Росії, в якій вбачали силу, що допоможе протидіяти окатоличенню русинів угорцями.

5. Православна церква на Буковині

До того часу як Австрійська імперія захопила Буковину, православна церква, до якої належала більшість українського населення краю, підпорядковувалася молдавському митрополиту. Імператор Йосип ІІ домігся зречення митрополита від церковної влади над Буковиною і утворив тут окрему православну єпархію з центром у Чернівцях.

У 1873 р. волею імператора буковинську церкву було підпорядковано сербському карловацькому православному митрополиту. Після переходу під австрійську владу в Буковині існував 31 монастир, де проживало близько 550 ченців. Церква була найбільшим землевласником у краї. Окрім українців, корінного населення Буковини, православну віру сповідували також румуни.

Імператор Йосип ІІ здійснив реформу церковної власності в краї. Її метою було обмежити церковне землекористування у краї і цим підпорядкувати церкву віденському уряду. З усіх рухомих і нерухомих маєтків монастирів і церков Буковини було створено єдиний єпархіальний релігійний фонд. До нього увійшли 14 скитів та 11 монастирів з усіма їхніми земельними володіннями. Усі інші монастирі було закрито, а їхні землі продано. Гроші від продажу земель отримав релігійний фонд. Після реформи у володінні православної церкви залишилася чверть загальної площі земель Буковини. На єпархіальний фонд було покладено обов’язок утримувати монастирі, церкви, школи, богословські навчальні заклади, будувати церкви тощо.

Кількість духовенства згідно з імперськими реформами скоротили. І все ж становище парафіяльних священиків було набагато кращим, ніж у сусідній Галичині. Кожен із них отримував значний земельний наділ, що його селяни повинні були почережно протягом року обробляти. Головним обов’язком, який покладався на священиків, було навчання віруючих коритися імператорові та залежним від нього властям і законам.

Буковинська православна церква перебувала під значним впливом румунів, які разом із румунізованими українцями складали більшість духовенства. Через це православне духовенство не відігравало ролі «будителів» буковинських українців за доби національного відродження слов’янських народів.

Найвизначнішою постаттю з-поміж церковних ієрархів був єпископ, а згодом і перший митрополит утвореної 1873 р. Буковинської православної церкви Євген Гакман (1835–1873 рр.).

Свої зусилля єпископ спрямовував на боротьбу проти жахливого невігластва місцевого духовенства і ударемнення спроб румунського митрополита прилучити Буковинську єпархію.

Аби довести своє прихильне ставлення до румунів, він ініціював створення коштом єпархіального фонду, румунських гімназії та реальної школи і запровадження викладання румунською мовою у богословському інституті в Чернівцях. Одночасно Гакман вимушений був вести боротьбу за те, щоби нагляд за буковинськими школами здійснювала не польська католицька церква зі Львова, а місцева православна церква. Така ситуація спричиняла спроби окатоличення православного населення, що викликало чисельні протести.

У 1849 р. керівництво Буковинської православної єпархії домоглося відокремлення Буковини від Галичини. Місцева система освіти звільнилася від підпорядкування Львову і перейшла під контроль Буковинської православної церкви. Проте цей крок лише погіршив становище українського населення. Звільнившись од загрози окатоличення, православні українці опинилися під новою загрозою – румунізації.

Отож, умови Австрійської імперії виявилися досить сприятливими для церковного життя західних українців. Імперія Габсбургів була за своїм характером різновірною і багатонаціональною. Жодна з релігій, яку сповідувало її населення, не мала статусу загальнодержавної. Внаслідок цього ставлення віденського уряду як до греко-католиків, так і до православних було терпимим.

Запитання і завдання

1. Якими були особливості системи управління західноукраїнських земель в імперії Габсбургів?

2. Яку роль відігравала греко-католицька церква в житті галицьких українців?

3. Що таке “рутенство”?

4. Яку роль відігравала греко-католицька церква в житті галицьких українців?

5. Яким був внесок греко-католицької церкви в національно-культурне відродження закарпатських русинів?

6. Чим відрізнялися становище і діяльність Буковинської православної церкви від діяльності греко-католицької церкви в Галичині і Закарпатті?

7. Визначте особливості церковного життя в Наддніпрянській Україні та на західноукраїнських землях.

§ 13. Соціально-економічне становище та соціальні рухи на західноукраїнських землях у складі Австрійської імперії

Пригадайте: 1. Якими були особливості економічного становища Наддніпрянської України в першій половині ХІХ ст.? 2. Якими були форми і характер соціальних протестів у Наддніпрянщині першої половини ХІХ ст.?

1. Становище українського населення під владою Габсбургів

Внаслідок входження західноукраїнських земель до складу імперії Габсбургів тут поступово стали поширюватися німецька мова. Вона вважалася державною мовою та вживалася в урядових установах, хоча була незрозумілою для українського населення.

Сумним спадком від попередніх часів було те, що української еліти на цих землях фактично не існувало. Мабуть, через це австрійський уряд спершу вважав, що Галичину заселяють поляки, Закарпаття – угорці, а Буковину – румуни. Лише згодом Габсбурги збагнули, що переважна частина населення цих земель – українці, проте вони не мають власної еліти. Тоді, за звичним імперським принципом «поділяй та володарюй», Габсбурги стали залучати на свій бік правлячі польські, угорські та румунські кола з метою посилення позицій у краї. Їхні мови за статусом поступово стали другими за значенням (після німецької) на західноукраїнських землях. Внаслідок цього українці дедалі більше поряд з онімечуванням відчули посилення розпочатих раніше процесів полонізації у Східній Галичині, мадяризації в Закарпатті, румунізації в Північній Буковині. Перед українським населенням поставала загроза денаціоналізації – втрати рис власної національної ідентичності й поглинання іншими культурами. Тому боротьба за збереження народної культури та єдність з усім українським народом ставала тут питанням надзвичайної ваги.

Західноукраїнські землі діталися Габсбургам у досить занедбаному стані. До повного занепаду східної Галичини призвело польське панування. Зубожіло під кріпацьким ярмом селянство, занепадали міські ремесла й торгівля. Схожа була ситуація у виснаженій тривалим турецьким пануванням Буковини та підпорядкованому угорцям Закарпатті.

Українські селяни-кріпаки в Галичині ледь животіли під владою польською шляхти, яка складала лише 3-5% населення краю, але володіла більшістю земель. Хіба міг нормально жити селянин, якщо крім сплати оброку повинен був виконувати панщину п`ять-шість днів на тиждень? При цьому середній наділ на початку ХІХ ст. становив 6 га, близько половини прожиткового мінімума, а шляхетські маєтки перевищували 400 га. Раціон західноукраїнського селянина складав половину західноєвропейського. Внаслідок цього середня тривалість життя 30-40 років, голоди стали звичним явищем

Така ситуація в нових володіннях не влаштовувала Габсбургів: вони не збиралися годувати нові провінції за рахунок старих, а розраховували на них як на джерело поновлення армії та ресурсів державної скарбниці. Необхідність реалізації цих завдань спричинила кроки австрійського уряду щодо наведення ладу на західноукраїнських землях.

2. Вплив реформ Габсбургів на розвиток західноукраїнських земель

В історії імперії Габсбургів 70–80-ті рр. XVIII ст. увійшли як доба реформ імператриці Марії-Терезії та її сина Йосифа ІІ. Ці реформи в дусі політики освіченого абсолютизму здійснювалися в усій імперії, проте особливо значний вплив вони мали на західноукраїнські землі. Метою реформ тут було:

· поліпшення матеріального становища населення, оскільки це об’єктивно сприяло стабілізації соціально-економічного становища краю і завдяки цьому – зміцненню імперії;

· ліквідація старої системи управління, за якої домінуюче становище належало місцевій шляхті. та заміна її на дисципліноване, що провадило б політику імперського центру, чиновництво.

Реформи поширювалися переважно на адміністративне управління, відносини в аграрній сфері, церковне життя та освіту.

В адміністративній сфері за часів Йосифа ІІ усю провінцію – Королівство Галичини і Лодомерії переділили на окремі округи (з 1786 р. окремим округом стала Буковина). Дія всіх польських законів із 1786 р. припинялася, їх заступали загальноімперські. Так адміністративні реформи спричинили зменшення обсягу реальної влади поляків у провінції та зосередження її в імперських чиновників.

Значні зміни сталися в аграрній сфері. За наказом Марії Терезії на приєднаних землях було складено «Інвентарій», в якому записано кількість земель, якими володіла шляхта, і визначено повинності селян. Завдяки цьому імперський уряд зміг реально уявити розміри податків з цих земель і одночасно вимагати від землевласників, щоб вони не обтяжували селян більше, ніж передбачено «Інвентарієм». Обмежувалися також застосування тілесних покарань, заборонялася панщина у неділі та свята, примусові роботи без згоди селян тощо.

Імператор Йосиф ІІ протягом 1780–1782 рр. видав декілька законів, за якими селяни звільнялися від особистої залежності та чітко визначалися розміри панщини (не більше трьох днів на тиждень). Водночас селянам надавалися мінімальні громадські права – одружуватися без дозволу землевласника, посилати своїх дітей навчатися до міських шкіл; ліквідувалося право пана судити селянина тощо. Селянські громади отримали також права самоврядування. У 1789 р. імператор видав закон про ліквідацію панщини, проте після його смерті той закон скасували, але всі інші зміни залишилися.

Церковне життя на західноукраїнських землях також стало сферою, де відбулися значні зміни. Постійні клопотання греко-католицького духовенства Закарпаття та Галичини перед віденським урядом про захист від утисків місцевими католиками русинів-українців і визнання їх окремим народом мали непогані наслідки. Марія-Терезія заборонила вживати стосовно греко-католиків вислів «уніати» і визнала, що римо-католицька та греко-католицька церква на західноукраїнських землях мають абсолютно рівні права. Римо-католикам було категорично заборонено примушувати греко-католиків змінювати віру. Імператор Йосиф ІІ 1781 р. прийняв закон, згідно з яким усі християнські церкви в його володіннях діставали рівні права. Некатолики відтепер здобули однакові з католиками права на державну службу. Частиною релігійної реформи імператора стало зрівняння у правах з іншими народами євреїв (зверніть увагу, що в Російській імперії смуга осілості та інші обмеження існували аж до 1917 р.). Головним наслідком цих реформ для греко-католицької церкви – єдиної організації, з якою ототожнювалося релігійне життя українців Галичини і Закарпаття, стало значне посилення її позицій.

Зі змінами в церковному житті були пов’язані також переміни у сфері освіти, яка тоді підпорядковувалася церкві. Для створення можливостей греко-католицькому духовенству здобувати вищу духовну освіту за ініціативою Марії-Терезії у Відні 1774 р. при церкві святої Варвари було відкрито генеральну греко-католицьку семінарію («Барбареум»). У роки правління Йосифа ІІ «Барбареум» було закрито, а натомість створено семінарії безпосередньо на західноукраїнських землях – у Львові та Ужгороді. Було також відновлено (з 1784 р.) діяльність Львівського університету. На його чотирьох факультетах навчалося 250 студентів. Оскільки лекції читалися латинською та німецькою мовами, для русинів-українців при університеті було створено «Студіум рутеніум» («Руський інститут»), де науки викладалися церковнослов’янською мовою. «Руський інститут» існував протягом 1787–1809 рр.

Далекосяжні наслідки для українського населення краю мала шкільна реформа Марії-Терезії, проведена 1777 р., за якою в елементарних (початкових) школах навчання проводилося рідною, материнською мовою.

Отож, реформи Марії-Терезії та Йосипа ІІ сприяли політичній модернізації західноукраїнських земель, але не передбачали заходів зі зміни економічної ситуації. І все ж вони сприяли поширенню серед селян і греко-католицького духовенства цих земель прихильного ставлення до Габсбургів. Саме завдяки цьому вони здобули славу вірних імперії «тірольців Сходу».

3. Стан господарства і характер економічних відносин

За рівнем економічного розвитку західноукраїнські землі значно поступалися іншим регіонам імперії Габсбургів. Західноукраїнським землям в економічній системі імперії відводилася роль аграрно-сировинного придатку – постачальника продуктів харчування і сировини для промислово розвинених регіонів та ринка збуту виготовлених там товарів. Внаслідок цього економічний статус західноукраїнських земель серед інших провінцій імперії наближався до колоніального.

Домінуюче становище поміщицького землеволодіння
на західноукраїнських землях у першій половині ХІХ ст.

Регіон	%, яким володіли поміщики від усієї землі
Східна Галичина
Північна Буковина
Закарпаття

Основою економіки краю було сільське господарство. У Східній Галичині переважало рільництво. Характерною рисою розвитку сільського господарства краю першої половини ХІХ ст. стало зростаюче обезземелення селян. За цей час середній розмір селянських наділів зменшився з 6 до 4 га, а земельні володіння магнатів зросли з 400 до майже 600 га. Періодичні стихійні лиха та неврожаї спричинили у першій половині ХІХ ст. сім масових голодоморів. Водночас зерно з поміщицьких маєтків вивозилося до інших провінцій імперії.

У Закарпатті більшість оброблюваних земель використовувалася для розвитку промислового виноградарства, садівництва та хліборобства. Переважною більшістю земель тут володіли угорські й німецькі землевласники та монастирі. Дрібні селянські наділи не могли забезпечити селян достатньою кількістю продуктів харчування. Це змушувало їх вирушати на заробітки до інших частин імперії. У господарстві гірських районів Закарпаття політичну роль відігравали тваринництво та лісорозробки. Закарпатські вовна і ліс надходили до промислово розвинених провінцій імперії. Становище переважної більшості селянства було дуже тяжким. У деяких комітатах майже половина селян взагалі не мала землі. Внаслідок цього більшість селян вела напівголодне існування. Майже кожного року тисячі селян умирали від голоду.

На більшій частині Північної Буковини провідну роль у господарстві відігравало рільництво, а в гірських районах – тваринництво, рубання і сплав лісу, мисливство. Значна частина продукції вивозилася до західних провінцій імперії. Фактичними господарями у краї були великі землевласники, яким належало дві третини оброблюваної землі та більшість сіл. Обтяжливим тягарем для селян Буковини, як і інших регіонів західноукраїнських земель, були також державні повинності (спорудження доріг, мостів тощо) і 14-річна військова служба.

Промисловість західноукраїнських земель перебувала у тривалому застої. Традиційні галузі місцевої промисловості – шкіряна, соляна, текстильна, лісова, тютюнова, залізоробна – майже не розвивалися. Лише в 30–40-х рр. під впливом промислової революції, яка охопила західні провінції імперії, розпочалося деяке пожвавлення у промисловості Східної Галичини. Але й тоді промислові підприємства краю зберігали свій ремісничо-мануфактурний рівень. У середині ХІХ ст. у Східній Галичині існувало близько 200 мануфактур, що становило 41% від їхньої загальної кількості в імперії. Більшість мануфактур знаходилась у селах і перебувала у власності шляхти. Праця вільнонайманих працівників майже не використовувалася; працювали селяни, пов’язані з сільським господарством. Машин майже не використовували. Перші дві машини на західноукраїнських землях з’явилися лише 1843 р. в Галичині (на той час у західних провінціях імперії на промислових підприємствах уже діяло понад 200 парових машин).

Попит на промислову продукцію на західноукраїнських землях задовольнявся переважно за рахунок постачання із західних промислово розвинених провінцій. Внаслідок цього значно дешевші за місцеві вироби фабрично-заводські товари спричиняли занепад ремісничо-мануфактурних підприємств краю.

4. Боротьба народних мас проти соціального гноблення

Жахливі умови життя, постійне посилення гноблення землевласниками мали вислідом боротьбу західноукраїнського селянства, яка тривала протягом усієї першої половини ХІХ ст.

Наприкінці XVIII ст., у період аграрних реформ Йосифа ІІ, селянство активізувало свої виступи. Вони розуміли зміст реформ по-своєму: остаточно визволитися з-під гніту ненависних панів, припинити виконувати усі феодальні повинності. Опір селян Східної Галичини був настільки сильним, що в деякі села для приборкання непокірних було надіслано військові загони. Спалахнула й боротьба селян у Закарпатті та Північній Буковині. Особливо запанікували угорські магнати, які вимагали надіслати до краю війська і тим запобігти об’єднанню русинів Закарпаття з їхніми родаками у Східній Галичині та Північній Буковині.

На початку ХІХ ст. імперський уряд скасував деякі з попередніх реформ, зокрема відновив право землевласників застосовувати тілесні покарання щодо селян. Панській сваволі не було меж. «Багато нас від побоїв кулаками втратили зуби,– скаржилися до суду селяни одного з сіл Східної Галичини,– багатьох через нелюдське ставлення поховано, а половина втекла до Бессарабії». Така ситуація була типовою.

Безвихідь спричиняла зростання опору. Селяни вчиняли розправи над панами, підпалювали маєтки і підприємства своїх господарів. Подання колективних скарг на панів до імперських органів влади (в Російський імперії селянам було заборонено скаржитися на панів) мало вислідом тривалі судові процеси селянських громад проти власників. До середини ХІХ ст. у Східній Галичині не зосталося жодного села, яке не судилося б зі своїм паном.

У гірських районах Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, як і раніше, розгортався рух опришків. Селяни тікали в гори і ліси, створювали партизанські загони і вели збройну боротьбу проти своїх гнобителів. Особливого розмаху рух опришків набрав у 1810–1825 рр. Найбільшу популярність здобув загін із 30 опришків на чолі з Мироном Штолюком. Завдяки підтримці селян Буковини тривалий час його загін залишався невловимим. Лише 1830 р. загін Штолюка розгромили, а самого ватажка і сімох одчайдухів стратили.

У 40-х рр. ХІХ ст. рух селян у Північній Буковині знову посилився. З-поміж селянських ватажків найбільшої слави зажив Лук’ян Кобилиця (1812–1851). Він разом з уповноваженими представниками 22 селянських громад написав скаргу до крайової галицької адміністрації з приводу насильств і утисків панів. Коли скарги ніяких результатів не дали, селяни почали громити маєтки і відмовлятися виконувати повинності. Для придушення повсталих було використано війська. З повсталими жорстоко розправилися: понад 230 селян було побито киями, а Кобилицю та інших керівників селян ув’язнили.

З протоколу допиту слідчим Лук’яна Кобилиці про причини виступу селян у 1844 р.

«...Що ж стосується підбурювання підданих... то його треба приписати... головним чином Лук’янові Кобилиці, який поширив між підданими ідею, що вони вільні й мусять відібрати у дідичів ліси. Для обґрунтування цього твердження оповідав Кобилиця підданим, що він має цісарський патент, друкований золотими буквами, який забезпечує населенню Русько-Кимпулунзької округи усі свободи. Але під час детального допиту він сказав, що не мав такого патенту, що він тільки купив книжку про права і повинності гірських підданих, яка мала позолочену печатку, й через що прийшов до думки, що вона писана золотими буквами. З цього патенту він сказав зробити багато копій для тутешніх підданих. Коли його допитано після арешту і обвинувачено в бунтарстві, то виявилося, що ця книжка, якої не знайдено в нього, є не що інше, як твір камерального радника Дрдацького про патенти панщини в Галичині та Буковині...»

Поміркуйте: 1. Що зробив Лук’ян Кобилиця для того, щоб підняти селян на повстання? 2. Які риси селянської психології він використав? 3. Яке ваше ставлення до вчинку Л.Кобилиці?

У 1846 р. Східну Галичину охопила нова хвиля виступів, пов’язаних із польським національно-визвольним повстанням у Західній Галичині. Польські патріоти розпочали повстання проти австрійського панування. Проте українські селяни бачили в поляках лише своїх панів-гнобителів. Вони підтримали дії австрійської армії проти поляків, стали роззброювати шляхетські повстанські загони, масово громити поміщицькі маєтки і вбивати панів. Поступово розправи над повстанцями перетворились у боротьбу проти гнобителів. Поширення селянського повстання спонукало імперську владу після придушення польського повстання використати війська для «заспокоєння» українських селян.

Невщухаючі хвилі селянських виступів змусили імперську адміністрацію шукати спроби вирішення пекучих проблем. У 1836 р. угорський сейм скасував частину селянських повинностей. У 40-х рр. проекти аграрних реформ за ініціативою місцевої адміністрації стали обговорюватись у крайовому сеймі Галичини.

Запитання і завдання

1. Яким було становище західноукраїнського населення під владою Габсбургів?

2. Проаналізуйте вплив реформ Марії-Терезії та Йосипа ІІ на розвиток західноукраїнських земель.

3. Визначте особливості господарського розвитку західноукраїнських земель у першій половині ХІХ ст.

4. Що спричиняло виступи українського населення протягом першої половини ХІХ ст.? (Готуючи відповідь, використайте документ)

5. Схарактеризуйте найбільші селянські виступи, які відбувалися на західноукраїнських землях.

§ 14. Українське національне відродження на західноукраїнських землях наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст.

Пригадайте: 1. Як розпочалося українське національне відродження в Наддніпрянщині? 2. Які соціальні верстви відігравали провідну роль в українському національному русі у Наддніпрянщині? 3. Як західноєвропейські ідеї впливали на український національний рух у Наддніпрянській Україні?

1. Особливості українського національного відродження на західноукраїнських землях

Протягом першої половини ХІХ ст. на західноукраїнських землях, як і в Наддніпрянщині, розгортався український національний рух. Умови, в яких відбувалося українське націотворення на західноукраїнських землях, були набагато складнішими, ніж на Лівобережжі, де зростанню національної свідомості сприяла пам’ять про Гетьманську державу.

Дата добавления: 2015-05-22