СЕМІНАРИ № 13-14

ІНДЗ

План

СЛОБОЖАНЩИНА, ГАЛИЧИНА, ПІВНІЧНА

БУКОВИНА І КРИМ В ХІV – ХVІ СТОЛІТТЯХ”

Мета: З’ясувати особливості заселення слобідських українських земель, вияснити становище окраїнних українських земель в період втрати ними автономії і включення до складу сусідніх держав. Розглянути ранню історію Кримського ханства і початок кримсько-татарської експансії на українські землі. Загалом, визначити особливості розвитку східноукраїнських (слобідських), галицьких та південноукраїнських земель в XIV-XVI ст.

1. Колонізація слобідських земель московитами та українцями.

2. Поступова ліквідація Польщею автономії Галичини. Конфесійна обстановка.

3. Становище Північної Буковини та перехід її в 1359 р. до складу Молдовського князівства.

4. Утворення Кримського ханства та напади татар на українські землі наприкінці ХV і в першій половині ХVІ ст.

Пояснити терміни: Слобожанщина, Буковина, Молдавське князівство, Кримське ханство, Османська імперія, Закарпаття.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

На початку відповіді на перше питання доцільно з’ясувати межі Слобожанщини або Слобідської України. Це територія теперішніх Харківської, східної частини Сумської (до р. Сейму), північних частин Донецької (до р. Бахмутки) та Луганської (до р. Айдару), південно-східної частини Воронезької (правобережжя Дону від м. Коротояка до м. Богучара, заплава р. Підгірної з м. Калач на лівому березі Дону), південно-західної частини Бєлгородської та південної частини Курської областей. А взагалі – Слобожанщина – це регіон, що утворився на теренах Дикого поля між кордонами трьох держав – Росії, Речі Посполитої та Кримського ханства. Назва походить від найпоширеніших населених пунктів – слобод і вільного становища населення – свобод.

Після Люблінської унії (1569 р.) сюди спрямовувався потік втікачів від польсько-шляхетського гніту. Московський уряд, бажаючи захиститися від татарських наскоків, селив переселенців на татарському прикордонні. Для того, щоб утримувати переселенців з українських та московських земель у тих небезпечних місцях, уряд був змушений надавати численні пільги і дозволяв встановлювати козацький устрій. Основну масу переселенців на слобідські землі становили російські служилі люди та селяни втікачі з українських земель.

Друге питання доцільно розпочати з короткого екскурсу в останні роки існування Галицько-Волинської держави. Варто нагадати, що в 1340 році був отруєний останній князь Юрій Болеслав. Польський король Казимир ІІІ напав на Львів і пограбував місто. Народне повстання проти поляків очолив Дмитро Дядько, поляків вигнали і упродовж десяти років Галицько-Волинське князівство залишалось незалежним. Казимир ІІІ уклав угоду з Дмитром Дядьком і від тієї пори князівство розділилось на дві частини: 1) Галицьку, що стала на деякий час олігархічною боярською республікою і 2) Волинську, куди місцеві магнати запросили княжити литовського князя Любарта. Восени 1349 р. польські феодали здійснили новий похід проти Галицької і Волинської земель. Вони загарбали Львів, Володимир, Белз, Берестя. Любарт ледве відсидівся в обложеному ворогами Луцьку. В 1350 р. він повернув собі Волинь. А Галицька земля з того часу була приєднана до Польського королівства, спочатку на правах автономної області, а з середини XV ст.. перетворена урядом на звичайну польську провінцію.

Доцільним є окреслення географічних меж. Галичина – історична назва українських етнічних земель, розташованих на північ від Карпатських гір, в басейні річок Дністра (верхня і середня течії), Сяну (верхня течія). Це територія сучасних Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської (за винятком північної частини) областей України, а також ряду воєводств Польщі (Перемишльське, Жешівське, Замойське, Холмське та ін). Галицькі землі Казимир ІІІ включив до Польського королівства, як окреме „Королівство Русі”. У 1434 році воно було інкорпороване до складу Польщі, чим скасовувалось автономне становище Галичини. Було відмінено давньоукраїнське право та судочинство, а галицьке боярство урівнювалося в правах з польською шляхтою. Тут було утворене Руське воєводство з центром у Львові, котре складалося з п’яти земель (повітів) – Сяноцької, Перемишльської, Львівської, Галицької та Холмської. У 1462 р. було утворене Белзьке воєводство.

Характеризуючи соціально-економічне життя Галичини, варто показати стан розвитку сільського господарства, міст та ремесел, внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Незадоволення селян процесом закріпачення знайшло вияв у повстанні під проводом Мухи. У першій половині XVI ст. розгортався (на Прикарпатті) опришківський рух.

З XVI ст. в Галичині почали виникати братства, найвідомішим з яких було Львівське Успенське Ставропігійське братство (1586 р.). У Галичині започатковано справу унії між католицькою і православною церквами. Та перемишльський та львівський єпископи аж на завершальному етапі її укладення відмовились її прийняти. Перемишльська єпархія прийняла унію лише у 1692 р., Львівська – у 1700 р., а Львівське братство – у 1708 році.

Відповідь має закінчуватися розповіддю про Галицьку митрополію, яку у 1347 році було скасовано, а відновлено завдяки старанням Казимира ІІІ. У 1370 році митрополитом було висвячено єпископа Антонія, а після нього митрополією управляв Луцький єпископ Іван. У 1401 р. Галицька митрополія була підпорядкована Київській митрополії.

Готуючи третє питання, перш за все потрібно визначити географічні межі Буковини. Так називались землі, розташовані між середньою течією Дністра та головним Карпатським хребтом у долинах верхньої течії Пруту та Серету. Нині ця територія входить до складу України (Північна Буковина – Чернівецька обл.) та Румунії (Південна Буковина – обл.. Сучава та Ботошани Румунії). В Х-ХІ ст. Буковина перебувала у складі Київської Русі, в ХІІ – першій половині XVI ст. – Галицького князівства, а згодом – Галицько-Волинської держави. Після монголо-татарської навали зв’язки Буковини з галицько-волинськими землями послабились, що привело до утворення тут на початку XVI ст. окремої Шипинської землі, котра визнавала зверхність Золотої Орди. У 40-50-х роках XІV ст. буковинські землі перебували під владою Угорщини, король якої Людовік призначив сюди намісником воєводу Драгоша. А останній сприяв переселенню на Буковину румунського населення з Трансільванії. У 60-х роках XIV ст. після утворення незалежного князівства Молдови, Буковина увійшла до його складу, в якому перебувала до 1774 року.

Упродовж 1387-1497 рр. Молдова визнавала зверхність Польщі. У цей час Буковина відігравала важливу роль в економічному та політичному житті князівства. З 1514 року Молдова потрапила у васальну залежність від Османської імперії. Наприкінці XVI ст. її було перетворено на звичайну провінцію Туреччини. Саме тоді активною була румунізація буковинських земель, яка особливо посилилась після перенесення у 1564 році столиці князівства з Сучави до Ясс.

Четверте питання варто розпочати з висвітлення періоду утворення кримсько-татарської держави, що існувала у 1449-1783 рр. У 1239 р. монголо-татари, розоривши землеробське господарство місцевого населення, підкорили степову частину Криму і з кінця ХІІІ ст. зробили її постійним місцем свого перебування. Тут утворилося особливе намісництво – Кримський улус із центром у Солхаті (Старому Криму). У період міжусобної боротьби в Золотій Орді хан Давлет-Хаджи-Гірей (1433-1466), що утвердився в Криму, добився незалежності і в 1449 р. сформував нове державне утворення – Кримське ханство. Окрім внутрішньої частини Кримського півострова, до його складу увійшли землі Північного Причорномор’я, Приазов’я, Прикубання. У другій половині XVI ст. васальну залежність від Кримського ханства визнала Мала Ногайська Орда, що перекочувала на південноукраїнські землі з прикаспійських степів; у 20-х рр. XVII ст. вона розпалася на Джамбуйлуцьку, Буджацьку, Єдисанську, Єдичкульську Орди, що зберігали васальну залежність від Криму.

У 1475 р. Кримське ханство визнало васальну залежність від Османської імперії. Ханський престол упродовж усього періоду існування держави утримувала династія Гіреїв. Другою особою після хана був калга– офіційний спадкоємець престолу. Помічник хана і глава уряду – нуреддін і великий бей (каймакан). Сини хана отримували посади сераскирів і очолювали орди, які кочували поза межами півострова та управляли територією підвладних християнських народів. Офіційними розпорядниками і виконавцями волі хана були аги – чиновники ханського двору (як правило їх налічувалось 150 осіб). Феодальну верхівку Кримського ханства становили кілька найвпливовіших родів. На чолі їх стояли беї – вища татарська знать. Васалами беїв були мурзи – прямі і побічні потомки родоначальника. Беї та мурзи складали диван – вищий законодавчий та виконавчий орган Кримського ханства. Беям та мурзам протистояло нове служиле дворянство – капи-кулу (особиста ханська гвардія). Духовенство (улеми) очолював муфтій. Глава мусульманської церкви в Криму призначався турецьким султаном і був незалежним від хана, але входив до складу дивану.

У другій половині XIV ст. кримські хани розпочали грабіжницькі походи на українські землі. Перший з них відбувся у 1482 р. і внаслідок нього було зруйновано значну кількість міст Правобережної України, включаючи Київ. Упродовж другої половини XV – першої половини XVI ст. відбулися близько 100 татарських набігів на Україну.

У др. половині XVII ст. Кримське ханство занепало, а остаточно доля кримсько-татарської держави вирішилася внаслідок російсько-турецької війни 1768-1774 років. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р. воно стало незалежним від Туреччини і потрапило під контроль Росії. У липні 1783 р. російський уряд примусив хана Шагін-Гірея зректися влади. Крим був приєднаний до Росії і на колишніх землях ханства була створена Таврійська область.

Основна хронологія:

1387 р. – Польща остаточно загарбала Галичину;

1490-1492 рр. – Повстання проти шляхти під проводом Мухи в Галичині;

1586 р. – Утворення Львівського Успенського Ставропігійського братства;

1449 р. – Утворення Кримського ханства;

1482 р. – перший грабіжницький набіг кримчаків на українські землі;

1783 р. – кінець існування Кримського ханства.

Опорні поняття та терміни:

ВОЄВОДСТВО – одиниця адміністративно-територіального поділу України у XV-XVIII ст., що був запозичений з Польщі.

ЄДИСАНСЬКА (ОЧАКІВСЬКА) ОРДА – одна із гілок Малої Ногайської орди, що займала південні степи між Дніпром, Південним Бугом і Дністром від узбережжя Чорного моря до р. Кодими. Центром орди був Очаків.

СЛОБОДИ – нові поселення, мешканці яких на певний період звільнялись від виконання феодальних повинностей; пільгові роки упродовж яких переселенці повинні були обжити місцевість, налагодити виробництво без сплати податків.

ЛЬВІВСЬКЕ БРАТСТВО – національно-релігійна громадська організація православних, а згодом – греко-католицьких українських міщан Львова. Його статут встановлював право зверхності над іншими братствами та контроль за духовенством, у т. ч. єпископами. Мало право ставропігії – непідлеглості місцевим православним єпископам. Прагнення Львівського братства до збільшення участі мирян у громадському й культурному житті була одним із проявів реформації на Україні. Боролось проти церковної унії 1596 р. Мало друкарню, школу, спорудило Успенську церкву у Львові, створило шпиталь. Під час розорення Львова шведами у 1704 році почало занепадати. У 1708 р. прийняло унію. Ліквідоване австрійським урядом в 1788 році.

Література:

1. Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999. – С. 90-92; 85-88.

2. Вовк Ю.Й. Історія України в художньо-історичних образах з найдавніших часів до середини ХVІ ст. – Тернопіль, 2005. – С. 239-245.

3. Дорошенко Д.І. Історія України. – Л., 1991. – С. 135-148.

4. Історія України. / Лях Р.Д., Ізюмов В.І., Красноносов Ю.М. – К., 1998. – С. 86-90; 98-100.

5. Історія України. Курс лекцій / Керівн. авт. колективу Л.Г. Мельник. – Т. 1. – К., 1991. – С. 91-92.

6. Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: довідник з історії України. – К.. 1993. – С. 51; 53-54.

"КОЗАЦТВО УКРАЇНИ (СЕРЕДИНА ХV-ХVІ СТ.)"

Мета: З’ясувати причини появи козацтва, розглянути ранній період історії Запорозької Січі, що допоможе вияснити питання про детермінацію цього феномену саме за соціально-політичних обставин кінця XV ст. Розглянути козацькі повстання кінця XVI ст. і визначити причини їх поразки.

Дата добавления: 2015-05-22