Національно-визвольний рух у західних областях УРСР

Одразу ж після війни в Західній Україні почали форсовану ліквідацію приватної власності на землю, примусове залучення селян до колгоспів, поспішну індустріалізацію краю. Безумовно, що Східна Галичина, Волинь, Північна Буковина й Закарпаття були аграрними окраїнами різних держав. За 5—10 років ці землі, як свідчать партійні постанови, мали зрівнятися в промисловому сенсі зі східними областями УРСР. У Львові, Ужгороді, Чернівцях, Івано-Франківську, Тернополі та інших містах будували заводи-гіганти: найбільший в Європі Жидачівський паперовий, Калуський хімічний комбінати, заводи у Львові (автобусний, автонавантажувачів, кінескопів, телевізійний).

Проте індустріалізацію краю здійснювали бездумно, без урахування доцільності та наявності сировини, не кажучи вже про абсолютну байдужість до проблем охорони навколишнього середовища. Внаслідок такого підходу, наприклад, Львівський автобусний завод отримував комплектуючі з 560 підприємств СРСР і так званих країн народної демократії.

Швидкими темпами зростало число промислових робітників. Лише на Тернопільщині наприкінці 1950 р. їх кількість була в 6,8 раза більшою, ніж у 1940 р. Як гриби після дощу, виникали школи ФЗУ та інші професійні заклади. Нестача кваліфікованих кадрів примусила уряд УРСР відкривати школи, ВНЗ, дослідні інститути, філіали АН України. Можновладці вважали, що їхня марксистсько-ленінська система освіти швидко, як у східних областях, зросійщить місцевий пролетаріат і створить вірнопіддану інтелігенцію. Дедалі частіше представників останньої приймали в ряди КПРС. Однак до кінця їй так і не повірили. Ніколи в західних областях не було місцевого першого секретаря обкому партії, одиниці вихідців з місцевих очолювали райкоми. Ще менше вони займали керівних посад у економіці, науці, управлінському апараті. Ці посади отримували переважно вихідці з Росії та східних областей України. Атмосфера недовіри відштовхувала значну частину місцевого населення від комуністичної влади.

Служаки НКВС скрізь вишукували "недобитків українських буржуазних націоналістів". Міста й села краю було вкрито пильною агентурно-інформаційною мережею держбезпеки. У 1944— 1945 рр. у західних областях діяло 359 резидентів, 1473 агенти та 18 085 інформаторів. До того ж, у органах держбезпеки й внутрішніх справ семи західних областей нараховувалося 22 тис. штатних працівників. Вони за вказаний період завершили 19 606 слідчих справ, "розгромили" 379 формувань УПА з 5831 учасниками повстанської боротьби. Основну масу агентури використовували для дискредитації керівного складу УПА, підпілля ОУН і загалом національно-визвольного руху шляхом створення спецбоївок НКВС— НКДБ. Згідно з директивою МВС УРСР від 15 липня 1946 р., в західних областях України впровадили такі підступні форми діяльності, запозичені в колег із МДБ, як фізичне знищення керівників оунівського підпілля і командування УПА за допомогою так званих агентів-бойовиків, створення "паралельної агентурної мережі" та переведення оперативників до категорії "негласних працівників".

Як і білогвардійські чорносотенці, служаки НКВС вирішили розправитися з греко-католицькою церквою. Сталін та його оточення розробили й провели сценарій незаконного так званого Львівського синоду в 1946 р. До його початку був арештований і засланий в Сибір митрополит Й. Сліпий, "знешкоджені" єпископи. 216 священиків і 19 мирян проголосували за анулювання Берестейської унії 1596 р., вихід греко-католицької церкви з-під юрисдикції Риму та входження її в "лоно руської", себто Московської православної патріархії. Дещо пізніше аналогічна подія відбулася і на Закарпатті. Тисячі священиків-українців, які відмовилися стати підданими патріарха Московського і всія Русі, були арештовані, замордовані в тюрмах або відправлені в концентраційні табори. Вірна українському народові греко-католицька церква була розпущена, але не знищена. її найкращі представники пішли в підпілля, де їх підтримували вірні їм парафіяни.

Отже, заліковуючи рани війни, українці західних областей разом із тим змушені були знову вести національно-визвольну війну проти тоталітарного режиму більшовицької влади. Ризикуючи життям, проти неї виступали юнаки під девізом: "Здобути волю Україні або загинути за неї!"

У загонах УПА діяли сотні тисяч патріотів. Уже в 1944 р. на Волинь проти них було відправлено стрілецьку дивізію та бригаду військ НКВС чисельністю понад 5 тис. осіб. У Рівненській області на боротьбу зі загонами УПА кинули майже 9 тис. солдатів і офіцерів, у Львівській — 6,5 тис, у Тернопільській — понад 3 тис. Запеклі бої між радянськими військами й бандерівцями точилися також у Станіславській та Чернівецькій Областях. Радянський уряд змушений був переправити в Західну Україну дивізії навіть із Кавказу, а з Росії — п'ять бронепоїздів. Сутички між оунівцями та радянськими військами приносили нові розорення, кров і сльози мирним жителям, перешкоджали їм у відбудові рідного краю. Відомі факти зловживань і знущань з місцевих жителів з боку партійних та радянських органів у Західній Україні. Так, прибувши в село Смордве (Тернопільська обл.), члени спеціальної групи НКВС займалися пограбуванням і навіть розбоями. Зайшовши до хати священика, вони пограбували господаря. Познущавшись

над сім'єю, отця Прибитовського розстріляли. Деякі військовослужбовці НКВС відмовлялися брати участь у цій війні. Про це з тривогою повідомляли командири своїм начальникам.

Після закінчення радянсько-німецької війни на боротьбу з УПА було мобілізовано великі військові сили. Почалися тотальні прочісування місцевостей, де зосереджувалися оунівські партизани. Зважаючи на багаторазову кількісну перевагу військ НКВС, керівництво УПА, зокрема її головнокомандувач генерал-хорунжий Тарас Чупринка (Роман Шухевич), відмовилося від дій великими з'єднаннями (куренями), перейшовши до тактики дій малими, рухливішими загонами — сотнями. Чимало партизанських загонів було розформовано, й вони злилися з оунівським підпіллям. Розуміючи, що УПА користується підтримкою значної частини місцевого населення, власті вивезли до концтаборів або просто вислали в східні області жителів сотень сіл. Тюрми були забиті в'язнями. Без суду й слідства зникали тисячі людей. Вантажні ешелони вивозили на Схід сім'ї так званих бандпособников. Усього в 1944— 1953 рр. було депортовано понад 600 тис. осіб. НКВС впровадив у селах, містах, на підприємствах, в установах, школах, ВНЗ систему "сексотства". Все це сприяло ліквідації оунівського підпілля і, зрештою, УПА.

Про масовість національно-визвольного руху в Західній Україні свідчать дані НКВС СРСР від 16 січня 1946 р., передані новопри-значеному наркомові внутрішніх справ УРСР Т. Строкачу. Отож, з лютого 1944 р. по 1 січня 1946 р. війська НКВС провели 39 773 операції, в яких було вбито 108 813 воїнів УПА, затримано 110 785 дезертирів, арештовано 8370 членів ОУН, 15 959 активних повстанців. Перераховані також численні трофеї, що їх здобули енкаведисти в боях із УПА: кулемети, міномети тощо.

За допомогою системи примусу більшовицькому режимові в 1948—1949 рр. вдалося впровадити в західноукраїнських областях колективізацію сільського господарства. Комуністи скористались ослабленням партизанської боротьби оунівців, оскільки організовані дії УПА фактично припинилися у i960 р., після загибелі генерала-хорунжого Тараса Чупринки, хоч окремі загони боролися до середини 50-х рр.

Зі свого боку "оунівська служба безпеки", яка також мала розгалужену мережу боївок та інформаторів, проводила терористичні акти проти партійних і радянських працівників та їхніх сімей, а також проти військовослужбовців і просто громадян, що співпрацювали з органами влади. За офіційними даними радянської преси, протягом 1944—1952 рр. українські партизани знищили ЗО тис. осіб. Одне слово, від протистояння ОУН—УПА і органів радянської влади гинули тисячі мирних жителів.

Трагічні часи пережили українці, які жили на землях, що відійшли до Польщі після Другої світової війни — в Лемківщині, Над* сянні, Ряшівщині, Холмщині. Навіть уряд УРСР неодноразово заявляв, що ці споконвічні українські землі мають ввійти до складу республіки. Але по-іншому розпорядився И. Сталін. Нав'язавши польському народові прокомуністичний режим, він віддав ці землі, не питаючи місцевих жителів, Польщі. Уже з 1944 р. почалося переселення українців звідти на схід. У 1945—1946 рр. сотні тисяч людей втратили землю, майно й під військовим конвоєм були насильно перевезені в СРСР.

Кількатисячний загін УПА—Захід, перейшовши річку Сян, став на захист мирного населення. Спроби польських регулярних військ ліквідувати повстанський рух провалилися. Його всебічно підтримувало населення. Не допоміг польським жовнірам і генерал К. Сверчевський. Українські партизани розгромили карателів, у сутичці загинув і сам генерал. Тоді три комуністичні режими — СРСР, ПНР і ЧССР — уклали договір про спільні дії проти ОУН— УПА. З допомогою комітету державної безпеки (КДБ) уряд Польщі розробив у 1947 р. горезвісний план "Вісла". Спираючись на загони НКВС, 30-тисячне польське військо стерло з лиця землі всі оселі Лемківщини. 150 тис. українців було переселено в західні воєводства Польщі, на колишні німецькі землі. Щоб остаточно ополячити лемків, їх розміщали по дві-три сім'ї в одному селі. Частини УПА—Захід були розбиті в нерівних боях. Лише окремим загонам удалося перейти на Захід або на територію УРСР.

Отже, соціально-економічний розвиток України у 40-х—на початку 60-х рр. відбувався у складних умовах, коли після відбудови народного господарства виявилися серйозні хиби у всіх сферах життєдіяльності суспільства, зумовлені безроздільним пануванням командно-адміністративної системи. Пошуки шляхів удосконалення управління розвитком промисловості, будівництва та інших галузей народного господарства, які велися в цей період, не дали бажаних результатів. Причиною цього було те, що реформи кінця 50-х— початку 60-х рр. так і не дійшли до трудових колективів, яких не торкнулася демократизація управління. Ініціатори тодішньої перебудови не ставили за мету відмову від командування в розвитку економіки, вони лише намагалися перефарбувати фасад будівлі. Населення України продовжувало працювати, докладало багато зусиль для поліпшення становища в народному господарстві, але соціально-політичні умови в країні не дозволяли повною мірою реалізувати величезний творчий потенціал суспільства.

Література

Ільюшин І. Антипольський фронт у бойовій діяльності ОУН і УПА (1939—1945 рр.) // УІЖ. — 2002. — № 3.

Киричук Ю. Історія УПА. — Тернопіль, 1991.

Коваль М. 1941—1945 роки. Україна // УІЖ. — 1991. — № 6.

Когут П. Колективізація в західноукраїнському селі. — Л., 2000.

Король В. Бабин Яр: відоме і невідоме // Голос України. — 1991. — 14 серпня.

Король В., Кучер В. Оборона Києва: героїзм і трагедія його захисників // Київ, правда. — 1991. — 28 серпня.

Косин В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні у документах. — Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993—1999. — Т. 1—3.

Літопис УПА. — Торонто, 1978—1985. — Т. 1—11.

Лялька Я., Романюк П. Стара Сіль / НДЦ історії нац.-визвол. змагань України. Літопис нескореної України. — Кн. 3. — Л., 2002.

Марусик Т. Західноукраїнська гуманітарна інтелігенція: реалії життя та діяльності (40—50-ті рр. XX ст.). — Чернівці, 2002.

Мерцалов А. Великая Отечественная война в историографии ФРГ. — М., 1989.

Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942—1952. — Л., 1991.

НекричА. 1941, 22 июня. — М., 1991.

Петрів В. Військово-історичні праці: Спомини / Упоряд. В. Сер-гійчук — К., 2002.

Пігідо-Провобережний Ф. Велика Вітчизняна війна: спогади та роздуми очевидця. — К., 2002.

ОУН і УПА у Другій світовій війні. Документи і матеріали // УІЖ. — 1994. — № 2—6; 1995. — № 1—3.

Рожик М. 1939 рік в історичній долі Польщі і Західної України. — К„ 1992.

Самсонов А. Вторая мировая война. — М., 1990.

Трофимович В. Історія військових формувань ОУН 1939— 1942 рр. — Л., 1994.

Шаповал Ю. Україна XX століття: особи та події в контексті важкої історії. — К., 2001.

Розділ 18. ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ ЯК ВИЯВ ДЕРЖАВНИЦЬКИХ ТЕНДЕНЦІЙ В СУСПІЛЬСТВІ

Піднесення національно-визвольного руху в Україні. Поява "шістдесятників".

У 60—70-х рр. у Радянському Союзі виникло небуденне явище: політику уряду стала відкрито критикувати спочатку невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення "паралічу страху", що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших боків режиму. Тому спроба Брежнєва в подальшому обмежити лібералізацію викликала протести, особливо серед інтелігенції.

Як не старалася більшовицька командно-адміністративна система утримати в недоторканості марксистсько-ленінську ідеологію, державний тоталітаризм, усе ж їм надходив кінець. Розкриття культу особи Сталіна породило рух правозахисників. Першим його центром стала Москва, де навколо відважних вільнодумців — визначного вченого А. Сахарова та відомого письменника О. Солженіцина — гуртувалася молодь. Звідси так званий дисидентський рух поширився до Києва та інших міст східної і західної частин України.

У західних областях виникло кілька самостійницьких організацій, які боролися за незалежність України. На Львівщині ще в 1958 р. діяла підпільна Українська робітничо-селянська спілка на чолі з Л. Лук'яненком, а з 1962 р. — Український національний комітет. Подібні групи існували тоді й у Ходорові та Тернополі. У 1964—1967 рр. діяв Український національний фронт (УНФ), керівниками якого були 3. Красівський та Д. Квецько.

УНФ виник тоді, коли майже всі ці групи викрила влада, однак він мав тісний ідейний зв'язок з рухом 40-х — 50-х рр. і водночас виявляв риси, притаманні вже новому періоду, в чомусь і випереджаючи його. Розроблені ж програмні документи, тим більше діяльність Фронту, дозволяють говорити про його помітне місце в історії українського руху за незалежність останніх кількох десятиліть, в історії непідцензурної суспільної думки.

Спілкуючись зі студентами, які приїздили з різних кінців України, Д. Квецько поступово переконувався, що "національні інтереси українського народу та його традиції не тільки не поважаються, а й грубо, безцеремонно затискуються...", що український народ повинен "піднятися на боротьбу за створення самостійної України". Такі переконання утвердилися у Д. Квецька вже у 1962— 1963 рр. Тоді ж він обрав для своєї діяльності три таких принципи: 1) завоювання незалежності і державності для України; 2) встановлення демократії на основі свободи і природних прав людини; 3) соціальні реформи як шлях до забезпечення високого життєвого рівня й добробуту для всього українського народу. Втілити в життя ці принципи, вважав Д. Квецько, можна буде тільки шляхом проведення в Радянській Україні національно-визвольної революції, підготовчу роботу до якої в умовах радянської дійсності зможе виконати лише підпільна організація, достатньо сильна, щоб виступити й очолити національний рух. Готуючись до створення такої організації, Д. Квецько готував і деякі програмні документи, статті, думав про її назву. Першим соратником Д. Квецька у справі створення УНФ вже з осені 1964 р. став 3. Красівський — філолог і поет, який свого часу зазнав репресій влади за участь його братів в УПА. Оскільки майбутній рух за визволення мислився як загальнонаціональний, було вирішено назвати його Українським національним фронтом.

Діяльність організації почалася з видання журналу "Воля і Батьківщина". Перший номер часопису був надрукований на машинці вдома у 3. Красівського. Згодом, навесні 1965 р., з метою конспірації було вирішено перемістити цю роботу в безпечніше місце — в бункер у Карпатах, що його відповідно обладнав Д. Квецько. Журнал друкувався в 6 примірниках. Усього за 1964—1966 рр. було надруковано 16 номерів "Волі і Батьківщини". Автором більшості статтей був Д. Квецько, 2 статті написав 3. Красівський. Використовувалися й матеріали з довоєнних журналів та брошур, що їх випускали оунівці (оунівські брошури і листівки Д. Квецько знайшов улітку 1965 р. в гірському бункері. Серед них — "Кто такие бандеровцы и за что они борются", "Бюро інформації Української Головної Визвольної Ради (УГВР)" за 1948 р. та ін.).

УНФ планувався як структура всеукраїнська, що змагається з владою від імені усього пригнобленого народу. Тому природними були спроби керівників організації заявити про себе й свої домагання центральній владі Москви та Києва. У лютому 1966 р. Д. Квецько пише "Меморандум XXIII з'їзду КПРС". Кілька примірників цього документа було послано на адресу партійного з'їзду і в газети "Правда" та "Известия". Поміж іншого в "Меморандумі" ставилися такі вимоги:

1. Надати можливість насильно депортованим за Сталіна українцям повернутися на Батьківщину. Про це оголосити в пресі й по радіо. Зобов'язати уряд СРСР і КПУ забезпечити репатріантів житлом, працею...

2. Для тих, хто не бажає повернутися на Україну, надати всі умови для їх національного розвитку...

3. Припинити посилання української молоді після закінчення навчальних закладів на працю поза межі України, а в Україну не надсилати чужинецьку молодь...

4. Зняти сталінську заборону з української культури і відкрити спецфонди по бібліотеках. Реабілітувати замордованих сталінським терором українських наукових і культурних діячів і перевидати їхні праці. Припинити розпочате останнім часом гоніння на українську інтелігенцію за її патріотизм.

"Меморандум" також вимагав навчання й викладання в усіх навчальних закладах українською мовою, запровадження її в усіх установах, організаціях і на підприємствах. Пропонувалося всім науковим і літературним видавництвам випускати свою продукцію, а працівникам радіо і телебачення — вести передачі українською мовою.

Крім Івано-Франківської, в УНФ існувала ще одна група — львівська, яку умовно можна назвати філією. Виникла вона з ініціативи 3. Красівського за участю його давнього знайомого Миро-на Меленя. За членство в молодіжній ОУН Мелень був засуджений до таборів. Повернувшись на Львівщину, він, як і Красівський, навчався на філологічному факультеті Львівського університету. Закінчивши його, працював керівником художньої самодіяльності в Моршині.

Що ж до програмних положень організації, то тут треба сказати, що засновники УНФ вважали себе ідейними спадкоємцями ОУН і особливо шанували матеріали її третього Збору. Програма УНФ структурно може бути поділена на програму-мінімум, викладену в заявах, зверненнях до влади, про що вже було сказано вище, і програму майбутнього розвитку України. В найконцентрованішому вигляді програмні засади групи викладено в "Програмових вимогах Українського національного фронту", що були надруковані в п'ятому номері "Волі і Батьківщини". По суті, це був проект, що його мав затвердити з'їзд УНФ.

УНФ проіснував майже три роки. За цей час до нього вступило не менше десяти активних членів, було кілька десятків читачів часопису "Воля і Батьківщина", сотні людей читали націоналістичну літературу, яку розповсюджували члени групи. УНФ — це перша і єдина з-поміж підпільних груп, що зуміла домогтися видання власного часопису протягом тривалого часу і в значній — за тих умов — кількості примірників. Часопис став осередком, навколо якого створилась організація. Провідникам групи, насамперед Дмитрові Квецькові, вдалося створити цілісну й досить струнку програму і статут підпільної організації, яка мала боротися за незалежну, самостійну Українську державу. Важливо й те, що своїм існуванням і діяльністю група, хоч і в підпіллі, підтримала та зберегла принцип організації Руху, поворот до якого відбувся вже в середині 70-х рр. Програмові вимоги УНФ, як і інші документи групи, є частиною розвитку української громадської думки, її націоналістичної течії. Автори програми ставили Україну в центр боротьби за національну незалежність у Східній Європі, відхід від російського імперіалізму. Його назвали ворогом України. До вирішення проблем українства пропонувалося залучити й світову громадськість. Водночас головну надію й програма, й самі члени групи покладали на власні сили народу. Досить привабливими були плани вирішення соціальних та економічних проблем, концепція народного соціалізму. Плідною виявилась також ідея формування єдиної всеукраїнської політичної організації.

Органам КДБ з допомогою "стукачів" вдалося заарештувати молодих патріотів, більшість із яких засудили на довголітню каторгу, а кількох — до найвищої кари — розстрілу.

Підсумовуючи сказане, можна стверджувати: багато ідей і справ, розпочатих в УНФ, відобразилися в подіях в Україні кінця 80-х рр.; слід віддати належне тим людям, які не боялися стати до боротьби тоді, коли інші мовчали.

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступові до західних журналістів найвідомішим був московський правозахисний або демократичний рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою "антигромадської поведінки" був релігійний активізм. На Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Спочатку осередок українських дисидентів складали "шістдесятники" — нове покоління письменників та митців, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Си-моненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині. Визначальною рисою цієї групи було те, що її члени були зразковим продуктом радянської системи освіти й швидко робили кар'єру. Деякі були переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних теренів України. Більшість складали східні українці, проте багато з них мали певні зв'язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали. Інша варта уваги риса полягала в тому, що чимало з них були в своїх сім'ях першими, хто покинув село й приєднався до лав міської інтелігенції. Звідси й той наївний ідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. Загалом вони становили дуже аморфний і неорганізований конгломерат людей. В Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів. Проте їх підтримувало й співчувало їм, напевне, багато тисяч.

Проти чого ж виступали українські дисиденти і яких цілей прагнули досягти? Як і в кожній групі інтелектуалів, тут існувала велика різноманітність і різниця у поглядах. Іван Дзюба, літературний критик і один із найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: "Я пропоную... одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду". Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, тому він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і українського народу. На відміну від нього, історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій в Україні та за громадянські права в СРСР.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху є різні погляди щодо умов, які спонукали людей до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що зародження дисидентства в Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинив насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська "відлига" й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаїв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив росіян в Україну, вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто змушувала останніх підтримувати вимоги дисидентів надати Україні більшої самостійності. Так чи інакше, в даному контексті дисидентство було найновішим проявом вікового протистояння між українською інтелігенцією та бюрократією російської імперії.

Дата добавления: 2015-05-22