Українська діаспора. 2 страница

Частина українського населення з північно-західної Румунії та Закарпаття, а згодом — з Буковини, Марамарощини й Східної Галичини переселилася в Банат, де нині є майже 30 тис. українців. Наші земляки живуть також у Добруджі, де осіли нащадки колишніх запорожців, які після того, як Катерина II ліквідувала Запорозьку Січ (1775 р.), створили там Задунайську Січ. У дельті Дунаю українці розселені поблизу Тульчі й Констанци. Тепер у Добруджі українське населення живе в 30 сільських населених пунктах. Центрами значного зосередження українців є Бухарест, Сату-Маре та інші міста Румунії.

Характерні відмінності в мові українців, які живуть у Румунії. Жителі Південної Буковини розмовляють мовою, наближеною до мови Північної Буковини. Мова жителів північного заходу Південної Буковини наближена до мови жителів прилеглих до Румунії районів Гуцульщини. Розмовна мова українців західної частини Марамарощини збігається з говірками південно-східної частини Закарпатської області, східної частини Марамарощини — з говірками Гуцульщини. Мова нащадків вихідців із Східної Галичини й Закарпаття в Банаті переважно збігається з мовою жителів тих районів, звідки вони переселилися. Мова українців — нащадків вихідців із Запорожжя — близька до наддністрянського діалекту, тобто дуже зрумунізована.

Загалом рівень національної духовності українців Румунії порівняно невисокий. Урядові кола цієї країни багато років всіляко стримували розвиток культури національних меншин, у т. ч. української. Зменшувалася кількість українських шкіл, до мінімуму була зведена культурно-просвітницька діяльність. Багато румунських українців брали активну участь у Грудневій революції 1989 р., чимало їхніх імен знаходимо в списку тих, хто загинув у боротьбі проти репресивного режиму Чаушеску.

Останнім часом посилилася робота створеного вже після революції Союзу українців Румунії, який очолив відомий поет С. Ткачук. "Ми хочемо провести своєрідний перепис українців Румунії, — каже редактор бухарестського видавництва "Критеріон" письменник М. Корсюк, — всерйоз зайнятися шкільництвом, маємо намір запрошувати з України викладачів рідної мови та літератури і, зрозуміло, готувати своїх вчителів. Теперішній уряд ставиться дуже прихильно до національних громад взагалі".

Встановлюються прямі зв'язки українських громад Румунії з Україною. З 1990 р., наприклад, деякі навчальні заклади Львівської та Івано-Франківської областей почали підготовку спеціалістів для українських шкіл у Румунії. Першими румунськими студентами на Львівщині та Івано-Франківщині стали відповідно майже ЗО І 10 випускників ліцею з Марамарощини. Навчання студентів безплатне, їм виплачують стипендію, надають безплатний гуртожиток.

Чехословацькі українці живуть на етнічних землях у Східній Словаччині на Пряшівщині. Ці райони безпосередньо прилягають до лемківської частини Закарпаття. Раніше, до 1947 р., тобто до виселення з Лемківщини українського населення, вони межували з лемківською частиною Польщі. Чехословацькі українці розпорошені також по містах Чехії та Словаччини, значна їх кількість мешкає у Празі. Загальна чисельність українців-русинів у Чехії та Словаччині —160 тис.

У Східній Словаччині є 210 українських сіл, де живуть 100 тис. мешканців. Понад 15 тис. українців у повоєнні роки переселили в Судети. Значна їх кількість зосереджена у великих містах — Празі (5 тис), Братіславі, Кошіце та ін.

Близько 3 тис. українців живуть на етнічних землях у північно-східниій частині Угорщини, — в басейні середньої течії р. Тиси (Саболчський комітет), а також у Будапешті та в інших містах.

Наприкінці XVIII ст. частина українського населення з лемківської території Закарпаття (самоназва — русини) переселилася з пограниччя з колишніми турецькими володіннями в межах сучасної Югославії (Бачка, Славенія). Перші українські переселенці осіли в Югославії (район м. Керестури) у 1745—1768 рр. Після зруйнування Запорозької Січі сюди приїхало близько 8 тис. запорожців. В останнє десятиріччя XIX — на початку XX ст, в Боснії осіли українці зі Східної Галичини. У 30-х рр. в Югославії жило вже 30 тис. українців та осіб українського походження. За оцінками, тепер там живуть 55 тис. українців; з них 26 тис. у Бачці — частині автономної області Воєводіни, 8,2 тис. — у Боснії. Більшість югославських українців — сільські жителі. Понад 1,2 тис. осіб мешкають також у Белграді, 0,9 тис. — у Загребі, Новому Сад і та інших містах. Збереглися певні відмінності в мові югославських українців. У повоєнні роки значна кількість українців опинилася в Західній Німеччині, на території якої в середині 1948 р. у 134 таборах було ще 111 тис. вихідців із України. З цих таборів, а також із таборів у Австрії в період 1947—1955 рр. виїхали 865 тис. осіб, у т. ч. 126 тис. українців, з яких 29 % переселилися до Сіла, 18 % — до Англії, 13 % — до Бельгії, 8 % — до Канади, 3 % — до Бразілії.

Чисельність українців та осіб українського походження у Західній Німеччині становить 22 тис. осіб, 44 % з яких живе на землях Баварії, 18 % — у Баден-Вюртенберзі, 16 % — у Гессені, 7 % — у Північній Рейн-Вестфалії і Нижній Саксонії.

Майже б тис. українців та осіб українського походження живуть у Австрії, переважно у Відні. Близько б тис. українців поселилися після Другої світової війни в Бельгії, невелика їх кількість живе в Італії, Іспанії, Данії та інших країнах Західної Європи.

Незначна кількість українців — 0,4—1,0 тис. осіб — є також у Швеції, Норвегії, Швейцарії, Голландії та в інших західноєвропейських країнах. Новою (повоєнною) українською еміграцією поповнилося населення Австралії, де проживають 35 тис. українців. Вони оселилися здебільшого в східних і південних штатах Австралії, переважно в містах Сідней, Мельбурн, Аделаїда, Брісбен тощо.

Відомо, що протягом тривалого періоду Австралія була місцем, куди висилали з Англії злочинців та небажаних осіб. Першим українським поселенцем у цій країні вважають Д. Лютського (1832 р.) зі Львова. Казимир Кабант і Володимир Коссак прибули до Австралії зі Львова в 1852 р. Еміграція українців до Австралії стала масовою лише після Другої світової війни. У 1948—1958 рр. сюди приїхали близько 20 тис. осіб. Понад 60 % австралійських українців — вихідці зі західних областей України, здебільшого зі Східної Галичини, близько 40 % — зі східних областей України.

Українці оселилися також у країнах Азії та Африки. Перед Другою світовою війною, наприклад, лише в Харбіні їх мешкало близько 50 тис. Тут діяли українські школи, культурно-просвіт ні товариства, виходили українські газети і журнали — "Українське життя", "Харківський вісник", "Схід" тощо. Значні громади українських переселенців зосередилися й в інших країнах Сходу, зокрема в Сірії та Лівані. Чимала українська громада була також у Марокко та інших країнах Африки. Понад 3 тис. українців живуть у Єгипті. Вони мають друковані органи, зокрема часопис "На руїнах", створили культурно-освітнє товариство.

Трагічна історія України склалася так, що багато українців розсіялося по далеких і близьких країнах. Посилення економічних і культурних зв'язків з усіма країнами, де існує українська діаспора, і переведення цих зв'язків на державну основу ставить на порядок денний дуже багато проблем, які потребують всебічного наукового вивчення, глибшого дослідження історії і географії розселення зарубіжних українців, налагодження з ними взаємовигідних зв'язків, взаємодопомоги у матеріальних, духовних і мовних сферах, ширшого залучення зарубіжних українців до національно-культурного життя на етнічних землях, надання їм кваліфікованої допомоги у вивченні рідної мови, літератури, історії, географії та інших українознавчих предметів. Великі перспективи має утворення в Україні спільних із зарубіжними українцями промислових та інших підприємств, об'єктів обслуговування населення і виробництва, санаторно-курортного господарства, співробітництво в охороні здоров'я, шкільництві, науці, культурі. Україна повинна стати такою країною, де зарубіжні українці матимуть змогу працювати разом із своїми співвітчизниками в галузі духовного розвитку народу, повсюдного утвердження ідеалів гуманізму, формування нового європейського дому.

Отже, третя хвиля української еміграції характерна тим, що в неї влилося українське населення, яке з різних причин не мирилося з політичним режимом на наших теренах й тому змушене було шукати в демократичних державах світу нормального життя для себе і своїх дітей.

В останні десятиріччя до цієї категорії українських емігрантів приєдналися "інакодумці". Дисидентство відкрило цілу смугу в українській еміграції, надало їй суто політичного характеру.

Водночас набув певного поширення такий своєрідний вид еміграції, як утворення подружніх пар із іноземцями для подальшого виїзду за кордон. Це здебільшого стосується молодих, які брали шлюб із іноземними спеціалістами, що тимчасово навчалися або працювали чи стажувалися в Україні. В цей період помітно зросла еміграція українського населення до Ізраїлю та інших країн з ізраїльськими візами.

Українські поселенці на своїй другій батьківщині створили свою національну культуру, науку, завдяки повсякденній праці їхні представники досягли висот у державних установах і громадських організаціях. Про українських емігрантів кажуть добрі слова державні та політичні діячі країн їх поселення.

Алексеєв 20., Кульчицький С, Слюсаренко А. Україна на зламі історичних епох. — К., 2000.

Вибори в Україні 1994 року. — 2-ге вид., доп. — К., 1995.

Дужий /7. Українська справа: вчора і сьогодні. — Л., 2002.

Історія України: нове бачення / Під ред. В. Смолія. — Т. 2. — К., 1996.

Коваленко А. Розвиток виконавчої влади в Україні на сучасному етапі: теорія і практика. — К., 2002.

Кульчицький С. Вибір України: Північноатлантичний альянс чи Слов'янський союз? // Політика і час. — 1999. — № 3. — С. 55.

Кульчицький С. Утвердження незалежної України: перше десятиліття // УІЖ. — 2001. — № 2—4.

Кучма Л. Формування нової історичної реальності. Виступ на науковій конференції 16 листопада 2000 року // Президентський вісник. — 2000. — № 22.

Литвин В. Політична арена України. Дійові особи та виконавці. — К., 1994.

Литвин В. Україна: хроніка поступу. 1991—2000. — К., 2000.

Маруняк В. Українська еміграція. — Мюнхен, 1985.

Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. — К., 2002.

Проценко Т. Органи виконавчої влади в регіонах України: шляхи вдосконалення. — Ірпінь, 2002.

Українська еміграція. Історія і сучасність. — Л., 1992.

Українські ліві: між ленінізмом і соціал-демократією. — К., 2000.

Розділ 20. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО МЕЦЕНАТСТВА Загальна характеристика. Історія нашого меценатства — то, мабуть, одна з найцікавіших сторінок українського минулого, бо вона майже не вивчена. Багато кому відомо, для прикладу, про славетні справи Ярослава Мудрого — великого будівничого держави й покровителя всіх муз у Київській Русі, але не знаємо, що майже всі князі нашої Русі були великими ктиторами, що за неписане правило кожному з них було будувати на рідній землі храми, вкладаючи в ту справу кошти не тільки державні, а й власні. Історія українського меценатства приховує в собі чимало і загадкових, і драматичних людських доль. Хоча найбільш відомі імена чоловіків-меценатів, та приємно усвідомлювати, що й жінки були причетні до доброчинства. Так, княгиня Анастасія Юріївна Гольшанська (в заміжжі Заславська) дала великі кошти на переклад і друк знаменитого Пересопницького Євангелія; княгині Олена й Софія Чорторийські у 1597 р. заснували спеціальну фундацію при Пересопницькому монастирі, дали кошти на шпиталь для недужих убогих і заснували школу для селянських дітей. А Ганна Гойська подарувала Почаївській лаврі земельні посілості та образ Божої Матері, що його одержала від грецького митрополита Неофіта. Це ще не всі імена, що ми можемо назвати. Часто можна почути, що меценатство — це подвиг усього людського життя. У часи нашої бездержавності українська культура й українське літературне слово вижили саме завдяки меценатам. Скажімо, Євген Чикаленко розробив цілу програму підтримки українських письменників. Звичайно, нинішні меценати заслуговують на неабияку повагу, і все ж їм не дорівнятися до величі тих, хто творив нашу українську історію. Українське меценатство в період Середньовіччя. Острозькі — одна з найвідоміших родин в українській історії XIV—XVI ст. Імена Костянтина Івановича Острозького й молодшого сина його Василя (Костянтина) Острозького назавжди залишилися на скрижалях людської пам'яті. Збереглося чимало високих оцінок особи князя Костянтина Острозького його сучасниками, починаючи від польського короля Стефанія Баторія й папського нунція Спа-ноччі. Князь Костянтин Острозький був дивовижно багатою людиною. Можливо, найбагатшою у всій державі. Військовий перепис 1528 р. подає нам таку деталь: Острозький повинен дати військові 426 коней. У 1530-х рр. князь Костянтин обіймає високі посади: він староста Брацлавський та Вінницький, воєвода Торкський, і він же — найвищий гетьман Великого князівства Литовського. Усі ці високі посади, як стверджує Іван Огієнко, зробили князя Костянтина Івановича фактично керівником усієї Литви. Історики свідчать: Костянтин Острозький був видатним полководцем, із 63 проведених ним битв програно було лише дві. Уславився князь і як захисник православної віри, яка в ті часи зазнавала великих утисків від шляхти. Давав Костянтин Острозький щедрі пожертви на храми, сцорудив дві церкви у Вільно, в Острозі заснував монастир Святої Трійці. Всі Острозькі постійно жертвували великі кошти на Києво-Печерський монастир. Не був винятком і Костянтин Іванович. 1516 р. він разом із дружиною Тетяною видав цьому монастиреві нову грамоту, в якій підтверджувалось: "Небожчиця матка і теща моя, княгиня Семеновая Юр'євича Настасья (Гольшанська), придала двор свой на Волиню Городок іс приселки". Постійно опікувався Острозький і Дер-манським монастирем (його дід був ктитором цього монастира). Збереглися документи, в яких зафіксовано чимало цінних княжих дарів монастиреві: коштовний посуд, облачення, хрест, рідкісні рукописи. "Пожертвам князя, малим і великим, не було кінця", — писав митрополит Іларіон. Поховано Костянтина Острозького в Києво-Печерській лаврі, у північно-західному куті Успенського собору. Там же, де за кілька років до смерті Костянтина Івановича знайшла свій останній притулок і його дружина. Православне духовенство високо цінувало своїх захисників і меценатів. Молодший їхній син не був, як батько, талановитим полководцем; дехто з істориків узагалі іронічно висловлюється про те, як він виконував обов'язки київського воєводи. І все ж його ім'я не загубилося в пітьмі століть: син перебрав у батька і розвинув талант мецената. При народженні хлопця нарекли Василем, але його на честь батька і, як було тоді в традиціях, назвали й другим іменем — Костянтин. У спадок Костянтин Костянтинович дістав 25 міст, 10 містечок і 670 сіл. За його життя Острог став найвищим культурним осередком усієї вкраїнської землі. Князь Костянтин закладав школи по містах і містечках і заснував вищу школу (академію) в Острозі. Школі в Острозі судилося відіграти особливу роль в історії нашої культури. Сучасники й дослідники по-різному називали цей заклад: "училище острозко и греко-славянское", "грецький колегіум", "греко-слов'янська школа", "тримовна гімназія", "тримовний ліцей", "академія". Тогочасний поет прославляв академію в поемі "Про Острозьку війну" й підкреслював, що щедрий меценат подарував їй багатющу бібліотеку. А відомий полеміст Захарія Копистенський у своєму панегірику називав мецената першим між усіма князями руської землі, "славою і світочем ясносвітло-го королівства Польського, благородним захисником православ'я, покровителем Києва і Лаври". З усіх кінців України йшла сюди по науку здібна молодь. За 47 років існування академії з неї вийшло чимало освічених людей. Досить сказати, що тут навчався майбутній гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, Максим (у чернецтві Мелетій) Смотрицький, Йов Княгицький, ієромонах Киприян. Разом з академією в Острозі було закладено друкарню. Тут уперше надруковано Біблію. Костянтин Острозький сам добирав тексти до перекладу, написав передмову до видання. Про цю подію (а Біблія з'явилася друком 1581 р.) митрополит Іларіон написав так: "Нову книжку з захопленням повітав увесь слов'янський світ, і вона швидко поширилась не тільки серед українського народу, але й далеко поза ним. На довгі часи, на 170 літ, Острозька Біблія на всім слов'янськім світі стала найбільше шанованою книгою, скрізь користувалася великою повагою і ніде не мала конкурента". Відомо, що князь Острозький на друкарню відписав власні маєтки. Було це 1582 р. Тоді ж він збудував в Острозі монастир Святої Трійці, при якому були шпиталь і школа. Острозька друкарня дала життя 25 книгам. Митрополит Іларіон зазначає: "Друкарня віл енська, особливо львівська, були підневільні, жили трохи мінливою ласкою королівських привілеїв... Великоможний магнат, один раз навіть перший кандидат на польський королівський престол, князь Острозький ніколи не брав королівського привілея на свою друкарню, друкував вільно, що хотів, і ніхто не посмів спинити його діяльності". Цікаво характеризує особу князя М. Костомаров: "Хоч Острозький залишався у вірі своїх вітців, проте схилявся до єзуїтів, пустив їх у свої добра й особливо сприяв одному з них, що звався Мотовило...". Це справді багато важило, що в обороні віри українського народу постала людина саме такого масштабу, як Василь (Костянтин) Острозький. Секретар варшавського нунція Енріко Спанноккіо наводить такі слова папського легата Пізо, написані до папи 1614 р.: "У себе вдома він благочестивіший за Нуму, а відвагою не поступиться Ромулу. Єдине, чого йому бракує до інших дарів духа і видатних чеснот, це те, що він схизматик, і якби йому вдалося до лона святої матері-церкви, то за ним потяглося б безконечне число люду, на стільки багато серед своїх важить його ім'я і авторитет". Зусиллями князя-мецената Острог став не просто освітнім центром нашої землі. Він, без будь-якого перебільшення, перетворився на столицю нового православного державного об'єднання. Тут виразно відчувався потужний пульс духовного, культурного, освітнього і наукового життя. Меценат на свій кошт посилає в Європу найздібніших випускників академії. Збереглися документи про їхнє навчання у Падуї, Венеції, Варшаві, Кельні. Важливим було й те, що в академії навчалися не тільки грецькою і латиною, ай — і насамперед! — руською (давньоруською) мовою. Феномен Острога передовсім зумовлений феноменом Острозького. "Увага, яку він приділяв розвитку культури, вміння використати політичну ситуацію належним чином, залучити до співпраці людей різних, часом протилежних поглядів — усе це спричинилося до того, що значення культурної діяльності Острозького гуртка виходило не тільки за місцеві, але й за національні межі, досягаючи європейського рівня", — пише Наталя Дульнева в дослідженні "Острог — осередок філософської мислі". Майже все з того кращого, що мав на той час наш народ, пов'язане саме з Острогом: найвідоміші сучасники мецената або жили й працювали в Острозі, або мали до нього найбезпосереднішу причетність. Острозький — не просто щедрий меценат і великий патріот. Він саме та людина, яка впливала на свій час, інтелектуально динамізуючи його, перспективно спрямовуючи на майбутнє. Людина, яка наблизила нас до Європи. Острозького не стало в лютому 1608 р. Після його смерті "українські Афіни" (так називали в той час Острог) ще якийсь час тримали свій рівень. Але в духовну атмосферу міста дедалі відчутніше проникав єзуїтський вплив. Єзуїти виховували нове покоління шляхти в дусі агресивної нетолеранції до інших конфесій. У "Часослові" 1612 р. написано, що Костянтин Костянтинович Острозький був похований у фамільній могилі у Замковій церкві в Острозі. Але, за переказами, через певний час його онука Анна Алоїза Ходкевичева, перенесла останки князя до єзуїтського костелу. За свідченням дослідника історії на Волині єпископа Рклицького, князь був похований "під домовою церквою (в Острозі), але уніати вивезли його закордон".