Слов’яни в давні часи

З давніх часів у Центральній та Східній Європі, на схід від германців, у басейні Вісли, жили слов’яни. Вчені-історики і лінгвісти вважають, що в ІІ тисячолітті до н.е. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька окремих етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо–балто–слов’яни. Результатом подальшого поділу цієї гілки стала поява протослов’ян як самостійної етнічної спільноти, що сформувалася у ІІ тисячолітті до н.е. на землях Правобережної України та Польщі. Варто зазначити, що сучасна наука дає можливість говорити про праслов’янські племена від меж нашої ери, а про справжніх слов’ян лише в V ст. н.е. Римські історики – Пліній, Тацит, Птоломей називали їх венедами. До речі, як вважається, саме стародавні венеди, тобто слов’яни заселили частину Італії й утворилу італійську область Фріуле-Венецію Джулію.

Етнонім «слов’яни» вперше вжили візантійські автори Псевдо–Кесарій, Іонн Ефеський, Менандр. Найповніше ранньослов’янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана «Про походження та діяльність гетів» або Гетика (551 р.) і Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550–554 рр.). Йордан сповіщає про те, що у VІ ст. вже існували три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і склавіни (Подунав’я).

На думку більшості вчених батьківщина слов’ян охоплювала територію від середньої течії Дніпра до Вісли. Звідси ІІ–VІІ ст. н.е. в період великого переселення народів – слов’яни широко розселилися в усіх напрямах. У результаті слов’янський етнос розпався на три гілки: західних, південних і східних слов’ян. Східні слов’яни розселилися на території сучасної України, Білорусії, частково Росії (Ока, верхня течія Волги). Західні слов’яни дали початок полякам, чехам, словакам, лужицьким сербам. Південні слов’яни – болгарам, сербам, хорватам, словенцям, боснійцям, македонцям, чорногорцям. Східні слов’яни – українцям, росіянам, білорусам.

Слушно зауважити, що цінні відомості про розселення слов’ян по Східноєвропейській рівнині можна знайти в літопису «Повість временних літ», який склав чернець Києво-Печерського монастиря – Нестор. Цей літопис містить перелік стабільно сформованих етнополітичних союзів племен: поляни, древляни, дреговичі, дуліби (волиняни, бужани), уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в’ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени.

Союзи племен мали велике значення для утворення держави. На початку таких союзів племен формою організації управління була воєнна демократія. Щоправда, ще довгий час продовжували існувати первісні демократичні установи – народні збори (віче) і рада старійшин. З часом народні збори перетворилися у збори воїнів і військове керівництво. Воєнна демократія поступово перетворювалась у воєнно-ієрархічне правління – княжіння. Органи суспільного самоврядування перетворювалися в органи панування і придушення. Військовий ватажок великого союзу племен перетворювався в державного правителя – князя.

Поступово занепадає роль народного віче, на якому раніше вирішували всі найголовніші справи: тепер його скликають тоді, коли це потрібно князеві. Втрачається значення народного ополчення. Разом з тим зростає роль княжої дружини – професійних воїнів, які слугували князю, допомагаючи йому в проведенні внутрішньої і зовнішньої політики. За допомогою дружини князь завойовував нові землі, збирав данину, наводив порядок на приєднаних землях. Князь розраховувався з дружинниками частиною данини (ІХ – початок ХІ ст.). З другої половини ХІ ст. старші дружинники збільшують свої земельні наділи та нерухоме майно. З них поступово сформувався клас великих феодалів-землевласників-бояр, які отримували від князя за службу вотчини (великі земельні володіння, які бояри могли передавати у спадщину). Найбільш знатні дружинники разом з придворною аристократією утворили боярську думу – постійний дорадчий орган при князеві.

Постійне військо становила молодша дружина. Частина цього війська – княжі охоронці і слуги – була занята безпосередньо в господарстві при княжому дворі. З цієї частини дружини з часом сформувався княжий двір – дворянство, з якими князя пов’язували більш тісні стосунки.

У VІІІ – ІХ ст. виникли широкі політичні об’єднання східних слов’ян, у яких кілька племен утворювали так звані «надсоюзи». В арабських джерелах згадується про існування трьох великих центрів, очолюваних окремими князями: Куявія, Славія та Артанія. Куявія – це Київська земля. Славія – земля Новгородська, де жили ільменські слов’яни. Однозначно визначатися з питанням про місцезнаходження ще одного державного утворення – Артанія, – історики так і не змогли. Одні вважали її центром Рязань, інші – Тмутаракань, Чернігів, Ростов–Переяславський. Ці політичні утворення були нестійкими, але саме вони стали основою, що поклала початок Давньоруській державі – Київській Русі.

Отже, у східних слов’ян сформувалися соціально–економічні та політичні передумови створення держави.

Дата добавления: 2015-05-22