Петро Дорошенко

Події на Лівобережжі та Правобережжі в 1660-1670 рр. Гетьман

Невдоволення козацтва пропольською політикою Виговського призвело до повернення до влади у 1659 р. Ю.Хмельницького (Юрка Хмельниченка), який не мав необхідних для цього здібностей ні політика, ні дипломата, ні полководця. Молодий гетьман, маючи слабку волю, не користувався авторитетом серед старшини, не міг твердо тримати владу і швидко став іграшкою в руках лідерів політичних угруповань. Займаючи то промосковську, то пропольську позицію, він сприяв поглибленню хаосу на Україні. Різні старшинські угруповання, прагнучи збагатитись, посилили між собою боротьбу, яка призводила до занепаду господарства. На тлі розбрату, що підігрівався поляками, московітами, татарами і турками, на Україні одночасно проголошуються по декілька гетьманів. Поряд з Ю.Хмельницьким на Лівобережжі стає гетьманом Яким Сомко. Незабаром замість Ю.Хмельницького гетьманом на Правобережжі обирається Павло Тетеря. Одночасно на Лівобережжі на Чорній раді обирається Іван Брюховецький. Тетеря займав пропольську лінію, а Брюховецький – промосковську. У своїх листах до московського царя він називав себе «Івашкою», «подножком Вашої Величності» і підписав у 1665 р. «Московські статті», згідно з якими передбачалося перебування московських воєвод і залог в усіх великих містах; передача збору податків до рук вєвод; проведення виборів гетьмана лише в присутності царського представника; заборона ведення гетьманом самостійної зовнішньої політики тощо. На схожі обмеження української автономії погоджувалися й наступні лівобрежні гетьмани.

Між лівобережними й правобережними гетьманами постійно точилася війна, від чого страждав український народ. Цією ворожнечею користувалися поляки, татари і московіти, ще більше руйнуючи Гетьманщину. Масами гинули люди. Розпочався важкий для України період, який прозвали «Руїною». Руїна – це період в історії України від середини 1660-х до кінця 1680-х рр. Він характеризується розколом України на дві частини, братовбивчою громадянською війною, іноземною інтервенцією, зрадою національних інтересів частиною старшини, економічним і культурним занепадом, руйнацією козацької держави, яку створив Б.Хмельницький.

Спробу об’єднати Лівобережжя зПравобережжям і вивести Україну з руїни намагався здійснити Петро Дорошенко, обраний гетьманом Правобережжя в серпні 1665 р. Дорошенко міцно тримав владу в своїх руках, щиро хотів об’єднати Україну і досягти її суверенітету. Скориставшись падінням популярності лівобережного гетьмана І.Брюховецького, у 1668 р. П.Дорошенко здійснив похід на Лівобережжя. В результаті Іван Брюховецький був вбитий людьми з його власного оточення, а правобережний гетьман оволодів і Лівобережжям. Однак не маючи можливості особисто перебувати тут увесь час, П.Дорошенко довірив управління Лівобережжям Д.Многогрішному як наказному гетьману. Цим не забарила скористатися Москва, яка не симпатизувала Дорошенку. За підтримки московських дипломатів Д.Многогрішний був обраний гетьманом Лівобережної України. Україна знову була поділена на дві частини.

Не дала позитивних результатів і зовнішня політика Дорошенка, який вважав, що утворити Українську державу можна було лише маючи в союзниках іншу державу. Тому спочатку він зробив спробу побудувати її під верховенством польського короля, але незабаром переконався, що ця ідея не підтримується більшістю українського населення. Потім зробив спробу домогтися цього в союзі Москвою, але, як виявилося, та не хотіла бачити Україну під владою самостійного й сильного правителя. Крім того, після смерті польського короля Яна Казиміра в якості одного з реальних претендентів на польську корону розглядався російський цар. У Москві виношували план створення конфедерації Московської держави і Речі Посполитої. За цих обставин між Москвою і Польщею на початку 1667 р. був підписаний Андрусівський договір про перемир’я на 13,5 років. Цей договір мав негативні наслідки для України. Єдина, хоча й формально, гетьманська держава розколювалась на дві частини: Правобережжя відходило до Польщі, а Лівобережжя з Києвом (на два роки) – до Московії. Договір утворював великі перешкоди на шляху до об’єднання всіх українських земель.

Тоді Дорошенко провів переговори з Кримом і Туреччиною про їх підтримку. Українське військо Дорошенка і стотисячна турецька армія на чолі з султаном Мегмедом ІV здобули перемогу над поляками в 1672 р. Польський король Михайло Корибут-Вишневецький змушений був підписати з турками Бучацьку угоду, за якою Польща визнавала незалежність Української держави. Але водночас Поділля переходило до Туреччини. Був створений плацдарм для турецької окупації всієї Правобережної України. Отже, всі намагання Дорошенка, одного з найбільш видатних тоді осіб, не дали позитивних наслідків. Поступово втрачаючи підтримку народу, П.Дорошенко склав булаву в 1676 р. на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича.

7.4. Гетьмани Лівобережної України Дем'ян Многогрішний та Іван Самойлович. Кінець Руїни

Політика гетьмана Д.Многогрішного, який отримав булаву за підтримки Москви, дедалі більше викликала розчарування як з боку його московських покровителів, так і з боку козацтва, козацької старшини, зокрема. Московський уряд небезпідставно підозрював Многогрішного у спробах зближення з Польщею. Козацькі старшини ставили в провину гетьману обмеження їхніх привілеїв та користолюбство гетьмана, більшість козаків звинувачували гетьмана у порушенні козацьких традицій, клановому характері його правління. Кінець-кінцем, у справи України втручається Московська влада. Многогрішний був заарештований і відправлений у заслання. Новим гетьманом за підтримки Москви був обраний Іван Самойлович.

І.Самойлович виявив здатність управляти країною, зумів припинити свавілля старшини, міцно утримував під своїм контролем Запорозьку Січ, за допомогою запорожців разом з кошовим отаманом Іваном Сірком багато чого робив для захисту українських кордонів від набігів татар. За його правління поступово почали відроджуватися зруйновані в роки Руїни села й містечкии, сільське господарство й ремісництво, відновлювалася торгівля. Однак одночасно посилювався нагляд з боку представників московської влади. І.Самойлович не хотів і не міг протидіяти прагненням царського уряду тримати Україну під своїм контролем. За ініціативою гетьмана українська православна церква була підпорядкована Московському патріархові.

Територія Гетьманщини наприкінці XVII ст. охоплювала Лівобережну Україну та Київ з навколишньою місцевістю. Козацька держава ділилась на полки, їх було 10, а в Слобідській Україні – 5. Формально Гетьманщина мала статус широкої автономії, але за нею наглядав із Москви Малоросійський приказ. Хоча п’ять слобідських полків очолювала полкова і сотенна старшина, але політично-адміністративну владу в Слобожанщині в основному здійснював від імені царського уряду воєвода Бєлгорода. Певну автономію мала Запорозька Січ, яка відіграла велику роль у захисті південних кордонів від набігів кримських татар.

Особливо успішними були дії запорожців, коли їх очолював славетний кошовий отаман Іван Сірко. За своє життя він провів близько ста воєнних походів, під час яких карав нападників і визволяв полонених. Татари боялися його і називали «шайтаном». Видатний художник Ілля Репін присвятив І. Сірку одну з найкращих своїх картин – «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Московська влада ревізувала автономні устої Гетьманщини. Не тільки гетьмана, але й старшину не можна було зняти з посад без дозволу царського уряду. Водночас, підтримуючи намагання козацької старшини стати спадково-привілейованим станом, Москва підтвердила права на маєтки, одержані старшиною, звільнила її від податків на утримання війська, відмежувала козацький стан від міщан та селян.

Водночас Україна залишалася ареною зіткнення геополітичних інтересів Польщі, Туреччини, Криму і Московської держави, часто була театром воєнних дій, які вони вели між собою в 60-80-ті рр. XVII ст. Врешті-решт між зазначеними державами були укладені мирні договори, що поділили Україну. Так, за Бахчисарайським миром 1681 р. між Москвою і Туреччиною за останньою зберігся протекторат над Поділлям, а південь між Дніпром і Бугом остався «нічийним». За «Вічним миром» 1686 р. Польща зберегла за собою Правобережжя, Москва – Лівобережжя з Києвом.

Цим договором суттєво ускладнилося становище гетьмана Івана Самойловича. Та ще й сам гетьман зробив чимало помилкових кроків, які підірвали його престиж та авторитет. Будучи безмежно самовладним, він безпідставно призначав на посади полковників найближчих своїх родичів. Все це привело до старшинської змови й напружених стосунків гетьмана з московською владою.

Приводом для усунення І.Самойловича став невдалий похід московського війська на чолі з фаворитом цариці Софії боярином Василем Голіциним проти Кримського ханства. У невдачі полководця винним призначили Самойловича: мовляв, це він допоміг татарам та й взагалі йому неможна довіряти. Причому не останню роль в інтригах проти гетьмана відіграв його найближчий сподвижник – генеральний осавул Іван Мазепа. Самойловича та його синів катували, позбавили маєтків на користь царя й козацького війська, заслали в Сибір. У 1687 р. новим гетьманом було обрано Івана Степановича Мазепу.

Отже, внаслідок перемоги у Визвольній війні виникла Українська гетьманська держава з новими суспільними і економічними відносинами і породила в українців надії на вільний подальший розвиток країни. Проте наступні події призвели до глибокої кризи, викликаної як недостатнім досвідом народу в державному будівництві, так і гострою міжусобною боротьбою між окремими старшинськими угрупованнями, їхніми зрадами національних інтересів, так і ворожими діями сусідніх держав, що скористалися загостренням внутрішніх антагонізмів. У цій боротьбі за часів Руїни Україна зазнала не тільки незліченних людських і матеріальних втрат, але навіть частково поступилася здобутками революції Хмельницького. Проте боротьба за суверенність української держави залишила в найширших колах народу глибокий слід.

Дата добавления: 2015-05-22