Емський Указ 3 страница

Особливо помітних успіхів досягнув гетьманат в галузі культурного будівництва. Створюється мережа українських початкових і середніх шкіл, для яких було створено всі необхідні підручники українською мовою. 6 жовтня 1918 року в Києві відкрився перший Державний український університет, а 22 жовтня — другий український університет у Кам'янці-Подільському. Знову ж таки, у Києві, вже під кінець Гетьманату, відкрилася Українська академія наук, яку очолив В.І. Вернадський. Засновуються Українська національна бібліотека, Національна галерея мистецтв, Національний оперний театр, Український історичний музей, Державна хорова капела, Державний симфонічний оркестр тощо.

Восени 1918 року ситуація на фронтах світової війни остаточно склалася на користь Антанти. Німці і австрійці вимушені були вивести з України більше половини окупаційних військ. Німеччина заявила, що не буде перешкоджати відносинам України з Антантою.

Уряд П. Скоропадського і раніше робив спроби встановити контакти з США, Францією і Англією. Але ці контакти виявили цілком негативне ставлення країн Антанти до Української держави. Самостійність України вважалась політичною інтригою Німеччини. Дипломатичним представникам України було оголошено, що Україна є невід'ємною частиною Росії. Лідери Антанти продемонстрували повне нерозуміння об'єктивних причин утворення самостійної Української держави, що відіграло далеко не останню роль в її палінні.

У цих умовах в Україні посилюються політичні тенденції до зближення з Росією. П. Скоропадському при йшлось вибирати між двома полярними політичними таборами. Свій вибір він зробив на користь консервативних проросійськи налаштованих політичних сил.

14 листопада 1918 року в черговій "Грамоті до всіх українських громадян" він оголошує про зміну політичного курсу. За його словами, Україна повинна проявити ініціативу "у справі утворення Всеросійської федерації". З незалежною Україною було покінчено. Вже в еміграції П. Скоропадський визнав це рішення хибним.

Політичні сили, що входили до Українського національного союзу закликали до повстання проти влади гетьмана. Керівним політичним органом повстання стала Директорія, яку було сформовано 13 листопада 1918 року. На бік Директорії перейшли січові стрільці та інші військові гетьманські підрозділи. Розгортанню повстання сприяло невтручання німецьких військ у боротьбу Директорії з гетьманом.

18 листопада 1918 року в боях біля Мотовилівки війська Директорії розбили гетьманців і через кілька днів підійшли до Києва. Громадянська війна в Україні вибухнула з новою силою. 14 грудня 1918 року гетьман зрікся влади: "Я, гетьман всієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якім він перебуває. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склались, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади". Того ж дня до Києва вступили частини Директорії.

98. Утворення українського Раднаркому

На початку 1919 p., коли означилися перші успіхи у боротьбі більшовиків з Директорією, постало питання про формування в Україні органів радянської державності.

Зміна державного устрою розпочалася з термінології. 6 січня Тимчасовий робітничо-селянський уряд відмовився од визначеної Центральною Радою назви держави —" Українська Народна Республіка. Встановлювалася інша офіційна назва, за аналогією з радянською Росією,— Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) (ця назва утримувалася до 1936 р. За конституцією CPCP 1936 р. і конституцією У PCP 1937 p. встановлювався інший порядок означень: спочатку радянська", а потім "соціалістичная").

Після переїзду Тимчасового уряду в Харків перед ним уперше відкрилося широке поле діяльності. Відразу виявилося, одначе, що робота уряду паралізується безпринципними суперечками між двома угрупованнями — "пятаковцями" і "артемівцями". На засіданні уряду 16 січня відбувся "переворот": більшість його членів проголосувала за увільнення Г. Л. Пятакова від обов'язків голови н призначення замість нього Лртема (Ф. А. Сергеєва). Пятаков не визнав результатів голосування і дав зрозуміти: на цю посаду його призначали спеціальним рішенням ЦК РКП(б), а тому він утримуватиме свої повноваження до іншого рішення з Москви, якщо воно буде. Водночас розгорілися пристрасті навколо посади командуючого Червоною армією України. Деякі члени ЦК КП(б)У і уряду зажадали заміни В. О. Антонова-Овсієнка М. Л. Рухимовичем.

Оздоровлювати ситуацію у верхівці українських більшовиків випало В. І. Леніну. Він не став на бік тієї або іншої групи, а надіслав нову людину, яка уже побувала в Україні у 1918 р.,— X. Г. Раковського.

Раковський дістав від ЦК РКП(б) надзвичайні, по суті, повноваження для самостійних дій в Україні. Ленін особливо підкреслював, що він має докласти зусиль для поновлення єдності в розколотому керівництві КП(б)У і створення дисциплінованої регулярної армії. Вождь більшовиків порадив також Раковському заручитися підтримкою українських лівих есерів, які "збільшовизували" війська Директорії й виявили ознаки готовності разом із більшовиками формувати в Україні радянську владу. На відміну од більшовиків, що не мали впливу в українському селі, ліві есери контролювали, наскільки це було можливо за обстановки загальної анархії, як сільську місцевість, так і численні повстансько-партизанські загони. Проте українські більшовики по-сектантському заперечували тоді будь-які компроміси з лівими елементами в інших соціалістичних партіях.

Християн Георгійович Раковський (1873—1941) був людиною виняткової обдарованості й незвичайної долі. Нащадок національного героя болгарського народу Георгія Раковського, улюблений учень Г. В. Плеханова, пропагандист марксизму, автор десятків книг і сотень статей, один з ініціаторів створення соціал-демократичної партії Болгарії, один із засновників соціал-демократичної партії Румунії, учасник усіх конгресів 11 Інтернаціоналу, починаючи з Цюріхського (1893 р.), в'язень болгарських, німецьких, російських, французьких, швейцарських і румунських тюрем, він опинився в Росії, як тисячі інших інтернаціоналістів, після жовтневого перевороту. Через рік — це був унікальний випадок в історії більшовизму — таємним голосуванням на партійному з'їзді його ввели до складу політичного керівництва. За складної обстановки громадянської війни та перших років мирного будівництва X. Г. Раковський став визначним лідером партійно-державного керівництва республіки. Він рішуче відстоював суверенітет радянських республік, одначе зазнав поразки в боротьбі з очолюваним генсеком ЦК РКП(б) И. В. Сталіним партапаратом. Улітку 1923 р. його відкликали з України й перевели на дипломатичну роботу. В цій новій галузі вій зробив більше, ніж будь-хто інший. З 1927 р. політична кар'єра Раковського обірвалася, а в останній день 1936 р. його заарештували й судили у справі так званого "антирадянського правотроцькістського блоку" разом із М. І. Бухаріним, О. І. Риковим та іншими відомими діячами партії більшовиків. Був розстріляний у вересні 1941 р. в Орловській в'язниці.

Через тиждень після приїзду в Харків, 29 січня 1919 р., Раковський реорганізував Тимчасовий уряд і перетворив його в постійний. Відділи уряду було назва* но, за російським взірцем, народними комісаріатами, а сам уряд—Радою народних комісарів.

Раковський став на чолі уряду й додатково взяв на себе управління наркоматом іноземних справ. Наркомат у військових справах очолив М. І. Подвойський, внутрішніх справ — К.?. Ворошилов, освіти — О. Г. Шліхтер. Головою Української ради народного господарства став Е. Й. Квірінг, головою Верховної соціалістичної інспекції і наркомом державного контролю — М. О. Скрипник, командуючим Українським фронтом — В. О. Антонов-Овсієнко.

У декларації, прийнятій новим урядом, заявляється, що УСРР об'єднується з радянською Росією на засадах "соціалістичної федерації" Сутність цих засад не розкривалася, але через півтора місяця VIII з'їзд РКП(б) прийняв нову партійну програму, що давала на це недвозначну відповідь: "...як одну з перехідних форм до повної єдності, партія висуває федеративне об'єднання держав, об'єднаних за радянським типом". Отже, УСРР як форма державності в Україні будувалася з однією перспективою: щоб незабаром зникнути.

99. 1. Державний статус України в 1921-1922 pp.

Юридичне становище УСРР. Українська СРР на початку 1920-х pp. була формально незалежною державою відповідно до Конституції 1919 р. Офіційна самостійність України була поступкою більшовиків українському національному рухові. Без української революції та національної держави 1917-1919 pp. не було б і радянської української держави. Але більшість керівників РКП(б) розглядали незалежність УСРР як засіб розв'язання тимчасових політичних завдань. У перспективі передбачалося злиття всіх радянських республік в одну державу.1.2. Система управління республікою. Проте фактично суверенітет України був дуже обмеженим. Контроль центру над національними республіками забезпечувався трьома централізованими силами: - РКП(б), складовою частиною якої була КП(б)У; - Червоною армією; - каральними органами - НК (надзвичайними комісіями).У роки громадянської війни необхідність централізації пояснювалася потребами спільної боротьби проти «внутрішньої контрреволюції і міжнародного імперіалізму».Договір між УСРР і РСФРР. «Договірна федерація». Наприкінці 1917 - на початку 1918 pp. Російська імперія розпалася на 13 держав, у тому числі на шість радянських і дві народні республіки. При утворенні національних радянських республік, зокрема й УСРР, наголошувалося не на їхній самостійності, а на тісному зв'язку з Російською Федерацією. Між радянськими республіками, які вважалися формально незалежними державами, налагодилися тісні економічні та військові зв'язки, вони мали однакову політичну структуру, у якій провідну роль відігравала одна більшовицька партія.Між РСФРР і УСРР 28 грудня 1920 р. було укладено Союзний робітничо-селянський договір, за яким дві республіки вступали у воєнний та господарський союз.Договір лише підтвердив ті міжреспубліканські відносини, які склалися в умовах «воєнного комунізму». Характерно, що об'єднані наркомати (народні комісаріати) входили до складу Раднаркому РСФРР і мали уповноважених при Раднаркомі УСРР на правах народних комісарів. За УСРР залишилося право на окремі війкові формування. Це означало, що керівництво найважливішими сферами життя України здійснювалися з Москви.Подібні угоди були укладені радянською Росією і з іншими радянськими республіками. Така система відносин здобула назву «договірної федерації». Таким чином, радянська федерація почала формуватися ще задовго до офіційного створення СРСР.Того ж часу центральні відомства РСФРР, яким належало в однаковій мірі враховувати інтереси всіх радянських республік, часто приймали несправедливі та дискримінаційні щодо цих республік рішення. Були спроби втручання також у ті сфери життя України, які все ще залишалися у виключному віданні уряду республіки. Нехтування правами радянських республік нерідко викликало напруженість у стосунках між ними і радянською Росією. Різні підходи до створення союзної держави. 3 1922 р. почався новий етап об'єднавчого руху в радянських республіках, коли треба було визначитися з вибором одного з принципів об'єднання: автономізації, конфедерації чи федерації. Сталінський проект утворення СРСР. Генеральний секретар ЦК РКП(б), нарком у справах національностей Й. Сталін висунув проект створення союзної держави, що передбачав включення радянських республік до складу Російської Федерації на правах автономій. Цей проект дістав назву плану «автономізації». У вересні - на початку жовтня 1922 р. план «автономізації» розглядався на пленумах ЦК компартій союзних республік. 3 критикою проекту Й. Сталіна виступив лише ЦК компартії Грузії. Політбюро ЦК КП(б)У не зайняло чіткої позиції щодо цього плану. Ленінський план. Лише на заключній фазі вирішення проблем об'єднання республік у справу втрутився В. Ленін, який на попередніх етапах через хворобу не брав участі в обговоренні питань національно-державного будівництва. Він сформулював інший підхід у порівнянні із запропонованим у проекті И. Сталіна. Ленінський принцип створення союзної держави полягав у тому, що Росія, Україна та інші радянські республіки стають рівноправними суб'єктами федерації, яку вони повинні стаорити на рівних і добровільних засадах, і утворюють нове державне об'єднання - Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР).

Утворювався об'єднаний ЦВК СРСР на чолі з головами:ЩК чотирьох радянських союзних республік - Росії, України, Білорусії і ЗСФРР (Закавказької Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки, до складу якоі входили Азербайджанська, Вірменська, Грузинська соціалютичні радянські республіки)

31 січня 1924 р. П з'їзді Рад СРСР прийняв Конституції СРСР. Вона складалася з двох частин - Декларації і Союзного договору про утворення СРСР (текст останнього істотно відрізнявся від проекту Союзного договору 1922 р) Конституція закріпила право кожної союзної республіки на вільних вихід із Союзу; встановила, що території республік не можуть бути змінені без їхньої згоди. Однак реальна влада в республіках належала Російській комуністичній партії (більшовиків), а легальна опозиція була ліквідована, тому ці суверенні права залишалися фіктивними. Механізм можливого виходу республік із складу СРСР не був передбачений

6. Повноваження України у складі СРСР. У травні ІХ Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, де юридичне закріплювалося входження УСРР до складу СРСР, визначалися компетенція і функції республіканських органів влади и управління. Отже, виходячи з конкретних обставин, Україна добровільно вступила до союзу.Але реалізація задуму про Союз як об'єднання суверенних і рівноправних республік пішла іншим руслом. Після смерті В. Леніна взяла гору жорстка централізаторська тенденція, яка дедалі посилювалась у роки авторитарного керівництва Й. Сталіна. Вона неминуче вела до обмеження прав союзних республік І звуження їхньої суверенності.Однак проголошення СРСР закріпило деякі завоювання українського народу. Було визнано територіальну цілісність України, створено власний адміністративний апарат. Деякі права на національно-культурне життя дістали і представники національних меншин, які здавна компактно проживали в Україні.7. Територіально-адміністративний устрій УСРР. Українська Соціалістична Радянська Республіка стала чітко окресленим національним і територіальним цілим із власним адміністративним центром і апаратом. Таким чином українці нарешті отримали територіально-адміністративні рамки, що відображали їхню національну самобутність, тобто те, чого вони не мали з часів козацької Гетьманщини XVIII ст.Українська СРР була другою за чисельністю населення і територією республікою Радянського Союзу. У 1925 р. тут нараховувалося 28 млн чоловік: із них 22 млн - українці, 6 млн - росіяни, євреї, поляки, греки, болгари, молдавани, німці, представники інші національностей. Цього часу в республіці впроваджувалася триступенева системи управління: центр-округ-район. Було утворено 41 округ і 706 районів. У місцях компактного, проживання національних груп неукраїнського населення існувало 12 національних районів і 538 сільських Рад - болгарських, грецьких, єврейських, німецьких, польських тощо.

100. Створення Карпатської України.

Карпатська Україна— офіційна назва автономної республіки у складі Чехо-Словаччини в 1938—1939 і Української незалежної держави на Закарпатті в березні 1939 р.Назва неофіційно вживалася і до 1938 року для означення території теперішнього Закарпаття.Після розпаду Австро-Угорської імперії закарпатські українці активно виступали за об'єднання К. У. з іншими українськими землями. 21 січня 1919 року на Народних Зборах («Соборі Русинів») у Хусті, де зібралося більше 400 депутатів з усього Закарпаття, було проголошено злуку К. У. з Українською Народною Республікою. Однак несприятлива міжнародна ситуація і критичне становище Директорії УНР внаслідок агресії більшовицької Росії, не дозволили здійснити надії закарпатських українців на возз'єднання в єдиній Українській державі. На основі рішень Сен-Жерменського мирного договору 1919 р. і Тріанонського мирного договору 1920 р. К. У. увійшла до складу Чехо-Словаччини на правах автономії. Проте реальний автономний статус Карпатської України, передбачений договорами, так і не був забезпечений чехословацьким урядом. У 1920-30-х рр. українська громадськість і політичні партії на Закарпатті активно виступали за надання Карпатській Україні автономії, створення Української національної держави і возз'єднання у Соборній незалежній українській державі. Для захисту державної незалежності і боротьби з угорськими терористичними формуваннями було створено збройні сили Карпатської України — Організацію Оборони «Карпатська Січ», велику допомогу в створенні якої надала Організація Українських Націоналістів. 12 лютого 1939 р. відбулись вибори до Сейму Карпатської України, на яких абсолютну більшість голосів виборців здобули кандидати Українського Національного Об'єднання. 15 березня 1939 р. Сейм проголосив повну державну самостійність Карпатської України. Прийнята парламентом конституція Карпатської України, визначила назву держави (Карпатська Україна), державний устрій (президентська республіка), державну мову (українська). Державним прапором та гімном республіки були визнані герб (червоний ведмідь на лівому срібному півполі й чотири сині та три золоті смуги у правому півполі та тризуб з хрестом на середньому зубі), синьо-жовтий стяг і український національний гімн «Ще не вмерла Україна». Президентом Карпатської України було обрано А. Волошина, який призначив прем'єр-міністром нового уряду суверенної держави Ю. Ревая. Заступником голови сейму (спікера) Карпатської України у 1939 року, референт преси й інформації та зв'язковий з урядом Карпатської України був С. Росоха. У кінці березня 1939 р. президент республіки А.Волошин і частина уряду на чолі з прем'єром Ю.Реваєм виїхала через Румунію в еміграцію.Недовгий період існування Карпатської України став однією з найяскравіших сторінок багатовікової боротьби карпатських українців за встановлення української державності.

101. Нова економічна політика (НЕП) - новий напрямок внутрішньої політики радянської держави, затверджений з'їздом РКП(б) у березні 1921 р. Це був тимчасовий відступ більшовиків від генеральної лінії партії. Суть НЕПу полягала у використані ринкових відносин і різних форм власності. Головним заходом НЕПу була заміна продрозкладки продподатком на селі.Причини переходу до нової економічної політики (непу). Основними причинами переходу до нової економічної політики були: - глибока соціально-економічна і політична криза більшовицького режиму; - тотальна господарська розруха, різке скорочення промислового та сільськогосподарського виробництва; - масові повстання селян, робітників, солдат і матросів; - політична та економічна ізоляція більшовиків на міжнародній арені;- спад світового комуністичного руху, не виправдання надій більшовиків на світову революцію;- намагання утримати владу в будь-який спосіб.Одним із суттєвих факторів, що підштовхнув більшовиків до зміни внутрішньої політики стало Кронштадтське повстання. Виступ балтійських матросів показав, що політика більшовиків почала втрачати підтримку навіть серед тих верств суспільства, які із самого початку були опорою радянської влади. Більшовикам загрожувала повна втрата контролю над країною.Нова економічна політика - новий напрямок внутрішньої політики радянської держави, затверджений X з'їздом РКП(б). Це був тимчасовий відступ більшовиків від генеральної лінії партії. Сутність непу полягала у використанні елементів ринкових відносин і різних форм власності. По суті, неп означав перехід від адміністративно-командного до госпрозрахункового соціалізму. Головним заходом непу була заміна продрозкладки продподатком на селі.Основними заходами непу стали:- заміна продрозкладки продподатком; при цьому продподаток мав бути меншим за продрозкладку, а його розмір заздалегідь повідомлявся селянам; - бідні селяни взагалі звільнялися від податку; - після виплати податку селяни здобували право вільно розпоряджатися плодами своєї праці, продавати їх; це сприяло підвищенню матеріальної зацікавленості селян у виробництві сільськогосподарської продукції; - передача дрібних і середніх підприємств приватним власникам; - відродження торгівлі і товарно-грошових відносин, дозвіл на приватну торгівлю; - ліквідація безплатних послуг; - здача в оренду, концесію частини дрібних і середніх підприємств; - впровадження системи вільного найму робочої сили, матеріальне стимулювання працівників; - введення стабільної валюти - червонця; - децентралізація системи управління: - розвиток підприємництва; - розвиток кредитної, виробничої, збутової кооперації. Відмова від політики «воєнного комунізму», денаціоналізація частини торгівельно-промислових підприємств, дозвіл створювати нові стимулювали економічну активність населення, сприяли ліквідації товарного голоду, відбудові промисловості та транспорту. 3 переходом до непу істотної трансформації зазнала система управління націоналізованою промисловістю шляхом її децентралізації. Замість ліквідованих главків створювалися госпрозрахункові трести: «Донвугілля», «Південсталь», «Машинотрест», «Цукротрест» та ін. Усього в Україні їх виникло 19. Поворот державної влади обличчям до товарно-грошових відносин, легалізація приватної торгівлі і зміцнення фінансів вивели з підпілля підприємництво. Активну діяльність розгорнули так звані непмани-орендатори, маклери, комісіонери, торгівці-оптовики, промисловці і т. ін. Приватновласницький сектор змагався з державним не тільки в торгівлі, а й у промисловості. Непмани сприяли виведенню країни з кризи та економічної розрухи.Найсуттєвішою ознакою непу у сільському господарстві стало масове кооперативне будівництво. Кооперування у сільському господарстві проводилося поступово. Восени 1921 р. сільськогосподарська кооперація виділилася з єдиної системи споживчої кооперації. Потім поступово поширювалися галузеві види сільськогосподарської кооперації. У березні 1922 р. була створена всеукраїнська спілка сільськогосподарської кооперації - «Сільський господар», яка вже у 1923 р. об'єднувала 2,5 тис. товариств і 65 районних спілок. До кінця 20-х pp. у різних формах кооперації було об'єднано більш як половину селянських господарств. Швидкими темпами почала розвиватися кустарно-промислова кооперація, яка об'єднувала дрібних кустарів і міських ремісників. Узагальнюючим показником розвитку сільського господарства на рейках непу стало піднесення зернового виробництва. 2. Особливості непу в Україні. Такий крутий поворот у політиці відбувався досить болісно навіть у партійному середовищі під тиском реалій господарського життя. Але 27 березня 1921 р. надзвичайна сесія Всеукраїнського ЦВК прийняла рішення про заміну продрозкладки продовольчим податком, а вже 29 березня уряд УСРР видав декрет про норми і розмір податку, який був значно менший від продрозкладки. Але неп в Україні було запроваджено пізніше, ніж в Росії. У 1921 р. ситуація в Україні майже не змінилася. У деяких губерніях розмір продподатку дорівнювався валовому збору зерна, тобто все вирощене підлягало вилученню. Це було обумовлено прагненням радянського керівництва «викачати» з українського села якнайбільше ресурсів суто силовими, перевіреними в роки війни методами, якомога довше користуватися без будь-яких обмежень продовольчими ресурсами республіки. На інтереси українського селянства не зважали. У цьому і полягає головна особливість переходу до непу в Україні. Крім того, особливостями непу в Україні також були: більші податки, ніж в інших радянських республіках; впровадження непу супроводжувалося боротьбою із селянським повстанським рухом. Реально неп почався в Україні лише на початку 1922 р. А голод, що охопив райони півдня України в 1921-1922 pp., ще більше віддалив нормалізацію ситуації в сільському господарстві.

Лише 26 липня 1922 р. ВУЦВК законодавчо закріпив право приватної власності на майно фабрично-заводських, торгових та інших підприємств. На місцях спостерігалося масове незадоволення непом, бо за роки громадянської війни у панівної партії та мільйонів громадян виробилася стійка звичка до централізовано-розподільчих методів господарства. Оскільки жовтневий переворот здійснився під гаслом соціальної рівності, майнове розшарування при непі викликало в одних обурення, в інших - розчарування.

Суперечливість нової економічної політики. В умовах встановлення тоталітарного режиму неп був приречений: нова економічна політика базувалася на двох несумісних елементах: - ринкових відносинах в економіці, плюралізмі форм власності та господарського укладу; - монополії більшовиків на владу, жорсткій адміністративно-командній системі в політичній організації суспільства. Метою більшовиків при запровадженні непу було не надання економічної свободи громадянам. Вони прагнули використати активність населення для зміцнення економічного фундаменту свого політичного режиму і центральної влади. Неп передбачав активізацію зовнішньополітичної й зовнішньоекономічної діяльності, посилення контактів із зовнішнім світом, а політичним курсом більшовицького режиму було побудова соціалізму в одній окремо взятій країні. Необхідність здійснення індустріалізації, створення потужного військо-промислового комплексу відкладалася на невизначений термін через відсутність інвестицій у промисловість з вітчизняних і зарубіжних джерел.Для виправдання погіршення економічної ситуації радянське керівництво розпочало активний пошук внутрішніх і зовнішніх «ворогів», яких звинувачували у шкідництві народному господарству.У підсумку це означало відмову від ринкових відносин і перехід до директивних методів управління.

102. Причини, суть і наслідки українізації Важливою складовою частиною культурно-політичних процесів в Україні в 20–30-х рр. була політика коренізації, проголошена XII з'їздом РКП(б). В Україні ця політика дісталла назву "українізації".Політика коренізації ("українізації") була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами: 1. Формуванням на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР як держави, в котрій начебто забезпечено гармонійний і вільний розвиток радянських республік та гарантовано вільний розвиток національних меншин.2. Потребою досягнення своєрідного компромісу з селянством (основною масою національних республік було селянство) та національною інтелігенцією шляхом лібералізації національних відносин.3. Намаганням більшовицької партії розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партій і до управління республікою представників неросійських народів [В 1920 р. у ВКП(б)У українці складали лише 19%, тоді як вони становили 80% населення УСРР, і лише 11% комуністів вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею лише 2%.4. Намаганням радянського керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження окраїн, щоб він не вилився в антицентробіжні спрямування.5. Потребою зміцнення новоутвореного державного утворення – СРСР, наданням прав "культурно-національної автономії" хоч частково компенсувати республікам втрату їх політичного суверенітету тощо. наслідки: 1. Усунення від влади відвертих шовіністів першого секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга та другого секретаря Д. Лебедя, який проголосив теорію боротьби двох культур, прогресивної, революційної, міської російської та контрреволюційної, відсталої сільської української культури. В їх боротьбі українська культура мала відступити і загинути.2. Розширення сфери вживання української мови в державному житті. [З серпня 1923 р. для державних чиновників та партійних функціонерів організовуються курси української мови. Той, хто не пройшов їх і не склав іспиту, ризикував втратити посаду. З 1925 р. було введене обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві. З 1927 р. партійну документацію переведено на українську мову].3. Зростає кількість українців у партійному і державному апараті. Так, у 1923 р. їхня частка становила 25–35%, а у 1927 р. – 52–54%. За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Одною з них була поява нової державно-політичної, господарської та культурної еліти, кістяком якої були так звані націонал-комуністи, вихідці з колишніх українських лівих партій.4. Найбільший вплив "українізація" справила на розвиток національної освіти. Вона збіглася в часі з розгортанням більшовиками так званої культурної революції, одним з головних напрямків якої була ліквідація неписьменності. У 1930 р. в Україні почали впроваджувати загальнообов’язкове початкове навчання. У 1927 р. – 97% українських дітей навчалося українською мовою. Цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади (у 1990 р. він становив лише 47,9%). Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства.5. Різко збільшувалась кількість української преси (в 1933 р. вона становила 89% всього тиражу газет у республіці).6. Україномовні стаціонарні театри в 1931 р. складали 3/4 всіх театрів в Україні; в 1927/29 рр. у Києві збудовано найбільшу в Європі на той час кіностудії.7. Місто почало втрачати позиції цитаделі російської ідентичності.8. Різнопланова культурно-освітня робота проводилась серед компактно проживаючих за межами України українців (на 1925 р. за межами України проживало 6,5 млн. українців).9. Велика увага приділялась розвитку національних меншин в Україні. Так, протягом 1925 р. було утворено 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 міських рад. У цей час в Україні діяли 966 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 – з єврейською, 31 – з татарською тощо, а взагалі початковий всеобуч здійснювався понад 20-ма мовами.Слід сказати, що жодна з республіканських "коренізацій" не зайшла так далеко як українська. За десять років "українізації" (1923–1933) українці перетворилися на структурно повноцінну націю.Проте, на початку 30-х років "українізацію", яку слушно називали Українським Відродженням, почали поступово згортати. Розпочинається боротьба з буржуазним націоналізмом, на хвилі цієї боротьби застрелилися М. Хвильовий та М. Скрипник (1933 р.), що стало своєрідним сигналом кінця "українізації". Остаточно політика "українізації" була згорнута в 1938 р., коли вийшла постанова Раднаркому УСРР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла процесу русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У про ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень тощо.Отже, проголошений партією курс на "українізацію" та його наслідки мали величезне значення. Однак було б великою помилкою вважати його тільки результатом цілеспрямованих зусиль більшовицької партії. Вона була насамперед далеким відгомоном української національної революції 1917–1920 рр. Якщо націонал-комуністи виступали керівними кадрами політики "українізації", то величезна армія виконавців складалася переважно з української інтелігенції, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях. Особливу групу серед них складали українські емігранти та вихідці з Галичини, які повірили у серйозність курсу на "українізацію". Загалом курс на “українізацію” був тактичним кроком, який не відповідав стратегічним планам комуністичної партії.

Дата добавления: 2015-05-23