Антична художня культура

Античність – особлива доба в історії стародавньої культури, що зумовила значний інтелектуальний розвиток, зокрема здатність мислителів до осягнення найважливіших проблем мистецтва. Якщо Гесіод вважав художню творчість божественним актом, а Платон різко протиставляв натхнення митця пізнанню, стверджуючи, що поет творить не тільки від божественного визначення, а й одержимості, то у Арістотеля творчий процес вже втрачав таємничий і містичний характер. Створення та сприйняття художніх творів визначалося інтелектуальними актами, що залежали від освіченості та виховання людини. В цілому Античність намагалася осмислити сутність мистецтва в триєдності: «poiētis – mimēsis – technē». Poiētis (грец. – мистецтво, творення) виражає акт творчого діяння, що базується на натхненні та направлений на створення художнього продукту; mimēsis (грец. – наслідування, відтворення) – адекватне відображення дійсності, її ідеалізація, а також діяльність уяви; technē (грец. – ремесло, наука) – довершеність твору, його виразність.

Художник вбачав своє призначення у створенні зразків краси і гармонії, відбитих у пластичних формах і закріплених канонами. Але його робота не вважалася престижним заняттям. Античні митці найчастіше не підіймалися вище рівня звичайних ремісників; мабуть тому більшість з них залишаються для нас безіменними. Хоча з письмових джерел Північного Причорномор’я ми знаємо майже двадцять імен скульпторів, архітекторів, вазописів, музикантів, різьбярів та письменників.

Суттєву, інтегральну роль в античній художній культурі відігравала міфологія, наповнена уявленнями про досконалість Всесвіту і людини, про перемогу розуму, закону і гармонії. Особливо щедро міфологічною тематикою користувалися література, театр, образотворчі мистецтва. Античність пояснювала світ саме міфологічно. Це був одночасно реалістичний та ілюзорно-фантастичний погляд на дійсність, який містить у собі стихійну діалектику. При цьому мистецтво наслідує природу, а не відтворює її. Статую можна прийняти за живу людину; мармур наче дихає, він готовий ожити, в ньому немов струменіє тепла кров – такий головний мотив оцінки мистецтва міфологічного реалізму. Для нього характерні героїчна концепція людини, ствердження єдності особистості та суспільства, гармонії внутрішнього світу індивіда. Мистецтво, за Сократом, зображує не тільки тіло, а й душу людини. Зовнішня краса – це прояв божественності та водночас моральності. Єдність естетичних й моральних достоїнств людини відбилася в понятті калокагатії (грец. kalos – прекрасний, agathos – добрий).

Для античних мислителів кожне мистецтво – цілий світ, чарівний і принадний, світ правди і мрії. І кожному з них властива своя мова й своя форма мислення в образах. Хоча вже в ті далекі часи існували уявлення про естетичну нерівноцінність видів мистецтва. Якщо у перший, грецький, період існування північнопричорноморських полісів домінантами мистецтва були краса, гармонія, грація, витонченість, ідеалізація, то у другому, римському, визначальними ставали сила, могутність, масивність, утилітаризм, реалізм. Найяскравіше ця тенденція розвитку художньої культури проявлялася у просторових мистецтвах, що найбільш адекватно виражали її стан. Саме архітектура, образотворчі та прикладні мистецтва найповніше задовольняли соціальні потреби, визначали особливості тогочасного художнього мислення, що проявлялося в усій сукупності продуктів творчої діяльності. Разом із видовищами вони були найбільш популярними, масовими та загальнодоступними, бо орієнтувалися на всіх громадян полісу.

Ще одна примітна риса античної художньої культури – присутність в ній майже всіх основних словесних (трагедія, комедія, епітафія, сонет, епіграма тощо) та образотворчих (портрет, пейзаж, натюрморт, історичний, міфологічний, батальний, побутовий та ін.) жанрів європейського мистецтва.

Найзначнішим досягненням античної художньої культури було містобудування. В архітектурі поступово складалася класична система ордерів (франц. ordre – порядок) як принципів співвідношення елементів архітектурних конструкцій – дорійського, іонійського, корінфського; формувалися основні типи споруд (акрополь – комплекс укріпленої центральної частини міста; периптер – оточена колонадою прямокутна храмова будівля; пропілеї – споруда, що оформлює вхід до архітектурного ансамблю).

Якщо на початку свого існування північнопричорноморські поліси були забудовані здебільшого однокамерними житлами, то у V ст. до н.е. виникли перші монументальні споруди – храми на честь Аполлона, Зевса, Афродіти. Їхні залишки виявлені в Ольвії, Пантікапеї та Херсонесі. Простий за своєю композицією, ясний і гармонійний, античний храм моделював космос. Усі пропорції і масштаби були співвіднесені з людиною; золотаво-білий мармур ніс у собі тепло людського тіла; прорізані вертикальними жолобками – канелюрами колони нагадували людей, одягнених у хітони. Використання дорійського ордеру надавало храмові чоловічої мужності та сили, іонійського – жіночої витонченості й легкості. Колонада немовби являла собою спільноту вільних громадян, що були оплотом гармонійної світобудови.

У IV-І ст. до н.е. міста Північного Причорномор’я остаточно набували типового для античної Греції вигляду. Вони обносилися фортечними мурами, що складалися зі стін та веж, забудовувалися храмами, адміністративними спорудами, вівтарями, скарбницями, гімнасіями та палестрами для занять спортом, торговельними рядами. Шедеврами античної архітектури вважають і поховальні комплекси, зокрема, боспорські склепи IV ст. до н.е. Золотого й Царського курганів.

В перші століття нової ери з’явилися цитаделі (Тіра, Ольвія, Херсонес), поширювалися малі форми тосканського ордеру. Під впливом Риму споруджувалися будівлі суто практичного призначення, які перш за все задовольняли потреби в торгівлі. У Мірмекії, Тірітаці, Пантікапеї, знайдені залишки численних виноробень, цистерн для води та вина, рибозасолюваних ван, водопроводів з керамічних труб. У Херсонесі та Пантікапеї відкриті давні бані – терми. Краса таких споруд вбачалася у конкретній утилітарній функції, втіленій у логіці структури, розумній доцільності, лаконізмі деталей.

Образотворче мистецтво Північного Причорномор’я давніх часів найкраще представлене скульптурою, головним об’єктом якої була людина. Її зображення в повний зріст – статуя передавало сутнісні риси та універсальні якості довершеної людини Античності. В скульптурних образах втілені космічний устрій і гармонія індивідуального буття: обличчя імперсональне, внутрішній світ позбавлений конкретних психологічних рис – у цьому прочитувалася і підпорядкованість долі, і полісне світовідчуття, яке не дозволяло протиставляти особистісне загальному. Як і космос краса тіла мала визначатися його раціональністю, розумним співвідношенням частин, симетрією, мірою, – звідси спроби давніх скульпторів віднайти канони, ідеальні пропорції фігури. З плином часу втрачався громадянський пафос, на місце узагальненого, статичного образу людини приходило відображення її неповторності, індивідуальності, емоційності.

Спочатку скульптура надходила у північнопричорноморські міста з Іонії та Аттіки; з V ст. до н.е. відомі витвори вже місцевого походження. Монументальні рельєфи відтворювали міфологічні, батальні та побутові сцени. В станковій скульптурі традиційно зображувалися боги, герої, спортсмени, правителі. З-поміж найцікавіших боспорських зразків – рельєфи із зображеннями Кібели, Пана, Геракла, теракотова Кора Персефона, статуя Астарти, погруддя цариці Динамії. Але найпоширенішою була скульптура малих форм. Розмальовані теракотові статуетки (коропластика) прикрашали інтер’єри різного призначення та відзначалися багатством жанрів. В перші століття нової ери інтерес до зображення людини в скульптурі послаблювався, з’явилися схематичність, умовність, простежувалися риси варварізації та примітивізму.

Найпопулярнішим видом живопису за античних часів був декоративний, передусім вазопис. Протягом усього існування північнопричорноморських полісів до них широким потоком надходили керамічні вироби з Іонії, Коринфа, Олександрії, Гераклеї, острова Родоса, розписи яких представляли стилі, що сформувалися в Аттіці у VI-ІV ст. до н.е.: чорнофігурний (нанесені чорним лаком фігури на тлі жовтої або червоної глини, деталі одягу та орнаменти виконані білою й пурпуровою фарбами); червонофігурний (чорний фон і фігури кольору глини, орнамент поєднаний з міфологічними та жанровими сценами); розкішний (декоративна пишність, прагнення передати перспективу). Місцеве виробництво розписної кераміки почалося тільки наприкінці ІV ст. до н.е.; воно здійснювалося в моно - або поліхромному стилях; розпис при цьому наносився на тлі нефарбованої чи вкритої білою, сірою, чорною фарбами посудини. Поширеними були різноманітні орнаменти, а також батальні сцени (битви амазонок з греками або грифонами). З плином часу в керамічних майстернях Херсонеса, Пантікапея, Ольвії виготовлялися майже всі види античних ваз: амфори і кратери, гідрії та пеліки, килики і лекифи, кіафи і скіфоси, що розписувалися талановитими місцевими майстрами, які використовували оригінальну техніку. Так, на Боспорі у ІІІ ст. до н.е. були поширені так звані акварельні вази, бо фарби для розпису розводилися водою.

Монументальний живопис представлений техніками фрески, енкаустики (воскового живопису) та мозаїки. Це були орнаментальні та сюжетні розписи стін будинків (Ольвія, Херсонес, Пантікапей), поховальних стел і кам’яних склепів (Боспор). Серед сюжетів домінував міфологічний. Живопис склепу Деметри кургану Великої Близниці в Керчі І ст. поєднував структурний та квітковий стилі. Перший з них імітував кам’яну кладку і використовував сюжети; другий – зображення квітів, гірлянд, листя та гілок дерев у певній системі. В центрі поховальної камери зображені боги Деметра, Плутон, Кора, Гермес і німфа Каліпсо; вільний же простір стелі та стін заповнений листям, виноградними гронами, квітами, гірляндами та птахами.

Оригінальне декоративно-прикладне мистецтво античних міст Північного Причорномор’я представлене таким його видом, як торевтика – виготовлення прикрас у техніці лиття, витискання й карбування. Вироби прикрашалися зерню, філігранню та кольоровою емаллю. Найбільш визначні витвори торевтики – бронзові, срібні, золоті, електрові обручки та підвіски, дзеркала та гребні, чаші та вази – знайдені в курганних похованнях. Серед них шедеври давнього мистецтва ІV ст. до н.е. – золоті пектораль з Товстої Могили, сережка з Феодосії, підвіска з Куль-Оби, срібна амфора з Чортомлицького кургану, ольвійські бронзові дзеркала. Звісно, що місцеві майстри враховували смаки замовників, найчастіше варварів. Звідси орнаменти із звірів і рослин, зображення грифонів і сфінксів, сцени повсякденного побуту, мисливства і двобоїв. Високохудожніми зразками торевтики були й монети; спочатку їх відливали, а пізніше – карбували. Відзначимо й розвиток різьблення по дереву та кістці, особливо в містах Боспору.

Численні графіті на керамічному посуді (присвяти, побажання, шкільні вправи) свідчать про масову письменність населення північнопричорноморських міст. І хоча даних про розвиток літератури дуже небагато, у вчених немає сумніву, що вона перебувала на рівні загальногрецької тих часів. Письменником І ст. до н.е. був боспорець Стратонік: у написі на його надгробку сказано: «Майбутні століття дізнаються із твоїх книг твою прекрасну мудрість». Про рівень поезії на Боспорі свідчить вірш І ст. до н.е., висічений на мармуровій плиті, що становила частину фонтану в Німфеї:

Тут, о Глікаріє, тут, о дружина Асандра, випив я

Із джерела твого вологи студеної з вином;

Спрагу свою вгамувавши, я промовив: при житті й у смерті

Усім, хто лихо потерпів, ти даруєш визволення!

На стелі Ксанфа римського періоду збереглася епітафія:

Ксанф, син Лангоріна, прощай,

Мандрівник, ховаю я Ксанфа, який

Втіхою батька був, неньки-вітчизни красою,

Знався на таїнстві Муз, бездоганний у сонми співдрузів.

Аналіз творів грецького письменника Діодора, що розповідав про події у Північному Причорномор’ї, свідчить про його користування місцевими літературними джерелами. В них, зокрема, згадуються комедіографи з Херсонеса. З цього ж полісу до нас дійшов декрет ІІІ ст. до н.е. на честь історика і письменника Сіріска. Він був увінчаний золотим вінком і визнаний гідним почесного декрету, бо описав чудеса, здійснені богинею Дівою, і виклав зовнішньополітичну історію Херсонеса. Імовірно, цей твір привселюдно читали в народних зборах.

З літературою нерозривно пов’язаний театр, що виник із святкувань на честь бога Діоніса. З V ст. до н.е. він поступово набував довершеності і став невід’ємною частиною життя античного суспільства, вдихаючи в нього цілюще повітря демократизму і філософських ідей. У Північному Причорномор’ї театр знайдений лише у Херсонесі (ІІІ-ІІ ст. до н.е.), хоча існують свідоцтва про його існування в Ольвії та Пантікапеї (ІV ст. до н.е.). У театрах представляли трагедії та комедії, на що вказують графіті та зображення акторів, а також теракотові театральні маски місцевого походження. У Криму археологами відкриті залишки особливих споруд – одеонів, де відбувалися не тільки вистави, а й зібрання, музичні та літературні агони. Відомо, що за часів римського панування херсонеський театр був перебудований: його театрон мав 8 секторів на 3 тис. глядачів. Тут, мабуть, проводилися гладіаторські бої, цькування диких звірів, циркові ігрища, які відрізнялися масовістю, розмахом і задовольняли гедоністичні потреби глядачів. Давньоримський принцип «хліба й видовищ» і у мешканців колоній створював ілюзії свободи і рівності, володіння владою. Античні видовища підтримували ідею про те, що весь світ – театр, тут був відчутний інтерес до психології особистості, формування її впевненості у причетності до вічності.

В художній культурі Античності особливе місце належить музиці, їй присвячені численні концепції давньогрецьких мислителів. Вже в гомерівській «Іліаді» музикант порівнювався із богом:

Ладно співає співець і на цитрі собі супроводить,

Схожий на бога.

«Гармонією небесних сфер» називали музику піфагорійці (VІ ст. до н.е.). Саме в їхніх працях вперше була висунута думка про те, що якісна своєрідність музичного тону залежить від довжини звучної струни. На цій основі було розвинуте вчення про математичні основи музичних інтервалів. Антична музика апелювала до арифметики, геометрії, астрономії, виявляючи тяжіння до раціонального пізнання світу. Музику розуміли як знання про рух, який створює звучання. Оскільки в ній вбачали ті самі закономірності, що і в зміні пір року та рухах небесних тіл, то її метою вважали пізнання основ світобудови. За Арістотелем, особливий виховний потенціал музики зумовлений її специфічним виражальними засобами – ритмом і мелодією, які впливають передусім на формування моральних якостей людини. На стелах і в розписах склепів Півдня України знайдені зображення музикантів та їхніх інструментів, найпопулярнішими з яких були: ліра, кіфара, арфа, флейта, сопілка і труба. Учитель музики і поет боспорець Ісіл брав участь у дельфійських музичних агонах; за даними джерел він переїхав до грецького Епідавру і написав там гімн на честь бога лікування Асклепія.

Мистецтво античного Причорномор’я сягнуло високого рівня, увібравши в себе досягнення наукової, технічної та художньої думки тих часів. Багато витворів мистецтва й понині вважаються неперевершеними зразками майстерності та фантазії.

Висновки

1. Вітчизняна культура має давні корені й відзначається поступальним безперервним розвитком. Ґрунтуючись на здобутках матеріальної і духовної культури архаїчних спільнот, вона збагачувалася надбанням різних племен і народів: кіммерійців, скіфів і сарматів, греків і римлян, готів, гунів тощо, набуваючи унікальності та неповторності.

2. Характерні ознаки прадавньої духовної культури – універсальність, самодетермінація, синкретизм, гомогенність, антропоморфізм, панування міфу – найповніше проявилися у давніх віруваннях і мистецтві. Разом з тим – це культура обрядів і табу, що виступали регуляторами соціальних відносин.

3. Базою формування й розвитку античної культури на Півдні нинішньої України була громадська община, що забезпечувала добробут кожного вільного громадянина полісу та визначала шкалу основних цінностей спільноти. Серед найважливіших рис античної культури – демократизм, агональність, інтерактивність, космологізм й антропоцентризм.

4. В античній культурі Північного Причорномор’я та Криму, передусім художній, спочатку домінували еллінські, а згодом – римські традиції. Проте посилювалися культурні зв’язки полісів з кочовиками та племенами Лісостепу.

5. Античні традиції лягли в основу життя ранньосередньовічних міст Криму. Яким би жорстоким не був розгром, учинений у Північному Причорномор’ї гунами, ці традиції не були забуті й знищені. На руїнах древніх держав-полісів виникали нові міста, що використовували досягнення античної культури. Приклади цьому дає історія Херсонеса – Корсуня, Пантікапея – Корчева, Феодосії – Кафи. Елементи цих традицій простежувалися також у культурі наступних поколінь населення Південної і Східної Європи.

Дата добавления: 2015-05-23