Різновиди класифікації культур

Форми культури відносяться до таких сукупностей правил, норм і моделей поведінки людей, які не можна вважати повністю автономними утвореннями; вони не є також складовими частинами якогось цілого. Термін «символічна форма» увів представник марбургської школи неокантіанства Е. Кассірер для позначення «світу культури», коло якого становлять мова, наука, мистецтво, релігія, міфи. Він вважав, що культурні форми— «це не різні способи, якими одне суще у собі дійсне відкривається духу, а шляхи, якими дух випливає в своїй об'єктивації, тобто у своєму самовираженні». У більшості сучасних суспільств культура існує у наступних основних формах:

1) висока, або елітарна культура— дистанційовані від масових форм арт-факти (зразки образотворчого мистецтва, класичної музики й літератури, моральні образи й наукові стандарти), створювані для еліти й споживані нею;

2) народна культура — фольклор, що являє собою іноформу синкретизму утилітарно-магічно-морально-естетичної діяльності (казки, пісні, звичаї);

3) масова культура — культура, що склалася у процесі розвиту засобів масової інформації, тиражована для маси й споживана масою.

Видами культури ми будемо називати такі сукупності правил, норм і моделей поведінки, які є різновидами більш загальної культури. Приміром, субкультура являє собою такий різновид пануючої (загальнонаціональної) культури, яка належить великій соціальній групи й відрізняється деякою своєрідністю. Приміром, молодіжна субкультура створена віковою групою людей від 13 до 19 років.

їх ще називають тинейджерами. Молодіжна субкультура не існує у відриві від загальнонаціональної, постійно взаємодіє й підживлюється нею. Те ж саме можна сказати про контркультуру. Таке ім'я надають особливій субкультурі, що антагоністично налаштована стосовно пануючої культури. До основних видів культури ми будемо відносити: домінуючу (загальнонаціональну) культуру, суб-культуру й контркультуру.

Типами культури слід іменувати такі сукупності норм, правил і моделей поведінки людей, які становлять відносно замкнені області, але не є частинами одного цілого. Наприклад, китайська або російська культура — такі самобутні й самодостатні явища, які не належать до реально існуючого цілого. Стосовно них роль цілого може відіграти тільки культура всього людства, але вона як всезагальне утворення є скоріше метафорою, ніж реальним явищем. Будь-яку національну або етнічну культуру ми зобов'язані віднести до культурних типів. Термін «тип» припускає, що національні культури— українську, французьку або китайську— ми можемо порівнювати й знаходити в них типові риси. До типів культури треба відносити не тільки регіонально-етнічні утворення, але також історичні й господарські. У такому випадку латиноамериканська культура, культура постіндустріального суспільства або культура мисливців і збирачів повинні іменуватися культурними типами.

Типологія культур будується на підставі декількох критеріїв:

зв'язок з релігією (культури релігійні й світські);

регіональна приналежність культури (культури Сходу й Заходу, середземноморська, латиноамериканська);

регіонально-етнічна особливість (російська, французька);

приналежність до історичного типу суспільства (культура традиційного, індустріального, постіндустріального суспільства);

господарський лад (культура мисливців і збирачів, городників, хліборобів, скотарів, індустріальна культура);

сфера суспільства або вид діяльності (культура виробнича, політична, економічна, педагогічна, екологічна, художня тощо);

зв'язок з територією (сільська й міська культура);

спеціалізація (повсякденна й спеціалізована культура);

етнічна приналежність (народна, національна, етнічна культура);

рівень майстерності й тип аудиторії (висока, або елітарна, народна, масова культура) ін.

Під час обговорення типів культури ми будемо використовувати терміни «просте» і «дописемне», а також «складне» і «писемне» суспільства. Дописемне означає відсутність писемної мови й відповідно описує більшість доземлеробських суспільства. Землеробське

суспільство відноситься до історичних, тому що писемність уже існувала.

За господарською ладом виділяють наступні головні типи культури: культура мисливців і збирачів, культура городників; культура скотарів; культура хліборобів; промислова (індустріальна) культура. У підставі такої класифікації лежить спосіб добування засобів існування. Подібні типи культури, у основі яких лежить господарський уклад, одержали в літературі назву господарсько-культурного типу.

Господарсько -культурний тип — це історично сформований комплекс особливостей господарства й культури, характерних для народів, що живуть у певних природно-географічних умовах, при певному рівні їх соціально-економічного розвитку.

Один з господарсько-культурних типів, наприклад первісних мисливців і збирачів, може поділятися на низку підтипів: культура мисливців прильодовикової смуги, тропічних мисливців і збирачів, збирачів приморських узбереж. Крім підтипів, виділяють напрямки господарсько-культурного ладу: мотичні хлібороби й лісові мисливці, поливні хлібороби й скотарі-напівкочівники, поливні хлібороби тропічних долин і суходільні хлібороби сусідніх нагір'їв тощо.

Завдяки тому, що технічний прогрес постійно рухався вперед і відповідно до нього розвивалися засоби виробництва, класифікація типів господарської культури носить еволюційний характер.

Найдавніший тип господарської культури — полювання й збирання. Первісне суспільство складалося з локальних родинних груп (триб). За часом воно було найтривалішим — існувало сотні тисяч років.

Ранній період називають періодом людського стада. Йому на зміну прийшли скотарство (пастухування) і городництво (найпростіше). Скотарство засноване на прирученні (одомашнюванні) диких тварин. Скотарі вели кочовий спосіб життя, а мисливці й збирачі — бродячий. З полювання поступово виросло скотарство, коли люди переконалися, що приручати тварин економічно ефективніше, ніж убивати. Зі збирання виросло городництво, а з нього — землеробство. Таким чином, городництво — перехідна форма від видобування готових продуктів (диких рослин) до систематичного й інтенсивного зрощування окультурених злаків. Невеликі городи згодом поступилися місцем великим полям, примітивні дерев'яні мотики — дерев'яному, а пізніше залізному плугу.

Із землеробством зв'язують зародження держави, міст, класів, писемності — необхідних ознак цивілізації. Вони стали можливими завдяки переходу від кочового до осілого способу життя.

Уже раннє землеробство дозволяло робити продуктів більше, чим було потрібно для підтримки життя в Шумері 3000 рік до н.е.

чоловікові на місяць видавали 36 кг зерна, а жінці — 18. Виходячи із цих норм, російський археолог В.М. Масою розрахував, що для прогодування середнього по чисельності (150—180 людей) шумерського селища треба 44 т зерна. Щоб його виростити, двоє дорослих від кожної сім'ї навіть із примітивними кам'яними знаряддями повинні трудитися всього один місяць у році. Необхідне на рік усьому селищу зерно можна було зібрати всього за 10 днів.

Продуктивність праці при зрошуванім землеробстві у Месопотамії в 3000 році до н.е. була вдвічі вищою, ніж у Шумері. Якщо хліборобові досить було 30 днів для забезпечення себе продуктами харчування на рік, то решту часу можна було витрачати на будівництво храмів і палаців.

У первісну епоху існувало так зване просте суспільство (термін антропологів, що позначає один рівень керування, відсутність економічної нерівності й соціальної диференціації), у якім жили мисливці й збирачі, а потім ранні хлібороби й скотарі. Дотепер у різних регіонах неосяжної планети дослідники виявляють живі осколки старовини — примітивні племена бродячих мисливців і збирачів.

У науці прийнято виділяти два типи (два етапи розвитку) простих суспільств: локальні групи й первісні громади.

Другий етап — громада — у свою чергу поділяється на два періоди: а) родова громада, б) сусідська громада.

Локальні грутіи являють собою невеликі об'єднання (від 20 до 60 людей) примітивних збирачів і мисливців, зв'язаних кревним спорідненням, ведучих бродячий спосіб життя.

Полювання й збирання ставляться до так званого хижацького, або споживацького господарювання: людина зриває рослини, нічого не саджаючи замість, убиває тварин, не відновлюючи їх поголів'я за рахунок штучного розведення.

На зміну бродячим мисливцям і збирачам поступово прийшли осілі городники й хлібороби, що жили громадами. Городи влаштовувалися просто: частина лісу викорчовувалася, пні спалювали, а примітивними палками-копалками рили ямки й саджали в них бульби диких овочів, які згодом перетворювалися в культурні. Городництво антропологи йменують іноді фермерством, а збирання — фуражуванням.

Громада— це поєднання людей, спочатку чи тільки зв'язаних між собою узами кревного споріднення, а надалі також взаємними шлюбами, кооперацією праці, взаємовиручкою, спільною охороною території. Аж до XX століття у Росії існували подібні громади, які називалися поземельними.

Хоча чисельність первісних людей не перевищувала 5—6 млн., але наслідок того, що сировинна база однієї групи була дуже вели-

кий і ставала ще більшою в міру виснаження природних ресурсів, вільного простору на Землі ставало усе менше й менше. Планета виявилася перенаселеною. Виникла потреба в переході до нового, більш прогресивному способу господарювання. Від збирання суспільство перейшло спочатку до городництва, а потім до землеробства.

До цього часу технічний прогрес пішов далеко вперед. Ускладнилися знаряддя праці, зросла їхня продуктивність. Отже, одна людина могла прогодувати більше число людей, чом колись.

Приручення тварин і зародження пастухування дали людству нове джерело енергії — тяглова худоба. На зміну палкам-копалкам прийшов плуг, запряжений волами. Різко піднялася продуктивність праці. Щоб прогодувати одну людину полюванням і збиранням, потрібно 2 кв. км площі, а при землеробстві досить усього 100 кв. м землі. Продуктивність землі виросла в 20 тис. разів.

Перехід до землеробства тривав дуже довго. Набагато довше, ніж перехід до машинної техніки. Фахівці підрахували, що він тривав 3 тис. років. Стільки тривала перша світова революція — неолітична.

Розвиток землеробства дозволив використовувати частиш врожаю для годівлі худоби. Але чим більше було худоби у хазяїна, тим частіше доводилося використовувати пашу й пересуватися в пошуках пасовищ. Поступово частина племен, особливо там, де із пасовищами було погано, почала спеціалізуватися на скотарстві.

Росло населення, створювалися міста. Міста зародилися як центри, що де спеціалізувалися на ремеслах одні верстви населення продавали свою продукцію іншим верствам населення, що спеціалізувалися на сільськім господарстві, торгівлі або керуванні.

Аграрне суспільство — це безліч міст і приміських зон, об'єднаних економічним обміном. Хоча у аграрнім суспільстві з'явилася безліч міст (власне кажучи, при ньому вони тільки й з'являються), основна маса населення проживала в селах.

Індустріальне суспільство народилося в XVIII столітті. Воно — дитя двох революцій — економічної й політичної. Під економічною мається на увазі велика індустріальна революція (її батьківщина Англія). А під політичної — Велика французька революція (1789—1794).

За три століття культура європейського суспільства змінилася невпізнанно. На зміну феодалізму прийшов капіталізм. Флагманом індустріалізації виступила Англія. Вона була батьківщиною машинного виробництва, вільного підприємництва й нового типу законодавства.

Завдяки успіхам медицини, поліпшенню санітарних умов життя і якості харчування різко скорочується смертність. Середня трива-

лість життя росте. Збільшується й чисельність населення. Люди із усе більшим бажанням мігрують із села в місто — у пошуках більш комфортного життя, культурно різноманітного дозвілля, кращих можливостей отримати освіту.

До появи такого типу суспільства привели два глобальні процеси: індустріалізація й урбанізація.

Урбанізація — переселення людей у міста й поширення міських цінностей життя на всі верстви населення — стає невід'ємним супутником іншого процесу — індустріалізації. Індустріалізація — застосування наукових знань до промислової технології, відкриття нових джерел енергії, що дозволяють машинам виконувати ту роботу, яку колись виконували люди або тяглові тварини. Перехід до промисловості був для людства такою ж значною революцією, як у свій час перехід до землеробства. Завдяки цьому невелика частина населення виявилася в стані годувати більшість населення, не вдаючися до обробки землі. Сьогодні у сільськім господарстві США зайнято 5 % населення, Німеччини — 10 %, Японії — 15 %.

Індустріалізація вимагає усе більш підготовлених працівників, тому що складність технології постійно росте. У індустріальнім суспільстві, мабуть, уперше місце роботи відділяється від місця проживання: на відміну від ремісника, робітник щоранку залишає свій будинок і відправляється в міському транспорті на інший кінець міста, де розташована його фабрика.

Замість декількох десятків, у крайньому випадку сотень спеціальностей доіндустріального суспільства, з'явилися десятки тисяч професій. Причому швидкість, з який на зміну старим професіям приходили нові, зросла в десятки й сотні раз. І більшість із них була невідома аграрному суспільству.

Перехід від культури індустріального суспільства до культури постіндустріального супроводжується перетворенням товаровиробничій економіки у обслуговуючу, що означає перевагу сфери послуг над сферою виробництва. Вирішальним фактором розвитку стає рівень утвору й знань. Подібні процеси спостерігаються в США і Японії, що завершують перехід від індустріального до постіндустріального суспільства. Але вони не відзначаються у Росії, яка не дуже давно завершила перехід від доіндустріального суспільства, де більшість населення становили селяни, що проживали у сільській місцевості, до індустріального.

Технічний прогрес невпізнанно перетворив людське суспільство. Сьогодні воно вступає в епоху безлюдного виробництва. До 2000 року так звані «білі комірці» — працівники, зайняті в автоматизованому виробництві, наукових і прикладних розробках, а також у сфері інформації, — складуть у розвинених країнах близько

90 % робочої сили. Виникає особлива форма зайнятості — надомна праця. Вона ніби повертає нас до тієї епохи, коли місце роботи було невіддільне від місця проживання. Якщо це й повернення, то на якісно більш високому щаблі. Нинішнє покоління «комп'ютерних надомників», яких налічуються вже багато мільйонів, натискають на клавіші надточних машин і оперують величезними потоками інформації. Продуктивність їх праці зростає при цьому в 4 рази. Усе частіше закордонні компанії переводять своїх секретарів і діловодів на надомну роботу. Зайнятість у сфері обслуговування досягає в США, Японії й Німеччини 70 %.

Крім того, використовуються й інші терміни: «друга промислова революція», «третя хвиля» (Е. Тоффлер), «суперіндустріальне суспільство», «третя індустріальна революція», «кібернетичне суспільство». Але найчастіше використовується поняття «інформаційне суспільство», що свідчить про те, що в сучаснім суспільстві пошук, аналіз і застосування інформації стали головними факторами розвитку. Суспільство у США або Західній Європі йменують не тільки постіндустріальним, але також інформаційним, оскільки 60—80 % робочої сили прямо чи опосередковано пов'язане зі створенням, обробкою й передачею інформації.

Інформація стрімко стає усе більш і більш доступної через розвиток технології. Персональні комп'ютери, автоматична обробка текстів, кабельне телебачення, відеодиски й записуючі відеообладнання усе ширше проникають в оселі, школи й офіси.

Щороку інформація у світі подвоюється й потроюється, виходять усі нові інформаційні канали, а найпередовішого є система Інтернет — комп'ютерна павутина, що обплутала невидимими нитками вся земна куля. Сьогодні по Інтернеті люди з різних кінців земної кулі спілкуються письмово й візуально, проводяться наукові конференції й показові операції. Завдяки Інтернету можна ввійти в будь-яку бібліотеку світу, прочитати будь-яку газету й довідатися найсвіжіші новини.

За час існування людського суспільства кардинальним образом змінилися джерела енергії, що визначають швидкість технічного прогресу. Просте суспільство — це епоха людських м'язів; аграрне суспільство — сили тварин; індустріальне — інших джерел енергії електрики, пари, вітру, води; нарешті, постіндустріальне суспільство — епоха атомної й термоядерної енергії.

Досить плідними з наукового погляду є підстави для виділення типів культур, що склалася в рамках етнографії (науки про походження й етнічної історії народів, формуванні специфічних особливостей їх культури на всіх рівнях її прояву).

Стародавні греки користувалися словом «етнос» (народ, плем'я, зграя, юрба, група людей), коли прагли позначити інші народи,

греками, що не є. У російській мові аналогом терміна «етнос» довгий час був поняття «народ».

Перш ніж говорити про етноси і їхні культури, слід визначити, що ж мається на увазі під словом «етнос». У перекладі із грецької воно має безліч значень, серед яких: народ, плем'я, юрба, група людей, язичники, череда... Що поєднує всі значення? Те, що всі вони мають сенс сукупності істот, чимось схожих. Уже до 5 ст. до н.е. виділяються два основні значення цього терміна — «плем'я» і «народ», і поступово друге витісняє перше. Видалося б, усе зрозуміло: етнос — це народ. Але у такому випадку, чому ж до сьогоднішнього дня вченими накопичено кілька сотень визначень цього поняття й щорічно з'являються все нові?

Саме слово «народ» нерідко вживається як антонім до слова «інтелігенція» або навіть служить повсякденною заміною слову «хлопці/дівчата» («Ну, народ, куди тепер підемо?») Із їх значень найбільше нам підходить те, яке чітко проступає в словосполученні «народи світу». Але ж у цьому сенсі можна говорити й про нації, і про народності, і про племена!

Між усіма цими поняттями є істотні відмінності, мова про які далі. Справа в тому, що в культурологічному аспекті термін «етнос» уживається у вузькому й широкому розумінні. У широкому розумінні «етнос» — поняття збірне, що включає у себе всі типи етнічних спільнот (від невеличкого племені до багатомільйонної нації). Етноси — це основні одиниці етнічної класифікації людства, поряд з якими можна виділити етнічні спільноти більшої або меншої складності. Таке розуміння припускає, що кожна людина належить до певної етнічної спільності й до певної етнічної культури. А у вузькому розумінні слова етнос — це одна з форм етнічної спільності, яка історично склалася на певній території стійка міжпоколінна спільність людей, що мають відносно стабільні особливості культури, психіки й самосвідомості членів, що дозволяють певному етносу відрізняти себе від усіх інших етнічних утворень.

Однак у науковий зворот поняття «етнос» було введено у 1923 р. росіянином ученим С. М. Широкогоровим: «Етнос є група людей, що говорять на одній мові, що визнають своє єдине походження звичаїв, що володіють комплексом, укладом життя, збережених і освячених традицією груп, що й відрізняються нею від таких інших». При такому розумінні етносу враховується спільність культури: походження, побут, традиції, мова. На сьогоднішній день можна позначити два підходи в тлумаченні цього терміна: по-перше, як форми існування самої людину і його культури з урахуванням впливу природних факторів (наприклад, у концепції Л. Н. Гумилева); по-друге, як історико-соціальної системи, що при-

пускає її зародження, розвиток і зміна структури. При такій інтерпретації етносу його розселення може не збігатися із границями держав. Окремі групи (діаспори) росіян, вірменів, євреїв, поляків і ін.; проживаючи за межами своєї національної державності, ставляться до свого етносу. Генезис будь-якого етносу припускає значну напруженість у часі. Формування історико-культурних ареалів найчастіше відбувається навколо певних елементів культури, наприклад, мови або релігії. У цьому змісті ми говоримо: «романська культура», «мир ісламу», «християнська культура».

Відмінність духовної й матеріальної культур не можна віднести до галузей, форм, типів або видів культури, оскільки ці явища поєднують у собі в різному ступені всі чотири класифікаційні ознаки. Духовну й матеріальну культуру вірніше вважати комбінованими або комплексними утворами, що коштують осторонь від загальної концептуальної схеми. їх можна називати наскрізними явищами, що пронизують і галузі, і типи, і форми, і види культури.

Матеріальна культура поділяється на:

— виробничо-технологічну культуру, що становить речовинні результати матеріального виробництва й способи технологічної діяльності суспільної людини;

— відтворення людського роду, що включає у себе всю сферу інтимних відносин між чоловіком і жінкою.

Слід зазначити, що під матеріальною культурою розуміється не стільки створення предметного миру людей, скільки діяльність з формування «умов людського існування». Сутністю матеріальної культури є втілення різноманітних людських потреб, що дозволяють людям адаптуватися до біологічних і соціальних умов життя.

Поняття духовної культури:

— містить у собі всі галузі духовного виробництва (мистецтво, філософію, науку та ін.);

— показує соціально-політичні процеси, що відбуваються в суспільстві (мова йде про владні структури керування, правових і моральних нормах, стилях лідерства та ін.).

Стародавні греки сформували класичну тріаду духовної культури людства: істину — добро — красу. Відповідно були виділені й три найважливіші ціннісні абсолюти людської духовності:

— теоретизм, з орієнтацією на істину й створенням особливого сутнісного буття, протилежного звичайним явищам життя;

— етизм, що підкоряє моральному змістужиття всі інші людські устремління;

— естетизм, що досягає максимальної повноти життя з опорою на емоційно-почуттєве переживання.

Дата добавления: 2015-05-23