Чому в Україні у 1917 P. Утворилося дві республіки - УНР і УРСР - та почалася громадянська війна.

Недоліком більшості наявної історичної літератури з цього питання є зумовлена політичними мотивами односторонність підходів до нього висвітлення. Здебільшого процеси утворення УНР і УРСР розглядаються ізольовано один від одного й протиставляються за спрощеною схемою: «добре” — «зле». Такі підходи ігнорують одну з головних закономірностей історичного процесу — взаємозв’язок і взаємовплив його суб'єктів (соціальних груп, партій і їх лідерів), плани і дії кожного з яких обумовлюються як внутрішніми особливостями, так і діяльністю суперників.

Не менш важливо, також, чітко визначити взаємозалежність суб'єктів історичної дії. Насамперед ту об'єктивну обставину, що Україна в 1917 p. здебільшого перебувала в складі Росії, а значить визначальним для неї був загальноросійський історичний процес, позначений Лютневою і Жовтневою революціями. В контексті цього загального особливе й одиничне складали дії Української Центральної Ради та партій, лідерів, що до неї входили.

Лютнева революція відкрила суспільний простір для буржуазно-демократичного прогресу, але перемога її була історично запізнілою. В загальнодемократичному потоці уже розвинулися настільки гострі внутрішні соціально-політичні суперечності, що привели до унікальної для буржуазних революцій ситуації політичного двовладдя. Влада Тимчасового уряду, з одного боку, і Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів — з другого виражали дві різні перспективи суспільного розвитку (відповідно, буржуазну і соціалістичну).

Хитка рівновага двох влад, які сформувалися й на Україні, трималася на компромісі загальноросійських партій, що їх очолили. З одного боку, кадетів і октябристів, які створили Тимчасовий уряд і своїми головними завданнями вважали конституювання буржуазної республіки за західноєвропейськими зразками. З другого боку, есерів і меншовиків, які складали більшість у Радах і виступали за новий соціалістичний лад, але, вважаючи Росію ще не готовою для нього, погодилися визнавати Тимчасовий уряд на умовах контролю за ним і тиску на нього в інтересах трудящих верств. Разом взяті, всі ці партії розглядали історичні перспективи загалом в межах колишньої царської Імперії і виступали за участь б імперіалістичній війні до перемоги.

Опозицію владним політичним силам складали, з одного боку, монархічні кола (переважно в армії, чиновництві, дворянстві) які проте, були дезорганізовані й деморалізовані зреченням престолу Миколи II та його брата Михайла. З іншого боку радикальну альтернативу сформулювала міцна своєю організацією більшовицька партія: повновладдя Рад і негайний вихід країни з війни на основі демократичного миру, націоналізація землі, робітничий коні роль над виробництвом і розподілом — всі ці заходи спрямовувалися на перехід від буржуазної до соціалістичної революції.

Значна частина народу України була представлена в зазначених владах і партіях, чи перебувала в сфері їх політичного впливу.

Разом з тим ігнорування політиками двох загальноросійських владних структур українських національних інтересів мало своїм особливим наслідком формування третьої влади в Україні — Центральної Ради та підпорядкованих Їй місцевих організацій. Ця влада була створена національними українськими партіями, загалом тотожними російським за своїми соціальними програмами (як українські соціалісти-федералісти — кадетам, а українські есери н соціал-демократи - російським есерам і меншовикам), але осібними в домаганнях національної автономії України в складі демократичної, федеративної Росії. Центральна Рада зосередилася виключно на досягненні автономії України й проголосила себе вищою національною владою для українців, дистанціювавшись від соціальних проблем і визнавши та підтримавши Тимчасовий уряд як верховний у всій Росії

Багатовладдя як наслідок своєрідного переплетення різнопланових суспільних суперечностей і як свідчення обмеженості політичних партій певною вузькою сферою інтересів було головною передумовою до громадянського розколу. Хоча неминучість його все ж залежала від діяльності конкретних політичних лідерів.

Кадетсько-октябристський склад Тимчасового уряду уже в квітні 1917 p. втрачає довір'я і підтримку політичне активних верств населення і змушений запросити в уряд есер-меншовицьких лідерів Рад. Останні, очолювані Ф. Корейським, поступово перейняли на себе вагу влади, але не спромоглися нічим суттєвим відрізнитися від невдалої політики своїх попередників: жодна з гострих суспільних проблем не вирішувалася. Тим самим Тимчасовий уряд, есеро-меншовицькі Ради, ідо його підтримували й Українська Центральна Рада, яка за виключенням національної проблеми слідувала за Тимчасовим урядом, здіймали проти себе радикальну опозицію і сприяли її зміцненню. Стрімко набирали чисельність і вплив більшовики, організувались монархісти навколо армійського генералітету. Зростали українські шовіністичні течії під гаслами “ Україна для українців”, з тенденціями до військової організації (як “вільне козацтво”).

Три загальноросійські політичні кризи (21 квітня, 18 червня і 4 липня 1917 року.) засвідчили схиляння громадсько-політичної думки до більшовиків, підтверджуючи реальну силу їх ленінської програми. Та есеро-меншовицьке керівництво Тимчасового уряду й Рад не знайшла кращого виходу, як заборонити більшовицьку партію і її пресу і встановити військово-політичну диктатуру на чолі з Ф. Керенським, надавши Тимчасовому уряду надзвичайні повноваження. Після цього більшовики прийняли рішення про підготовку антиурядового збройного повстання.

Особливий фактор загострення загальноросійської політичної кризи стало домагання Центральною радою національної автономії для України. Коли лідери російських есерів і меншовиків пішли із Центральною Радою в цій проблемі на компроміс, визнавши саму можливість її вирішення, кадети на знак протесту 4 липня 1917 р., вийшли із тимчасового уряду і зблокувалися з монархістами,

зробивши ставку на встановлення військової диктатури генерала Л. Корнілова. Ф. Керенський в цій ситуації намагався відновити блок із кадетами, різко обмеживши урядовою інструкцією повноваження Центральної Ради.

Диктаторські повноваження Ф. Керенського протягом липня— серпня 1917 p. ставали все більш ілюзорними, оскільки пекучі, проблеми війни і миру, землі, господарської розрухи не вирішувалися і суспільна ситуація ставала неконтрольованою. Селяни самочинно захоплювали й ділили поміщицьку землю, робітники Донбасу й Уралу встановлювали свій контроль над виробництвом, і розподілом, дезертирство із фронту не спийлося введенням смертної кари. За Ф. Керенськйм закріпилося прізвисько “Главноуговаривающего”, а генерал Л.Корінілов у кінці серпня: І917р. підняв антиурядовий заколот і рушив війська на Петроград.

Ґотовніім організатором розгрому корніловського заколоту виступила заборонена більшовицька партія. Внаслідок цієї чергової політичної кризи по всій Росії й Україні наступив процес “ більшовизації” Рад, коли в ході перевиборів більшовицькі депутати отримували більшість і очолювали їх. Вибори наІІ Всеросійський з’їзд Рад, призначений на 25 жовтня,1917р.,виявли якісну зміну політичної ситуації країні, оскільки її переважну більшість делегатів з'їзду складали більшовики) в тому числі серед 140 делегатів від 75 Рад України). Програма більшовиків про повновладдя Рад була загальновідомою. Між тим Тимчасовий уряд залишався бездіяльнім, призначені ним на ЗО вересня 1917 р. Всеросійські Установчі збори, вибори до яких так і не відбулися, були відкладені на невизначений час.

В цій ситуації організоване під керівництвом В. Леніна збройне повстання 24—25 жовтня 1917 р. в Петрограді усунуло з політичної арени Тимчасовий уряд і забезпечило II Всеросійському з'їзду Рад всі можливості для революційного розв'язання проблем як загальнодемократичного, так і соціалістичного характеру: були прийняті декрети про мир і про "землю” ( на основі есерівської програми соціалізації землі), про 8—годинний робочий день і робітничий контроль за виробництвом і розподілом, про перехід всієї повноти влади до Рад, вищим органом яких став обраний на з'їзді Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет. До ВЦВК були обрані й представники Рад України — переважно більшовики, а також ліві есери, і три члени українських національних партій соціалістів (есерів і соціал-демократів). Сформований на з'їзді Радянський уряд Росії, який очолив В. Ленін, 2 листопада 1917 р. прийняв «Декларацію прав народів Росії» з визнанням прав народів на самовизначення аж до відокремлення і створення самостійних держав.

Таким чином, в ході гострої політичної конфронтації із втручанням до неї іноземних держав, зацікавлених в Росії як учасниці світової війни, буржуазно-демократична революція проіяппі 1917 р. переросла в соціалістичну, двовладдя Тимчасового уряду й Рад змінилося повновладдям Рад, після чого всі антирадянські політичні сили при підтримці країн Антанти стали на шлях розв'язання збройної, із застосуванням терору, громадянської війни.

На Україні після усунення Тимчасового уряду залишилися дві владні структури: Центральна Рада із своїми місцевими організаціями і Ради робітничих, селянських, і а солдатських депутатів. Останні, не маючи свого всеукраїнського центру, в кінці жовтня й листопада 1917 р. проголошували свою владу на основі рішень II Всеросійського з'їзду Рад» але визнали Центральну Раду верховним

органом влади. Враховуючи розкол в російській і українській партіях есерів на правих і лівих (останні вступили в блок із більшовиками), більшовицьке керівництво Рад запропонувало Українській Центральній Раді спільно скликати Всеукраїнський з'їзд Рад і на ньому переобрати Центральну Раду. Таким чином, дві системи Рад були б об'єднані в єдину владу Рад.

Українська Центральна Рада одразу було вітала повалення Тимчасового уряду як контрреволюційного і на цій основі об’єдналася з більшовицьким керівництвом Київської Ради робітничих і солдатських депутатів. Але вже другого дня вона схилилася до настійливих домагань представлених уній російських і єврейських соціалістичних партій (меншовиків, правих есерів, Бунду та ін.) засудити Жовтневу революцію і підтримати російські політичні сили, які стали на шлях боротьби проти влади Рад. 7 листопада 1917 року Центральна Рада своїм III Універсалом проголосила створення УНР як федеративної частини Росії але не Радянської. Україна за словами М. Грушевського, мала стати оплотом боротьби за відновлення в усій Росії демократії у її дорадянському стані.

Таким чином, при утворенні УНР Центральна Рада першорядного значення надала не національним, а соціально-політичним інтересам загальноросійського характеру. За того ж Тимчасового уряду Центральна Рада не мала умов для утворення УНР, а діставши їх від Радянської Росії — вступила в боротьбу з нею як учасниця і громадянської загальноросійської війни. Більше того — претендувала на роль оплоту загальноросійських антирадянських сил.

У своїй внутрішній політиці Центральна Рада розпочала рішучу боротьбу проти встановлення влади Рад на основі рішень II Всеросійського з'їзду Рад Відмовившись від спільного з Радами робітничих. солдатських і селянських депутатів скликання Всеукраїнського з'їзду Рад і своїх перевиборів на ньому. Центральна Рада за допомогою військових частин, які відкликала із російсько-німецького фронту) роззброює червоногвардійські загони, військові частини, що підтримували владу Рад і намагається повсюдно утвердити свою владу. Водночас розпочинаються спільні проти Радянської росії дії із Ставкою головнокомандування російської армії і антирадянськими урядами, що утворилися на Дону, Кубані, в Криму. Башкирії та Ін. Харкову, при цьому, відводилося місце столиці федеративного антирадянського уряду Росії. І через нього планувалося нанести головний удар на Радянську Росію.

Між тим Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів обирали делегатів на Всеукраїнський з’їзд Рад, який мав відбутися в Києві на початку грудня 1917 p. Прогнозуючи його результат за умов переважно більшовицького складу його делегатів (оскільки «більшовизація" Рад пройшла і в Україні), Центральна Рада напередодні вирішила взяти участь у з'їзді й підпорядкувати його собі. Для цього в будинок, куди на відкриття з'їзду прибули біля 150 делегатів Рад, Центральна Рада скликала більше 2 тис. представників підпорядкованих їй організацій «Селянської спілки» і українізованих військових частіш (подібний прийом уже був випробуваний Центральною Радою у квітні 1917 p. для зриву крайового з'їзду Рад, який скликала Київська Рада робітничих, солдатських і селянських депутатів). Оскільки норми представництва делегатів на з’їзд і між Центральною Радою і Радами депутатів не погоджувалися, то перша кількістю своїх представників поглинула суперників.

Проте більшість делегатів Ради (124 чол. від 49 Рад) зорганізувалась навколо більшовиків і переїхала до Харкова, де об’єдналася з учасниками з'їзд Рад

Донецьке Криворізького басейну і 12 грудня проголосила себе і Всеукраїнським з'їздом Рад.

Делегати, що залишилися в Києві, продовжили свою роботу у ранзі з'їзду Рад і в своїх рішеннях підтвердили повноваження Центральної Ради.

Близько 200 делегатів Харківського з'їзду загалом представляли 82 Ради губернських центрів і великих міст, а також армію і флот (хоч і не всі Радії були представлені). Вони прийняли резолюцію про утворення УРСР на основі повновладдя Рад і доручили обраному на з'їзді Центральному Виконавчому Комітету поширити на Україну дію загальноросійських радянських декретів про землю, робітничий контроль та ін. Як і УНР (за III Універсалом Ц. P.) УРСР самовизначалася федеративною частиною Росії, але саме Радянської Росії. Створений на з'їзді уряд УРСР розпочав формування власних збройних сил, які вступили в боротьбу проти влади і Центральної Ради в союзі з військами РСФСР.

Радянська Росія на той час уже перебувала в стані війни з УНР. Ще на початку грудня 1917 p. її уряд пред'явив ультиматум Центральній Раді в якому визнав УНР, але вимагав припинити ворожу до Радянської Росії діяльність. У відповідь Центральна Рада зажадала розпуску радянського уряду Росії, що й спричинило війну.

Таким чином, в результаті протистояння Центральної Ради з Радами робітничих, солдатських і селянських депутатів Україна втягнулася в громадянську війну загальноросійського масштабу, в якій і сама розкололась на дві республіки (УНР і УРСР)- Жодна з цих республік не була утворена на основі всенародного волевиявлення. Разом з тим кожна з них започаткувала українську державність у складі федеративної Росії, розводячись у визначенні соціально-політичного змісту державності і відношенні до Жовтневої революції в усій Росії. Лідери Центральної Ради М. Грушевський і В. Винниченко згодом визнати помилковість своєї політики відриву національних завдань від соціальних у визвольній боротьбі народу і зіпсування стосунків з Радянською Росією.

Наукову відповідь з розглянутого питання допоможе отримати порівняльний аналіз літературних джерел різної політичної спрямованості. Зокрема:

Винниченко В. Відродження нації. Частини І—II. — К.. 1990;

Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть? — К.. 1990:

Денікін А Й. Очерки русской смуты // Вопросы истории- 1990, № 10-12; 1991. — № 1-6;

Милюков Павел. Почему большевики взяли верх? /. Коммунист. — 1990. - № 15;

Керенский А. Ф. Россия на историческом повороте / Вонросы истории..-1990. — №11—12; 1991 — №I- 12;

История KПCC в шести томах Т. З, кн. І, — М, 1967;

Нариси історії Компартії України — К., 1977:

Kvpас И. Ф Торжество пролетарского интернационализма й крах

мелкобуржуазных партий на Украине. — К., 1978.

Дата добавления: 2015-05-23