КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Французька модель економіки
Післявоєнний розвиток Франції проходив під впливом багатьох чинників, які зумовили подальший прогрес її економіки та соціальної сфери. Багато у чому засоби і стратегія реалізації амбітних планів уряду цієї країни спиралася як на посилення ринкових важелів економіки, так і на застосування нетипових для неї підходів, які здобули назви індикативного планування та дирижизму. Посилення одного чи другою акцентів у моделі досягнення макроекопомічної рівноваги господарства нерідко призводило до значних криз як на рівні уряду, так і на рівні підприємців, робітників та профспілок, позиції яких у Франції є більш значущими, ніж у багатьох інших державах. Саме у цих особливостях і криється своєрідність французької економіки, яку нерідко називають гібридом планових і ринкових підходів. Досить показовим при цьому був повоєнний період, під час якого уряд країни намагався знайти найефективніше поєднання кейнсіанських методів регулювання з розвитком підприємництва. Основними чинниками, що зумовили економічну трансформацію економіки Франції у другій половині XX ст., були:
Напряму з цією політикою була пов'язана планова модель управління економікою, в основі якої — концепція «держава — планіфікатор». Проте теорія і практика індикативного планування суттєво відрізняється від тих методів, що були використані в колишньому Радянському Союзі, а відтак досвід Франції щодо індикативного планування багато у чому заслуговує на докладне вивчення. Одразу після Другої світової війни у 1946 р. генералом де Голлем було започатковано Раду з планування і створено Генеральний комісаріат плану, на які покладалися завдання щодо розроблення та запровадження загальнонаціональних планів. Функції цих органів не один раз змінювалися, так само як цілі та тривалість дії планів соціально-економічного розвитку. Проте унікальність трансформації планово-індикативної моделі країни є неповторною серед країн-лідерів насамперед через її системний характер, особливо високу роль держави та розвинуту соціальну сферу. Ці особливості значною мірою відбиває етапність реалізації основних напрямів національних планів. Перший план (1947—1952 рр.) був планом відродження та модернізації господарства країни. Він визначив основні пріоритети розвитку Франції, які включали передусім базові галузі: вугільну промисловість, електроенергетику, виробництво сталі, прокату, цементу, сільськогосподарське машинобудування, транспорт. Другий план (1953 1957 рр.), дещо нагадував типові для Радянського Союзу п'ятирічки і, за визначенням російського дослідника французької моделі розвитку Г. П. Чернікова (2002 р.), акцентував увагу на всіх видах виробничої діяльності. Проте головним його мотивом був все ж таки розвиток науково-технічного прогресу. Третій план (1958—1961 рр.) був не досить реальним насамперед тому, що ставив завдання щодо збільшення за чотири роки на 20 % обсягу національного виробництва. Криза платіжного балансу 1957 1958 рр. та Інфляція скоригували очікувані темпи зростання майже удвічі. Четвертий (1962—1968 рр.), п'ятий (1966-1970 рр.), шостий (1971—1975 рр.) плани були цікаві передусім нарощуванням процесів індустріалізації та обороноздатності Франції, допомоги країнам, що розвивалися (насамперед колишнім колоніям), проведенням науково обґрунтованої політики внутрішньої регіоналізації. Наприкінці 1960-х рр. з'явилася досить незвична для світової економіки модель «індикаторів небезпеки», метою якої було попередження влади про загрозу виникнення економічної кризи. Проте ця система не стала високоефективною, тому що не мала достатніх важелів впливу на світову енергетичну кризу 1970-х рр., яка завдала великої шкоди господарству Франції. Упродовж цього періоду стало зрозумілим, що методика індикативного планування має значні хиби і її потрібно змінювати. Сьомий план (1976—1980 рр.) мав уже більш конкретні цілі та рекомендації щодо збільшення капіталовкладень у промисловість, зменшення безробіття та забезпечення повної зайнятості, скорочення дефіциту платіжного балансу. У бюджеті були передбачені відповідні кошти на реалізацію програмних цілей. З початку 80-х рр. збільшилися темпи структурної перебудови економіки перш за все за рахунок зміцнення позицій французьких компаній на світовому ринку, розвитку новітніх технологій та інвестування, проте амбітний восьмий план (1981—1984 рр.) не був реалізований і з часом замінений на проміжний. У його основі було чимало великих макроекономічних прорахунків та неточностей. Дев'ятий план (1985—1988 рр.) стимулював економічне зростання з одночасним досягненням макроекономічної рівноваги, боротьбу з інфляцією тощо. На цьому етапі вперше була застосована система регіональних контрактів з главами місцевих органів управління, за якої вдалося чітко спланувати надходження фінансових потоків, що йшли на відродження депресивних територій та посилення просторового планування в країні. Цю регіональну модель управління територіями не один раз використовували в інших країнах Європейського Союзу. Серед постсоціалістичних держав її вперше наприкінці 1990-х рр. застосувала Польща. Десятий (1989—1993 рр.), одинадцятий (1993-1997 рр.) та дванадцятий (1998—2001 рр.) національні плани розвитку були зорієнтовані на долання найболючіших для країни проблем: лібералізацію економіки, надання допомоги мігрантам та бідним верствам населення, стимулювання розвитку малого та середнього бізнесу. Ці плани координувалися з існуючими в Європейському Союзі механізмами та інструментами стимулювання, наприклад Agenda-2000 (Порядок Денний — 2000), які чітко встановлювали принцип компліментарності щодо надання системної допомоги з боку структурних фондів ЄС. Основні особливості індикативного планування та його специфіку в цій державі досить чітко визначив чиновник Комісаріату планування Б. Казе: «Французький план ніколи не опускається до рівня підприємства», а відомий економіст П. Боше зазначив: «Французьке індикативне програмування — це гнучке планування, котре не передбачає встановлення громадської власності на засоби виробництва. Більше того, в рамках загальної перспективи зростання воно торкається лише деяких з цілей, які підпорядковані ринковим механізмам. Ці цілі встановлюються в межах цілої галузі, всередені якої фірми та підприємці користуються широкою свободою»1. Виходячи зі сказаного вище, можна зробити висновок про те, що специфіку існування французької моделі індикативного планування (прогнозування) зумовлювали такі характерні риси:
1 Цит. за: Черпиков Г. І]. Зкономика Франции: традиции и новейшие тенденции: Учеб. пособис. — М.: РОССПЭН, 2002. — С. 99.
Дата добавления: 2015-05-23; Просмотров: 1439; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |