Українське відродженне. 2 страница

Але „Енеїда" не зістала ся самітньою; за нею слідом пішли иньші талановиті твори, підтримали й скріпили перші вражіння, дані Енеїдою —про культурну вартість української мови і українського народяього елементу. Те що в „Енеїді" треба було відчувати поза зверхньою глузливою формою, виступало в иньших творах вповнї відкрито і без недоговорень. Таке значіннє мали пєси само.о Котляревського—особливо славна його „Наталка Полтавка, поезїї Гулака-Артемовськаго, повісти Квітки—твори другого, третього і четверіого десятилїтяХІХ віку.

Поруч них величезне значіннє мали перші збірко українських пісень, що почали виходити з другого десятилїтя (Цертелева, Максимовича, Срезнєвского). Сі збірки видані та й ще декотрі невидані, що ширили ся в рукописях, відкрили вперше незвичайне богацтво української народньої піснї й тим незвичайно підняли значіннє українського слова, бо саме в тім часї освічені люде почали звершати увагу на народню творчість і високо її цїнити. Появляють ся також важні для українського усвідомлення праці з українознавства, особливо з української історїї. Безіменна, Исторія Руссовь или Малой Россіи"—історія України, доведена до кінця Гетьманщини, котрої автором довго вважала Георгія Кониського (а тепер думають на Гр. Політику, або на нього і його сина), незвичайно талановито написана (хоч дуже часто наскрізь фантастична—в оповіданнях про події XVII віку і ранйших), поширила ся незвичайно ніж українською інтелігенцією, особливо в другім і третім десятилітю XIX віку, завдяки свому горячому патріотичному почутю, котрим була перейнята, і робила сильний настрій. Надруковано її булЬ аж пізнїйше, при кінцї 1840-рр., але вона поширювала ся в копіях і мала великий вплив на розвій українського письменства, запрудивши його на довго своїм фантастичними, але з великим патрітичним запалом продуманими постатями і подіями. Слїдом за нею зявила ся солідна, хоч і суха історія козацької України Бантиша-Каменського, що протягом недовгого часу мала три видання—також факт характеристичний для тодїшнїх інтересів української інтепігенції. Починають ся і тут перші віщуни спорів про український народній елемент, народню мову, поезію—відгомони нових ідей про значіннє народности взагалі і впливів словянського відродження, що переносячи ся на український грунт, давали нове толкованнє, нову цїну і вартість стихійним і мала усвідомленим потягам до свого рідного, своєнароднього.

119. Ідеї народности. Початки свідомійоіого демократизму. В XVIII в почало в західній Европі наростати так зване романтичне народництво: на місце того або переробляти в письменстві старі теми грецькі та римські або потрапляти під їх взірцї, письменники звертають ся до переказів свійських, місцевих, з особливою увагою починають збирати народньої перекази і придивляти ся до народньої творчости. Перед тим її легковажили, як річ грубу, необроблену, а тепер починають високо цїнити її своєрідню красу. Сей напрям, особливо з Англії та Німеччини поширив ся між західніми Словянами, викликав і там зацікавленнє до народньоЇ творчости, до народнього, мужицького слова. Потім таке зацікавленнє, разом з впливами тих перших словянських збірок і студий, починає поширювати ся і в Росії, серед громадянства великоросийського і зросийщеного українського.

Для Українців росийських і так само галицьких сей поворот мав величезне значіннє. Досі вони дивили ся на свою народність як на темну масу, позбавлену всяких засобів культурних, засудженух на те, щоб користувати ся духовими засобами своїх культурнїйших сусідів. Тому не бачили перед своїм народом ніякої будучности, дивили ся на українську мову, побут і звичаї як на пережитки старини, може й цікаві й милі для земляків, але кінець кінцем таки засуджені на загибіль. Автор першої української граматики в Росії Павловський, пишучи в перших роках ХІХ в., називав українську мову „не живьімь ни мертвьімг" вона не вимерла до решти.

Тепер погляди на народне слово і творчість зміняють ся. Виявляєть ся в українськім народі, в його народній словесности безцінний скарб, що зрівноважує недостачі книжного письменства і свідчить про велике духове богацтво і житєву силу народу. „Знаєте, пише оден з перших збирачів, Цертелєв в своїй статї—.що я сю народню поезію ставлю вище нїж більшу частину наших (росийських) романів, баляд, навіть—богатьох наших романтичних поем". Завдяки оригінальним своїм прикметам, красї і богацтву свому український побут, перекази, історія починають звертати увагу чужинців: Великоросів, Поляків й инших, і се підіймає в очах самих Українців вартість свого народ Домок Котляревського в Полтаві, з рисунка Шевченка.

В нових напрямах романтичного народництва їх власне малосвідоме привязаннє до своєї минувшоети і сучасного народнього побуту знаходить нове обясненнє і оправданнє і заохоту до дальшого заінтересовання своїм народом і своєю минувшиною. Теорії народницькі і приклади національного розбудження, що під впливами їх починало ся тодї у иньших словянських народів, вказували дороги і напрями, котрих належало тримати ся Українцям. Проби літературного оброблення українських тем українською мовою здобували нове значіннє і вагу, як дорога до відродження українського житя.

Разом з тим, як я вже зазначив, мусїли рішучо змінити ся відносини до народнїхмас, його потреб і інтересів. Поперднє столїтє зазначило ся тим, що свіжо народжене українське старшинське панство запопадливо заходило ся присвоїти собі панський вигляд, щоб як найсильнійше зазначити свою окремішність від народу, з якого воно вийшло.

Економічна боротьба викопала глубоку прірву між народом і сим панством, що захоплювало землі й кріпостило селянство, а відокремленнє культурне докінчувало їх глубоке відчуженнє і ворожнечу. Український нарід розділив ся на темну народню масу, закріпощену, позбавлену всякої можности розвою і поступу, і панство, яке хоч називало себе Українцями („Малороссіанами"), але було зовсім відірване від українського народнього грунту і в своїм повнім відчуженню від народу не бачило иньшої дороги, як приставати все тїснїйше до культурного і національного житя великоросийського. Але тепер заінтересованнє українським словом і українською народньою поезією навчило інтелігенцію иньшими очима дивити ся на український нарід.

382. Іван Котляревський—портрет 1818 р.

Отсї сірі прості селяне, мужики-кріпаки, на яких українське панство дивило ся з презирством, помазавши ся росийською культурою, —володїли, як виявило ся, дорогоцїнним скарбом поезії, були творцями утворів, яким знавці давали місце поруч найкращих взірців європейської поетичної творчости. В устах селян зацїлїла память про українську минувшину, про козачу славу, затрачена панством, і сама ся мова, котра тепер, в світлї нових поглядів на житє народне ставала дорогоцінним скарбом, вищим від золота і. каміня дорогого—нею володіло тільки селянство. В очах нового покоління освіченних Украінцїв українська сїрома ставала правдивим носителем краси і правди житя, і до неї належало всіми способами зближити ся, щоб зачерпнути від неї сеї краси і правди в народній словесности і народнїм житю знайти правдивий змісті для творчости літературної. А зближаючи ся до народу, освічені Українці набирали ся не тільки памяток народньої творчости, але приходили до розуміння і народього житя, селянської душі. болїв і потреб мужицьких.

Котляревський в „Наталці Полтавці", Квітка в своїх повістях, і деякі меньше замітні письменники в своїх творах ставлять собі за завданнє відкрити благородний зміст селянської душі, показати, як в тяжких обставинах селянського житя, під сїромяжною покривкою живуть високі, чисті людські змагання, котрі ріднять українського мужика з його найосвіченїйшим сучасником. Українська література стає демократичною: єднає інтереси вищих освічених верств з інтересами мужицькими, бере в оборону людські права селянина-кріпака, а згодом починає приходити до розуміння його економічних і соціальних потреб, та тих суспільних і політичних доріг, котрі могли б привести до поправлення суспільного становища закріпощених, темних і обрабованих народнїх українських мас. І се питаннє про піднесеннє українських народніх мас до людського житя стає центральним і головним питаннєм з становища українського відродження, тому що виші верстви зійшли з національного українського ґрунту і вся надія українського житя спочивала на селянстві, на надіях його визволення і духового розвою.

120. Українські гуртки росийської України і Кирило-Мефодіївське братство. Заіитересованнє українською мовою і народнім побутом, народнєю словесністю і переказами минулого, симпатії до українського народу і його етнографічних прикмет зєднують згодом людей в перші українські гуртки з літературними і народолюбними інтересами. Найбільш замітний гурток, перша така громада українська, що вже щось значила в літературі й житі українськім, на Україні росийській виробила ся в Харкові, що в десятих—тридцятих роках став ся найбільшим духовим огнищем України: коштом місцевого дворянства, потомків слобідської старшини, засновано тут університет, далї жіночий інститут, організував ся театр, розвиваєть ся досить жвава як на ті часи літературна діяльність, виходять журнали і збірники літературні.

Шо правда, і сі школи харківські, і се письменство—все отеє культурне житє було великоруське, а українська течія проявляла себе в нїй досить скромненько—українськими поезіями або статейками в тих великоруських журналах, або українськими книжечками, що виходили коли не коли, раз на кілька років. Але появляли ся річи талановиті й поважні; займали ся українською літературою люде визначні, поважані, і займали ся серіозно, з свідомістю, що не забавляють ся якоюсь забавкою, а роблять діло важне. Професор харківського університету Петро Гулак-Артемовський пише гарні поезії, перекладає і переробляє з чужих літератур ріжні річи на українське. Григирий Квітка, потомок місцевого старшинського роду, чоловік дуже поважаний в харківськім громадянстві, складає театральні пєси і перші повісти з народнього житя, малюючи в них високі прикмети душі українського селянства, прославлений потім язикознавець Срезнєвский випускає збірки українських історичних пісень—рід поетичної української історії, що робив свого часу сильне вражіннє на суспільство. Згодом виступає на лїтературнім полі як поет і етнограф професор Амвросій Метлинський і молодий вихованець харківського університету, славний потім історик Микола Костомарів, також Слобожанин (з старого Острогожського полку). В руках харківського кружка українське письменство набрало характера поважного народнього дїла. Члени його стояли під впливами романтичного народництва і словянського відродження. В українськім письменстві вони бачили нового члена словянськоЇ сімі, богато наділеного природою, котрому бракує тільки прихильних обставин, щоб проявити себе як слід.

Замітні гуртки українські були також по столицях, в Москві і в Петербурзі—там пробував з кінцем 1830 х років талановитий поет Гребінка і молодий Шевченко, що з кінця 1830-х років починає звертати увагу на себе своїми поезіями. Поява його першого „Кобзаря" 1840 р. і зараз потім „Гайдамаків" була многоважною подїєю українського житя.

Справедливо завважив визначний великоруський критик, що українське письменство, мавши в своїх рядах Шевченка, вже не потрібувало ніякої рекомендації, ніяких доказів свого права на істнуваннє. Се було велике щастє для молодої української літератури, що в їй так скоро—яких небудь сорок літ по появі її першої ластівки, „Енеїди" Котляревського, проявив ся такий геніальний поет як Шевченко. З його появою можна було сказати, що українське відродженнє з лїтературного боку забезпечене. Але Шевченко відограв також велику роліо і відейнім розвою українського громадянства.

З сього боку величезне значіннє в історії українського житя здобула громада київська, як коло новозаснованого київського університету зібрали ся такі визначні сили як Максимович, Костомарів, Кулїш—тодї ще молодий етнограф, повний юнацького завзятя, і богато ріжної талановитої молодїжи, а до них прилучив ся в 1845 р. і Шевченко, перейшовши до Київа на посаду при київськім унїверситеті: Зійшли ся найбільші люде тодішньої України — найвизначнїйші талантом і високими мислями про відродженнє свого народу.

Шевченко, Костомарів, Кулїш і декотрі з молодших їх знайомих близько сприятелювали ся і часто сходячи ся роздумували над минувшиною України, над крівавою наукою, яку дали їй її колишні повстання народні, над гірким становищем свого поневоленого народу і способами його визволення. Костомарів працював тодї над історією козаччини й дїлив ся з товаришами своїми гадками про минувшину. Шевченко уже в своїх молодечих віршах перший з українських поетів звернув ся до козацької та гайдамацької минувшини, шануючи в нїй боротьбу за волю й право народне, згідно з тими переказами, які чув з малечку наоколо себе. Тепер з поручення київ-

384. Шевченко в молодості, портрет його власної роботи (1843).

ської археографічної комісії він їздив по Українї, зарисовуючи старі памятки українські, й вони з новою силою будили в його душі память українського минулого. З-поза блеску гетьманських клейнодів, з-поза війн і свар вставав перед ним дїйсний герой української історії: сірий нарід, що повставав на те, аби зробити своєю ту землю, на котрій працював, і бути господарем своєї праці і свого житя. З небувалою нї перед тим нї потім силою Шевченко в своїх поезіях виступив против неправди і неволї, яка запанувала на Українї, і лукавим нащадкам пригадував забуту правду української історії.

З другого боку товариство цікавило ся незвичайно сучасними поступовими течіями—західніми, бо в Росії тодї завмерло все, і словянським відродженнєм, що з віковічного сну підіймало оден за другим сї забуті, навіки поховані словянські народи. Підіймали свою культуру Поляки і Чехи, будили ся Хорвати, Серби, Болгари, Словаки, Словинці— І о диво, трупи встали, і очі роскрили.

В 1820-х роках під час тодішнього поступового росийського руху, що привів до повстання 1826 р. (т. зв. „декабристів") на Украінї істнувало потайне товариство „Соединенньіхті Славянь", що ставило собі за завданнє привести до того, аби народи словянські звязали ся в вільну спілку (федерацію); єсть звістки, що було тодї також осібне „Малороссійское общество", і воно ставило собі за завданнє добивати ся політичної самостійности для України. Відомости про тодішні товариства і їх завдання доходили до Шевченка і його приятелів, і вони на взірець їх задумали заснувати потайне товариство, назвавши його брацтвом св. Кирила і Мефодія апостолів словянських; виробили для нього уставу і правила. Завданнєм сього браитва ставили поширюваннє гадки про потребу загальної свободи і рівности. Вважали своїм обовязком доходити, щоб у Росії і по всіх словянських сторонах не було рабства, ані ніякої неволї чи пониження низших верств, щоб були всї рівні, не було ніяких станів (сословій). з більшими і меньшими правами; щоб була свобода мисли, совісти і слова, щоб не приневолювано до ніякої віри, і освіту поширено у всїм народі; правліннємало бути народне, з виборним головою; кождий словянський народ мав творити осібну республіку, а спільними справами мав завідувати спільний словянський собор, куди мали вислати всї словянські народи своїх депутатів.

З сих плянів нїчого не вишло, бо й брацтво Кирило-Мефодіівське не довго проістнувгло; ріжні напрями і ріжницї, які були в поглядах самих його членів, не встигли вияснити ся і вирішити ся—не тільки що перейти в діло. Але провідні гадки його зіставили глубокий слід в діяльности братчиків, особливо Шевченка, в його тодішній і пізнійшій творчости, і стали основою пізнійшого українського руху.

Братчики гірко заплатили за свої сміливі гадки; 1847 р. по доносу одного студенга, що підслухував розмови братчиків, їх арештовано, взято під суд і покарано ріжними тяжкими карами, розіслано на заслання і заборонено писати. Тільки з кінцем 1850-х років могли вони вернути ся з своїх заслань та взяти ся до літературної роботи для поширення своїх гадок. Але—не всї вернули ся і даремно шукали б ми в їх писаннях з сих часів того сміливого лету гадки, який виявив ся в їх молодечих мріях кириломефодіївських часів. Пройшло кілька десятиліть, поки відродили ся деякі гадки кирило-мефодіївських братчиків, і то не так на росийськім як на галицькім уже грунті.

121. Галицьке відродженнє і 1848 рік. В Галиччині перший гурток, який досить свідомо ставав на грунт національний, відомий нам в Перемишлі, в духовних кругах його, при кінці другого десятилїтя XIX в. Тут було засноване те товариство для поширення народньої освіти; з кругів тутешнього духовенства вийшла перша звісна записка в обороні рівноправности і культурної вартости української мови, з нагоди питання про научаннє в школах українською мовою; звідси йшли звісні нам заходи коло українського шкільництва.

Одначе сей перемишльський кружок ще не мав ясного понятя про значіннє народньої української стихії й стояв на роздорожу між нею і книжною словяно-росийською мовою, і в 1820-х роках се питаннє ще не ставило ся гостро; автори перших граматик з перемишльського кружка прихиляють ся до народньої мови, але вважають потрібним „очищати" їі від простонародньоі грубости й наближати до старої книжної й церковної мови. В 1830-х рр. виявляють ся вже два ріжні напрями: против оборонців книжної традиції виступають прихильники живої народньої мови, горячо обороняючи її чистоти від книжного калічення і добиваючи літературного її уживання і граматичного оброблення. Тут були впливи і словянського відродження, і ще більше— літературних проб на чистій народній мові східньої України, якими не могла похвалити ся досі Галичина, тому що тут книжна українська традиція не була задавлена і гальмувала літературне уживаннє народньої мови. Против автора першої друкованої угорської-української граматики Мих. Лучкая, що хилив ся до книжної, церковної мови, і автора першої друкованої галицької граматики Иосифа Левицького, що хотів держати ся не тільки старої української книжної мови, але й зближати ся також до книжної великоруської, виступив досить рішучо Иосиф Лозинський, боронячи чистої народньої мови. А ше більш рішучо стає на український народній грунт кружок молодих богословів, що зібрав ся в львівській семінарії в 1830 роках.

Ся українська молодіж стояла вже під впливами відроженого українського письменства Росії 1820—1830 років, і під впливами сучасного словянського відродження та сучасної польської революційної агітації розвинула ся в напрямі більш поступовим і народолюбнім, в дусї романтичного народництва росийської України. Вона також цікавить ся історією й етнографією свого народа, збирає пісні й перекази і пробує свої сили в лїтературнїй роботі, зближаючи ся до взірцїв українських— відчуваючи в повній силі одність українського народу по оба боки росийськоавстринського кордону. Симпатичний поет Маркіян Шашкевич являєть ся першим народнім поетом Галичини і пізнійший український, пародовецький рух Галичини признав його своїм первоначальником і патроном. Якову Головецькому судило ся стати першим патентованим ученим—професором української мови на новозасновачій катедрі львівського університету. Третій член сеї „руської трійцї" Іван Вагилевич займався історією, етнографією, словесністю—всїм по троху. Та діяльність сього кружка не йшла гладко. За останнї десятилітя відносини офіціальних кругів до українського питання встигли змінити ся рішучо. Австрийські власти, маючи досить клопоту з тодїшніми польськими революційними течіями не хотіли мати нових клопотів ще й з українським рухом. В духовних уніатських кругах, котрим передано цензуру українських книг, також панував напрям реакційчий, узко-церковний, неприязний і підозріливий народнім елементам в лїтературі Книжки навіть самого цензурного змісту: релігійнї, похвальні оди на честь австрийського дому—забороняли ся тому тільки, що мова їх була не досить словя-нська, або що замість словянського письма вони були написані гражданкою. Заходи „руської трійцї" були прийняті тут підозріливе і ворожо. Перший альманах „Зоря", зложений для друку кружком Шашкевича в 1834 р., ся духовна цензура заборонила. Зложили новий збірник, ще обережнїйше, з народніх пісень і переказів та власних поезій і наукових статей під назвою „Русалка Дністрова" і надрукували його в Пештї, в Угорщинї, щоб розминути ся з галицькою цензурою. Але й се не помогало: коли книжка прийшла до Львова, цензура арештувала її всю і тільки в 1848 р. удало ся її видобути з арешту. На самих авторів впали ріжні неприємности. Хоровитий Шашкевич не витримав їх і вмер в недостатках, як священик на убогій парафії; Вагилевич пішов шукати хліба у польських панів. Галицьким гасителям здавало ся, що придавили до решти український рух.

Та налетів бурхливий 1848 рік і зараз перемінив усю обстанову. Европейська революція сильним відгомоном відбила ся по австрийських краях, викликавши більше або меньше значні рухи; в Галичині Поляки начали ладити повстаннє для визволення Польщі. Австрийське правительство тодї знову пригадало собі галицьких Українцїв і заходило ся коло них, щоб ослабити польський рух. Виходять наверх такі справи як розділеннє Галичини (недорічно звязанеї з українських і польських земель) на- частину українську і польську; заведеннє в українській Галичині української мови по школах вищих і низщих; визволеннє українського селянства з власти польських панів—все те про що думало в 1770—80 х роках правительство Марії Тереси і Иосифа II, а потім так міцно забуло, підпавши під впливи польської шляхти і власних своїх гасителів-реакціонерів. Галицькі Українці підняли голови і собі заворушили ся. Пляни польських революціонерів про відбудованнє Польщі були Тм не з лад, і тільки не велика частина української інтелігенції пішла разом з Поляками. Переважна ж більшість почала організувати ся в напрямі окремішнім і Полякам ворожім, користаючи з прихильности і помочи австрийської адміністрації— славного галицького намістника Стадіона, про котрого Поляки потім говорили, що то він видумав галицьких Русинїв-Украінцїв, а перед тим мовляв не було їх. Засновано політичне товариство „Головна Рада", свого рода українське національне правительство, що мало вияснити і представити центральному правительству політичні й національні потреби Українцїв, а як орган його стала виходити газета „Зоря Галицька". Против польських революційних ватаг організовано українську гвардію, українські батальони стрільцїв. В осени 1848 р. скликано „Собор руських учених"—всїх прихильників культурного і національного розвитку галицької України, щоб вияснити культурні і національні потреби та виробити програму дальшої дїяльности для розвою українського народу.

Сей „собор" став рішучо на національнім українськім грунті, відріжняючи українську народність з одного боку від польської, з другого—від великоруської, з котрою мішали її ріжні прихильники книжної „словяно-росийської мови", не вміючи відріжнити її від народньої української. „Собор" уважав конче потрібним, щоб була уставлена одна одностайна граматика і одностайна правопись для всього „руського народу в Австрії й Росії" („руським" далї називали свій український нарід і мову)-аби була вона згідна з язиковими прикметами української мови, а незалежна від граматики і правописи польської і росийської Домагав ся, щоб у всяких школах галицьких заведено українську мову, а для розвою письменства було засноване просвітнє товариство, на взір чеської „Матиці". Підтримував домаганнє, щоб українську частину Галичини віддїлено від польської, і таке иньше. Се був дуже важний момент в галицькім житю і не дурно Ант. Могильницький, найбільша літературна сила сього часу накликав „собор" високолетними, хоч на теперішню оцінку досить нескладними віршами.

Правительство йшло на зустріч українським бажанням. Воно обіцяло завести українську мову в усїх школах, в гімназіях і унїверситетї, серіозно думало про поділ Галичини, і в 1850 р. дійсно був виданий такий закон, тільки не війшов у житє. За те велике значіннє мало і сильно вплинуло на настрій українського громадянства проголошене в 1848 році скасованнє панщини і визволеннє селян з власти поміщиків.

122. 1848 рік на Буковині й Угорській Україні і загальна реакція 1850-х рр. В иньших українських землях, які були під Австрією —на Буковині і в Угорській Українї події 1848 р. відбивали ся инакше, хоч також глубоко зворушили місцеве житє. На Буковинї—найбільш глухій з австрийських провінцій, питання висунені сими подїями, викликали перші познаки національної думки у тутешніх Українцїв і перші прояви суперечности інтересів української й румунської народности, котру правительство досі звичайно рахувало за одну місцеву православну людність. Румунські депутати в парламенті стали добивати ся відділенна Буковини від Галичини і обеднання її з румунськими краями Угорщини; буковинські Українці виступили против сього, стоячи за дальшу одність свою з Галичиною, натомість добивали ся розділу Буковини на національні території—українську і румунську, а Румуни сього не хотіли. Але загалом рух український на Буковині був дуже слабкий, між Українцями мало ще було свідомих елементів і селянський рух против Румунів-дідичів, що виник тоді, мав зовсїм стихійний, несвідомий характер.

Глубокі потрясення, які заважили на всім пізнійшім житї її, прийшло ся пережити в 1848 р. Українї Угорській. Велике повстаннє підняте для визволення Угорщини від австрийського пановання було задавлене завдяки воєнній помочи, присланій Росією австрийському цісареви, і австрийське правительство, щоб ослабити Угрів, готове було підтримати народности Угорщини, подавлені досі угорським панованнєм— в тім і угорських Українцїв. Серед них знайшов ся тодї чоловік смілий і відважний, який міг би відкрити нову добу в житю угорської України, як би зістав ся на національнім г•рунтї. Був се Адольф Добрянський; під час угорського повстання він утік з Угорщини й пробував у Галичині і звідти прийшов з росийською армією, як цїсарський австрийський комісар при росийській армії. Під впливом його угорські Українцї рішили ся виступити з своїми національними домаганнями, вислали депутацію до цісаря, просячи відділити українські землі в осібні стблицї і в них на всякі уряди призначати Українцїв, завести українську мову в урядованні і в научанні, заснувати в Ужгороді українську академію і т. ин. Прошення сі були прийняті дуже прихильно і цісар обіцював їх скоре сповненнє. Добрянського призначено намісником (над-жупаном) чотирох стблиць, де найбільше живуть Українцї, і він почав заводити „руське" діловодство; на тій же мові мали вчити в ужгородській гімназії. Все се обіцювало дуже гарні наслідки — але все напсувало русофильство Добрянського; він був прихильником всеросийського єдинства, і замість української мови заводив росийську, ширив росийський вплив. Тому угорська аристократія, здобувши собі назад вплив в державі, під вражіннями росийської окупації, що знищила її пляни, першим дїлом звернула ся против Добрянського. Його скоро відсунено від усього, а все що пахло русофильством на Українї угорській,—взято під гострий і підозріливий догляд. Тим часом під впливом Добрянського вся тутешня нтелїгенція пішла сею русофильською стежкою і тепер під гострим угорським доглядом присїла й залишила майже всяку діяльність. На народній український основі працювати не хотїла, на росийській—не сміла, і так по тім бурхливім руху 1849 р. наступає тут на довго—по нинЇшнїй день застій і мертвота—гірші, нїжденебудь на українській землї.

Не така тільки довга і затяжна, але теж сильна реакція по бадьорім руху 1848 р. наступила і на Буковинї, а навіть! в Галичині. Союз з правительством тутешнього українського громадянства мав свої дуже лихі сторони. Добрі заміри австрийських правителїв помогти розвоєви українського народу переважно не здійсняли ся й тут. Задавивши революційний рух 1848 р., правительство взагалї поховало свої пляни реформ.

Тим часом українське громадянство покладало всі надії свої на реформи і дарунки правительства, і коли побачило, що воно більше Українцями не журить ся, стало безпомічне і безрадне, не знаючи, що почати. З тої причини, що рух український опирав ся на порозумінні і союзі з правительством, провід у нїм взяли елементи консервативні церковні та урядові.

В Галичині перед вела митрополича консисторія, „святий Юр", як її звали поімени катедральної церкви, де проживав митрополит і консиСторські канонїки. Тодішня інтелЇґенція українська в Галичині складала ся майже з самих священиків і вони, зовсім зрозуміло, дивили ся на митрополита і -його консисторію як на своїх натуральних провідників. А сі провідники дивили ся неприязно і підозріливе на кожний прояв якогось живійшого і поступовійшого руху взагалї і народнього українського зокрема. Знов виходять на верх прихильники книжної словяно-росийської мови, неприхильні українському елєментови в мові і культурі, як простонародньому і „необразованому". Всякі сміливійші пориви й пляни 1848 р. затихали й забували ся серед загальної реакції, а серед неї знов на гору вийшли польсько-шляхетські елементи. Вони фактично захопили в свої руки адміністрацію галицьку, під началом тодішнього намісника графа Голуховского. Галичина спинила ся в польських руках, а до українського елементу польські верховоди подбали настроїти правительство як найбільш підозріливе і неприхильне, представляючи, що галицькі Українцї тягнуть до Росії і до православія.

Так і в Галичині жвавий рух 1848 р. на дїлї став не початком нової епохи, а вступом до темної реакційної доби, і тільки згодом українське громадянство мало змогу вернути ся до тих домагань і справ, що ставили ся в 1848 роцї й тодї були вже такі близькі до свого сповнення.

Дата добавления: 2015-05-23