Ефективність використання факторів виробництва:сутність,основні показники,стан в Україні

Технологічний спосіб виробництва: сутність та еволюція. Характеристика сучасного ТСВ.

Технологічний спосіб виробництва (ТСВ) - це історично ви­значений спосіб поєднання різних компонентів у системі продук­тивних сил, насамцеред людини та технічних засобів праці. ТСВ характеризує ті взаємовідносини людей у процесі виробництва, які зумовлюються характером виробничих операцій.Т ехнологічний спосіб виробництва — спосіб техніко-економічного поєднання особистісних і речових засобів праці, а також процес діалектичної взаємодії продуктивних сил і техніко-економічних відносин у межах певного історично визначеного суспільного та економічного способів виробництва.Глибинною сутністю технологічного способу виробництва є тип зв'язку між людиною-працівником і засобами праці. Так, на нижчому етапі розвитку засобів праці більшість технологічних функцій (виготовлення і застосування простого знаряддя) виконувала сама людина, рух знаряддя праці визначався рухом людини. Засоби праці при цьому впливали на предмет праці. Такий тип зв'язку був суб'єктним, або ручним, а перший технологічний спосіб виробництва базувався на ручній праці. Він існував з моменту виготовлення людиною найпростіших засобів праці (з кам'яного віку) до кінця XVIII — початку XIX ст. (До розгортання промислової революції).Технологічний спосіб виробництва в Україні переважно ґрунтується на машинній і ручній праці, що за інтенсивного розвитку автоматизованого виробництва у розвинутих країнах загрожує економічному суверенітету нашої держави.В Україні переважає Т. е. в., який базується на ручній (близько 40% працюючих) та машинній праці.

14.Продукт як результат втілення факторів виробництва. Суспільний продукт – це сукупність всіх матер. і нематер. ек.благ – товарів та послуг – виробл.в усіх сферах і галузях нац.економ. за певний проміж.часу(за рік),призначених для задовол.потреб як людини так і суспільства. Продукт складається з матер.благ (товари,виробл.у галузях і сферах матер.виробництва); нематер.блага(створюються у сферах немат.виробн – книги,картини або освіта,лікування). Результатом сусп..виробн є сусп..продукт, його можна розгляд. З 2-х боків – з боку його вартості та з боку матер-речового складу. Вартість – це ек.категор.,що означ. затрати люд.праці,що містяться в будь-якому продукті. З точки зору вартості продукт склад.з трьох частин: уречевленої вартості,необхідного продукту та додаткового продукту.

У широкому розумінні ефектив виробни є співвідношенням результат виробницт і витрат.Найбільш узагальнюю оціночни показником роботи підприємства, що характериз рівень господарюван, використан живої та уречевленої праці, є прибуток. Він зростає або зменш залежно від ефективн виробниц. Конкуренц спонукає підприємців до вдосконал виробни та комерці діяльності. Отже, їхні суб'єктивні наміри збігаються з об'єктивною потребою суспільства. Якщо підприємець не' може задоволь цю потребу, він звільняє місце щасливому конкуренту. Ефективність використання окремих факторів виробництва виз-начають такі показники, як продуктивність праці, фондовіддача та матеріалоємність продукції. Продуктивність праці показує ефективність використання робочої сили. На рівні галузі чи окремого підприємства продуктивність праці визначається як кількість виробленої продукції на одного робітника за одиницю часу. Ефект викор засобів виробни(засоб прац)характеризує фондовіддача - випуск продукції на 1 грн. викорис-таних основних виробничих фондів. З 60-х років в економіці України виявилася тенденція до зниження фондовіддачі. Головна причина цього - старіння виробничих фондів, а також їхня нераціональ-на структура. В умовах сучасної загальної економічної кризи ця тенденція не змінилася.вироб-ництва. З точки зору підприємства немає потреби наперед визначати показник ефективності виробництва. Форма показника ефектив-ності залежить від конкретних завдань підприємства. Якщо воно працює стабільно і має стійкі позиції на ринку, показником ефек-тивності є зниження витрат на одиницю продукції; якщо розпочи-нає свою діяльність - збільшення продажу продукції. Форма по-казника ефективності для працівника випливає з того, яку роботу він виконує у фірмі.
16. Економічне зростання та його типи. Освіта як фактор економічного зростання.

Довгострокове економічне зростання є однією з цілей макроекономічної політики держави.

Економічне зростання визначається з двох позицій:

1) як поступальний приріст реального обсягу ВВП, ВНП або національного доходу (НД) за рахунок збільшення обсягів використовуваних ресурсів і (або) кращого їх використання без порушення рівноваги у короткострокових періодах;

2) як реальний приріст ВВП (ВНП чи НД) на одну особу. Розрізняють три типи економічного вростання:

- екстенсивний, який здійснюється шляхом збільшення обсягів залучених до процесу виробництва ресурсів;

- інтенсивний, який здійснюється шляхом ефективнішого, продуктивнішого використання ресурсів на основі науково-технічного прогресу та кращих форм організації виробництва;

- змішаний, який поєднує інтенсивні й екстенсивні типи. Оскільки в економіці, як і в інших системах, чистих форм

майже не існує, то будь-яке економічне зростання можна вважати змішаним. Залежно від того, які фактори превалюють, можна говорити про переважно інтенсивний чи екстенсивний типи.

Для вимірювання економічного зростання використовують показники:

1) абсолютного приросту реального обсягу виробництва, який визначається за формулою

де ЛУ - приріст ВВП, ВНП чи НД; У, - обсяг ВВП, ВНП чи НД у період *; У. - обсяг ВВП, ВНП чи НД у період, що передує періодові і.

2) темпу приросту, який визначається за формулою

де АГ - темп приросту.

Умовно всі чинники економічного зростання поділяють на три групи:

1) чинники попиту, які забезпечують зростання сукупних витрат, що сприяє збільшенню обсягів виробництва і доходу;

2) чинники пропозиції, що є визначальними в більшості моделей і мають складну структуру, яка включає: природні ресурси у їх якісному та кількісному вираженні; обсяг і якість капіталу; чисельність і якість трудових ресурсів; технологічний рівень; інституційні чинники; інформаційне забезпечення; організаційні чинники тощо;

3) чинники розподілу, які стосуються як розподілу ресурсів, що суттєво впливає на чинники пропозиції, так і розподілу на* ціонального продукту та доходу, що впливає на сукупний попит.

Джерелами економічного зростання є:

- економічні ресурси, що пропонуються їх власниками;

- зростання продуктивності ресурсів на основі розвитку НТП.

В умовах сучасної науково-технічної та інформаційної революції економічний розвиток держави ґрунтується не лише на матеріальних активах, а й на якості та кількості знань про процеси, які відбуваються у соціально-економічному середовищі, і це обумовлює зростання значення освіти як вагомого чинника соціально-економічного розвитку країни. Активізація ринкових відносин у суспільстві торкається всіх сторін життєдіяльності сфери освіти, вимагає нового осмислення проблем її розвитку, взаємозв’язку з економікою та шляхів піднесення ефективності.

Глобальний інтенсивний технологічний розвиток визначає освіту як сферу, що не лише дозволяє оволодіти старими, вже накопиченими знаннями, але й сприяє отриманню нових знань у процесі праці, а також забезпечує умови для їх виробництва в майбутньому. З виведенням освіти на перше місце у значущості для соціального прогресу і розвитку сучасної цивілізації, досить актуальним стає визначення економічно розвиваючої функції освіти, тобто ефективності впливу освіти на економічне зростання країни.

Аналізу різних аспектів економічного зростання та дослідженню його механізмів присвячено багато праць вітчизняних та зарубіжних вчених, а саме – А. Гальчинського, Е. Домара, Дж. Кейнса, В. Ланового, А. Маршалла, С. Мочерного, Р. Солоу, А. Філіпенка, Р. Харрода, В. Черняка, Й. Шумпетера та інших. Зокрема, розрахунки Е. Денісона свідчать не просто про вплив освіти на економічне зростання різних країн, а і про його позитивний характер: так, внесок освіти в щорічне економічне зростання у період з 1995 – 2005 рр. становив: у ФРН – 2,0 %, в Японії – 3,3 %, у Нідерландах – 5,0 %, у Франції – 6,0 %, в Італії – 7,0 %, у Великобританії – 12,0 %, в Аргентині – 16,5 % [3].

До числа найважливіших сучасних економічних закономірностей, характерних для різних країн, відноситься процес інтелектуалізації економіки й інших сторін соціального життя. Проявляється цей процес двояко: з одного боку, зростає роль таких галузей соціальної сфери, як освіта і наука, з іншого – посилюється значення інтелектуальної діяльності всередині інших галузей народного господарства. Обидві тенденції сприяють формуванню й удосконаленню освітнього, професійного, наукового і духовного потенціалу суспільства і є найважливішими факторами соціально-економічного розвитку [1]. До функцій освіти належать: пізнавальна, виховна, гуманізаційна, розвиваюча, перетворююча, прогностична, координуюча, адаптивна, профорієнтаційна, підготовки до трудової, суспільно-політичної діяльності та інше. Усі вони взаємопов'язані і взаємодіють у різних варіаціях.

При визначенні освіти в економічному аспекті слід виокремити її суспільну форму – соціально-економічні відносини між людьми з приводу навчання, виховання та підготовки робочої сили відповідних кваліфікаційних рівнів для різних галузей у всіх сферах суспільного відтворення. Отже, у сфері виробництва – це тривалість учбового процесу, умови праці, тривалість робочого дня; у сфері обміну – плата за отримання освітніх послуг, заробітна плата вчителів, стипендії; у сфері розподілу – відносини власності між державою та освітніми закладами з приводу отримання бюджетних коштів, кредитів, розподілу фінансових ресурсів на забезпечення функціонування освіти; у сфері споживання – використання набутих знань у процесі виробництва.

Особлива роль сфери освіти пояснюється: специфічним місцем в системі суспільного поділу праці – це єдина сфера, що задовольняє запити населення в освітніх послугах і спеціалізується на відтворенні головних виробничих сил суспільства; рівень освіти населення є однією з головних ознак добробуту народу, держави; ця сфера сама для себе готує професійних робітників – викладацькі кадри; праця в сфері освіти стала однією з наймасовіших видів людської діяльності.

Економічне значення освіти зазвичай вбачають у її активному впливі на розвиток виробничих сил країни, на підвищення ефективності суспільної праці. Роль освіти як фактора економічного зростання полягає у збільшенні як індивідуальної, так і суспільної продуктивності праці, яка спричинена надбанням умінь та навичок і накопиченням знань. З’ясування впливу освіти на економічне зростання передбачає розмежування: освіти як окремого фактора виробництва, який взаємодіє з іншими факторами; освіти як передумови „виробничого навчання” або „навчання на власному досвіді” [2].

При визначенні ефективності впливу освіти на економічне зростання доцільно розрізняти зовнішню і внутрішню ефективність сфери освіти. Внутрішня ефективність освіти полягає у ефективності діяльності системи освіти в цілому, і передбачає раціональне використання людських, матеріальних, фінансових та інформаційних ресурсів, які витрачаються на організацію діяльності освітніх установ і закладів. Зовнішня ефективність освіти проявляється у підвищенні рівня суспільної продуктивності праці, темпах приросту валового внутрішнього продукту, зменшенні безробіття, підвищенні рівня життя населення.

Розглядаючи освіту як чинник суспільного розвитку, можна зробити висновок про значний вплив освіти на економічне зростання держави, оскільки економічне призначення освіти полягає в активному її впливі на розвиток виробництва основних засобів країни, на підвищення ефективності праці, а також на підготовку кадрів до професійної діяльності. Визначаючи в економічному аспекті свою суспільну форму, освіта як фактор економічного зростання відіграє значну роль у збільшенні як індивідуальної, так і суспільної продуктивності праці.

17.Економічний зміст власності. Право власності

Власність в економічному розумінні – це економічне панування суб’єкта над об’єктом, що належить йому, використання суб’єктом цих об’єктів своєю владою й у власних інтересах. Пра́во вла́сності – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов’язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.Право власності охоплює правові норми, які закріплюють і охороняють стан приналежності матеріальних благ конкретним особам. Власність характеризується наявністю такої влади особи над річчю, яка визнана суспільством і регламентована соціальними норми. Оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, невласники речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. Всі інші особи, невласники, зобов’язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ і на волю власника мати цю річ. Таким чином, власність це суспільні відносини, які характеризуються двома основними ознаками: вони виникають з приводу речей, мають вольовий зміст.Право власності можна розглядати в об’єктивному і суб’єктивному значенні. В об’єктивному значенні право власності визначається як сукупність або система правових норм, що регулюють відносини власності. Суб’єктивне право власності за змістом – це забезпечена законом міра можливої поведінки фізичної і юридичної особи щодо володіння користування та розпорядження належним особі майном; воно надає власнику можливість на свій розсуд використати своє майно і свій інтелектуальний потенціал для будь-якої незабороненої законом діяльності.

Дата добавления: 2015-05-23