Сільське господарство. Післявоєнна відбудова сільського господарства України проходила у важких і складних умовах

Післявоєнна відбудова сільського господарства України проходила у важких і складних умовах. На 1945 p. практично було відновлено діяльність усіх колгоспів. Проте порівняно з довоєнним періодом було засіяно 71 % посівних площ колгоспів і 32 % радгоспів, валовий збір зернових досяг 46,9%, врожайність — 48 % (7 ц/га), поголів'я всіх видів худоби — 43 %, парк сільськогосподарських машин — 43,2 %. Основною силою в колгоспах були жінки, які виробили 72,2 % всіх трудоднів. Грунт під посіви готували вручну. Нерідко колгоспники самі впрягалися в упряж замість худоби. Державі було здано більше 56 % вирощеного зерна, а у багатьох колгоспах вилучено фураж і посівні фонди. Селяни не отримали повністю визначені на трудодень 400 г зерна. Як наслідок наприкінці 1945 p. розпочалися продовольчі труднощі, особливо на півдні країни.

Становище у сільському господарстві потребувало перегляду аграрної політики. Однак у 1946 p. продовжувалося форсоване розширення оброблюваних площ без відповідного зростання матеріально-технічних ресурсів, зберігався низький агротехнічний рівень виробництва. Малосніжна зима 1945— 1946 pp., весняно-літня посуха (до +39 °С) ускладнили ситуацію. Врожайність зернових у 1946 p. становила в середньому 3,8 ц/га, цукрового буряка — 43 ц/га. За цих умов початковий план здавання державі зерна Україною 340 млн пудів було збільшено на 10 %. Колгоспи, отримавши кращий урожай, мали змогу збільшувати на 50 % плани заготівель, що виходили з передбачуваної, а не з фактичної врожайності. Тому план здавання зерна часто доводили більшим, ніж було зібрано урожаю. Наприкінці 1946 — на початку 1947 pp. Україна здала державі фактично все зрощене зерно, проте план здавання зерна було виконано лише на 3 %. Посівна компанія 1947 p. забезпечувалася за рахунок насіннєвої позики, що покривала лише 60 % потреб. Складне становище з кормами зумовило падіж худоби. Поголів'я худоби в колгоспах зменшилося, зокрема великої рогатої на 12 %, свиней на 50 %.

Опір селян проведенню хлібозаготівель долався репресіями. До кримінальної відповідальності притягували селян за законом від серпня 1932 p. ("закон про п'ять колосків"), керівників господарств, серед яких понад 70 % становили учасники війни, інваліди. Трагедією краши став голод, що розпочався взимку 1946—1947 pp. і охопив східні області. За офіційною статистикою, від голоду померло 810 тис. осіб. Замість допомоги Україні СРСР зерно експортував (7 млн т 1946 p.), причому значну частину надавав іншим країнам безплатно.

Після кризи 1946—1947 pp. розпочалося повільне піднесення, проте підхід до розв'язання проблем сільського господарства лишався старим: форсування виробництва в умовах жорсткої централізації та регламентації колгоспного життя. З метою боротьби проти порушення Статуту сільськогосподарської артілі в 1946 p. почали обмежувати присадибні індивідуальні господарства, що давали селянам 70 % усіх грошових доходів, 80 % м'яса, 90 % картоплі. Введено грошові та натуральні податки, що призвели до знищення домашніх тварин, вирубування садів.

Наприкінці відбудовного періоду (1950 p.) сільське господарство досягло довоєнного рівня, про що свідчать такі дані:

Капіталовкладення в сільське господарство були недостатніми. Вкладалися вони в основному на придбання машин (33 %), будівництво (67 %). Техніка залишалася державною. Колгоспи користувалися нею через посередництво машиннотракторних станцій (МТС). Механізація забезпечувала оранку (на 93 %), сівбу (на 70 %), збирання зернових культур (на 34 %). Інші роботи виконувалися майже повністю вручну. У республіці було електрифіковано 18 % колгоспів, 88 % МТС, понад 90 % радгоспів. Менше норми вносили мінеральних і органічних добрив. Державні заготівельні ціни залишалися на рівні 1928 p., хоча ціни на промислову продукцію зросли у 20 разів. Фактично всю продукцію здавали державі. Діяльність колгоспів регламентувалася, матеріальних стимулів не було. Панувала теорія Лисєнка, повністю відірвана від потреб сільського господарства.

З середини 1948 p. почалася масова колективізація на західноукраїнських землях, 'u проводили тими самими методами, що й в 30-х роках: посилення податкового тиску на заможних селян, примус, депортація непокірних до Сибіру, Казахстан, політичний контроль. Хід її ускладнювався збройною боротьбою УПА. На відміну від Східної, у Західній Україні не було голоду. На початок 1950 p. було колективізовано 96 % селянських господарств і усуспільнено 99,4 % орної землі.

На початку 50-х років низька продуктивність сільського господарства залишалася. В 1950—1953 pp. загальний обсяг продукції зріс лише на 2 %, а землеробства зменшився на 1 %.

Поворотним пунктом у розвитку сільського господарства став вересень 1953—1955 pp., коли змінилася аграрна політика держави. Основні заходи були спрямовані на підвищення матеріальної заінтересованості колгоспів, збільшення державних асигнувань на потреби села, поліпшення технічного і кадрового забезпечення села.

З січня 1954 p. діяли постійні погектарні норми поставок тваринницької продукції, заборгованість минулих років з колгоспів було списано. Зменшено поставки овочів і картоплі.

Частину продуктів колгоспники продавали державі у порядку закупок через заготівельні організації. В 1953—1958 pp. заготівельно-закупівельні ціни зросли на зерно у 7 разів, на картоплю — у 8, на продукти тваринництва — у 5,5 раза. Скасовано обов'язкові поставки сільськогосподарських продуктів із колгоспних дворів, удвічі знижені податки з присадибних господарств. У 1958 p. відмінено обов'язкові поставки. Встановлені єдині закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, диференційовані за зонами країни. Змінилася практика планування. Колгоспи мали право з урахуванням планів заготівель і закупок визначати розмір посівних площ під певні культури, кількість худоби. Вперше колгоспники могли самі вирішувати, як використовувати власні ресурси. Почали впроваджувати щомісячно авансування колгоспників.

Важливе значення мала реорганізація в 1958 p. машинно-тракторних станцій. Техніку було реалізовано колгоспам і радгоспам, а МТС перетворено на ремонтно-технічні станції (РТС), функціями яких були продаж техніки колгоспам, ремонт її, постачання нафтопродуктів, запасних частин, добрив, отрутохімікатів.

Протягом 1951—1960 pp. збільшилися капіталовкладення, що становили 6799 млн крб., або 15,6 % загального обсягу інвестицій у господарство.

Прийняті заходи стимулювали сільськогосподарське виробництво. З середини 50-х років сільське господарство вперше стало рентабельним. Середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва в 1954—1959 pp. становили понад 7 %. Неподільні фонди зростали щороку в колгоспах на 21,8 %, радгоспах — на 16 %. Підвищилися валові збори та врожайність зерна, зросло поголів'я худоби. Проте піднесення виявилося нестабільним. З 1958р. у сільськогосподарському виробництві почався спад. Якщо за 1951—1958 pp. обсяг валової продукції збільшився на 65 %, то з 1959 по 1964 p. — лише на 22 %. Середньорічні темпи розвитку зменшилися до 2 %.

Колгоспи змушені були купувати техніку за підвищеними цінами. Закупівельні ціни 1958 p. були меншими порівняно з 1954—1957 pp. За цих умов доходи колгоспників зменшилися, заборгованість перед державою зросла. З 1963 p. уряд почав надавати короткострокові позики для купівлі добрив, насіння, молодняку. У 1964 p. було списано заборгованість за техніку на суму 180 млн крб. Проте ці заходи були недостатніми.

Капіталовкладення в сільське господарство зростали повільно і в 1961—1965 pp. становили 16,5 % усіх інвестицій у господарство. Як і раніше, вони вкладалися у виробничі фонди, які за цей період зросли у колгоспах у 1,8, радгоспах у 2,5 раза. Однак фондовіддача зменшилася з 1,47 крб. в 1958 p. до 0,87 крб. в 1965 p. у колгоспах і відповідно у радгоспах з 0,92 до 0,77 крб.

Освоєння цілинних земель у Казахстані, Сибіру, на Уралі, частково на Північному Кавказі, яке розпочалося у 1954 p., законсервувало екстенсивний характер сільського господарства. Плани розширення зернового виробництва за цілинною програмою зумовили зменшення в Україні посівних площ зернових культур з 65,4 % всіх посівів у 1950 p. до 40,9 % у 1960 p. 3 1955 по 1964 pp. надмірно розширювалися посіви кукурудзи на зерно і фураж без урахування конкретних грунтово-кліматичних умов. У 1955 p. планувалося посіяти понад 5,2 млн га порівняно з 2,2 млн га у 1953 p., у 1962 p. посіви кукурудзи досягли понад 20 % усієї посівної площі. Однак врожайність її була низькою, валовий збір не забезпечував потреб країни за умов скорочення посівів зернофуражних культур (ячменю, вівса).

Валове збирання технічних і кормових культур зростало переважно за рахунок розширення посівних площ. Так за 1940—1960 pp. посіви соняшника збільшилися в 2 рази, врожайність — у 1,2 раза, відповідно цукрових буряків у 1,7 і 1,4 раза. Для того щоб збільшити валові збори сільськогосподарських культур, скоротили площу під чистими парами:

з 12,3 % у 1940 p. до 6,7 % у 1958 p. і до 0,4 % у 1963 p.

Проводилася політика обмеження особистих господарств колгоспників. Так, у 1955 p. удвічі зменшено розміри присадибного господарства. У 1956 p. встановлено грошовий податок з громадян, що тримали худобу в містах, а в 1959 p. і це було заборонено. Відповідно до законів 1963 p. знову було підвищено податки на утримання худоби. В 1954— 1964 pp. поголів'я великої рогатої худоби в підсобних господарствах колгоспників скоротилося на 14,3 %. На колгоспних ринках зменшився продаж продукції тваринництва, підвищилися ціни.

Виснаження цілинних земель, посуха 1963 p., застій сільськогосподарського виробництва в центральних чорноземних районах Росії та в Україні призвели до продовольчої кризи. З цього часу Радянський Союз почав закуповувати зерно за кордоном.

Протягом 1951—1965 pp. певних успіхів було досягнуто в розвитку тваринництва. За вартістю валової продукції воно майже дорівнювало рослинництву. Збільшилося поголів'я тварин, підвищилась їхня продуктивність, зросло виробництво основних видів продукції. Частка колгоспів і радгоспів за 1951—1958 pp. за загальною кількістю великої рогатої худоби зросла з 53 до 62,9 %, корів — з 24,1 до 46,2, свиней — з 60,7 до 68,7, коней — з 99,2 до 99,4, за виробництвом м'яса — з 24,7 до 45, молока — з 19,1 до 50,5, вовни — з 77,3 до 84,7, яєць — з 10,6 до 14,1 %. Проте частка особистих підсобних господарств населення поступово зменшувалась, особливо в 60-х роках. В 1970 p. вона становила за поголів'ям великої рогатої худоби 21 %, виробництвом м'яса — 37, молока — ЗО, вовни — 4,8, яєць — 62 %. На розвиток тваринництва негативно впливала нестача кормів, породної та племінної худоби.

Поступово підвищувався індустріальний рівень виробництва. Наприкінці 1958 p. тракторів було 168,4 тис., зернозбиральних комбайнів — 64,8 тис., вантажних автомобілів — 129 тис., у 1965 p. — відповідно 257, 56,9, 80,4 тис. Техніка якісно вдосконалювалася за рахунок надходження дизельних, колісних, гусеничних тракторів, самохідних комбайнів, навісних машин і знарядь, гідравлічних пристроїв. Почали застосовувати автоматизовані зернові токи, доїльні установки, пристрої для приготування кормів, механізоване водопостачання. Енергетичні потужності лише в 1960—1965 pp. зросли з 25,6 до 40,3 млн к. с. Підвищився рівень електрифікації. За 1953—1965 pp. загальне споживання електроенергії зросло з 277,2 до 4505 млн кВт/год (у 16,3 раза).

Проте механізація і електрифікація села були незадовільними. До комплексної наближалася лише механізація вирощування зернових культур. До державних енергосистем було приєднано 69 % колгоспів і 88 % радгоспів. Не задовольнялися культурно-побутові потреби села. Негативно впливало на врожайність культур недостатнє застосування органічних і мінеральних добрив, хоча внесення їх з року в рік зростало. Непродуктивними були спроби "перебудови природи" насадженням лісових смут та будівництвом зрошувальних каналів.

Державні закупки залишалися примусовими. Розміри заготівель зерна в колгоспах змінювалися так: 1946—1950 pp. — 5,9 млн т на рік (35,7 % врожаю), відповідно за 1951— 1955 pp. — 7,5 (38,2 %), 1956—1960 pp. — 6,0 (30,4 %), 1961— 1964 pp. — 9,1 (40,2 %). Радгоспи здавали майже 100% врожаю.

Протягом 50-х — першої половини б0-х років здійснювалися організаційні зміни, про що свідчать такі дані:

За цей період збільшилася кількість радгоспів (з 935 у 1950 p. до 1343 у 1965 p.). За розмірами вони були у 2—З рази більшими, ніж колгоспи. Посівна площа їх становила у 1965 p. 16 % загальної посівної площі.

Концентрація виробництва поєднувалася із спеціалізацією. У 1965 p. в Україні займалися відгодівлею худоби близько 800 колгоспів і 500 радгоспів, на вирощуванні овочів спеціалізувалися 223, яєць і м'яса птиці — 139 радгоспів. Колгоспи і радгоспи України були рентабельними. Рівень рентабельності коливався від 29,7 % у 1960 p. до 44 % у 1965 p.

У 1964 p. було скасовано укази 1959—1963 pp., що обмежували розвиток особистих підсобних господарств. Проте нові укази також встановлювали певні норми утримання худоби в особистій власності громадян.

У березні 1965 p. було розпочато реформу в сільському господарстві. Встановлювався постійний план закупівель зерна на шість років для всіх колгоспів і радгоспів. Підвищувалися закупівельні ціни на пшеницю, жито, гречку та інші зернові культури, соняшник, продукцію тваринництва. За здану продукцію понад план встановлювалася надбавка — 50 % основної закупівельної ціни. Було здійснено перехід до гарантованої грошової оплати праці колгоспників за кінцевими результатами господарської діяльності. Проте істотних змін в аграрній політиці не відбулося. Керівництво здійснювали на основі директивності та жорсткої регламентації.

Негативні тенденції у розвитку сільського господарства призвели на початку 80-х років до чергової зміни системи управління сільським господарством. Було розроблено Продовольчу програму (1982 p.). З метою координації діяльності трьох структурних ланок агропромислового комплексу (АПК) утворено основні та районні агропромислові об'єднання, єдине Міністерство сільського господарства. Центральним органом управління АПК став союзно-республіканський агропромисловий комітет.

За програмою 1986 p. продовжувалася перебудова управління на селі. Відповідно до неї встановлювалися стабільні по роках плани закупівель зерна. Понадпланова продукція залишалась у розпорядженні господарства. Залежно від кінцевих результатів оплачувалася праця керівників і спеціалістів АПК. Скорочувалася кількість показників, що оцінювали діяльність господарств (рівень рентабельності та приріст продукції), їх інвестування мало здійснюватися переважно за рахунок власних засобів та кредитів Держбанку.

Протягом 70—80-х років головна увага приділялася подальшій індустріалізації сільського господарства з метою забезпечення населення продовольством, а промисловості — сільськогосподарською сировиною. Частка капіталовкладень у сільське господарство у загальній їх структурі зросла на 27—28 % і в 1970—1985 pp. становила 84,9 млн крб. Проте власні вклади колгоспів зменшилися на 15 %. Поліпшилася технологічна структура інвестицій. Витрати на машини, устаткування збільшилися до 35,4 % проти 25,6 % у 1970 p. Як наслідок основні виробничі фонди зросли у 2,5 раза. Велику частку в їхній структурі займали будівлі та споруди (66 %). Тракторний і комбайновий парки зросли відповідно на 263,4 і 46,9 тис.

Індустріальний рівень виробництва підвищувався за рахунок електрифікації, хімізації, меліорації. Протягом 1971—1985 pp. виробниче використання електроенергії збільшилось у 2,9 раза, площа меліоративних земель — до 12 % сільськогосподарських угідь, поставки мінеральних добрив — у 10 разів.

Певні зрушення відбулися в організації сільськогосподарського виробництва. Збільшилася кількість радгоспів, утворилася мережа міжгосподарських підприємств і організацій. У 1985 p. функціонувало 96 виробничих агропромислових, сільськогосподарських і науково-виробничих об'єднань.

Позитивною ознакою було підвищення продуктивності аграрного сектора у середньорічному обчисленні в 2,1 раза. Результатом перетворень у сільському господарстві стали суттєві зміни у рівні механізації виробництва. За офіційною статистикою, у 1985 p. за індустріальною технологією вирощувалося кукурудзи на зерно 74 %, соняшника — ЗО, цукрових буряків — 78, утримувалося великої рогатої худоби 58 %, свиней — 64, птиці — 86 %. Україна в цілому забезпечувала власні потреби у продовольчій продукції. Частка її ввезення не перевищувала 2 %.

Стан сільського господарства у повоєнні роки ілюструють такі дані:

Проте певні досягнення в аграрному секторі не змінили його статусу як найбільш економічно слабкої, занедбаної ланки господарського організму. Знизилися середньорічні темпи економічного зростання валової продукції сільського господарства з 3,9 % у 1966—1970 pp. до 1,1 % у 1981— 1985 pp. Національний доход в сільському господарстві зменшився за 1966—1985 pp. на 23 %. Рентабельність знижувалась, у 1985 p. вона становила 17 % у колгоспах і 15 % у радгоспах проти 42,1 % у 1966 p. В 1970—1985 pp. на 57,3 % знизилася фондовіддача. Відбувалося подорожчання техніки, будівельних матеріалів, нафтопродуктів, що постачалися сільському господарству, на 35—150 %. Продуктивність рослинництва та тваринництва у 2—3 рази була нижча, ніж в економічно розвинених країнах.

Дата добавления: 2015-05-23