На шляху до багатопартійності

Створення багатопартійної системи – обов'язкова умова функціонування демократичного суспільства. Як правило, велика кількість партій є більш прогресивним явищем порівняно з однопартійністю. Відбиваючи погляди різних класів і соціальних груп, багатопартійність є не тільки рушієм усієї системи влади, а й соціальним амортизатором, що дає змогу вирішувати суспільні суперечності у рамках конституційне регламентованих політичних процесів

Водночас багатопартійність може по-різному впливати на політичне і соціально-економічне життя суспільства. Особливості формування багатопартійної системи в Україні зумовлені тим, що досвід діяльності партій, що сформувалися на початку XX ст., був втрачений, а ідейно-теоретичні доробки, програмні документи, архіви цих партій вилучені з обігу.

Довгий час політична надбудова суспільства не зазнавала суттєвих змін. Єдина на той час Комуністична партія і підпорядковані їй громадські організації, у тому числі профсоюзні спілки, комсомол, фактично втратили здатність до реформування. Питання про виникнення нових партій, структур, опозиційних КПРС, дуже гостро постало вже під час дискусії навколо ідеї створення Руху. Коли українські письменники і літературознавці тільки виступили з цією ініціативою, керівництво республіки одразу ж почало закидати їм, що йдеться про створення структур, альтернативних існуючій владі. Ці заяви спростовували ініціатори Руху. В проект програми Руху, надрукований 16 лютого 1989 р. в газеті «Літературна Україна», увійшло положення про визнання керівної ролі партії. Це був тактичний крок, певна спроба порозумітися з партійним керівництвом республіки. Оскільки Рух виступав за економічний, політичний та ідеологічний плюралізм, це дало змогу на першому етапі об'єднатися в ньому представникам різних поглядів: від комуністів-реформаторів до членів Української Гельсінської групи (УГГ). Етапи становлення багатопартійної системи в Україні можна окреслити таким чином.

Перший етап охоплює 1988 р. Ще не стоїть на порядку денному питання про заснування партій. Головне завдання демократичних сил – створити широке демократичне об'єднання на зразок народ­ного фронту. Розгортає активну роботу Українська Гельсінська група.

Другий етап припадає на 1989 – березень 1990 р. В цей час відбувається становлення Руху, а разом з цим фактична легалізація політичного плюралізму. Асоціація «Зелений світ» оголосила про намір створити партію. Українська народно-демократична ліга хоч і не проголошує себе партією, проте є об'єднанням передпартійного типу. У Львові виникає невелика надрадикальна Українська національна партія.

Третій етап охоплює березень – квітень 1990 р. Створено опозицію у парламенті – «Народну Раду». Відбувається певна диференціація і кристалізація різних напрямів у самому Русі. На цей період припадає створення Української республіканської партії, відбувається республіканська конференція прихильників «Демократичної платформи в КПРС», друкує звернення і проект статуту Українська селянсько-демократична партія.

Четвертий етап починається з квітня 1990 р. і триває до сьогодні. Це саме створення реальної багатопартійності. Протягом цього етапу поступово заповнюються всі ніші політичного спектра від лівих до правих.

4. Декларація про державний суверенітет

Вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад народних депутатів у березні 1990 р., вiдзначалися значною активністю виборців. Ці вибори відбувалися за умов розширення гласності, внаслідок чого суспільство одержало значну інформацію про злочини сталінської, а потім – i ленiнської доби, про реальне становище в СРСР в царинi матерiального добробуту, охорони здоров’я, культури, екологiї, про привiлеї партапарату. Для України особливе значення мала викривальна інформація про злочинну політику комуністичного режиму, що спричинила Чорнобильську катастрофу та про поведінку владної верхівки в день цієї катастрофи (26 квітня 1986 р.) та після неї.

Вибори показали, що компартiйно-радянський апарат все ще надійно контролював суспільство, проте засвідчили існування в суспільстві потужних опозиційних сил. Але вони мали регіональний характер.

Розстановка політичних сил, що склалася після виборів 1990 р., по-новому поставила питання про суверенітет союзних республік. Прийняття Декларації про Державний суверенітет РСФСФ 12 червня 1990 р. спонукало до дії й українських парламентаріїв. Подібний документ, який приймався Україною, означав уже виступ не тільки проти загальносоюзного центру, але й проти Росії, а точніше – тих суспільних кіл у Росії, які вважали Україну продовженням Росії. Чи варто додавати, що суспільні кола з такими настроями – це майже все російське суспільство?

28 червня 1990 р. Верховна Рада Української РСР почала розгляд питання про державний суверенітет України. 11 липня Голова Верховної Ради УРСР В. Івашко подав заяву про свою відставку з цієї посади, оскільки саме тодi пiд час проведення ХХVІІІ з’їзду КПРС вiн балотувався на посаду заступника генерального секретаря ЦК КПРС. Цей зневажливий щодо Верховної ради УРСР крок деморалiзував комунiстичну бiльшiсть серед її депутатiв й полегшив опозицiї домагання спонукати парламент до обговорення й прийняття документа, який утверджував суверенiтет республiки. За ходом обговорення й дискусiєю стежила вся Україна. Остаточний текст був ухвалений 16 липня 1990 р. поiменним голосуванням. Вiн здобув схвалення майже всiх членiв Верховної ради (проти висловилися лише чотири депутати й один утримався).

Державний суверенiтет України визначався в Декларації як верховенство, самостійність, повнота й неподільність влади республіки в межах її території, незалежність i рівноправність у зовнішніх зносинах. Від імені українського народу могла виступати лише Верховна Рада України. Територія УРСР в існуючих кордонах оголошувалася недоторканною.

Декларація про державний суверенітет України передбачала здійснення Україною верховенства на всій її території, Це означало, що країна здобула насамперед суверенне право на самостійну правотворчість, тобто можливість приймати власні закони з будь-яких питань.

Документ підкреслював прагнення досягти економічної самостійності України, створити власні банки, включаючи й зовнішньоекономічний, а також цінову, фінансову, митну й податкову системи. Україна повинна була самостійно формувати державний бюджет, а в разі необхідності – запровадити власну грошову одиницю.

Проголошувався намір держави забезпечувати національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості й традицій, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя. Всім національностям, що проживали на теренах республіки, гарантувалося право на вільний національно-культурний розвиток.

Декларацією про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. було зроблено крок до розширення міжнародної діяльності нашої країни, закріплений i розширений згодом з прийняттям Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Принциповим у цьому документі є положення про примат загальнолюдських цінностей над класовими i загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, що мститься в Декларації (розділ Х «Міжнародні відносини»).

У Декларації вказувалося, що Україна має право на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки, що вона самостійно визначає порядок проходження військової служби громадянами республіки. Проголошувався намір України стати в майбутньому нейтральною державою, яка не братиме участь у військових блоках й дотримуватиметься трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти й не набувати ядерної зброї.

В останній частині Декларації про державний суверенітет України зазначалося, що Декларація має стати основою майбутньої Конституції України.

Дата добавления: 2015-05-23