Відбудова народного господарства в Україні в 1945 - 53 рр., її характер.Голод 1946 - 1947 рр

Звільнення українських земель від німецько-фашистських загарбників.Завершення возз'єднання українських земель.

18 грудня 1942 р. військами 1-ї гвардійської армії під командуванням генерала В. Кузнєцова був визволений перший населений пункт української території - с. Півнівка Міловського району Луганської області. До лютого 1943 р. було звільнено низку інших районів Донбасу.

Масове ж визволення українських земель почалося в ході Курської битви (5 липня - 23 серпня 1943 р.). 23 серпня війська Степового фронту звільнили Харків.

Розвиваючи успіх, радянські війська у вересні 1943 р. вийшли до Дніпра. У вересні-жовтні 1943 р. розгорнулася героїчна битва за Дніпро на якому німці намагалися створити неприступну лінію стратегічної оборони („Східний вал"). Кульмінацією битви за Дніпро було визволення від окупантів Києва. Ціною величезних людських втрат радянські війська звільнили місто 6 листопада 1943 р. За визволення столиці України понад 1000 солдат і офіцерів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу (в цілому, під час битви за Дніпро звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 2438 воїнам, у тому числі 483 українцям).

У 1944 р. радянське командування силами чотирьох Українських фронтів здійснило серію наступальних операцій, остаточно визволивши територію України:

- Житомирсько-Бердичівська операція (грудень 1943-січень 1944 рр.);

- Корсунь-Шевченківська операція (січень-лютий 1944 р.);

- Рівенсько-Луцька операція (січень-лютий 1944 р.);

- Криворізька операція (січень-лютий 1944 р.);

- Наступ на півдні. Визволення Одеси, Миколаєва (березень-квітень 1944 р.);

- Визволення Криму (квітень-травень 1944 р.);

- Львівсько-Сандомирська операція (липень-серпень 1944 р.). 27 липня звільнено

Львів;

- Східно-Карпатська операція (вересень-жовтень 1944 р.).

28 жовтня 1944 р. територія України була остаточно визволена від загарбників. У ході визвольних операцій 1944 р. на Україні загинуло понад 3,5 млн. воїнів. Неоціненну допомогу воїнам надавали радянські партизани і підпільники, місцеве населення, працівники тилу. Активні дії проти німецьких окупантів вели загони УПА. Коли ж лінія фронту наблизилася до районів дислокування частин УПА, командування віддало наказ не втручатись у бойові дії і вживати заходів для збереження і зміцнення своїх сил.

Повоєнна Україна у багатьох важливих відношеннях виявилася дуже відмінною від тієї, якою була раніше. Значно розширились кордони, зросла політична й економічна вага в СРСР, докорінно змінився склад населення і, що найважливіше, вперше за багато століть всі українці опинилися в межах однієї держави.

До цих змін прагнули пристосуватися як українське суспільство, так і радянський режим, отож, кроки, спрямовані на це пристосування, становлять головну тему повоєнної історії України. Величезних збитків від воєнних дій та окупації було завдано господарству республіки - крім пограбованих і виведених з ладу тисяч промислових підприємств, було вщент розорено сільське господарство. Руйнувань та занепадів зазнали міста і села України.

У містах люди змушені були жити у землянках, підвалах, зруйнованих будинках тощо. Перетворено на руїни багато лікарень і шкіл, палаців культур і ВУЗів. Люди не мали необхідної їжі, одягу, взуття, білизни. Здавалось, за таких умов відродження господарства - справа багатьох десятиліть, протягом яких СРСР втратить статус великої держави. Але народ був сповнений рішучості якнайшвидше відродити країну.

Насамперед люди ждали відміни колгоспної системи в її кріпосницько-сталінському варіанті. Ще до завершення німецько-радянської війни розпочалося переведення економіки на виробництво мирної продукції. Значно скорочувалася асигнування на оборонну промисловість. Вони спрямовувалися здебільшого на випуск мирної продукції, на відповідне переобладнання промислових підприємств.

Цілі галузі промисловості, що випускали озброєння та боєприпаси перейшли на виробництво верстатів, сільськогосподарської техніки, мінеральних добрив. Коштів які змогла виділити держава за тих скрутних часів не вистачало. Певне значення у зв'язку з цим мало матеріально-технічне співробітництво республіки з іншими регіонами країни. Насамперед відбудували паливно-енергетичну базу, залізничний транспорт, машинобудування. На кінець1946 р. переведення економіки на випуск мирної продукції в основному були завершені.

На Україні промислове виробництво у 1945 складало лише 26% рівня 1940 р. І слід було чекати, що влада почне відбудовувати своє господарство із складань нового четвертого п'ятирічного плану (1946-1950). І знову цей план будувався на характерній особливості тоталітарної системи: можливості розпоряджатися ресурсами без огляду на бажання й потреби людей.

Звідси і його приголомшуючі вимоги:він закликав відбудувати розорені регіони, підняти промисловість та сільське господарство на довоєнний період і навіть перевершити його, і все це менш ніж за 5 років. Сталін запропонував ряд грандіозних проектів "перетворення природи" які передбачали будівництво на Україні величезної греблі на Дніпрі, створення у Степу великих лісосмуг для боротьби з засухами. Ішлося на людські жертви оскільки план вимагав підвищення продуктивності праці на 36%.

Відбудова промисловості та економіки

Зусилля спрямовані на відбудову важкої промисловості, що поглинули 85% капіталовкладень, принесли дивовижні успіхи. По 1950 р. промислове виробництв на Україні на 15%перевищило рівень1940 р. На західній Україні де важкої промисловості майже не було, прогрес відчувався особливо вражаючи до1950р промислове виробництво зросло на 250%. У 1950 Україна знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи. Вона виплавляла більше сталі на душу населення ніж Великобританія,

Західна Німеччина, та Франція, а за видобутком вугілля майже дорівнювала Зах. Німеччині. Однак хоч українська промисловість порівняно з довоєнним періодом стала навіть потужнішою її частка у загальнопромисловому виробництві Радянського Союзу впала, оскільки нові індустріальні центри, що виникають за Уралом, розвивалися ще швидшими темпами. Зростання промисловості проте не привело до підвищення життєвого рівня.

Традиційно для радянського режиму нехтування випуском товарів споживання дійшло до крайнощів: купити пару взуття, зубну щітку чи навіть буханку хліба було проблемою. На 1950 р. легка промисловість досягла 80% довоєнного рівня. Купувати продукти споживання стало ще складніше внаслідок грошової реформи 1947 р., що девальвувала карбованець і призвела до вилучення грошей у тих, хто заощадив певні суми. Але ніде невдачі відбудови не виявилися з такою очевидністю, як у сільському господарстві - цій хронічно хворій галузі радянської економіки. З кінця 1940 років у державних установах запроваджено по суті цілодобовий режим праці. Зроблено це було на догоду Сталіну, який, страждаючи від безсоння, тішив себе нічними телефонними дзвінками до підлеглих.

Відбудова промисловості була неможливою без широкого розгортання житлового будівництва. Мільйони робітників, селян і службовців залишалися без житла. У роки повоєнної п'ятирічки з руїн та попелу піднялися спалені міста, робітничі селища, села України. Протягом 1946-1950 рр. в Україні збудовано житла загальною площею 46 млн. кв. м. Одночасно здійснювалися відбудова водогонів, налагоджувалася робота міського транспорту, в тому числі електричного, комунальних служб. Мільйони сімей продовжували жити в бараках та комунальних квартирах.

Труднощі у сільському господарстві

Сільське господарство залишалося у важкому стані. бракувало не тільки придатних для роботи тракторів, комбайнів, автомашин, а й навіть найпростіших землеробських знарядь, тягла. У плуг доводилося впрягати корів, а подекуди впрягалися й самі жінки-колгоспниці як основна сила землеробства.

Багато земель за часи війни були занедбані. Тим часом з партійними директивами необхідно було всіляко дбати про розширення посівних площ. Зменшувалося поголів’я худоби у тваринництві, гостро бракувало кваліфікації кадрів. Жителі сіл були позбавлені свободи пересування, оскільки не мали паспортів. Заробітна плата булла незначною. За таких умов виснажлива праця колгоспників уже не забезпечувала зростання виробництва сільгосппродуктів.

Навпаки, сільське господарство стало в своїй основі руйнуватися. Це мало наслідком деградацію селянства, посилення пияцтва, масову втечу жителів села до міст під різними приводами. Хоча на кінець 1945 р. посівні площі дещо розширились, Україна продала державі зерна на 40% менше ніж до війни. Та це не перешкодило державі продавати зерно за кордон. А щодо селян то у1946 р. на трудодень український колгоспник одержував у середньому близько 1 кг зерна, у 1950 р. -1,2 кг, у 1951 р. -1,6 кг. Окрім хліба селянам видавали на трудодні гроші, відповідно - 1,0; 1,2; 1,6 крб. Основним засобом існування селянства залишалися підсобні господарства, але умови для їхнього розвитку були несприятливими. Сільськогосподарський податок нещадно душив селянство.

Вирощувати городину, мати сади, виноградники, тримати птицю, худобу було вкрай невигідно. Так, податок на городні культури був у 7,5 рази вищий, ніж на зернові, оподатковувались фруктові дерева, кущі ягідників тощо. Це погіршувало і без того тяжке становище селян. У вищих ешелонах влади все це обґрунтовувалось необхідністю примусити селянина більшу частину часу віддавати так званому ''громадському'' господарству, тобто колгоспам.

Зберігалось встановлене ще до війни обмеження у пересуванні колгоспників, на них не поширювалося пенсійне забезпечення та виплати за тимчасовою непрацездатністю. На роботу в інші галузі народного господарства селянин міг влаштуватися лише з дозволу, на основі відпускної довідки колгоспу. Таке закріпачення продовжувалося аж до загальної паспортизації села в 60-ті роки.

Відбудова сільського господарства в Україні проходила повільно. Капіталовкладення в сільське господарство були недостатніми, та й ці кошти часто не доходили до села і направлялись в інші галузі, зокрема на оборону. Пріоритет надавався відбудові промисловості. В результаті технічна оснащеність колгоспів залишалися на низькому рівні.

У 1945 р. в МТС, що обслуговували майже 28 тис. колгоспів і радгоспів України, налічувалося близько 50 тис. тракторів, 15 тис. причіпних комбайнів. Протягом першої повоєнної п’ятирічки кількість тракторів і комбайнів у МТС Української РСР збільшилась вдвічі, але помітних змін у становище колгоспів це не внесло.

Держава, як і раніше, домагалася адміністративно-командними, а то й репресивними методами інтенсифікації праці в господарствах. 21 лютого 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР з ініціативи керівництва УРСР прийняла дискримінаційний Указ "Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадські способи життя''. Указ передбачав скликання загальних зборів колгоспників, де мало відбуватися обговорення заздалегідь визначеного кола осіб, в основному тих, хто не виробив мінімум трудоднів. На зборах ухвалювалися громадські вироки, жертви яких підлягали депортації до Сибіру. Це було нечуване свавілля влади щодо селянства, жертвами якого часто ставали хворі, вдови з дітьми, інваліди війни, люди похилого віку.

У 1950 р. валова продукція сільського господарства України, з урахуванням наслідків проведеної грошової реформи 1947 р. становила 91% від рівня 1940 р. Україна стала головною житницею СРСР, але її багатостраждальне селянство, як і раніше, не мало змоги користуватися плодами своєї тяжкої, виснажливої праці.

Голод на Україні 1946-1947 років

Серед широкого кола малодосліджених проблем історії України є чимало таких, що стосуються повоєнної відбудови сільського господарства республіки. Раніше ця відбудова здебільшого зображалась як суцільний, безперервний трудовий ентузіазм селянства і тривалий час замовчувалася голод, що лютував в Україні у 1946-1947 рр. муки й поневіряння хліборобів, які віддавали останнє, щоб прогодувати розорену війною країну.

Вже на кінець 1944 р. на 65% порівняно з довоєнним періодом були відновлені посівні площі. Хлібороби в 1944 р. з кожного гектара зібрали по 10,8 ц зерна (в 1940 р. - 14,6 ц). Це дало можливість виконати державний план хлібозаготівель на 100,3%, а план здачі у фонд Червоної армії - на 171,1%.

У 1945 р. колгоспи України мали розширити площі оброблюваних земель на 1 млн. гектарів. Проте виконання цього плану не було забезпечене відповідним зростанням матеріальних ресурсів, передусім трудових і тяглових. Багато працездатних колгоспників залучалося до відбудови промисловості оскільки селянство було чи не основним джерелом поповнення швидкозростаючого робітничого класу. Основну силу в колгоспах становили жінки.

У 1945 р. вони виробляли 72,2% всіх трудоднів. Тому виконати план по розширенню посівних площ можна було шляхом різкого підвищення напруженості праці. Величезні фізичні навантаження негативно вплинули на стан тяглової худоби.

Обставини 1946-1947 рр. були аналогічними тим, що мали місце в 1932-1933 рр., тобто в роки голодомору в Україні. Трагедія повторювалась. Під виглядом заготівель держава проводила фактично повну реквізицію продовольчих ресурсів села і тим прирікала селянство на голод. Перша повоєнна зима у багатьох районах України виявилася малосніжною, а весна і початок літа най-посушливішими за кілька останніх десятиліть. Наприкінці весни територія, охоплена посухою, була навіть більшою, ніж у 1921 р. Лише у західних і північно-східних областях України погодні умови були відносно сприятливими.

Гіркий досвід минулого підказував селянам, що колгоспи і держава їх не врятують. Почалася масова втеча, особливо молодих, працездатних, у міста, на новобудови. Міністерство сільського господарства звернулося до уряду і ЦК КП (б) У з проектом постанови про неприпустимість самовільного залишення селянами колгоспів і повернення втікачів. Місцева влада подекуди наважувалася надати допомогу голодуючим, звільняючи без погодження з керівництвом безнадійні колгоспи від виконання хлібозаготівель.

Забираючи останнє, держава добилася 60% виконання плану заготівель зернових Україною. Селяни ж залишалися без продовольства. Як і у попередні роки, вони сподівалися прогодуватися з присадибної ділянки. Але по війні підсобні господарства колгоспників майже повністю були розорені.

На початку 1946 р. 43% колгоспників не мали корів, а 20% - жодної худобини взагалі, навіть птиці. В результаті голод нещадно душив селян і від нього померло 1 млн. чоловік. Було зафіксовано випадки людоїдства, майже 3 млн. хворіли на дистрофію, анемію. У Москві, Києві, обласних і районних центрах України було відомо про такий жахливий стан на селі. Але партійно-державний апарат ніяк не реагував на це.

Як і у1932-1933 рр., уряд робив вигляд, ніби ніякого голоду немає. Більше того сталінське керівництво продовжувало вивозити зерно за кордон. У 1946 р. його було експортовано 1,7 млн. т, причому значна частина передавалася іноземним державам безкоштовно у формі братерської допомоги. Питома вага в ній України булла значною. Серед країн куди направляли допомогу, - Болгарія, Чехословаччина, Румунія,

Польща. Навіть Франція не була обділена. Їй як союзниці війни відправлено 600 тис. т зерна, знову ж таки частина його з України, селян якої нещадно косив голод. До співвітчизників же замість допомоги застосовувався Закон про "п’ять колосків". Тисячі колгоспників у тому числі підлітків і жінок, безжалісний режим засудив як саботажників та підривників соціалістичного господарювання на селі. Голод 1946-1947 рр. супроводжувався посиленням репресій стосовно різних верств населення, зокрема сільських жителів.

4 червня 1947 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла укази "Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного і громадського майна". У відповідності з ними крадіжка колгоспного, державного майна, в тому числі зрізування та збирання голодними людьми колосків, передбачала ув’язнення від 7 до 10 років з конфіскацією майна. На вересень 1947 р. в суди направлено понад 10 тис. таких справ.

І лише тоді, коли голод почав загрожувати масовим вимиранням селянства, керівництву УРСР вдалося нарешті вжити конкретних заходів. Неодноразово до вождя всіх народів з листами й доповідними записками про стан справ в Україні тодішній перший секретар ЦК КП (б) У М. Хрущов. Це викликало роздратування диктатора, який в одній із телеграм назвав керівника комуністів України "сумнівним типом".

Саме в цей час центр нарешті вирішив надати продовольчу допомогу селянству України. Село вступило у посівну кампанію, але без допомоги держави засіяти поля, тобто закласти основу врожаю 1947 р. було просто неможливо. Колгоспники одержали 60 тис. т зерна, що хоча й запізно, все ж таки дозволило підтримати і врятувати від смерті 3,4 млн. селян, які брали участь у весняних польових роботах. Урожай 1947 р. був добрий, і голод припинився.

62.Демократичні процеси в Україні після смерті Сталіна, їх суперечливий і непослідовний характер. "Шестидесятники".

Після смерті Сталіна 5 березня 1953 p. в Москві йшла боротьба за владу, в якій зійшов зі сцени Лаврентій Берія. Першим секретарем ЦК КПРС став Микита Сергійович Хрущов. Великим досягненням Хрущова як політичного діяча була відмова від авторитарних методів у політиці. Але Хрущов був сином сталінської епохи, тому часто використовував старі методи.

З початку 1954 p. почалася велика пропагандистська кампанія у зв’язку з трьохсотріччям Переяславської ради. Єдиним здобутком цієї кампанії було рішення від 12 лютого 1954 p. Президії Верховної Ради СРСР про перехід Криму від РРФСР до УРСР.

Короткий період ревізії політики сталінського періоду був використаний в Україні для висунення культурно-національних домагань. Значно зросло число українців у складі керівних органів УРСР. Ставилося питання чистоти української мови, вилучення засмічень і кальок з російської мови; реабілітації заборонених діячів; заповнення „білих плям” у літературі й театрі. Було створено Міністерство вищої освіти УРСР, засновано Академію Будівництва й Архітектури в Києві, Спілку Журналістів України.

Реформи в політичній сфері сприяли певній лібералізації та демократизації суспільно-політичного життя:

- люди отримали можливість вільно висловлювати свої думки;

- відновилися демократичні норми діяльності КПРС (регулярне скликання з’їздів, пленумів, критика і самокритика в партії);

- зросла роль Рад – як в центрі, так і на місцях, але зберігалося верховенство партійних органів над державними;

- викрито злочинну діяльність Л.Берії в Україні, розпочалася реабілітація жертв масових репресій. У 1954-1956 рр. в СРСР було реабілітовано майже 8 тис. осіб. Проте з 1962 р. комісії по реабілітації припинили свою діяльність. Більше того, паралельно з реабілітацією жертв сталінських репресій відбувалися нові політичні репресії, вносилися зміни до законодавства, які збільшували можливості влади у їх проведенні. Зокрема, у кримінальний кодекс було введено статтю „антирадянська агітація та пропаганда”;

- розпочалася десталінізація (засудження культу особи Сталіна). Це зробив особисто М.Хрущов на ХХ з’їзді КПРС (лютий 1956 р.) у доповіді „Про культ особи і його наслідки”. Було взято курс на демократизацію суспільства. Але культ особи Сталіна не був розвінчаний до кінця: доповідь Хрущова не була опублікована, не були розкриті причини культу особи Сталіна, багато фактів замовчувалося.

Восени 1961 p. партія прийняла третю програму, яка проголошувала можливість побудови комунізму за 20 років, тобто до 1980 p. Відомим свого часу був лозунг, котрий оголосив Хрущов на партійному з’їзді: „Партія урочисто клянеться. Нинішнє покоління буде жити при комунізмі!”. Програмою партії передбачалось широке запровадження громадських засад у всі сфери життя, проте багато з цього виявилось нежиттєздатним.

Хрущов здійснив ряд заходів в напрямку децентралізації і розширення прав союзних республік, в т.ч. й України:

- українці частіше висувалися на керівні посади в республіці. В 1953 р. першим секретарем ЦК КПУ було призначено українця О.Кириченка;

- розширились функції і підвищилась відповідальність КПУ;

- активізувалась діяльність України на міжнародній арені;

- внаслідок реформи управління економікою в 1957 р.. під контроль України перейшло 97 % заводів республіки проти 34 % в 1953 р..

Але всі ці заходи відбувалися під суворим контролем центру, до якого згодом повернулися його командні функції.

Отже, реформи в політичній сфері були половинчастими і непослідовними. Вони не торкались основ тоталітарного режиму, залишалася монополія КПРС у всіх сферах суспільного життя. Повної демократизації суспільства не відбулося.

Шестидеся́тники — субкультура советской интеллигенции, в основном захватившая поколение, родившееся приблизительно между 1925 и 1945 годами. Историческим контекстом, сформировавшим взгляды «шестидесятников», были годы сталинизма, Великая Отечественная война и эпоха «оттепели».

Большинство «шестидесятников» были выходцами из интеллигентской или партийной среды, сформировавшейся в 1920-е годы. Их родители, как правило, были убежденными большевиками, часто участниками Гражданской войны. Вера в коммунистические идеалы была для большинства «шестидесятников» самоочевидной, борьбе за эти идеалы их родители посвятили жизнь. Однако ещё в детстве им пришлось пережить мировоззренческий кризис, так как именно эта среда больше всего пострадала от так называемых сталинских «чисток». У некоторых «шестидесятников» родители были посажены или расстреляны. Обычно это не вызывало радикального пересмотра взглядов — однако заставляло больше рефлексировать и приводило к скрытой оппозиции режиму.

63.Економіка України на шляхах екстенсивного розвитку. "Епоха застою".
Економічна криза: причини і наслідки (1965 -85 рр.).

У 1964-1986 рр. відбувався розвиток країни. Будувалися нові міста і селища, заводи і фабрики, палаци культури і стадіони; створювалися вузи, відкривалися нові школи і лікарні. СРСР вийшов на передові позиції в освоєнні космосу, розвитку авіації, атомної енергетики, фундаментальних і прикладних наук. Певні досягнення спостерігалися в освіті, медицині, системі соціального забезпечення. Всесвітню популярність і визнання отримало творчість відомих діячів культури. Високих результатів на міжнародній арені досягали радянські спортсмени. У самостійне життя входило нове покоління енергійних і допитливих молодих людей [джерело не вказано 352 дні].

Термін "застій" веде своє походження від політичного доповіді ЦК XXVII з'їзду КПРС, прочитаного М. С. Горбачовим, в якому констатувалося, що "в житті суспільства почали проступати застійні явища" як в економічній, так і в соціальній сферах [1]. Найчастіше цим терміном позначається період від приходу Л. І. Брежнєва до влади (середина 1960-х) до початку перебудови (друга половина 1980-х), відзначений відсутністю яких-небудь серйозних потрясінь у політичному житті країни, а також соціальною стабільністю і відносно високим рівнем життя (на противагу епохи 1920-х-1950-х років).

З іншого боку, залежність від експорту корисних копалин призвела до відсутності необхідних реформ в економіці. До середини 1970-х років зростання нересурсних секторів економіки значно сповільнилося [2] [3] [4] [5]. Ознаками цього були відставання у високотехнологічних областях, погана якість продукції, неефективне виробництво і низький рівень продуктивності праці. Проблеми переживало сільське господарство, і країна витрачала великі гроші для закупівель продовольства. Значно зросла корупція, а інакомислення переслідувалося згідно із законом [6] [7] [8] [9] [10] [11] [12].

Михайло Сергійович Горбачов, автор терміну "застій"

Прихильники визначення зазначеного періоду як "застійного" пов'язують стабільність радянської економіки того часу з нафтовим бумом 1970-х [13]. На їхню думку, ця ситуація позбавляла керівництво країни будь-яких стимулів до модернізації господарського і громадського життя, що посилювалося похилим віком і слабким здоров'ям вищих керівників. Фактично ж в економіці наростали негативні тенденції, збільшувалося технічне і технологічне відставання від капіталістичних країн. З падінням цін на нафта до середини 1980-х у частини партійного і господарського керівництва з'явилася свідомість необхідності реформування економіки. Це збіглося з приходом до влади самого молодого на той момент члена Політбюро ЦК КПРС - Михайла Горбачова. Разом з тим, перші два роки з моменту заняття М. С. Горбачовим поста генсека (з березня 1985 по січень 1987), незважаючи на офіційне визнання існуючих труднощів, істотних змін в житті країни не спостерігалося. Цей період став свого роду "затишшям перед бурею", яка "вибухнула" після січневого Пленуму 1987 року, оголосив Перебудову офіційною державною ідеологією і став відправним моментом радикальних перетворень у всіх сферах життя суспільства.

2. Стан економіки

2.1. Позитивні явища в економіці

За даними ООН за 1990 рік, СРСР досяг 26-го місця по індексом розвитку людського потенціалу (HDI = 0.920) [14]. При цьому серед країн Європи нижчі показники мали лише союзники СРСР - Болгарія, Польща, Угорщина і Румунія, Югославія та Албанія, а також Португалія [14].

У 1980 році Радянський Союз займав перше місце в Європі і друге місце в світі за обсягами виробництва промисловості та сільського господарства. Якщо в 1960 році обсяг промислової продукції СРСР в порівнянні з США становив 55%, то через 20 років, в 1980 р. - вже більше 80%. СРСР вийшов на перше місце в світі з виробництва цементу, з 1966 помітно випереджав за цим показником у розрахунку на душу населення США і Великобританію [15] [16]. У соціальному плані за 18 брежнєвських років реальні доходи населення зросли більш ніж в 1,5 рази. Населення Росії в ті роки збільшилася на 12 млн чоловік. Також мав місце введення в експлуатацію за Брежнєва 1600000000 кв. метрів житлової площі, завдяки чому безкоштовним житлом було забезпечено 162 млн чол. При цьому квартплата в середньому не перевищувала 3% сімейного доходу, правда при відсутності конкурентного ринку житла. Спостерігалися успіхи в інших областях, наприклад, в тракторобудуванні: Радянський Союз експортував трактори в сорок країн світу, головним чином соціалістичні і розвиваються [17]. Предметом гордості радянського керівництва був постійне зростання забезпеченості сільського господарства тракторами і комбайнами [18], однак врожайність зернових була значно нижче, ніж у промислово розвинених капіталістичних країнах (у 1970 р. 15,6 ц / га в СРСР проти 31,2 ц / га в США, 50,3 ц / га в Японії і Австралійський Союз 11,6 ц / га [19]), причому підвищення врожайності домогтися не вдалося - в ​​1985 році вона склала 15 ц / га. Однак було велике розходження по районах - так, в Молдавії врожайність була 29,3 ц / га, в Росії - 15,6 ц / га, в прибалтійських республіках - 21,3 - 24,5 ц / га (всі дані 1970 р.).

У той же час в 1980 році виробництво і споживання електроенергії в Радянському Союзі зросла в 26,8 рази в порівнянні з 1940 роком, тоді як у США за той же період вироблення на електричних станціях збільшилася в 13,67 рази [20]. (Що пов'язано зі значно більшою енергоємністю виробництва в СРСР на одиницю продукції).

У цілому для оцінки ефективності сільськогосподарського виробництва необхідно, зрозуміло, враховувати кліматичні умови. Проте в РРФСР валовий збір зерна (у вазі після доробки) був у півтора-два рази вище, ніж після перебудови [ коли? ], Схожі пропорції проглядаються і в поголів'я основних видів худоби [21] [22].

2.2. Ситуація в економіці

З іншого боку, мали місце і негативні явища. Насамперед, це неухильне зниження темпів зростання, стагнація в економіці:

Однак в останні 12-15 років у розвитку народного господарства СРСР стала виявлятися тенденція до помітного зниження темпів зростання національного доходу. Якщо у восьмій п'ятирічці середньорічний приріст його складав 7,5% і в дев'ятій - 5,8%, то в десятій він знизився до 3,8%, а в перші роки одинадцятий склав близько 2,5% (при зростанні населення країни в середньому на 0,8% на рік). Це не забезпечує ні необхідних темпів зростання життєвого рівня народу, ні інтенсивного технічного переозброєння виробництва [23].

Дуже характерно, що в 1970-і роки з радянської пропаганди повністю зник гасло " наздогнати і перегнати " [джерело не вказано 343 дні] (слід, однак, відзначити, що обсяги виробництва СРСР по відношенню до США в ці роки все одно росли, див. попередній розділ).

Значним був і відставання від Заходу у розвитку наукомістких галузей [джерело не вказано 343 дні]. Наприклад, положення в обчислювальній техніці характеризувалося як "катастрофічне":

Положення в радянської обчислювальної техніки представляється катастрофічним. Наші ЕОМ випускаються на застарілій елементній базі, вони ненадійні, дорогі і складні в експлуатації, у них мала оперативна і зовнішня пам'ять, надійність і якість периферійних пристроїв - непорівнянні з масовими західними. За всіма показниками ми відстаємо на 5-15 років.... Розрив, що відокремлює нас від світового рівня, зростає все швидше... Ми близькі до того, що тепер не тільки не зможемо копіювати західні прототипи, а й взагалі опинимося не в змозі навіть слідкувати за світовим рівнем розвитку. [24]

Хронічною проблемою залишалося недостатнє забезпечення населення продуктами харчування, незважаючи на великі капіталовкладення в сільське господарство [джерело не вказано 343 дні] (див. Продовольча програма), примусову відправку городян на сільгоспроботи і значний імпорт продовольства.

Але раз ви заговорили про ковбасу, то я б сказала, що в якомусь "метафізичному" сенсі цей нехитрий продукт дуже точно вибраний. Не хліб, не оселедець, а саме ковбаса. Тому що вона задовольняє одну з найбільш масових потреб, і можливість її купувати - дійсно якийсь реальний поріг добробуту.... В 80-ті роки одним із доказів того, що "так жити не можна", був саме дефіцит недорогої і якісної ковбаси. Якщо для широкої маси людей проблемою стає ковбаса, то ясно, що це глухий кут [25].

На відміну від періоду правління Хрущова, в роки застою заохочувалося розвиток особистих підсобних господарств колгоспників і робітників радгоспів, навіть з'явилося гасло "Господарство особисте - користь спільна"; також широко лунали землі під садівничі товариства городян.

На думку економіста, академіка Олега Богомолова "саме стагнація радянської економіки дала перший імпульс перебудови ".

64.Суспільно-політичне становище в Україні в "епоху застою".Дисидентський рух.

З приходом Брежнєва до влади органи держбезпеки посилили боротьбу з інакомисленням - першим знаком цього був процес Синявського - Даніеля, (1965).

Рішучий поворот в сторону згортання залишків "відлиги" стався в 1968, після введення військ до Чехословаччини [27]. Як знак остаточної ліквідації "відлиги" була сприйнята відставка А. Т. Твардовського з посади редактора журналу " Новий світ "на початку 1970 р.

У таких умовах серед інтелігенції, розбудженої "відлигою", виникло і оформилося дисидентський рух, жорстко придушувалися органами держбезпеки аж до початку 1987 року, коли одноразово були помилувані більше ста дисидентів і гоніння на них практично разом зійшли нанівець. За даними Д. А. Волкогонова, Брежнєв особисто схвалював репресивні заходи, спрямовані проти активістів правозахисного руху в СРСР [28]. Втім, масштаби дисидентського руху, як і політичних репресій, не були великими [29].

Частиною системи ідеологічного згортання відлиги був процес "ресталінізації" - прихованою реабілітації Сталіна [30]. Сигнал був поданий на урочистому засіданні в Кремлі 8 травня 1965 р., коли Брежнєв вперше після багаторічних умовчань під оплески залу згадав ім'я Сталіна [31]. В кінці 1969 р., до 90-річного ювілею Сталіна, Суслов організував ряд заходів щодо його реабілітації і був близький до мети. Проте різкі протести інтелігенції, включаючи її наближену до влади еліту, змусили Брежнєва згорнути кампанію [32] [33] [34]. У позитивному ключі Сталін згадувався навіть Горбачовим у промові на честь 40-річчя Перемоги 8 травня 1985 року. Проте в основному аж до початку 1987 року про Сталіна і його епохи воліли просто мовчати.

Демонстрація відмовників в 1973 біля будівлі МЗС

З початку 1970-х років з СРСР йде єврейська еміграція. Емігрували багато відомих письменників, актори, музиканти, спортсмени, вчені.

В 1975 відбувається повстання на "Сторожовий" - збройне прояв непокори з боку групи радянських військових моряків на великому протичовновому кораблі (БПК) ВМФ СРСР " Сторожовий ". Ватажком повстання став замполіт корабля, капітан 3-го рангу Валерій Саблін.

Після 1975 за роками правління Брежнєва міцно утвердилось визначення: "Епоха застою".

Термін "дисиденти" був занесений із Заходу і вживався для позначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали погляди, що не збігалися з офіційною політикою. Дисидентський рух в Україні зародився у сер. 1950-х років як протест проти бездержавності, панування партійно-державної бюрократії, утисків національно-культурного життя, посилення русифікації.

Загалом в українському дисидентському русі, на думку його дослідника Ю. Зайцева, можна виокремити чотири основні напрями: самостійницький, національно-культурницький, правозахисник, релігійний. Найрадикальнішим, а тому й найбільш переслідуваним, був самостійницький напрям. Його прихильники виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами. Яскравими представниками цього напряму були правник Л. Лук'яненко, історик В. Мороз, журналіст В. Чорновіл, вчителька О. Мешко, мистецтвознавець В. Горинь, психолог М. Горинь, поет В. Стус та ін.

Національно-культурницький Напрям, представлений насамперед такими шістдесятийками, як літературні критики І. Дзюба та І. Світлим ний, літературознавець М. Коцюбинська, мовознавець 3. Франко та ін., базувався на необхідності духовного і культурного відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам'яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо.

На захист невід'ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, примат особи перед державою виступали представники право захисного напряму. Серед них виділялися генерал П. Григоренко, інженер М. Маринович, математик Л. Плющ, психіатр С. Глузман та ін.

Окремий різновид дисидентського руху становив релігійний напрям, що обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих тощо. Серед чільних діячів цієї течії були священики В. Романюк, Й. Терля, пастор Г. Вінс та ін.

Однією з найпоширеніших форм спротиву комуністичному тоталітаризмові став т.зв. самвидав. Однією з перших "самвидавних" публікацій, яка фактично започаткувала український дисидентський рух, був "Відкритий лист до ООН", що його передали 1955 р. українські політичні в'язні мордовських таборів. З часом кількість такого роду видань зростає. Шляхом самвидаву розповсюджувалися такі знамениті твори, як "Інтернаціоналізм чи русифікація?" І. Дзюби, "Лихо з розуму" та "Правосуддя чи рецидиви терору?" В. Чорновола, "Репортаж із заповідника ім. Бери" та "Серед снігів" В. Мо-роза, патріотичні поезії Л. Костенко та В. Симоненка тощо. Велика частина самвидаву різними шляхами потрапляла на Захід, де ставала поштовхом до організації міжнародних кампаній на підтримку вимог українських дисидентів.

Важливою формою боротьби проти посилення репресій були демонстрації протесту. Дисиденти надсилали петиції та листи протесту проти репресій у вищі партійні та державні інстанції, створювали громадські комітети на захист заарештованих тощо. У вересні 1965 р. під час прем'єри фільму С. Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві В. Стус, І. Дзюба та В. Чорновіл закликали присутніх на знак протесту проти масових арештів української інтелігенції підвестися з місць. Це був перший громадський протест проти політичних арештів у СРСР після смерті Сталіна.

Іноді акції протесту набували крайніх форм. Так, у 1968 та 1969 рр. у Києві вчинили акти самоспалення колишні вояки УПА В. Макух з Дніпропетровська та М. Бориславський з Бердянська. 21 січня 1978 р., напередодні річниці проголошення незалежності УНР та Акта з луки українських земель, на могилі Т. Шевченка у Каневі здійснив акт самоспалення інженер О. Гірник з Калуша. У розкиданих на Чернечій Горі листівках він писав, що в такий спосіб протестує проти політики ліквідації української нації шляхом нищення української мови та українського національного духу.

Нерідко українські дисиденти вдавалися до зречення радянського громадянства, подавали заяви на виїзд за кордон. Проте лише окремі з них прорвалися через "залізну завісу". Більшість за такі дії опинялася в таборах і в'язницях.

Своєрідними протестними акціями ставали відзначення урочий, присвячених життю та творчості Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, де читали вірші, співали пісень, обговорювали наболілі проблеми. Практикувалися також вивішування синьо-жовтих прапорів на честь важливих подій української історії.

У сер. 1970-х років дисидентський рух дістав нового імпульсу. Він був пов'язаний з підписанням Радянським Союзом Гельсінської угоди 1975 р., яка передбачала, крім іншого, зобов'язання країн-підписантів щодо дотримання основних прав людини. Це дало дисидентам підстави взяти на себе функції громадського контролю за тим, як радянське керівництво виконуватиме взяті на себе обов'язки.. 9 листопада 1976 р. в Україні постала Українська гельсінська група (УГГ). Серед її засновників були: письменник О. Бердник, генерал П. Григоренко, правники І. Кандиба і Л. Лук'яненко, громадська діячка О. Мешко, історик М. Матусевич, інженер М. Маринович, мікробіолог Н. Строката-Караванська, учитель О. Тихий. Очолив українських борців за права людини відомий письменник і філософ М. Руденко.

У боротьбі проти дисидентського руху комуністична влада використовувала весь попередній арсенал моральних і фізичних розправ. Передусім, звичайно, вона вдавалася до таких випробуваних методів, як тюремне ув'язнення, відправлення до концтаборів, на заслання тощо. На поч. 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв'язнів становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українців нараховувалося від 25 до 75 %. На собі відчули тюремне ув'язнення Л. Лук'яненко, В. Чорновіл, М. Горбаль, М. Плахотнюк, В. Січко, В. Овсієнко та ін. На жаль, були й такі, що повернулися з неволі у рідні краї лишень у домовинах, — В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин, В. Марченко.

Ще грізнішим від тюрем видом покарань були т.зв. психушки — спеціальні псих лікарні, будинки для божевільних із жорстоким режимом, що не поступа вся тюремному. Там режим ізолював най не безпечніших для себе вільнодумців, особливо тих, кому не вдавалося приписати ні антирадянщини, ні аморальїцини. Щоб деморалізувати дисидента, його влаштовували у середовище вбивць та ґвалтівників, які у "психушках" рятувалися від заслуженого покарання, параноїків, нерідко під наглядом "санітара" з карних злочинців. Застосовувалися препарати для пригнічення волі, психіки, інтелекту, пам'яті, емоцій. Серед жертв такого мордування були П. Гри-горенко, А. Луииніс, Л. Плющ, В. Рубан та ін.

Активно використовували й адміністративні переслідування, зокрема звільнення з роботи, виключення з партії, комсомолу, творчих спілок, навчальних закладів, заборона публікацій тощо. Переслідування поширювалися також на батьків дисидентів, дітей, близьких родичів, друзів.

Не цуралася комуністична влада влаштовувати проти дисидентів провокації. їм підкидали антирадянську літературу, зброю, наркотики, інспірували зґвалтування, побиття і т. ін. Після кількаразового побиття у грудні 1963 р. помер 28-річний Геніальний т поет В. Симоненко. Наприкінці листопада 1970 р. після усних погроз за нез'ясованих обставин на Київщині по-звірячому було вбито 41-річну талановиту художницю А. Горську. У травні 1979 р. сталося загадкове вбивство під Львовом популярного 30-річного композитора В. Івасюка, автора широковідомої пісні "Червона рута".

Переслідуючи українську історію, культуру, мову, національну еліту, комуністичний режим прагнув остаточно перетворити Україну на денаціоналізовану російську провінцію. Але на захист української самобутності піднялося хоч і нечисленне, та самовіддане нове покоління борців. Зорганізувавши український дисидентський рух, воно засвідчило, що з розгромом ОУН і УПА традиції руху опору в Україні не припинилися, що ідея Української самостійної соборної держави — невмируща.

Дата добавления: 2015-05-23