Порівняйте суспільно-політичне становище зх.української спільноти у складі Польщі, Чехословаччині та Румунії у міжвоєнний період

а) Українські землі під владою Польщі
З 1919 р. під польською окупацією опинилася Східна Галичина та Західна Волинь. Офіційна польська політика в українському питанні пройшла у своєму розвитку кілька етапів.
І етап - «невизначеності» (1919-1923). З погляду міжнародного права і держав Антанти, влада Польщі над Західною Україною вважалася спірною. На Паризькій мирній конференції Польща зобов''язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 р.) гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні в початкових школах. Закон від 26 вересня 1922 р. надавав самоврядування галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. Всі ці закони, гарантії і права залишилися на папері, але вони стали вагомими аргументами під час вирішення долі західноукраїнських земель. 14 березня 1923 р. в Парижі зібралася рада послів великих держав - Англії, Франції, Італії та Японії, яка остаточно визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною.
II етап — «тиску» (1923-1926). При владі в Польщі перебували народові демократи (ендеки), які в українському питанні відстоювали «інкорпораційну» програму - окупувати західні землі України, Білорусії і Литви, домогтися визнання нових східних кордонів Польщі і створити однонаціонільну польську державу. Економічна політика в українських землях мала на меті гальмування розвитку «східних кресів» і перетворення їх в аграрно-сировинний додаток розвинутіших польських земель. Наростаюча тенденція економічного занепаду Західної України набуває рис катастрофічності: на чотири воєводства - Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське - припадало 25% території та 28% населення Польщі, але тільки 16,6% промислових підприємств і 9,8% робітників. Стримування промислового розвитку Західної України не змогло вилучити з аграрного сектора краю значної кількості працездатного населення для роботи на фабриках та заводах і пом''якшити проблеми від аграрного перенаселення і безземелля. Українське населення «східних кресів» називали «русинами», а всю територію - Східна Малопольщина.
III етап — «пошуку компромісу» (1926-1937). Ю.Пілсудський виношує плани відновлення Польщі «від моря до моря», в умовах стабілізації внутрішнього становища в країні. Відбувається зміна акцентів офіційної політики в українському питанні. Приходить гнучкіша політика поступок, пошуку компромісів. «Інкорпораційна» політика ендеків витісняється «федералістичною» програмою пілсудчиків, відомою в 20-30-х рр. ХХ ст. як доктрина польського прометеїзму. Суть нового курсу полягала в державній асиміляції національних меншин і відмові від національної асиміляції (денаціоналізації). При міністерстві внутрішніх справ 1926 р. створюється спеціальний відділ національностей; у березні 1934 р. при Президії Ради міністрів Польщі почали діяти Національний комітет і Бюро національної політики.
Позики «санаційного» уряду Українському банкові в Луцьку, банку «Народний кредит», Центральному союзу кооператорів та іншим фінансовим та господарським об''єднанням української буржуазії, здійснені протягом 1928-1930 pp., сприяли тому, що найчисленніша українська партія УНДО в жовтні 1935 р. бере курс на «нормалізацію» польсько-украінських відносин. У відповідь уряд іде на деякі поступки. Нові фінансові позики одержали українські економічні установи, зокрема, банк «Дністер», «Українська ощадниця» тощо.
Напередодні Другої світової війни під тиском зовнішніх обставин, побоюючись позиції Німеччини в українському питанні, польський уряд 1937 р. повертається до ендецької доктрини однонаціональної польської держави.
Польська політична система ґрунтувалася на конституційних засадах. Це давало можливість національним меншинам, незважаючи на дискримінацію, обстоювати власні інтереси через офіційні канали в інститутах державної влади. В 1925 р. українці мали 12 політичних партій, що представляли широкий політичний спектр: Українське народно-демократичне об''єднання (УНДО) - конституційна демократія та незалежність України; Українська соціал-радикальна партія (УСРП) - обмеження приватної власності, незалежність України; Комуністична партія Західної України (КПЗУ) - проти соціальних та національних утисків, за об''єднання Західної України з Радянською Україною. Ці партії були найчисленнішими і найвпливовішими. На протилежному полюсі перебували політичні об''єднання типу Української католицької партії, які схилялися до співпраці з польським урядом. В економіці протидія лінії на гальмування розвитку українських земель здійснювалася через кооперативний рух.
Реагуючи на полонізацію освіти, українська інтелігенція заснувала у Львові таємний Український університет (1921-1925). Центром національної культури в західноукраїнських землях було в 20-30-х рр. ХХ ст. Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) у Львові. Важливим чинником суспільного життя в західноукраїнських землях була греко-католицька церква, яка 1939 p. у Галичині і Закарпатті налічувала 4,37 млн. віруючих, 3040 парафій з 4440 церквами. Проте не було єдності і в церковних справах. Визначилося протистояння митрополита А.Шептицького, який намагався підтримувати національні прагнення свого народу, та єпископа Г. Хомишина і Василіанського ордену, що виступали за злиття греко-католицької церкви з католицькою.
Міцнів робітничий рух, з весни 1930 р. посилилися виступи селян. За даними польської офіційної статистики, на території Волинського, Львівського, Тернопільського і Станіславського воєводств відбулося понад 3 тисячі антидержавних політичних виступів. Відповіддю польського уряду була кампанія пацифікації («умиротворення»).
Отже, незважаючи на постійні коливання офіційного курсу польського уряду в українському питанні, на всіх етапах асиміляція українців фактично не змінювалася. Під тиском внутрішніх і зовнішніх обставин змінювалася лише тактична лінія. Відповіддю стала активна протидія. Найвпливовішими були легальні партії, українське представництво в польському сеймі - легітимні центри захисту інтересів народу; кооперативний рух - знаряддя самоврядування та економічного самозахисту; таємний Український університет та НТШ - осередки збереження і розвитку української культури; греко-католицька церква - духовний посередник між владою і українським народом; робітничий та селянський рух, що були виявами невдоволення широких народних мас та демонстрацією можливостей протидії.

б) Українські землі під владою Румунії
За офіційною статистикою, 1920 р. на території Румунії проживало майже 790 тис. українців (або 4,7% усього населення) у Північній Буковині, Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії.
Колоніальна експлуатація українських земель вела до деградації господарства. На Буковині за 1922-1929 pp. було закрито 85 підприємств і майстерень. Окупанти демонтували і вивезли в Румунію обладнання Аккерманських трамвайних майстерень та прядильної фабрики, Ізмаїльського та Ренійського портів. В перші роки окупації майже третину працездатного населення становили безробітні. Погіршила ситуацію економічна криза, яка охопила Румунію 1928 р.
Складною була і ситуація в сільському господарстві. Після аграрної реформи розміри селянських володінь в українських повітах Бессарабії зменшились майже втричі. На початку «реформи» орендна плата за гектар становила 1160 лей і незабаром зросла до 2 тис. лей. Це спричинило хвилю розорень.
Ці ж процеси були характерними і для Північної Буковини. У квітні 1932 p. міністр сільського господарства Міхалакі визнав, що «сільське населення Буковини перебуває під загрозою голодної смерті». 22 роки під владою Румунії поділяють на три періоди: 1918-1928 pp. і 1937-1940 pp. - періоди реакції, 1928-1937 pp. - період відносної лібералізації. У перший період реакції у провінції запроваджено воєнний стан, українські землі активно роздавалися офіцерам румунської армії. На травень 1925 р. багато офіцерів королівської армії осіло в Аккерманському повіті. Будь-який виступ проти властей жорстоко придушувався, як і Татарбунарське повстання 1924 p. Відбувалася активна румунізація краю: закривалися всі українські школи, переслідувалася українська церква, до 1927 р. Буковина втратила автономію.
Період 1928-1937 pp. позначений відносною лібералізацією. Період 1929-1933 pp. - криза, нестабільність влади (змінилось 10 кабінетів міністрів), що призвело до послаблення колоніального ярма на українських землях.
В лютому 1933 р. на окупованих землях було введено надзвичайний стан. З середини 30-х рр. ХХ ст. у Румунії набирають сили фашистські партії та організації. Встановлення в лютому 1938 р. особистої диктатури Кароля II - злам у бік реакції, який відбувся у внутрішній політиці 1933 р.
Наростав політичний рух і в українських землях, підвладних Румунії. Найактивнішим він був на території Буковини: Комуністична партія Буковини, боролася за возз''єднання з Радянською Україною. Українська національна партія, виступала за «органічну» роботу і компроміс з існуючим режимом. «Революційний», або націоналістичний табір сформувався в середині 30-х рр. ХХ ст. Він охоплював молодь і студентство мав підтримку селянства.
Отже, характерними рисами політики Румунії в українському питанні були форсована, жорстка асиміляція, колоніальна експлуатація, гальмування економічного розвитку, блокування політичної активності української спільноти.

в) Українські землі під владою Чехословаччини (Закарпаття)
Після розвалу Австро-Угорської імперії постало питання про долю Закарпаття. 23 жовтня 1918 р. карпатські русини, за порадою президента США В.Вільсона, приєдналися до емігрантської організації «Середньоєвропейська демократична унія», що представляла емігрантів з колишньої Австро-Угорщини. За русинами було визнано право на самовизначення. Голова унії Т. Масарик обіцяв їм автономію та вигідні кордони. Саме за таких умов 12 листопада 1918 р. на засіданні Ради в Скрентоні (США, штат Пенсільванія) і було вирішено приєднати русинські землі до Чехословацької республіки. Це рішення було невдовзі закріплено Тріанонським мирним договором (червень 1920 р.) і до Чехословаччини приєднувалося Закарпаття під назвою «Підкарпатська Русь». Вона мала одержати найширшу автономію.
Чеська буржуазія підкорила економіку Закарпаття, перетворивши його у аграрно-сировинний придаток економічно розвинутих чеських земель. Територія «Підкарпатської Русі» становила 5% усієї території Чехословацької республіки, на якій проживало 9% населення і було лише 0,07% виробничих потужностей, що у 136 разів менше, ніж у Чехії та Моравії. Край був зразком відставання і застою: промисловість в економіці - 2%, за показниками економічного розвитку Закарпаття перебувало на рівні XVIII ст.
Про кризовий стан сільського господарства свідчить те, що майже 90% селянських господарств краю потрапило в боргову кабалу до банків та лихварів, через високу орендну плату, численні штрафи та податки, розміри яких за 1919-1929 рр. збільшилися в 13 разів. Такий державний курс викликав опір з боку народних мас.
Позиція властей Чехословаччини на українських землях у суспільно-політичній та культурній сферах була поміркованішою і виваженішою, ніж у Польщі та Румунії. В 30-х рр. ХХ ст. у Закарпатті існували майже 30 політичних партій, що репрезентували погляди на суспільний розвиток. Зростала кількість початкових шкіл (з 1924 до 1938 р. їх збільшилося з 525 до 851, а гімназій - з 3 до 11). Велике значення мав дозвіл користуватися мовою на власний вибір. Вільно діяли українські громадські організації: «Просвіта», «Асоціація українських учителів», «Пласт» тощо.
Чехізація йшла й у Закарпатті. За 20 років чеські власті відкрили 213 самостійних чеських шкіл та 191 чеський філіал при українських та угорських школах.
Отже, характерні риси польської моделі панування в українських землях (насильницька асиміляція, штучне стримування економічного (особливо промислового) розвитку, репресивні акції, національний гніт тощо) були в пом''якшеному вигляді притаманні внутрішній політиці Чехословаччини в українському питанні, й у більш жорсткій формі виявлялися в українській політиці Румунії.

Дата добавления: 2015-05-23