Гельсінські угоди

Нац.-визвол. рух (національно орієнтоване дисидентство), рухи нац. меншин (кримськотатар. та єврейс. нац. рухи за повернення на істор. Батьківщину), рух за свободу совісті (реліг. дисидентство), рух за соціально-екон. права.

Релігійне дисидентство. Його метою була боротьба за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні релігійне дисидентство вело боротьбу за відновлення український греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантський сект. Найяскравішими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

4)Правозахисна, або демократична течія, представлена в нашій республіці Українською Гельсінською групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР в 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. у м. Києві. Її очолив письменник-фронтовик М. Руденко. До складу входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба та ін., всього 37 осіб.

5) Марксизм, на думку І. Франка, це "безглузда і антигуманна доктрина". Подібні висловлювання, підперті конкретним аналізом тогочасної дійсності, переконливо свідчать, що І. Франко з прихильника перетворився на критика матеріалістичних економічних теорій. Відоме твердження І. Франка у студії "Що таке поступ?" (1903 р.) про те, що на випадок створення держави на марксистських засадах люди би потрапили в лабети деспотів, яких досі не знала цивілізація. Це була засторога І. Франка перед можливими жертвами від реалізації марксистських доктрин. На жаль, цього належно не оцінили ні в Україні, ні у світі.

Лук'яненко Левко Григорович -1944 призвали до війська. Служив в Австрії, на Кавказі в м. Орджонікідзе, Нахічевань. У 1951–1953 вступив у комсомол, у партію. 1953 вступив на юридичний факультет Московського університету. 1954 одружився. Вів активне громадське життя. До 1956 зрозумів, що обраний ним шлях помилковий, призупинив свою громадську діяльність і вирішив з 1957 орієнтуватися на підпільну боротьбу.

У вересні 1958 за розподілом був спрямований штатним пропагандистом райкому партії в Радехівський район Львівської області, де й поселився з дружиною. Робота була пов'язана з постійними поїздками по селах району. Він бачив, як людей заганяли в колгоспи, знищували цілі хутори. Разом зі Степаном Віруном і Василем Луцьківим вирішили створити підпільную партію Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС).

У середині 1959 переїхав до Глинянського району і, щоб мати більше вільного часу, з райкому перевівся в адвокатуру. Тут він знайшов однодумців І. Кандибу та А.Любовича. 7 листопада 1960 у Львові відбулася перша, організаційна зустріч, на якій обговорили програму. Оскільки програма була дуже жорстка і гостра, вирішили її знищити, а до наступної зустрічі, яка мала відбутися 22 січня 1961, доручили Лук'яненку скласти нову, м'якшу. Але 21 січня 1961 були заарештовані І. Кандиба, С.Вірун, В.Луцьків, А.Любович і Лук'яненко, пізніше І.Кіпиш та І.Боровницький.

Левон Акопович Тер-Петросян 1963–1968 навчався на відділенні сходознавства філологічного факультету Єреванського державного університету.

У 1968–1971 навчався на аспірантурі Ленінградського інституту сходознавства. У 1972 р. захистив кандидатську, а у 1987 р. — докторську.

У 1972–1978 працював в Інституті літератури Вірменії ім. М. Абегяна в якості наукового співробітника.

З 1978 до 1985 займав посаду наукового секретаря Інституту стародавніх рукописів (Матенадаран) ім. Месропа Маштоца. З 1985 р. працював у тому ж інституті в якості старшого наукового співробітника. Автор більш ніж 70 наукових робіт. Член Союзу письменників Вірменії, французького Азійського товариства, академії мхітаристів Венеції, а також він є почесним доктором університету Ла Верна.

З лютого 1988 керував комітетом «Карабах» Матенадарана, а з травня 1988 включений до складу комітету карабаського руху Вірменії. З грудня 1988 по квітень 1989 разом з іншими членами комітету «Карабах» був заарештований.

Листопад 1989 — обраний членом правління Вірменського загальнонаціонального руху, а в подальшому — його головою. 27 серпня1989 — був обраний депутатом Верховної Ради Вірменської РСР. 20 травня 1990 — знову обраний депутатом.

У 1990–1991 — голова Верховної Ради Вірменської РСР.

Дзюба Іван Михайлович (Герой України) - народився в селянській сім'ї. 1932 — родина, рятуючись від Голодомору, переїхала з села в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, але ненадовго. Потім вже на постійно — в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ), де Іван Дзюба закінчив середню школу № 1. Закінчив Донецький педагогічний інститут, аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Друкуватися почав з 1959 р.

В 1962 році звільнений з посади завідувача відділу критики журналу «Вітчизна» — «за ідеологічні помилки». А згодом і з роботи у видавництві «Молодь». Ще одним рядком до присуду гонінь став несанкціонований вечір у Першотравневому парку Києва, проведений 31 липня 1963 і присвячений 150-річчю з дня смерті Лесі Українки, в якому взяли участь І.Дзюба, Т.Цимбал, М.Коцюбинська, І.Драч, С.Тельнюк, М.Вінграновський, Ю.Назаренко, І.Жиленко. У вересні 1965 року на прем'єрі фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» (Київ) разом з Василем Стусом та В'ячеславом Чорноволом вийшов на сцену з першим у СРСР публічним протестом проти політики влади, оприлюднивши інформацію про таємні арешти української творчої інтелігенції. У 1970-х роках був підданий гонінням за погляди, висловлені в окремих публікаціях.

Михаил Юлианович Брайчевский - родился в 1924 году в Киеве в семье Юлиана Карловича Брайчевского — выходца из западно-украинской шляхты греко-католического вероисповедания и русской дворянки Веры Архиповны Брайчевской, в девичестве Виноградовой. В 1948 г. закончил Киевский университет. В 1955 г. защитил кандидатскую диссертацию на тему «Римская монета на территории Украины». В 1989 г. защитил докторскую диссертацию на тему «Восточные славяне 1 тыс. н. э.» Заслуженный деятель науки и техники, почётный профессор Киево-Могилянской академии.

Брайчевский был сторонником ряда спорных концепций, таких, как «Аскольдова летопись» и «славянские руны». Брайчевский считал, что первое массовое крещение Киева и создание там митрополии произошло при Аскольде и патриархе Фотии в 860-х годах.[1] Брайчевский разделял точку зрения Бориса Рыбакова на то, что история принятия христианства Аскольдом и его сторонниками в Киеве была искажена по инициативе Мстислава Владимировича. Брайчевский также полагал, что погибель Аскольда была связана с тем, что в Киеве по-прежнему оставались сторонники язычества.

Петро Григорович Григоренко - народився в селі Борисівці (тепер Запорізька область). Навчався в Харківському технологічному інституті, Московській військово-технічній академії (1931-1934), Академії Генерального штабу(1937-1939). Служив у Червоній армії на Далекому Сході, в 1942-1945 рр. командував дивізією. Учасник боїв на річці Халхин-Гол (1939), брав участь у радянсько-німецькій війні у 1941–1945 роках. У 1945-1961 рр. — викладач Військової академії імені Фрунзе (Москва). Генерал-майор.

У 1938 році домігся прийому у генерального прокурора А. Я. Вишинського, на якому розповів про зловживання представників органів НКВС в Запоріжжі — інформацію йому надав брат Іван, який був заарештований за політичними звинуваченнями, але потім звільнений. Після цієї розмови низка організаторів репресій в Запоріжжі були самі заарештовані.

Медведев, Рой Александровичз - акончил экстерном среднюю школу в 1943 году. В 1943 году Роя Медведева призывают к нестроевой службе в армии. Он служит в Закавказском военном округе (1943—1946), в вспомогательных частях тылового обеспечения, занимавшихся ремонтом военной техники, охраной железнодорожных и воздушных сообщений. После войны окончил с отличием философский факультет Ленинградского государственного университета (1946—1951), являлся секретарем комитета комсомола философского факультета. Кандидат педагогических наук, диссертация «Производительный труд учащихся старших классов в промышленности и проблема производственной специализации» (МГПИ им. Ленина, 1958)[2].

Работал учителем средней школы в Свердловской области (1951—1954), директором семилетней школы в Ленинградской области (1954—1957), затем редактором, заместителем главного редактора Учпедгиза (1958—1961). Старший научный сотрудник, заведующий сектором НИИ производственного обучения Академии педагогических наук СССР (1961—1970). С 1970 года — свободный учёный.

Звиад Константи́нович Гамсахурдия - (также иногда спользуется вариант написания Гамсаху́рдиа, груз. Звиад Константи́нес дзе Гамсаху́рдиа; 31 марта 1939 — 31 декабря 1993) — грузинский общественный, политический и государственный деятель; писатель, учёный, диссидент, доктор филологических наук; Председатель Верховного Совета Грузинской ССР (1990—1991) и первый Президент Грузии (1991—1992). Являлся одним из лидеров грузинского национального движения. Авторитарный стиль правления и националистическая политика стали одной из причин разжигания Грузино-южноосетинского конфликта и возникновения внутриполитической нестабильности в стране. Свергнутый в результате переворота, Гамсахурдия возглавил в Западной Грузии Правительство в изгнании, где разразилась Гражданская война между центральной властью и его сторонниками. Разгромленный и скрывающийся от правительственных войск, он погиб при невыясненных обстоятельствах.

Сахаров Андрíй Дмитрович - (21 травня 1921, Москва — 14 грудня 1989, Москва) — радянський фізик, лауреат Нобелівської премії миру (1975 р.), діючий член АН СРСР (з 1953), співтворець водневої бомби, активний борець за права людини.

У 1948 він приєднався до групи Ігоря Тамма, що розробляла водневу бомбу, пізніше активно виступав за заборону ядерної зброї і ядерних випробувань, заснував Радянський комітет з прав людини, у 1975 був нагороджений Нобелівською премією миру («За безстрашну підтримку фундаментальних принципів миру між людьми і мужню боротьбу із зловживанням владою і будь-якими формами придушення людської гідності»).

Напередодні 23-го з'їзду КПРС (1966) Сахаров разом з іншими ученими, в листі до Л. Брежнєва, перестерігав перед відродженням сталінізму в СРСР. 1968 р. опублікував у «Самвидаві» меморандум «Про прогрес, мирне співробітництво та інтелектуальну свободу», в якому вимагав лібералізації СРСР і критикував українофобію у часи правління Сталіна (меморандум був поширений у світі багатьма мовами).

Володимир Костянтинович Буковський - (рос. Влади́мир Константи́нович Буко́вский; 30 грудня 1942, Белебей, Башкирська АРСР, Росія) — російський політичний і громадський діяч, учений-нейрофізіолог, політолог, письменник, публіцист. Колишній радянський політичний в'язень та один із засновників дисидентського руху в СРСР.

Після 12 років політичного ув'язнення в СРСР в 1976 році був обміняний на генерального секретаря компартії Чілі Луїса Корвалана. В 1991 році був запрошений урядом Бориса Єльцина для підготовки судового процесу проти КПРС. Буковський засканував велику кількість секретних документів КПРС та КДБ, які стали основою вільно доступного в мережі «Архіву Буковського».

Мустафа Джемілєв народився 13 листопада 1943, с. Ай-Серез, Крим) — політичний та громадський діяч СРСР і України кримськотатарського походження, один із провідників кримськотатарського національного руху, правозахисник, учасник дисидентського руху, політв'язень, Народний депутат України від фракції партії Блок Петра Порошенка, з 20 серпня 2014 року Уповноважений Президента України у справах кримськотатарського народу.

За свої політичні погляди Джемілєв був виключений з ВНЗ та сім разів був судимий. Всього він провів п'ятнадцять років у місцях позбавлення волі: був ув'язненим у 1966–1967, 1969–1972, 1974–1975, 1975–1976, 1983–1986 роках та у 1979–1982 роках був у засланні в Якутії. Всесвітньовідомий правозахисник, один з засновників та член Ініціативної групи із захисту прав людини в СРСР. Після проголошення незалежності України Джемілєв став активним діячем політичного життя країни.

Леонід Степа́нович Танюк або по-простому: Лесь Танюк (* 8 липня 1938, Жукин, тоді: Димерський район, Київська область) — режисер театру і кіно, професор Київського державного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, заслужений діяч мистецтв України (1995), Народний артист України (2008). Колишній народний депутат України; голова Національної спілки театральних діячів України (з 1992); голова Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса (з 1992); заступник голови НРУ (з 03.1999), член Політради НРУ (з 03.1999), член Центрального проводу НРУ (з 03.1992); член Національної комісії України у справах ЮНЕСКО (з 11.1995); голова Всеукраїнського комітету з підготовки суду над КПРС-КПУ за злочини тоталітаризму «Нюрнберґ-2» (з 1996).

Закінчив школу в Луцьку, працював ливарником-формувальником на заводі, закінчив культ-освітній технікум, працював актором у Волинському облдрамтеатрі. 1958-63 — студент Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого, режисерський факультет. 1959-63 — президент Клубу творчої молоді (м. Київ), навколо якого гуртувалися І. Світличний, А. Горська, В. Стус, В. Чорновіл та ін. Ставив спектаклі у Львівському українському драматичному театрі, Одеському театрі ім. Революції, Харківському театрі ім. Шевченка. Через переслідування з боку місцевої влади виїхав до Москви. 1965-1986 — ставив спектаклі у ЦДТ, МХАТі, театрах ім. Станіславського, ім. Пушкіна, ім. Московської ради. Вів правозахисну діяльність. 06.1986-04.1988 — головний режисер Київського молодіжного театру. Звільнений без права на режисуру. Потім — на творчій роботі, на керівних посадах у Спілці театральних діячів. 06.1990-05.94 — голова Комісії ВР України з питань культури та духовного відродження.

Документ, підписаний главами 35 держав у столиці Фінляндії Гельсінкі 30 липня - 1 серпня 1975.

Міждержавні домовленості, згруповані в кілька розділів:

ü В міжнародно-правовій сфері: закріплення політичних і територіальних підсумків Другої світової війни, виклад принципів взаємовідносин між державами-учасниками, в тому числі принципу непорушності кордонів; територіальна цілісність держав; невтручання у внутрішні справи іноземних держав;

ü У військово-політичній сфері: узгодження заходів зміцнення довіри у військовій області (попередні повідомлення про військові навчання і великі пересування військ, присутність спостерігачів на військових навчаннях); мирне врегулювання суперечок;

ü В економічній сфері: узгодження основних сфер співробітництва в галузі економіки, науки і техніки та захисту навколишнього середовища;

ü В гуманітарній сфері: узгодження зобов'язань з питань прав людини і основних свобод, в тому числі свободи пересування, контактів, інформації, культури та освіти, право на працю, право на освіту і медичне обслуговування.

Дата добавления: 2015-05-23