Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Селянсько-козацьке повстання під приводом Криштофа Косинського




№20

№19

№18

№16-17

1. Слово “козак” походить з тюркських мов і означає вільна, озброєна людина. У 1489 р. вперше згадується в письмових джерелах про українських козаків у “Польській хроніці” Бєльських, в якій говориться про похід Яна Ольбрахта, сина польського короля Казимира IV, проти татар у Східне Поділля, провідниками в якому були козаки. У 1492 р. у листі великого литовського князя Олександра до кримського хана Манглі - Гирея говориться про козаків, які під Тягинею (сучасні Бендери у Молдові) розбили турецький корабель. Тобто у 80 - 90ті роки XV ст. українське козацтво вже існувало.

Виникнення українського козацтва - це історично-об’єктивний процес. Спричинили до цього:

─ наявність величезного масиву вільних земель степової зони (Дикого Поля), з багатими природними ресурсами, що потребувало заселення і господарського освоєння;

─ погіршення становища українського народу, що обумовлювало втечі селян і міської бідноти на окраїни Польсько-Литовської держави в пошуках кращої долі. Також туди їхали авантюристи, злодії, шукачі пригод та ін;

─ умови існування, оскільки постійною була загроза нападів татар, обумовлювали потребу до появи у козацтва військової організації.

Початки козацтва простежуються у XV ст., коли на вільні прикордонні землі Польсько-Литовської держави приходили найбільш сміливі і відчайдушні люди, яких самі умови життя примушували до військової організації. Публіка була різноманітна - від селянина втікача до магната - шукача пригод. Представлені були різні національності, але більшість становили українці. Селилися козаки понад Дніпром, у верхів’ях Південного Бугу та їх численних притоках. Важливим регіоном формування українського козацтва стали міста Канів і Черкаси. У Росії козаків тривалий час називали черкасами. Козацький устрій був демократичним. Об’єднувалися козаки в громади, всі питання вирішували на радах, де обирали отаманів та іншу старшину. Займалися козаки хто чим міг, по різному здобували засоби для життя, а саме, мали власне господарство, займалися землеробством, скотарством, різними промислами, ремеслами, торгівлею, або тільки військовою справою, також наймалися, займалися здобичництвом та ін.

До середини XVI ст. козацтво не представляло собою окремої організованої

соціальної групи, але вже в першій половині цього ж століття почали з’являтися перші ватажки та організатори українського козацтва, нерідко ними виступали державні урядовці, старости. Вони організовували оборону південного прикордоння від татар, а козаки в цьому регіоні були реальною військовою силою. Серед цих урядовців і старост найбільш відомими були: Євстафій Дашкевич, Прецлав Лянцкоронський, Бернард Претвич та ін.

2. З середини XVI ст., з появою Запорозької Січі і формуванням козацтва як окремого стану феодального суспільства, організація козацтва перейшла на якісно новий рівень розвитку.

До утворення Запорозької Січі спричинив комплекс причин. Одним з видів діяльності козацтва було уходництво - сезонні походи в місця постійних промислів (уходів) в Дикому Полі з метою здобуття засобів до існування. Це об’єктивно сприяло господарському засвоєнню і вивченню більш глибших районів Дикого Поля. Козаки відбували з місць постійного перебування (Канів, Черкаси) навесні, об’єднувались у загони на чолі з отаманом і їхали в степи до осені, де й займались мисливством, рибальством, випасом худоби і коней, видобутком солі та ін. Вже з початку XVI ст. осередком уходів стало Запоріжжя, особливо полюбляли козаки район Дніпрових порогів, від р. Самари до о. Хортиця і район Великого Лугу, береги Дніпра нижче порогів. Самі козаки говорили: “Січ - мати, Великий Луг - батько”. З часом уходництво переросло в постійну колонізацію Дикого Поля. В місцях уходів з’являються укріплені зимівники, городки - “січі” (засіка, сікти). Поступово в козаків сформувалося усвідомлення потреби в об’єднанні своїх сил і створенні єдиного центру, щоб міцно взяти під контроль засвоєні землі. Так повинна була виникнути Запорозька Січ, але коли саме це сталося, точно невідомо.

За свідченням “Польської хроніки” Бєльських у 30 - 40-х рр. XVI ст. якась Січ існувала на о. Томаківка. Перша ж достовірно відома Січ існувала у 1553 - 1557 рр. на о. Мала Хортиця, засновником якої був Дмитро Вишневецький (Байда) із знатного магнатського роду, князь, був державним урядовцем, але покозачився. Всього відомо 8 запорозьких січей: Хортицька (1553 - 1557 рр.), Томаківська (1560 ті 1593 рр.), Базавлуцька (1593 - 1638 рр.), Микитинська (1638 - 1652 рр.), Чортомлицька (1652 - 1709 рр.), Кам’янська і Олешківська (1709 - 1734 рр.), Нова (Підпільненська) (1734 - 1775 рр.). П¢ять з цих січей знаходилися на території Дніпропетровської області.

Що собою представляв устрій Запорозької Січі? Січ була фортецею, всередині якої - майдан, площа для проведення ради, церква, стовп для покарань, а навколо - великі хати - курені, будинки для старшини, канцелярії, арсеналу, різні майстерні та ін. Всі козаки, що належали до Запорозької Січі, були приписані до куренів, очолюваними курінними отаманами. Традиційно на Січі було 38 куренів. В основу організації Запорозької Січі були покладені широкі демократичні засади. Всі посади на Січі були виборними на один рік, обирали на Різдво на козацькій військовій раді, якій належала вища влада на Січі. Вищу виконавчу владу на Січі мав кошовий отаман, разом з яким обирали військову старшину: суддю, писаря, осавула, які й становили уряд Січі, до них належали і курінні отамани. Вибирали також і іншу старшину, яка при військовій старшині виконувала допоміжні функції: довбиша, піддовбиша (бив у військові литаври, був при виконанні судових вироків, забезпечував сплату податків, стягнення мита з торгівлі); пушкаря, підпушкаря, гармаша (відповідали за артилерію, здійснювали нагляд за військовою в’язницею); товмача (перекладач, військова розвідка); кантаржія (охоронець мір та ваг, єдиних для торговців на всій Січі); шафарів (збирачі мита (перевізного) з купців за переправу через Дніпро); булавничого, бунчукового, хорунжого (прапороносець), пірначного; чаушів (посли); підосавулія, підписарія, канцеляристів та ін.

Була ще й похідна і паланкова старшина. Похідну становив полковник (сердюк), осавул, писар. Полк складався з 500 козаків, полки об’єднувалися у військову команду, 10 козаків мали 1 віз. Паланкова старшина була представлена полковником, осавулом, писарем та їх помічниками: хорунжим, підосавулом, підписарем.

Січ це була столиця. Під її контролем перебувала значна територія степу. Землі Війська Запорозького поділялися на адміністративно-територіальні одиниці - паланки. Спочатку їх було 5, потім стало 8. Щорічно місця промислів (уходи) поділялися між куренями. Чисельність козаків не була постійною, в різні часи коливалася від 3-5 до 15-20 тисяч. Основна маса козаків жила на “уходах” - хуторами, зимівниками, слободами. Серед козаків не було рівності, були заможні і голота. Вони всі разом збиралися на ради, вибирали старшину. Січ мала широко розвинену систему прикордонних форпостів (50 козаків) із системою попередження про наближення ворога за допомогою вогненно-димової сигналізації (фігури). Козацькі загони охороняли суходольні і водні шляхи, перевози через річки. Січ мала зовнішньополітичні зв’язки з Кримом, Росією, донськими козаками, Австрією, Молдовою, Польщею, Туреччиною, Венецією та ін. Січ мала й символи влади - клейноди: булаву, бунчук, печатку.

Тобто у Січі був свій уряд, адміністрація, свій адміністративний поділ території, кордони, прикордонна служба, податкова система, армія, військовий флот, закони, звичаєве козацьке право, зовнішньополітичні зв’язки, тобто важливі елементи, ознаки державності. Сама ж Запорозька Січ, як утворення військово-політичного характеру, виконувала і функції державного утворення. По суті, Запорозька Січ була зародком нової української державності.

3. Велике значення в організаційному оформленні козацтва мало і утворення реєстру, і саме оформлення козацтва як окремого стану феодального суспільства. Ідея утворення реєстру з’явилась ще на початку XVI ст. У 20

- 30-х рр. XVI ст. робилися перші спроби створення козацького реєстру, тобто частину козаків хотіли взяти на державну службу для захисту кордонів. У 1524 р. король Сигізмунд I (1506 - 1548 рр.) дав дозвіл на утримання 1-2 тисяч козаків, але не було грошей. Тільки у 1572 р. з’являється наказ польського короля Сигізмунда ІІ Августа взяти 300 козаків на державну службу. Записали їх до спеціального списку - реєстру, звідси з’явилась й назва. Реєстровцям надавалися достатньо вагомі привілеї: свій суд і самоврядування, виборність старшини, звільнення від податків і повинностей, права власності на землю, дозвіл вільного промислу і торгівлі. Виплачували їм за службу грошима, одягом і зброєю. Тобто це був близький до шляхти окремий служилий стан, офіційно визнаний законом.

Перший реєстр (1572 р.) швидко розпався. У 1578 р. король Стефан Баторій відновив реєстр з 600 козаків. Монастир Терехтемировський став арсеналом, шпиталем для козаків. На старшину обирали шляхтичів. Без дозволу забороняли нападати на татар, доручали оборону кордонів. Також реєстровцям доручався контроль за нереєстровими козаками. До реєстру брали найбільш заможних козаків, більш законослухняних, схильних до компромісу з владою.

Подальші зміни в реєстрі показує динаміка його чисельності: у 1590 р. - 1000 чоловік; у 1596 р. - реєстр розпущено через участь у повстаннях; у 1599 р. - реєстр відновлено; у 1617 р. - 1000 чоловік (Вільшанська угода); у 1619 р. - 3000 чоловік (Роставицька угода); у 1629 р. - 6000 чоловік (Куруківська угода), поділ на полки і сотні (Переяслав, Канів, Черкаси, Чигирин, Корсунь, Біла Церква); у 1630 р. - 8000 чоловік (Переяславська угода); у 1638 р. - 6000 чоловік за “Ординацією Війська Запорозького, що перебуває на службі Речі Посполитої”. За “Ординацією…” реєстровці втратили самоврядування та виборність старшини; гетьмана старшого призначав сейм за рекомендацією коронного гетьмана; осавулів і полковників - призначали з шляхтичів; без дозволу забороняли їздити на Січ, а ослушників карали на смерть; на Січі постійно перебувала залога з 1000 реєстровців. У 1637 - 1638 рр. писарем реєстровців був Богдан Хмельницький.

З другої половини XVI ст. козацтво поділялося на окремі групи: реєстрові та нереєстрові (міські, низові (запорозькі)). Запорозька Січ і реєстр, які в собі несли зародки української державності, спричинили також зміни і в психології козаків та в ставленні до них. Спочатку козаків мало чим відрізняли від розбійників та інших маргіналів суспільства, але з часом, особливо у простого люду, негативний образ козака змінився, перш за все завдяки боротьбі з татарами і турками. Козаки відбивали напади татар, захищаючи себе, і отримували з цього більше військової здобичі, ніж слави, що було практично. Але для українського народу козаки були борцями з турками і татарами, оборонцями від національного та соціального гноблення польських панів. Це виходило об’єктивно, бо козаки перш за все захищали й забезпечували свої вузькостанові інтереси, але при цьому значною мірою й самі серйозно переймалися загальнонаціональними інтересами, ідеями оборони православ’я і власного народу.

Таким чином козацтво еволюціонувало від невеликих ватаг бездомних неосілих елементів до юридично оформленого стану феодального суспільства, з чіткими організаційними формами. Поступово наприкінці XVI - першій половині XVII ст. козацтво займає провідне місце в українському суспільстві, беручи активну участь в розв’язанні найболючіших проблем національного життя. Козаки стали політичним провідником українського народу, становлячи його політичну еліту.

Устрій

 

Утворення Запорозької Січі було видатною подією… Січ стала для українського народу могутньою підпорою в боротьбі проти феодально-кріпосницького та національного гніту і проти турецько-татарської агресії. Разом з тим феодали намагалися укріпитися за порогами. Ще в 1533 р. черкаський староста Остафій Дашкевич подав литовському сеймові проект побудови фортеці на Дніпрових островах. Вона мала бути форпостом у боротьбі проти турків і татар і проти козацтва, щоб забезпечити панську колонізацію Запоріжжя. Оскільки для здійснення цього проекту в литовського уряду не було коштів, організацію боротьби за оволодіння прикордонням узяли на себе магнати, передусім черкаський і канівський старости. В цьому аспекті треба розглядати і діяльність черкаського і канівського старости князя Д. І. Вишневецького.

 

Бойовий танець запоріжців — Гопак

 

За свідченням Д.Яворницького[1], існували 8 січей:

Хортицька (1556–1557)

Томаківська (1563–1593)

Базавлуцька (1593–1638)

Микитинська (1639–1652)

Чортомлицька (1652–1709)

Кам'янська (1709–1711)

Олешківська (1711–1734)

Нова (Підпільненська) (1734–1775)

 

Після жорстокого зруйнування у 1775 р. Запорозької Січі російським царатом певен час існувала ще й Задунайська Січ (1775–1828).

 

Запорозька Січ була обведена високими валами, на яких був частокіл і зруби, що на них ставилися гармати. Між валами була широка площа, на краю якої стояли курені, будинки, де мешкали запорожці. Козацька залога на Запорозькій Січі, що звалася також кошем, нараховувала кілька тисяч (іноді це число доходило до 10 тис.) озброєних козаків. На площі містилася церква, будинки старшини, школа та інші господарські та військові споруди. Січова церква і духовенство перебували під зверхністю Києво-Межигірської архимандрії. Площа біля церкви була центром суспільно-політичного життя Запорозької Січі, де відбувалися Січові ради тощо. Поза валами був Січовий базар, куди приїжджали купці зі своїми товарами. Січовики продавали тут продукти своєї праці — рибальства і мисливства. На Січі не було ні феодальної власності на землю, ні кріпосництва. На Запоріжжі панував не феодальний примус, а принцип найму. Панівну верству Запорозької Січі становили не феодали як привілейований стан, а власники рибних промислів, багаті скотарі й торговці, а пізніше, в міру розвитку землеробства та інших галузей господарства — власники великих зимівників, водяних млинів, чумацьких валок тощо. Цим багатіям протистояла сірома (голота) — маса бідняків, позбавлених засобів виробництва і власного житла. Між цими двома протилежними класовими групами стояв прошарок дрібних власників. Із середовища багатого козацтва виходила правляча верхівка — старшина, яка зосереджувала у своїх руках адміністративну владу і судову, керувала військом і розпоряджалася фінансами. Вона представляла Запорозьку Січ у зносинах із зовнішнім світом. Усю старшину обирали на військовій козацькій раді, причому у виборах мало право брати участь усе козацтво. Однак, попри це, козацька заможна верхівка в більшості випадків добивалася вигідних для себе ухвал козацької ради. Відзначаючи специфічні риси політичної організації запорозького козацтва, Січ називають «козацькою республікою». Запорозькі козаки становили товариство — громаду, яка поділялася на курені. Найвищим органом влади на Січі була військова козацька рада, у якій брали участь усі козаки. Рада обирала кошового отамана, козацьку старшину, спільно вирішувала найважливіші питання. На Запорозькій Січі діяв козацький військовий суд, який нещадно карав за вбивство товариша, крадіжки у побратимів. Каралися також приведення у Січ жінок, пияцтво під час походів, кривда жінки, зухвалість до начальства тощо. На Запоріжжі при церквах діяли школи, де діти козаків навчалися письма, церковного читання, співу та музики. Ще одним показником розвитку культури на Січі було шанобливе ставлення запоріжців до книги. Звичайно, купувати та дарувати книги могли дозволити собі лише заможні козаки.

Гетьмани Запорізької Січі

 

На Русі за тогочасною урядовою формулою встановлені в тих трьох націях три рівні Гетьмани з правом намісників Королівських і Верховних воєначальників і з ім'ям:

одного - Коронного польського,

другого - Литовського,

третього - Руського.

 

На утриманні гетьманів та інших важливіших урядників визначено староства, або рангові села та інші угіддя, а для резиденції малоросійського гетьмана призначено місто Черкас, що лежить понад Дніпром нижче Києва: провінційний же поділ землі був на воєводства і повіти, і Руських воєводств засновано тоді чотири: Київське, Брацлавське, Волинське та Чернігівське, сукупно з Сіверією, названою Сіверію Дукату. Чини урядові та самі Гетьмани з урядниками міськими і земськими вибиралися з поміж лицарства вільними голосами і стверджувалися королем і сенатом; а Сенаї складався з осіб, вибраних сеймом, або загальними зборами, які складали Депутати, посланці народу, що склався тоді з трьох класів шляхетства, духовенства та поспільства.

 

Шляхетство за прикладом всіх народів і держав у природній спосіб складалося із заслужених, відмінних у землі родів і завжди на Русі воно іменувалося лицарством, що обіймало в собі Болярів, які походили з князівських родин, упорядників по виборах і простих воїнів званих Козаками з породи, які видаючи з себе всі чини виборами і їх по виконанню урядів в попереднє звання вертаючи творити один лицарський стан, споконвіку таким самим статутним правом затверджений, і вони мали вічною власністю своєю одні землі з угіддями, а поспільством володіли по правах і рангах.

 

Після об'єднання Малої Росії з Державою Польською першими в ній Гетьманами заставлено нащадків природних князів Руських Вітольдів, Ольговичів і Острозьких. По гетьманові Ленцкоронському обрано на гетьмана Дмитра Вишневецького, і він, бувши Гетьманом в час мирний, прославився громадянськими чеснотами, відбудовував поруйновані міста "публічні будівлі", наглядав за правосуддям і правлінням земських та городських упорядників, заохочував народ до трудолюбства, торгівлі та господарських закладів і всіляким способом допомагав йому одужати після руйнівних воєн, за що був пошанований батьком народу.

 

По смерті гетьмана Вишневецького року 1514-го обрали гетьманом Евстія Ружинського, котрий змолоду навчившись і подорожуючи довго на чужих краях, а найбільше по Німеччині і Франції, надбав у різних науках, особливо у військовій, великих знань. Першим його заходом було провести а Малоросії реформу військову і влаштуванню його в інший од кам'яного способу.

 

Війська ті за стародавнім звичаєм рахувалися в житлах своїх по околицях з одного селища і по куренях з кількох селиш об'єднаних, і називалися всі мешканці курінною, або околичною шляхтою, служиві них - старі товариством, а молоді - Козаками, курені і околиці управлялися обраними з них отаманами й товаришами, які й маловажні незгоди між ними розбирали та мирили їх; а по землських суперечках та назвах і по важливих справах розбиралися і судилися у повітових та городських судилищах.

 

По службі ж відомі були хорунжими повітовими, які чинили перегляди і описи козаками і їхній зброї, і у них зустрічалися прапори, або хоругви повітові під сторожею товариською, на яких герби були - з одного боку повітовий, а з другого - національний. Та коли виникла потреба збиратися війську у походи, то від хорунжих оповіщали по куренях аби збиралося військо на призначені найвищим начальством збірні місця, якими часто були Біловіж на Ніжином, та Крилов з Дніпром та інші, де із зібраних козаків складалися полки і сотні і в них вибиралися вільними голосами всі чиновники вищі і нижчі, які в тих чинах вважалися лише в час служби або походу, а вернувшись додому, поверталися у попередній стан з назвою товаришів, себто заслужених і з увагою в голосах, якими від інших мали перевагу.

 

По скону Гетьмана Ружинського року 1534-го вибрано Гетьманом із Осавулів Генеральних Венжика Хмельницького. Він, діставши повеління від короля Жиг мунда першого відбивати військом велику Орду Татарську, яка збиралася була з Криму й Бессарабії і пробивалася через Молдавію та Волинь до Польщі на грабіж та її спустошення виступив з військом своїм реєстровим на Волинь, а полки, розчленивши на багато ватаг розіслав для прикриття кордонів з того боку, звідки йшли татари, повелівши їм нападати на татар в часи їхніх походів та нічлігів і відходити від них, подаючись до головного війська, татари обурені такими маневрами вважаючи всі війська, що нападали на них малозначущими, які їм відбити і прогнати завжди можна йшли далі безпечно і посунулись на табір гетьманський біля міста Засловля, татари вражені несподіваним нападом і будучи збиті сильнім залтом, і оточені з двох сторін військовими злякалися, замішалися і розбіглися в розтіч полем.

 

Після смерті гетьмана Вижика Хмельницького гетьманом був вибраний із воєвод князь Михайло Вишневецький. Гетьман з полками реєстрових козаків вирушив у похід з міста Черкасу і йдучи походом приєднав до себе прокирдонні охоронні війська і частину запорозьких козаків, і з тими силами, перебираючись степами досяг міста Астрахані, а там оглянувши табори турецькі і татарські, що стояли нарізно побіля міста, розташував свій табір вище від ворожих над рікою Волгою і укріпивши його шанцями та артилерією звелів робити наїзниками своїм часті мар міцелі або перестрілки, біля таборів ворожих, а сам тим часом сильним корпусом кінноти кожен день наїздив на табір турецький, і обходячи навколо з мушкетною перестрілкою, до свого табору повертатися.

 

Року 1579-го був вибраний Гетьманом з полковників Павло Підкова. Гетьман спорядивши сім полків реєстрових козаків і два охочекомонних, вирушив з ними на Валахію. У двох битвах Малоросійське військо волохів розбили. Але напали на Підкову зненацька в самому долі, відтяли йому сокирою голову, поклавши її на поріг, а з ним убили одного старшину і двох козаків малоросійських. Тіло підкови з головою поховали козаки з почестю в Канівському монастирі.

 

На продовження на Малоросію польських утисків полки малоросійські погоджені на послух короною гетьмана, а решта порозумівшись з козаками запорозькими року 1598-го вибрали собі з гетьмана Петра Конашевича - Сагадачного і він перший почав писатися гетьманом Запорозьким, а по сьому і всі наступні гетьмани в титулах своїх додавати військо запорозьке почали.

 

7-го серпня року 1647-го на Запорізьку січ прибув Хмельницький, де знайшов готових і здатних до бою козаків лише трохи більше як триста чоловік, а решта розпорошені були по їхніх промислах ловитвах, рибних та звіриних. До них примикав і зібрав Хмельницький режєтрових козаків, котрі лишилися були від командування гетьмана та по зимівниках запорозьких проживали, три тисячі сто п'ятнадцять чоловік, яким і оголосив волю Королівську, як дозвіл на оборону вітчизни і закликав їх підняти зброю супроти поляків, спільних своїх супостатів.

 

На початку 1648 року мав Хмельницький готового при собі війська, добре озброєного сорок три тисячі сімсот двадцять чоловік, і в тому числі реєстрових козаків 35 тисяч, очекомонних, або волонтерів 4900 та запорозьких козаків 3820 чоловік.

 

Берестейська церковна унія та її наслідки

 

 

Католицька церква в ці часи намагалася утвердити католицизм в українських землях, її мета - приєднання православної національної церкви до католицької з обов'язковим визнанням верховенства римського папи і католицьких догматів єдино істинними. Йшлося не про об'єднання на рівних засадах, як нині намагаються довести деякі історики, а про приєднання східної православної християнської церкви до католицької західної,

 

Ватикан вирішив створити нову, уніатську церкву, за допомогою якої можна було б православних навернути до католицизму, зберігаючи обряди православ'я, але визнаючи верховенство Ватикану і приймаючи догмати католицизму про непогрішимість і божественність папи римського.

 

Вже 1590 р. у Бельську відбулася нарада чотирьох єпископів: львівського - Г.Балабана, холмського - Діонісія, пінського - Леонтія та луцького -К.Терлецького, на якій було порушено питання про прийняття унії. У 1591 р. єпископи подали королю заяву про готовність укласти унію. Сигізмунд III 18 травня 1592 р. таємно відповів згодою В 1594 р. до них пристали митрополит М. Рогоза та володимирський, берестейський і перемишльський єпископи І.Потій, К.Терлецький і Г.Балабан.

 

У червні 1595 р. в Кракові відбулася нарада за участю Потія й Терле-цького, сенаторів-католиків та єзуїта Скарги. Було остаточно вироблено умови унії, що їх схвалив папський нунцій. Категорично проти був князь В.Острозький, але король проігнорував це.

 

23 грудня 1595 р. Терлецький і Потій у присутності папи Клемента VIII проголосили унію. Потім почалася підготовка уніатського собору. Все це викликало обурення серед значної частини православних, особливо серед козацтва. У жовтні 1596 р. у Бресті зібрався церковний собор для обговорення питання про унію. Від самого початку він поділився на два собори. В уніатському брали участь митрополит М.Рогоза, 5 єпископів, 3 архімандрити, 3 католицькі єпископи й чимало шляхти. 8 жовтня 1596 р. під тиском представників короля вони підписали угоду про унію, що й було затверджено Сигізмундом III.

 

На православному соборі, який відкинув унію, було два єпископи -Г.Балабан і З.Копистинський, белградський митрополит Лука, дев'ять архімандритів, у т. ч. й Києво-печерський Н.Тур, два представники східних патріархів і понад 200 представників православного духовенства.

 

Народ підтримав рішення православного собору, піднявши кілька повстань проти унії.

 

Після прийняття унії 1596 р. почалася відкрита експансія католицизму проти українського народу, його духовності, історії та культури. Прибічники унії з православного духовенства почали впроваджувати її силою. Так, єпископ Потій особисто очолив похід проти Іллінського православного монастиря на Волині, ченці якого виступили проти рішень Брестського церковного собору. Уніати силою захоплювали великі монастирі та парафіяльні церкви, деякі розоряли; ловили й мучили священиків, розганяли народ, який збирався на молитву за містом у наметах.

 

Все це привело до активізації виступів українського населення проти унії. В 1620 р. спалахнуло повстання православних міщан Луцька, яким місцеві власті заборонили будувати церкву і школу. 1 1625 р. селяни відмовилися виконувати повинності на користь ченців Дерманського монастиря, які прийняли унію. Закінчився поразкою виступ міщан Острога 1638 р. проти закриття православних храмів.

 

На початку 30-х років XVII Ст. польська влада змушена була видати «Статті для заспокоєння руського народу», які узаконювали діяльність православної церкви. Проте наступ католицизму та уніатства в Україні тривав.

 

Боротьба козаків проти турок і татар. Гетьман П. Конашевич-Сагайдачний

 

 

Наприкінці XVI - першій третині XVII ст. козацтво стало впливовою силою, а Запорозька Січ - своєрідною державою в державі. Головною справою вважали захист свого народу від татар і турок.

 

Українські землі були одним з основних об'єктів набігів татар Кримського ханства. Останнє відокремилось від Золотої Орди у 1449 р., управлялось династією Гиреїв і на початку XVI ст. мало армію із 100 тисяч озброєних вершників. Свої внутрішні економічні проблеми задовольняло шляхом походів і пограбувань російських та українських земель. Від 1450 р до 1556 р татари здійснили 86 грабіжницьких походів, які несли руйнування, пожежі, пограбування, вбивства, захоплення місцевого населення, вбивства, захоплення місцевого населення у полон, а потім продаж в рабство. А Польське-Литовська держава не могла захистити південні кордони, бо фортифікаційні споруди були в запустінні, наймане військо налічувало 4 тис. чоловік і не могло протистояти мобільній і численній татарській кінноті.

 

На захист українського народу виступило козацтво. Козаки часто ходили походами у турецькі володіння. Найбільш прославився гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Родом він був із Самбірського повіту на Галичині, навчався у Острозькій академії, а з 90-х років XVI ст. перебував у складі Запорозького війська. Про Сагайдачного говорили, що у битву він йшов першим, відходив останнім, у таборі мало спав, не пив сам і під час походів забороняв пити горілку під загрозою кари на горло, тобто смертю.

 

За Сагайдачного козацтво перетворилося в окремий стан і займало важливе місце серед населення Наддніпрянщини. Партизанські ватагу перетворив в регулярне військо, яке при потребі досягало 40 тис. і мало залізну дисципліну. Проти козацького своєвілля був дуже суворий і карав за провину.

 

Запорозькі флотилії козаків під проводом Сагайдачного ходили на Очаків, Перекоп, Трапезунд, Синоп. Козаки з гетьманом нападали на турецький флот, брали невільницькі ринки і визволяли із полону тисячі невільників.

 

Особливо Сагайдачний прославився у битві під Хотином у 1621 р, коли 40 тисяч козаків практично врятували від поразки армію Речі Посполитої і примусили відступити турків.

 

Козацтво при активній участі гетьмана виступило за відновлення православної церкви, сприяло діяльності православних братств та освіти. Сагайдачний разом з усім Запорозьким військом вступив до Київського братство і взяв його під свій протекторат. Активно формував єдність міщанства, духовенства і козаччини.

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-23; Просмотров: 583; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.011 сек.