Березень-листопад 1917 Р. )

УКРАЇНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАДА: ПЕРШИЙ ЕТАП

Добу Центральної Ради, залежно від домінуючих у державотворчому процесі ідей, фахівці поділяють на два етапи: автономістичний (березень
1917 р. – січень 1918 р.) та самостійницький (січень – квітень 1918 р.).

Скликаний через місяць після утворення Центральної Ради Всеукраїнський національний конгрес під час напружених дискусій визначив базовий принцип державотворення: «тільки національно-територіальна автономія України у змозі забезпечити потреби українського народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі».

Така суспільна атмосфера сформувалася під впливом комплексу різних чинників. По-перше, програмною засадою більшості політичних партій та сил Центральної Ради була саме політична автономія.

По-друге, ідея самостійності не набула ще поширення, визнання та популярності в масах, про що свідчать відхилення першим українським військовим з’їздом проекту резолюції Міхновського, у якому ставилося питання про українську державну самостійність; «автономістичні» рішення Всеукраїнського національного конгресу та інших представницьких форумів.

По-третє, серед української політичної еліти поширеними були ілюзорне сподівання на справедливе і раціональне вирішення національного питання революційною демократією Росії.

По-четверте, в межах Росії в України був, як вважалося, реальний шанс вибороти бодай автономію, а проголошення самостійності залишило б її самотньою в епіцентрі Першої світової війни фактично без державних структур, без армії, без фінансування та надійного матеріального забезпечення. За таких обставин Україна наражалася на цілком реальну загрозу стати легкою здобиччю воюючих сторін з перспективою перетворення на колонію. Слід пам’ятати й те, що боротьба за автономію України сягає корінням ще в добу гетьманату. Свою роль, очевидно, відігравали і налагоджені російсько-українські економічні зв’язки, багатонаціональний склад українських земель, домінування неукраїнського населення у містах – осередках політичного життя та ін.

Боротьба за реалізацію автономістських планів розгорталася стримано. Спираючись на рішення Українського військового з’їзду, Всеукраїнського національного конгресу та ін., виражаючи революційні настрої та інтереси українського народу, Центральна Рада дедалі активніше вимагає визнання і схвалення Тимчасовим урядом автономії України. З цією метою в травні 1917 р. до Петрограда виїхала представницька делегація, очолювана лідерами найвпливовіших українських партій – В. Винниченком, М. Ковалевським та С. Єфремовим. На цьому етапі основні вимоги Центральної Ради формулювалися у традиційній для українців формі прохань. Традиційний крок викликав традиційну реакцію. Тимчасовий уряд відхилив вимоги щодо автономії, мотивуючи свої дії тим, що, по-перше, оскільки Центральна Рада не обрана шляхом всенародного голосування, вона не може висловлювати волю усього народу українських земель; по-друге, проголошення автономії України могло б спричинити низку територіальних та інших непорозумінь; по-третє, питання про адміністративний устрій майбутньої Російської федеративної республіки мають вирішувати тільки Установчі збори, скликання яких планувалось на кінець року.

Таке рішення Тимчасового уряду надзвичайно загострило українсько-російські відносини. Виступаючи на селянському з’їзді, М. Грушевський багатозначно заявив: «Свято революції скінчилося. Настає грізний час!» Це був справді час серйозних випробувань для молодої української демократії, адже на боці Тимчасового уряду були державна і військова сила та влада, а на боці Центральної Ради – лише моральний вплив та підтримка неорганізованих народних мас. За цих умов потрібне було нестандартне рішення, яке, з одного боку, не дало б підстав Петрограду втрутитися в українські справи і зброєю придушити опозицію, з іншого – не вносячи дезорганізації, дало б змогу підняти національно-визвольні змагання на вищий щабель. Поклавши в основу своєї тактичної лінії принцип «ні бунту, ні покірності», Центральна Рада знайшла таке рішення: 10 (23) червня 1917 р. вона приймає І Універсал, у якому проголошує автономію України і підкреслює, що «однині самі будемо творити наше життя». Одним з перших кроків після проголошення Універсалу стало створення Тимчасового революційного уряду – Генерального секретаріату на чолі з В. Винниченком.

Така активна державотворча діяльність викликала занепокоєння у Петрограді. Червневі масові демонстрації у столиці Росії, поразка на Південно-Західному фронті, що призвела до втрати Галичини, зумовили гостру політичну кризу, падіння авторитету та суттєве послаблення офіційної влади. За цих умов Тимчасовий уряд уже не міг діяти тільки силовими методами, оскільки на захист Центральної Ради могли стати фронтові українські частини та переважна більшість населення України. Крім того, збройний конфлікт з Центральною Радою міг спричинити розкол у таборі російської демократії. Саме тому 28 червня 1917 р. для переговорів до Києва прибуває делегація в складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі, яка, маючи на меті втримати ситуацію під контролем, мусила визнати автономні права України.

Знайдений компроміс став причиною урядової кризи в Росії. На знак протесту проти найменших поступок українцям у питанні автономного устрою троє міністрів-кадетів вийшли з Тимчасового уряду, але угода все ж більшістю голосів була підтримана. Надалі її зміст став основою II Універсалу Центральної Ради, проголошеного 3 (16) липня 1917 р. У цьому документі вказувалося, що поповнена представниками національних меншин, які проживають в українських землях, Центральна Рада перетвориться на єдиний найвищий орган революційної демократії України. Центральна Рада виділить зі свого складу відповідальний перед нею орган – Генеральний секретаріат, який після затвердження Тимчасовим урядом стане носієм найвищої крайової влади цього уряду в Україні. Центральна Рада брала зобов’язання зміцнювати новий лад і офіційно виступала «проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного Зібрання».

Започаткована II Універсалом криза Тимчасового уряду, стала прологом загальної політичної кризи в Росії, в основі якої лежали катастрофічні поразки на фронті, погіршення економічного становища, посилення міжпартійного протистояння. За цих обставин спроба більшовиків 3-5 липня розпочати збройне повстання в Петрограді проти Тимчасового уряду ще більше загострила й ускладнила ситуацію. Наслідками липневої кризи був новий склад Тимчасового уряду і посилення після придушення більшовицького повстання жорсткості у владних структурах. Саме ці фактори негативно позначилися на спробах української демократії не на словах, а на ділі вибороти політичну автономію.

Наростаюча криза та політична невизначеність ситуації підштовхнули до активних дій самостійників. 4-6 липня у Києві відбувся збройний виступ полку ім. П. Полуботка, який мав на меті встановити цілковитий контроль над Києвом і змусити Центральну Раду проголосити самостійність України. Полуботківців готові були підтримати українізовані військові частини в Одесі, Кременчуці, Чернігові та інших містах. Проте спільними діями збройних формувань Центральної Ради і Тимчасового уряду цей виступ було придушено.

Дотримуючись узятих на себе зобов’язань та домовленості з представниками Тимчасового уряду, Центральна Рада вводить до складу Ради і Генерального секретаріату 30% представників національних меншин, а 16 липня 1917 р. приймає «Статут вищого управління України», в якому визначає обов’язки, права та межі компетенції Генерального секретаріату. Фактично це була основа конституції, що базувалася на принципах автономного устрою. Проте Тимчасовий уряд не затвердив цього документа, а сам 4 серпня 1917 р. видав «Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату», яка суттєво обмежувала права України:

· Генеральний секретаріат мав стати органом Тимчасового уряду;

· Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав;

· до складу Генерального секретаріату входили не 14, а лише 7 секретарів, до того ж 4 з них мали бути представниками меншин;

· українська територія звужувалась до 5 губерній (Київської, Волинської, Подільської, Полтавської, Чернігівської).

І хоча В. Винниченко назвав «Інструкцію» «миршавим клаптиком паперу», а більшість Центральної Ради зустріла її з обуренням, все ж була прийнята резолюція, яка не ухвалювала, але й не відкидала «Інструкцію», а «брала її до відома». Цілком зрозуміло, що така ситуація не сприяла нормалізації стосунків між Радою і урядом. Конфлікт не був розв’язаний, а ніби відкладався на певний час. Те, що Центральна Рада категорично не виступила проти «Інструкції», не означало перемоги Тимчасового уряду, оскільки цей документ так і залишився клаптиком паперу, бо його основні положення, які фактично мали на меті перетворити Україну на провінцію Росії, так і залишилися нездійсненними. Склалася патова ситуація: Центральна Рада не мала реальної сили, щоб відкрито виступити проти «Інструкції», а Тимчасовий уряд був не в змозі реалізувати її положення на практиці.

Серпнева спроба реакційного корніловського заколоту, хаос, безладдя та анархія восени 1917 р. підштовхнули Центральну Раду до активних дій. З її ініціативи у вересні в Києві відбувається З’їзд народів Росії, який засудив державну централізацію. Згодом Центральна Рада розпочала підготовчу роботу до скликання Українських Установчих зборів. У відповідь на це міністр юстиції Тимчасового уряду порушив слідчу справу проти членів Центральної Ради. Водночас для переговорів до Петрограда були викликані лідери Генерального секретаріату, для яких у столиці вже були підготовлені тюремні камери. Ситуація наближалася до критичної межі.

Дата добавления: 2015-05-23