Вчення Іммануїла Канта про державу і право

Іммануїл Кант (1724-1К04) - професор Кенігсберзького університету. «Ідеї загальної історії під космополітичним кутом зору». «До вічного миру», «Метафізичні засади вчення про право».Основним у Канта є вчення про етику, а основним в етиці -вчення про категоричний імператив. Світ лежить у злі, писав мислитель, усі суперечності, які є в суспільстві,- від зла. Кант не вірив у те. що зло, яке існує в суспільному житті, може бути усунено. Але людина істота моральна і має право на краще становище в суспільстві. Вона може вимагати певної гармонії між її щастям і злом, щоб забезпечити собі щастя. Однак цс щастя може забезпечити тільки якась вища сила. Необхідний якийсь вищий світовий порядок, який визначав би взаємовідносини і вчинки між людьми. Але такий світовий порядок не може бути встановлений людьми, він не породжується природою. Вищий світовий порядок може створити лише вища сила над людьми, якою г, за твердженням Канта, Бог. Бог і всі його приписи - це верховний моральний закон, що його філософ характеризував як веління належного заради належного. Цей верховний моральний закон покладає на людей свої веління, свої вимоги і приписи. Ці приписи належного ні від чого не залежать. Це - вимоги чистої волі, не залежної від зовнішніх впливів, а тому - безумовні й категоричні. Такі вимоги чистої, ні від чого не залежної волі. Кант називав категоричним імперативом, намагаючись цим підкреслити абстрактно обов´язковий формалістичний характер згаданого припису. Вимоги категоричного імперативу підлягають обов´язковому виконанню незалежно від того, чи одержує в результаті цього людина для себе якесь задоволення, чи ні. Категоричний імператив Канта позбавлений будь-якого зв´язку з конкретними предметами, з реальними емпіричними подіями. Категоричний імператив не містив указівок, як треба діяти в тому чи іншому конкретному випадку. Він пропонував лише загальну ідею повинності перед лицем людства, надаючи індивідові повну свободу вирішувати самостійно, яка лінія поведінки найбільшою мірою узгоджується з моральним законом.

«Моральність і свобода,-підкреслював Кант,- це два боки однієї медалі... вільна дія і воля, підкорені моральним законам,- це те саме». Отже, свій штучно сконструйований етичний закон мислитель пов´язував із низкою постулатів - необхідних припущень, що вимагаються практичними діями.

Перший постулат - це свобода людської волі, яка визначає смисл моральної незалежності й автономії особи, її здатність і право самій установлювати правила належної поведінки і слідувати їм без зовнішнього примусу. Якби людина, міркував Кант, не була б вільною слідувати голосу морального закону, останній позбувся б усякої основи і смислу. Водночас автономія волі однаково відгороджує особу як від власного свавілля, так і від тотального панування над нею суспільного цілого, забезпечує їй здійснення свободи. Людина, вів далі мислитель, не може розраховувати на те, щоб протягом свого життя самостійно досягнути вищого морального життя та блаженства. А тому вона шукає втіхи у вірі. Звідси другий постулат - це припущення про існування якоїсь верховної причини, вищого блага, тобто Бога.

Кант вважав, що вірити в Бога не тільки можна, а й необхідно, бо без віри неможливо примирити вимоги моральної свідомості з існуванням зла. Бог - постулат морального припущення. Людина кориться Богові як категоричному велінню моральної свідомості. Однак Бог, існування якого не може бути доведено теоретичним розумом, утверджується, на думку мислителя, розумом практичним. Отже, атрибут свободи іманентний людській особі: дар визначати собі мету і варіанти згідно з визначеною метою поведінки є вродженим. Індивід, за Кантом,- це істота, в принципі здатна стати «паном сама собі» і такою, що не потребує зовнішньої оцінки у здійсненні того чи іншого ціннісного і нормативного вибору.

Право, отже, передбачає свободу індивідів (свободу їхньої волі) та пов´язану з цією свободою можливість (і необхідність) свавілля, зіткнення і колізію рівних і свавільних дій і т. д.; право і є загальне для всіх правило (сукупність правил) погодження свавільних, колізійних дій вільних людей. Іншими словами, сутність права полягає в тому, щоб поєднати свободу однієї людини зі свободою іншої, щоб люди не заходили в суперечність між собою.

Для Канта норми права як і моралі мали значення лише в тому випадку, коли вони прагнули підвести поведінку людини до того, щоб її вчинки відповідали вимогам категоричного імперативу. Право складає зовнішній практичний аспект її життя. Право для кожної людини визначає певні рамки її діяльності. Воно вступає в дію лише тоді, коли людина виходить за його рамки і заходить у суперечність з іншою людиною. Право, за вченням Канта,- це категорія об´єктивна, що стоїть над людьми і державою. Саму ж державу він визначав через право: «Держава - це об´єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам», суто правова організація. Саме підкорення праву, вважав філософ, відрізняє державу від інших спільнот, які теж мають соціальний характер, але засновані не на праві, а на законах доброчинності в чистому вигляді. Останні він називав етичними, або етично-громадянськими спільнотами. У питанні про походження держави Кант дотримувався договірної теорії, широко розповсюдженої за часів боротьби буржуазії за владу. Згідно з Кантовою теорією, люди відмовляються від своєї свободи природного стану, щоб набути свободу як члени суспільства. Об´єднання людей в суспільний союз або громадянський стан Кант розглядав як суто правовий стан. Основами такого союзу він вважав такі апріорні принципи, як свобода, самостійність, рівність кожного члена суспільства. Але трактуючи рівність як рівність усіх членів суспільства перед законом, філософ робив виняток для глави держави, який має право примушувати, хоча сам не кориться ніякому примусовому закону. Стосовно до підданих правитель має тільки права і не несе ніяких обов´язків. Цим положенням він заперечував право народу на повстання, навіть якщо правитель порушував свої обов´язки перед народом, про що детальніше буде сказано далі. Суспільний договір, вважав мислитель, укладають між собою морально розвинені люди, а тому державній владі забороняється поводитися з ними як з істотами, які не знають морального закону і не можуть самі вибрати правильну лінію поведінки. Ідея первинного суспільного договору, як і зв´язок права з мораллю, цілком логічно підвели Канта до вчення про природне, тобто невід´ємне, внутрішньо за природою властиве людині право. Сам філософ визначав його як право, засноване на чітких апріорних принципах, іманентних людині. Він називав його приватним правом.

На відміну від приватного (природного), позитивне право є результат діяльності законодавця, тому воно - публічне право. Але і те, і інше право завжди зв´язано з категоричним імперативом. Здійснення права вимагає, щоб воно було загальнообов´язковим, а загальнообов´язковість досягається наділенням його примусовою силою: інакше право не виконає визначеної йому в суспільстві ролі. Надати ж праву таку необхідну йому властивість здатна тільки держава - споконвічний і первинний носій примусу.

Держава, яка ухиляється від дотримання прав і свобод, не забезпечує охорони позитивних законів, ризикує втратити довір´я і повагу у своїх громадян, її заходи можуть і не" знаходити в них внутрішнього відгуку і підтримки.

Замість рівноваги гілок владці він вимагав пріоритету законодавчої влади перед виконавчою. Йдучи за Монтеск´є, філософ відзначав, що в кожній державі існують три влади, які складають єдину волю, але виступають у трьох особах, це: 1) верховна влада в особі законодавця, який здійснює суверенітет; 2) влада виконавча, що управляє згідно з законами; 3) влада судова.

Законодавча влада повинна належати об´єднаній волі народу і не може бути передана правителеві, оскільки це суперечить суті принципу поділу влади. Здійснюють цю владу об´єднані для законотворчості члени суспільства, в основному громадяни, які володіють власністю. Така позиція випливала з розуміння Кантом свободи, основу якої для нього складала власність. Особи, які не володіли власністю, не були для нього повною мірою самостійними, а тому не могли і не повинні були брати участі у вираженні загальної волі.Законодавча влада не може бути водночас і виконавчою; вона володіє суверенітетом, виражає єдину волю народу і може позбавити правителя влади. Виконавчі функції здійснює виконавча влада. Вона призначає посадових осіб, видає накази і постанови, але не закони. Якби уряд мав і законодавчі функції, то він, на думку мислителя, перетворився б на деспотичний. Функції судової влади належать тільки суддям. Кант вимагав введення такого суду, як суд присяжних, члени якого вибираються з народу. Такі три гілки влади, за вченням філософа, які представляють вираз з´єднаної волі народу. Всі вони координують свою діяльність і доповнюють одна одну.

Права народу стосовно до глави держави і виконавчої влади - невід´ємні і нерозривні, але, своєю чергою, і глава держави має певні права. Тому мислитель допускав лише «негативний» опір, непокору владі в рамках закону, але не активну боротьбу поза ним. Водночас філософ розрізняв непокору індивідуальну і колективну. Кожен підданий (громадянин) у кращому випадку володіє лише правом пасивної непокори. Народ теж не має юридичного права на революцію, але це не означає, що він не може фактично її здійснити. Кант, звичайно, мав рацію, коли вбачав у революції дії поза-правові, і в цьому полягала його безсумнівна теоретична заслуга. Він схвалював лише ті революційні зміни, які наближали суспільство до здійснення категоричного імперативу. Тому він не відвернувся від французької революції навіть у часи якобінського терору, хоч і не виправдовував його.

Кант визначав злочин як порушення публічних законів. Злочин -це посягання як на свободу людства в цілому, так і на свободу окремих осіб. Мислитель розрізняв приватні злочини, які мають своїм об´єктом майно та інтереси окремих осіб, і власне кримінальні, називаючи їх злочинами публічними, оскільки вони наражають на небезпеку не окрему особу, а суспільство. Оскільки кожна особа володіє вільною волею, а її дії повинні визначатися вимогами - категоричного імперативу, всякий злочин невідворотно тягне за собою покарання. Само ж покарання є результатом свободи особи, її права та обов´язку нести відповідальність за скоєні дії.

Кант розрізняв дві основні групи покарань: покарання судом і природну кару. Перші здійснює держава, другі мають внутрішній, моральний характер. Але в обох випадках покарання має основою саме категоричний імператив: «Караючий закон є категоричний імператив»,- писав філософ.

Застосування покарання є здійсненням справедливості з боку державної влади. Це - право відплати (кари). Як відплата покарання повинно бути співрозмірним злочинові. Тому, наприклад, за вбивство слід безумовно засуджувати до смертної кари. Лише в трьох випадках Кант сумнівався в необхідності встановлення за вбивство смертної кари: 1) зовсім необов´язково позбавляти життя учасників заколоту, який зазнав поразки; 2) за вбивство матір´ю своєї позашлюбної дитини; 3) за вбивство під час дуелі. Покарання, вважав мислитель,- не тільки правовий, а й моральний акт. Воно засновано на здатності людини нести відповідальність. Такими були основні ідеї Канта в галузі кримінального права.

Досягнення вічного миру. Його можна досягнути створенням союзу народів у вигляді всеохопної федерації самостійних рівноправних держав, побудованих за республіканським типом.Це - не всесвітня держава, оскільки в ній немає офіційної примусової влади, а добровільний союз суверенних держав. Запорукою цьому повинні бути освіта і виховання народів, стриманість і добра воля правителів, а також економічні, комерційні потреби нації.

Ідея Канта про встановлення вічного миру, активної співпраці держав та їхніх громадян - одна з найбільш глибоких і гуманних у всьому вченні мислителя. А його виступ проти агресивних війн, за мир між народами зберегли свій прогресивний і гуманний зміст і в наш час. Всі судження Канта з питань філософії, моралі, держави і права відіграють велику роль у з´ясуванні того, де ми перебуваємо і куди повинні рухатися в пошуках вірного шляху до майбутнього.

63. Соціологічна юриспруденція: Євген Ерліх

Вченим, який одним з перших найбільш грунтовно розробив і висунув головні програмні засади цього напряму був творець "школи вільного права" Євген Ерліх, 1862-1922, основоположник соціології права, у нерозривному зв'язку з якою він і розробив свою теорію "вільного суддівського знаходження права". Головні праці вченого - "Вільне знаходження права і вільна наука права", яка вважається вихідним пунктом всього вільно-правового руху та "Основи соціології права" ("Grundlegung der Soziologie des Rechts"). Євген Ерліх народився у Чернівцях, проживав тут більшу частину свого життя, працював у Чернівецькому університеті.

У своїй теорії Ерліх поєднав суб'єктивні, природно-правові, психологічні та соціологічні чинники. За визнанням самого Ерліха, значну роль у формуванні його поглядів зіграло вивчення реального права тогочасної Буковині. При цьому він приділяв увагу не тільки законодавству, а й дослідженню звичаєвого права, судової практики, явищ господарського життя, зазначаючи, що "центр ваги розвитку права в наш час, як і у всі інші часи, знаходиться не в законодавстві, не в юриспруденції або судочинстві, а у самому суспільстві". В цьому, власне і полягав зміст будь-якої основи соціології права. У концепції Ерліха право проявляється у подвійному порядку: один порядок містить норми, які виробляються при вирішенні спорів, другий норми, за якими здійснюється повсякденна людська діяльність. Перші він називає нормами рішень, другі - організаційними нормами, або суспільним правом. Суспільне право проявляється безпосередньо через суспільні сили, а правові положення виникають завдяки судовим рішенням і закону. Правопорядок, який створюється самостійно, суперечить правопорядку, який утворюється через правові положення і тільки через діяльність суду та державних установ проводиться в життя. "Тільки ті норми, які містять у собі обидва ці порядки, складають фактично ціле право суспільства", - підкреслював Ерліх.

Під суспільсвом вчений розумів сукупність людських об'єднань, які він поділяв на самобутні (генетичні) і нові. До перших належать рід, сім'я, родина. Вони зароджуються усередині самого людського суспільства і їхня поява зумовлена певними природними прагненнями. З об'єднання цих самобутніх спілок, які у примітивному суспільстві є єдиними організованими групами, які виконують всі суспільні завдання, будучи одночасно господарськими, релігійними, військовими і правовими спілками, зі спільністю мови та звичаїв, - і утворюється держава. Пізніше ці завдання, писав Ерліх, "приймають на себе інші спілки, що утворюються і які вже є усвідомленими, цілеспрямованими людськими творіннями. До таких належать магістрати, держави, релігійні громади, політичні партії, суспільні групи, які прагнуть досягнути своїх цілей, громадські об'єднання і виробничі спілки у сільському господарстві, в майстернях і фабриках, промислових товариствах, спілках спеціалістів, транспортних виробництвах". Суспільство з точки зору вченого це не сукупність окремих індивідів, а сплетіння людських спілок. Тому, підкреслює він, "щоб зрозуміти витоки, розвиток і сутність права, слід, перш за все, вивчити порядок, який існує у спілках".

Право завжди соціальне. Окремий індивід розглядається правом тільки як одна ланка багатьох спілок, і право вказує йому всередині кожної спілки його місце і завдання.

Правом є норми, які самі по собі формуються у суспільстві, воно твориться не тільки законами, а й громадською самодіяльністю. Водночас, він відзначав роль держави у суспільстві, стверджуючи неможливість розвитку суспільства при повній анархії. "Все стає зрозумілим тоді, - підкреслював вчений, - коли держава розуміється не як сутність, яка висить у повітрі, а як орган суспільства. Зрозуміло, що все у суспільстві належить самому суспільству; все, що у суспільстві відбувається, стосується суспільства; тому виникає потреба всім самостійним суспільним спілкам встановлювати єдину правову основу через державу".

Розуміючи право набагато ширше, ніж правотворчість держави, Ерліх заперечував примус як обов'язкову і специфічну ознаку права, оскільки правопорядок, як такий, що задовольняє в цілому все суспільство, підтримується ним і без примусу, завдяки "почуттю необхідності правопорядку". Право, зазначав Ерліх, не застигла догма, а мінлива, жива сила, і те, що законодавець мав на увазі вчора, може застаріти сьогодні.

Найбільше розповсюдження соціологічна юриспруденція отримала в США. Одним з напрямів якої тут є функціоналізм- одна з провідних правових доктрин XX ст. Термін "функціоналізм" означає, власне, своєрідний метод підходу до питань, який переносить центр ваги з питань типу "що це таке?" на питання "як воно діє?". Прихильники цього напряму вважають, що, наприклад, наука не може пояснити, що таке електрика, але, незважаючи на це, існує великий розділ фізики, який говорить про дію електрики і її застосування для потреб людини. Пошук відповіді на перше питання не дав теоретикам позитивних результатів у суспільних науках і створив специфічне становище не лише у праві, а й в багатьох інших науках - таких, як соціологія чи психологія, де існує стільки теорій, скільки є теоретиків або, щонайменше, скільки є "шкіл", які об'єднують певну групу вчених.

Це, значною мірою, спричинило вагомий вплив функціонального методу з його вихідним пунктом: "Як діє право, держава та інші суспільні установи?". Деякі вчені (Р.Паунд, Г.Гурвич, Й.Стоун) визначають цей напрям як "соціологічну науку права" (sociological jurisprudence).

Правовий функціоналізм, оминаючи питання суті права, займається лише його дією. Згідно з принципами цього напряму, або, користуючись терміном самого функціоналізму, згідно з "новим методом", юрист повинен займатися прогнозуванням викликаних правом наслідків. Тобто, предметом наукового та практичного інтересу є "право в дії" (law in action). При цьому, не потрібне дослідження суті права, а лише його дії, тобто завдання полягає в дослідженні, вивченні фактичного впливу права на поведінку людей в даному суспільстві, а також дослідженні чинників, які творять право. Право є засобом для досягнення суспільної мети, але сама проблема мети лежить вже поза межами правової науки. При цьому право визначається як комплекс елементів, які викликають узгодженість поведінки членів суспільного колективу, регулюючи конфлікти які в ньому виникають та запобігаючи його розкладові. Ідеалом, досягнення якого служить право є рівноваги між суперечливими інтересами у суспільстві.

Дата добавления: 2015-05-23