Ліквідація Російською імперією української державності

«Правління гетьманського уряду». Після смерті Данила Апостола 1734 р. вибори нового гетьмана не відбулися. Російський уряд, обмежуючи державність України, зобов'язав здійснювати владу в Лівобережній Гетьманщині Правління гетьманського уряду. Складалася та установа з шести осіб — трьох українців і трьох росіян, проте вся повнота влади належала російському князеві Олексію Шаховському. У своїй діяльності Правління гетьманського уряду повинно було керуватися «Рішительними пунктами» гетьмана Данила Апостола. За царською грамотою, Правління гетьманського уряду мало діяти до обрання нового гетьмана. Щоправда, на коли саме призначалися вибори гетьмана, в документі не вказувалося. Натомість князь Шаховський, за традицією, отримав таємну інструкцію, в якій йому наказувалось у будь-який спосіб переконувати українців, що всі їхні біди — через

під час походу, вилучалися з реєстру. Та найважчим тягарем для України стала розв'язана Росією війна проти Туреччини 1735—1739 pp., позаяк українське населення утримувало російську армію, а козацькі полки недбалих гетьманів, а тому не треба поспішати з виборами. Для упокорення старшини в інструкції радили всіляко заохочувати російсько-українські шлюби.

Правління гетьманського уряду володарювало до 1750 р. Відзначалася та влада свавільним нехтуванням прав усіх верств українського народу, брутальним втручанням російських воєначальників в українське життя, погіршенням економічного становища, загостренням внутрішньої ситуації.

Особливо тяжкий період припав на роки, коли імператрицею в Росії була Анна Іоаннівна. Підозрілива й жорстока, вона запровадила Таємну канцелярію — «Слово і діло государеве». Нишпорки Таємної канцелярії під страхом смертної кари зобов'язували населення доносити про «слово і діло», нібито спрямовані проти імператриці. Найбезглуздіший наклеп ставав часом єдиною підставою для політичного звинувачення, яке тягло смерть, тортури, заслання.

У 1735 р. російський уряд значно скоротив реєстр козацького війська. Згідно з наказом лівобережне козацтво було переділене на заможних — виборних козаків та збіднілих — підпомічників. Збіднілі козаки, які не могли забезпечувати себе брали безпосередню участь у походах. Російські воєначальники, зокрема Мініх, не дбали про збереження матеріальних багатств України, не переймались і долею козаків, які гинули тисячами. За тих обставин чиновники Правління гетьманського уряду ніяк не дбали про поліпшення становища українців, виступаючи слухняним знаряддям російського уряду.

Ситуація в Лівобережній Україні трохи поліпшилася, коли в Росії зійшла на престол Єлизавета Петрівна. Під час її перебування в Києві 1744 р. козацька старшина звернулася з проханням дозволити обирання гетьмана. Імператриця не заперечувала, проте конкретних обіцянок не давала. Отож, справа з обранням гетьмана затяглася ще на шість років.

У другому десятиріччі XVIII ст. Польща відновила своє панування на всій території Правобережної України. Тут поновили свою діяльність воєводські органи управління та королівські

суди. Магнати і шляхта знову стали єдиними володарями краю. Панщина досягала небачених розмірів, влітку робота на панських землях тривала по 13- 15 годин на добу, селяни сплачували безліч податків, ледь-ледь перебиваючись,

від часу спалахували локальні повстання на чолі з селянами-втікачами. Повстанці ховалися у лісах і звідти нападали на поодинокі маєтки. їх (з початку XVIII ст.) називали гайдамаками в той час як кілька родин найбільших магнатів володіли величезними латифундіями. Іноземне панування гальмувало економічний розвиток українських земель.

Майже 80% земель перебували у приватній власності магнатів і шляхти. Відродження козацтва тут було заборонено. Без козаків селянам було важко дати відсіч шляхті. Час. З часом вони стали серйозною загрозою для польської шляхти, особливо із закінченням терміну звільнення від панщини, введенням кріпацтва та посиленням релігійного гніту.

20. Національне відродження в Україні

Особливістю національно-визвольного руху в Україні першої половини XIX ст. було його посилення на основі дворянських культурних традицій. Саме прогресивна частина дворянства в даний історичний період відігравала активну роль у формуванні національної свідомості. Друга особливість полягала в тому, що конституювання української нації відбувалося у складі багатонаціональних держав за відсутності власної державності та в умовах політичного, національного і соціального гноблення народних мас з боку феодально-кріпосницької Росії і Австро-Угорської імперії. Внаслідок цього на українських землях боротьба за національний розвиток та зміцнення національної культури зливалась з боротьбою проти соціального гніту й феодального ладу.

Водночас певний вплив на політичний світогляд передових представників інтелігенції України справляли ідеї польського і російського визвольних рухів (зокрема декабристів, союзу польського народу) щодо шляхів розв'язання національних проблем та майбутнього державного ладу. Таким чином, у культурному процесі першої половини XIX ст. на Україні чітко прослідковуються національні тенденції. У суспільній свідомості з'явилася нова риса: усвідомлення себе в історичному розвитку як нації. Самосвідомість українців як окремої етнічної спільноти з'явилася передусім у діяльності інтелігенції. Тогочасна інтелігенція бажала віднайти втрачений зв'язок з народною масою і знайшла його у вислідах народного побуту. Але далі прийшло чергове завдання: зайнятися долею творця цих цінностей — народну. Поштовхом до цього був і безпосередній контакт з народом, який мала інтелігенція, і демократичні ідеї, що напливали з Заходу. Пристосовуючи своє поняття народності до західноєвропейських теорій, тогочасні діячі мусили поширити своє зацікавлення з літературно-мистецького поля на соціальне і політичне. Кирило-Мефодіївське товариство зробило першу спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу визвольного руху, його ідеї і програма надовго визначили головні напрями українського національного відродження.

Дата добавления: 2015-05-23