Слабкі сторони Директорії та причини її поразки 2 страница

41. Звільнення України від нацистських окупантів. Ціна перемоги

уродовж 1942 р. в СРСР вдалося загалом призупинити падіння виробництва, викликане невдачами минулого року. Почали давати продукцію понад 1900 заводів, евакуйованих у східні регіони країни. Впродовж 1942 р. було вироблено понад 4 млн гвинтівок і карабінів - в 2,5 раза більше, ніж вироблялося на заводах Німеччини і окупованих нею країн. Різко зросло масове виробництво пістолетів-кулеметів. Німецька промисловість виробила в 1942 р. 232 тис. одиниць цієї ефективної зброї, а радянська - понад 12,5 млн.

Потужні танкові виробництва були розгорнуті в Челябінську ("Танко-град"), Нижньому Тагілі, Горькому, Москві, Кірові та інших містах. У 1942 р. у країні функціонувало два десятки броне корпусних, танкозбиральних і дизельних заводів, які забезпечували діючу армію бронетанковою технікою. Промисловість припинила виробництво легких танків і зосередилася на випуску середніх (Т-34) і важких (КВ) машин. Танк Т-34 став кращим танком Другої світової війни. Армія почала одержувати й самохідні артилерійські установки (САУ) для безпосереднього вогневого супроводу піхоти і подолання оборонних споруд противника.

Були споруджені або істотно розширені авіабудівні заводи в Куйбишеві, Омську, Новосибірську, Ташкенті та інших містах. У 1942-1943 рр. Радянський Союз випускав на 10 тис. бойових літаків більше, ніж Німеччина. Випускалися передусім винищувачі і штурмовики з високими такти-ко-технічними характеристиками і потужним озброєнням.

У першій половині вересня 1942 р. Ставка Верховного головнокомандування почала розробляти план Сталінградського контрнаступу з використанням стратегічних резервів, які складалися з танкових та механізованих частин і з'єднань. Метою контрнаступу було оточення і ліквідація ворожого угруповання в районі Сталінграда. Контрнаступ мав здійснюватися силами трьох фронтів - Південно-Західного (командувач М.Ватутін), Донського (К.Рокосовський) і Сталінградського (А.Єременко). Успіх наступу забезпечувався зосередженням сил на ударних напрямах за рахунок послаблення другорядних ділянок фронту.

19 листопада 1942 р. Червона армія перейшла у наступ. На п'яту добу наступу в оточенні опинилися 22 дивізії ворога чисельністю до 330 тис. солдатів та офіцерів. Спроби деблокування оточених військ не вдалися. Радянські війська розгромили на Дону італійську і румунську армії і відкинули 4-ту німецьку танкову армію на дві сотні кілометрів від Сталінграда. В січні 1943 р. оточене угруповання під командуванням фельдмаршала Ф.Паулюса було ліквідоване. Від початку контрнаступу ворог утратив убитими, пораненими і полоненими понад 800 тис. солдатів та офіцерів. Були повністю знищені 32 дивізії і три бригади.

елика Вітчизняна війна радянського народу завершилася повним розгромом фашистської Німеччини і підписання акту про капітуляцію.

9 травня 1945 було оголошено Днем Перемоги. II світова війна закінчилася 2 вересня 1945р- підписанням акту капітуляції Японії.

42.Україна в період повоєнної відбудови друга пол.40-х – поч. 50-х рр

Завершальний етап визволення України перепадає на 1944-1945 рр.Передумови для швидкого наступу радянських військ створили вирішальні битви під Сталінградом (17 липня 1942-2 лютого 1943), битва на Курській дузі (липень-серпень 1943). Вже 18 грудня 1942 р. був звільнений перший населений пункт України – село Півнівка Луганської області. У вересні 1943 р. було звільнено Донбас. 6 листопада 1943 р. був звільнений Київ. Вирішальне значення мало оточення і повний розгром Корсунь-Шевченківського угрупування німецьких військ, що закінчився у січні 1944 року. Успішно діяли радянські війська в ході Криворізької операції (березень-квітень 1944), Луцько-Ровенської (лютий 1944). 27 липня 1944 р. був визволений Львів, Карпатсько-Ужгородська (жовтень 1944) операція стала завершальною операцією по визволенню України. 28 жовтня від окупантів було звільнено Закарпаття. Територія України була визволена. Велика Вітчизняна війна закінчилась 8 травня 1945 р. з підписанням акту капітуляції Німеччини.

У 1944 році була проведена ратифікація кордонів з Румунією, встановлених у 1940 році, а 29 червня 1945 р. було підписано угоду з Чехословаччиною про приєднання Закарпаття з УРСР. У серпні 1945 року було підписано договір з Польщею про кордон по річці Буг, після чого до Польщі протягом 2 років було депортовано майже мільйон поляків, а з Лемківщини, Посяння і Холмщини – етнічно-українських районів українців депортували до УРСР. Українці нарешті опинились у кордонах однієї держави. Війна закінчилась, розпочалась післявоєнна розбудова.

43. Радянізація західних областей УРСР в післявоєнні роки. Політична платформа і тактика боротьби ОУН-УПА в 1945-1955рр.)

навесні 1953 р. було ухвалено нове положення про прокурорський нагляд. У поєднанні з указом Верховної Ради СРСР про умовно-дострокове звільнення воно відіграло велику роль у подальшому розвантаженні ГУЛАГу. Нарешті, на початку 1956 р. були скасовані постанова ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. про порядок ведення справ "щодо підготовки і здійснення терористичних актів", а також постанови від 1 грудня 1934 р. і 14 вересня 1937 р. про зміни в карно-процесуальних кодексах, за якими не дозволялися касаційні скарги у справах про шкідництво, терор та диверсії. Табірний режим істотно пом'якшився.

Період від березня 1953 р. до кінця 1955 р. можна оцінювати як перший, найменш визначений, етап десталінізації. Тоталітарна система відмовилася від політики масових репресій, але зберігала їх наслідки, у тому числі розвинуту мережу таборів, колоній і тюрем. Процес реабілітації жертв політичних репресій мав вибірковий характер. Держава звільнила більше мільйона в'язню шляхом амністії. Сотні тисяч в'язнів покинули ГУЛАГ завдяки застосуванню процедури умовно-дострокового звільнення. Але тих, хто звільнявся, не реабілітували. Над ними й далі тяжіли несправедливі звинувачення.

44 Україна в умовах політичної та економічної лібералізації суспільства (середина 50-х – середина 60-х років)

19 лютого 1954 року на честь 300- річчя возз’єднання України з Росією Верховна Рада СРСР прийняла рішення про приєднання до України Криму. Таким чином, територіальні зміни в Україні, які відбулися напередодні та після Другої світової війни, мали такі наслідки:

- остаточно визначились кордони республіки, визнанні світом;

- збільшилась територія УРСР і її демографічний потенціал;

- об’єднання українських земель відбулося у складі єдиної держави;

- завершилося формування державної території.

У 1945 р 25 квітня на конференції у Сан-Франциско прийнято було рішення про утворення Організації Об’єднаних націй, а у жовтні ратифіковано її Статут.

Серед держав – засновниць була і Україна, яка була прийнята в ООН як результат визнання її вкладу в розгром фашизму, зростання міжнародного авторитету. Разом з тим цей процес був формальним. Україна не могла самостійно визначати зовнішню політику, хоч і мала наркомат іноземних справ.

Б) відбудова зруйнованого господарства почалася зразу після його звільнення від гітлерівців. Після війни в Україні виробничий потенціал становив 26% проти рівня 1940 року.

Відбудова господарства відбувалася за рахунок внутрішніх резервів, оскільки США за планом Маршала не давали кредитів, репарації Німеччини були незначні.

Внутрішньополітичне становище України у середині 50-х рр. Стан промисловості та сільського господарства. Соціальне та економічне життя населення. Входження Кримської області до складу УРСР.

XX з'їзд КПРС і початок лібералізації. Реабілітація політичних в'язнів. Ставлення в суспільстві до діяльності М. Хрущова. Загострення боротьби серед вищого партійного керівництва України.

Зміни в управлінні господарством. Розвиток промисловості. Аграрна політика у другій половині 50-х — першій половині 60-х рр. XX ст. Нові явища у соціальній сфері. Зрушення у повсякденному житті населення.

Науково-технічна революція. Реформи освіти. Здобутки науки. Посилення русифікації. «Відлига» в українській літературі та у мистецтві. «Шістдесятництво» в українській культурі.

Зародження дисидентського руху в Україні та його особливості. Релігійна політика. Наш край у 1953-1964 рр.

45. Суспільно-політичне життя й політична боротьба в Україні. Наслідки реформ М.Хрущова.

після смерті Сталіна до влади в партії і державі стала група найближчих його соратників. Так зване колективне керівництво очолив М. Хрущов. Саме з його діяльністю пов'язані перші спроби демократизації суспільства, що дістали назву хрущовської «відлиги».
14—25 лютого 1956 р. в Москві відбувся XX з'їзд КПРС. Поряд з іншими питаннями на закритому засіданні з'їзду було заслухано доповідь М. Хрущова «Про культ особи і його наслідки».
Осуд зовнішніх форм тоталітаризму (культу особи Сталіна) і найбільш вражаючих випадків зловживання владою (масових репресій) сколихнув суспільство і поклав початок тривалого процесу розладу радянської політичної системи. Заслугою М. Хрущова як політичного діяча була відмова від використання терористичних методів у політиці.
Короткий період ревізії сталінської політики (1956— 1959) був використаний в Україні для висунення культурно-національних вимог. Порушувалося питання чистоти української мови. За певного тиску культурних діячів (М. Шумило, А. Хижняк, М. Рильський та ін.) і громадської думки вдалося досягти деякого поліпшення становища в мовній сфері (перевидання «Словника української мови» Б. Грінченка). Висувалися вимоги щодо реабілітації діячів культури, заповнення «білих плям» в літературі, театрі (М. Куліш, Л. Курбас, «Березіль»).
На хвилі національно-культурного процесу 1956— 1959 pp. звучали не тільки критика культу особи, радянської політики в національному питанні, а й протести проти придушення радянськими військами у 1956 р. національно-демократичного руху в Угорщині (В. Швець, А. Малишко). Цей процес став небезпечним для комуністичної системи. Тому в 1959 р. відновлюється традиційна дискримінаційна політика щодо неросійських народів.
Боротьба з тоталітарним режимом почалася і в політичній сфері. В 1959 р. молодий адвокат, випускник Московського університету Л. Лук'яненко зробив спробу організувати Українську робітничо-селянську спілку, яка ставила за мету вихід України зі складу СРСР. У січні 1961 р. Л. Лук'яненка і п'ятьох його однодумців заарештували. Навесні того ж року у Львові відбувся судовий процес. Звинувачений у зраді батьківщини, Лук'яненко був засуджений до розстрілу. Пізніше цей вирок замінили довгостроковим ув'язненням.

Зміни в кремлівському керівництві та їх наслідки для України-
Після усунення від влади М. Хрущова владні структури обрали тактику боягузливого замовчування відомостей навіть про ті злочини, що стали надбанням гласності за Хрущова. Знову було заблоковано доступ до архівів. Інтереси зміцнення централізованої держави вимагали здійснення курсу на ♦ зближення націй», тобто нівелювання національних-відмінностей. А це мало своїм наслідком відверте здійснення в Україні русифікаторської політики. У серпні-вересні 1965 р. органи держбезпеки заарештували понад два десятки представників української інтелігенції, звинувачених в антира-дянській діяльності. Репресивні заходи тільки прискорили оформлення дисидентського руху. Дедалі виразніше у цьому. русі заявляла про себе його національна складова.

Міністерство загальної та професійної освіти Російської Федерації Ростовський державний будівельний університет Інститут економіки і управління Кафедра історії та політології РЕФЕРАТ на тему: РЕФОРМИ ХРУЩОВА Виконала ст-ка гр. Перевірив к.і.н. доц. Ростов-на-Дону Зміст Тема хрущовських реформ - одна з найпопулярніших в публіцистиці іісторичних дослідженнях останніх років. Популярність ця не випадкова. Сам характер часу, відомогогучними починаннями і настільки ж оглушливими провалами, колоритнаособистість головного героя епохи, що дає привід для самих суперечливихсуджень, нарешті, досить близькі аналогії з сучасністю - все цеживить науковий і громадський інтерес до проблем «великого десятиріччя». Можна, звичайно, по-різному ставитися до М. Хрущова, його проектами іідеям, по-різному оцінювати накопичений у той період досвід громадськоїмодернізації. Однак попри всі «плюси» і «мінуси» 50-х - початок 60-х роківцікаві для сучасників вже тим, що саме тоді починалиформуватися елементи нової політичної культури, культуриреформаторства. Процес цей так і залишився незавершеним. Про що найкраще свідчать реалії дня сьогоднішнього. Останняобставина - ще один привід, щоб знову повернутися до досвіду сорокарічноїдавності. Н. С. Хрущов, став секретарем ЦК КПРС, і отримавши можливість черезпартійний апарат реально впливати на ситуацію. Він за власною ініціативою поставив завдання викрити «культособистості», створити міцні гарантії проти його повторення. Своєпризначення як лідера країни Хрущов бачив в тому, щоб дати мир ідобробут радянського народу. Однак особиста причетність до Хрущоварепресіям, обмежений політичний кругозір, недостатня загальнакультура не дозволили йому бути до кінця послідовним. Він неяснопредставляв засоби для досягнення поставлених цілей. В економіці Хрущовбачив завдання в основному в зміні методів керівництва міністерствами, Держпланом, але не зміг піднятися до усвідомлення необхідності глибокихструктурних реформ. Не був готовий Хрущов до демократизації суспільнихінститутів, а також до того, щоб по-справжньому включити в боротьбу зареформи широкі верстви суспільства. Хрущовська альтернатива не була бездоганною, але вона в більшій мірівідповідала потребам розвитку країни, інтересам партійно-державноїноменклатури, тому переміг курс на повільне звільнення від путсталінізму, модернізацію радянської системи.

46. Україна в період загострення кризи радянської системи (сер.60-х – поч.80-х XX ст.)

- Зниження приросту промислового виробництва.

- Неефективне використання виробничих фондів.

- Значна собівартість товарів, погіршення якості продукції.

- Технічне відставання від розвинутих країн, низька продуктивність праці.

- Падіння виробництва в сільському господарстві, масовий від'їзд сільського населення в міста, що загострило дефіцит робочої сили в сільському господарстві.

- Відсталі агротехнічні методи ведення сільського господарства; прогресуюче вироблення земель.

- Гострий дефіцит якісних товарів народного споживання, продовольства та послуг.

- Безгосподарність, розбазарювання, розкрадання матеріальних цінностей і грошових коштів.

- Недбале ставлення до праці, державної власності, пияцтва на виробництві, масовий випуск бракованої продукції.

- Ліквідовано раднаргоспи, підприємства підпорядковано союзникам і союзно-республіканським міністерствам.

- Підвищено науковий рівень планування, розширено сферу госпрозрахункових відносин.

- Створено спеціальні фонди для матеріального заохочення робітників і службовців. Уведено гарантовану заробітну платню колгоспникам.

- Підвищуються закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію.

Держава визначає тверді плани закупівель на кілька років. - Передбачалось зміцнення матеріально-технічної бази колгоспів і радгоспів.

- Прийнято Продовольчу програму (1982-1990). Її виконання повинне було забезпечити продовольством країну в повному обсязі.

- Проголошується боротьба з тіньовою економікою й розкраданням матеріальних коштів за допомогою правоохоронних органів і громадськості.

- Посилюється виховна робота в трудових колективах. Упроваджується матеріальне й моральне заохочення сумлінної праці, покарання за погану працю. Поліпшується контроль за якістю продукції.

- поворот від лібералізації до консерватизму в усіх сферах життя;
- відмова від критики культу особи;
- зростання корупції, хабарництва, бюрократизму (засиллю чиновників);
- «застій»;
- всевладдя «номенклатури»;
- неосталінізм.

Консерватизм – прихильність традиційним цінностям, стабільності, несприйняття радикальних реформ та перетворень.

«Застій» – період правління Л.Брежнєва (1964 – 1982 рр.), який характеризувався політикою, що заперечувала будь-які спроби оновлення суспільства, консервувала існуючий режим, наслідком чого стало наростання кризи радянського ладу.

Номенклатура – панівна партійна еліта в СРСР, що цілком контролювала всі сфери життя суспільства.

Неосталінізм – часткова реанімація сталінської командно-адміністративної системи.

У 60—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення “паралічу страху”, що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах "соціалістичного табору", зокрема 1956р. в Угорщині, потім Польщі, Східній Німеччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року "Загальною декларацією прав людини".

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою "антигромадської поведінки" був релігійний активізм. На Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Проти чого ж виступали українські дисиденти і яких цілей прагнули досягти? Як і в кожній групі інтелектуалів, тут існувала велика різноманітність і відмінність у поглядах. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: "Я пропоную... одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду".

48. Перебудова в Рядянському Союзі та Україні

Перебудова— спроба «зверху» реформувати економічну і політичну систему радянського суспільства.Ініціатором перебудови на квітневому пленумі 1985 р. став Генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов.

Новий етапекономічних реформ почався в 1987 р.і передбачав розширення самостійності підприємств; відродження приватної власності й кооперативного руху; скорочення кількості міністерств і відомств; інтеграцію СРСР у світовий ринок.

Основним недоліком реформ була непослідовність їх проведення. Проте були створені сприятливі умови для розвитку кооперативного сектора.

У березні 1990 р. III З'їзд народних депутатівзапровадив посаду Президента СРСР.Ним став М. Горбачов. Була скасована Стаття 6 Конституції СРСР про керівну ролі КПРС у суспільстві. Розпочався процес формування багатопартійності:виникли Демократична партія Росії, Республіканська партія.На черговому XXVII з'їзді КПРС у 1990 р. всередині партії намітився розкол. Почався масовий вихід з рядів КПРС.

Незабаром розпочався процес скорочення обсягів виробництва, ріст інфляції, збільшувався дефіцит бюджету. Золотий запас СРСР із 1985 по 1991 р. скоротився в 10 разів. У країні назрівала глибока соціально-економічна криза.

Головною рисою духовного і культурного життя СРСР у роки перебудови була гласність— відкрите обговорення історичного минулого й актуальних проблем сучасності b^v засобах масової інформації.

В Україні політика перебудови мала свої особливості. Відбувався процес лібералізації суспільно-політичного життя. У 1986 р.з в'язниць було звільнено близько 300 політично ув'язнених, серед них В. Чорновіл, М. Горинь,пізніше Л. Лук'яненко.З Кримінального кодексу УРСР виключили статті про переслідування з ідейних міркувань. Новим явищем стала політика гласності,що поступово переросла в свободу слова.

49. Спроба державного перевороту в СРСР та проголошення незалежності України. Розпад СРСР.

У 1989—1990 pp. в СРСР поряд з проблемами соціально-економічного характеру з усією гостротою постало питання зміни державного ладу країни. 17 березня 1991 р. відбувся Всесоюзний референдум з питання збереження Радянського Союзу. В Україні одночасно із загальносоюзним референдумом Верховна Рада запропонувала жителям республіки відповісти на додаткове питання: "Чи згодні Ви з тим, що Україна мас бути у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?".

Народ України відповів позитивно як на перше (70,2 % від тих, хто взяв участь у голосуванні), так і на друге питання (80,2 %). Незважаючи на суперечливість результатів референдуму й опитування (голосувалися, по суті, різні форми національно-державного устрою), було очевидно, що громадська думка в Україні схиляється в бік незалежності.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла історичний документ - Акт проголошення незалежності України, в якому, зокрема, підкреслювалося: "Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України. Територія України с неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. "

Тим самим було покладено край юридичному існуванню УРСР. На карті світу з'явилася нова суверенна держава —Україна.

Акт проголошення незалежності України, день прийняття якого був незабаром проголошений національним святом, не був випадковим явищем. Прагнення до національного суверенітету випробувано віками. Право самовизначення — це право народу самому визначати свою долю.

Акт проголошення незалежності України український народ прийняв, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні з урахуванням природного права на самовизначення. Положення Акту дістали схвалення на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. ("так" Акту сказали 90,32% громадян, які брали участь у референдумі).

Отже, Акт проголошення незалежності України — це документ великої історичної ваги, який, відновивши історичну справедливість, став закономірним наслідком процесу розвитку українського народу.

50. Політичні реформи і зростання соціальної та національної активності українського суспільства наприкінці 80-х років.

Охопивши у кінці 80-х років усі сфери суспільного життя, перебудова досягла найпомітніших результатів у реформуванні політичної системи. Існуючі державні інститути були неспроможні подолати застій в господарському і суспільному житті й прирекли на невдачу численні реформи попередніх десятиліть. Ставало зрозумілим, що потрібна докорінна перебудова системи в цілому.

Осінь 1988 р. принесла нові важливі зміни. Листопадовий (1988) пленум ЦК КПРС розглянув питання «Про заходи щодо здійснення політичної реформи в галузі державного будівництва». На сесії Верховної Ради СРСР, яка зібралася після пленуму, було вирішено ґрунтовно змінити структуру, порядок формування та зміст роботи вищих органів влади. Вищим законодавчим органом держави оголошувався З'їзд народних депутатів. Метою цих змін, на думку їхніх ініціаторів, було «відновлення повновладдя Рад». Передбачалося забезпечити поступовий перехід влади на всіх рівнях від партапарату, якому вона безроздільно належала, до конституційних органів.

Наприкінці березня 1989 р., відповідно до нового закону відбулися вибори народних депутатів СРСР. Закон давав можливість, маніпулюючи громадською думкою, формувати бажаний склад депутатського корпусу. Право направляти делегатів на з'їзд без виборів дістали партія, громадські організації — в тому числі 100 чоловік від КПРС, дещо менше від комсомолу, профспілок, ветеранських організацій тощо.
Однак, незважаючи на це, делегатами з'їзду обрано і представників від демократичних сил України. Серед них, зокрема, письменники Р. Братунь, Д. Павличко, Ю. Щербак, В. Яворівський.
У травні-червні 1989 р. відбувся І з'їзд народних депутатів СРСР. На ньому було сформовано двопалатну Верховну Раду СРСР. Було введено посаду Голови Верховної Ради СРСР, на яку обрано М. Горбачова, котрий одночасно з тим залишився генеральним секретарем ЦК КПРС.
З'їзд доручив Верховній Раді СРСР підготувати найближчим часом законодавчі акти, у яких би знайшов конкретний і послідовний вираз принцип повновладдя рад. Однак перші дні роботи З'їзду народних депутатів показали його неспроможність вирішити завдання, що постали. Закони, прийняті депутатами, запізнювалися, були половинчасті й до того ж не виконувалися. Партійно-державний апарат не здавав своїх позицій, міцно утримуючи керівництво всіма сферами економіки, політики та культурного життя держави. В народі зростало розчарування, зневіра у спроможність керівництва вивести країну з кризи.

На відміну від Москви, де динаміка політичних процесів проходила в цей період з великою інтенсивністю, в Україні панував застій. Його пов'язували в першу чергу з ім'ям першого секретаря ЦК Компартії республіки В. Щербицького, котрий масовою свідомістю сприймався як один із «стовпів застою».

Життя неминуче ставило питання про його відставку, тим більше, що з такими вимогами до генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова звертався цілий ряд українських політиків та представників інтелігенції.

51. Декларація про державний суверенітет України та її значення.
1. Зміст Декларації про державний суверенітет України.

Декларація складається з преамбули та 10 розділів.

1) У преамбулі підкреслюється, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».

2) Одним з важливих положень Декларації є положення про громадянство. Україна має своє громадянство, де всі рівні перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду іхарактеру занять. Громадяни всіх національностей становлять народ України.

3) Декларація проголошувала самостійність України. У документі підкреслювалося намір створити банківську, цінову, фінансову, митну та податкову системи, формувати державний бюджет, а при необхідності ввести власну грошову одиницю.

4) У Декларації визнана самостійність республіки у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації.

5) України проголошувала свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не буде брати участі у військових блоках і зобов'язувалася дотримуватися трьох неядерних принципів не застосовувати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

6) Декларація проголошувала право України безпосередньо здійснювати відносини з іншими державами, укладати з ними договори, обмінюватися дипломатичними; консульськими, торговельними представництвами.